Категорії[ред. • ред. Код]

Докладніше у статті Категорії (Аристотель)

Окремий твір присвячує Аристотель найвищим поняттям — категоріям, яким є підрядні усі інші. Категорії, які служать знаряддям пізнання сутності речей, Аристотель розглядав як типи зв'язків не тільки в наших поняттях, а й як відображені зв'язки між речами і явищами. Цих категорій є десять: сутність, кількість, якість, відношення,місце, час, положення, притаманність, дія, підпадання дії (πασχειυ).

Аристотель визначає категорію кількості як предмет математики. Він вказує, що математик обминає різницю у властивостях речей, наприклад теплоту, вагу та інші «чуттєві суперечності» і розглядає лише кількісну сторону.

Вчення Аристотеля про категорії було значним вкладом у розвиток філософії.

Біологія[ред. • ред. Код]

Свої погляди на явища природи Аристотель виклав у творах «Історія тварин», «Про виникнення тварин» та ін. На підставі численних спостережень Аристотель поділив тварин на 2 групи, що приблизно відповідають групам хребетних і безхребетних, заклав основи описової й порівняльної анатомії, описав близько 500 видів тварин. Вивчаючи зародковий розвиток курей, Аристотель спостерігав поступове новоутворення частин організму. Він висловив ідеї про єдність в природі та про градацію організмів, тобто про існування в природі поступових переходів від неживих тіл до рослин і від них — до тварин. Праці Аристотеля мали великий вплив на дальший розвиток біології і медицини.

Географія[ред. • ред. Код]

В працях Аристотеля є багато і географічних відомостей. В його «Метеорології» описано атмосферні явища, але розуміння їхніх причин і пояснення впливу клімату на людей дуже недосконалі. Аристотель, наприклад, вважав, що жителі Північного Причорномор'я «самим кліматом приречені на рабство».

Естетика[ред. • ред. Код]

На противагу поглядам Платона на прекрасне як «ідею», Аристотель захищав реалістичний погляд на мистецтво як на відтворення дійсності і надавав йому пізнавального значення, критикуючи Платона, що протиставляв мистецтво і пізнання.

Педагогіка[ред. • ред. Код]

Аристотель висунув ряд педагогічних ідей, створив свою систему виховання «вільнонароджених» і дав цій системі теоретичне і психологічне обґрунтування. Вихованню Аристотель надавав великого значення, бо, на його думку, людина від природи одержує лише зародки здібностей, які можна розвинути тільки вихованням. У природі людини у нерозривній єдності перебувають три сторони: рослинна, тваринна (вольова) і розумна. Відповідно до цих трьох сторін будується і виховання, яке повинно охоплювати фізичне, моральне і розумове виховання людини. Ці думки про виховання «згідно з природою» були розвинуті пізніше — в 17 і 18 ст. Аристотель вимагав урахування вікових особливостей дітей. Виховання, на думку Аристотеля, повинно бути не приватною, а державною справою.

Аристотель виділив дві основні властивості речей :

• матерія  ;

• форма   ;

і їх співідношення :

-матерія і форма існують тільки разом (їх єдність)

-але в їх єдністі є матерія 1 і матерія 2.

Матерія 2 яка має форму, базується на внутрішній матерії 1 створюючи форму.

Таким чином на будь-яку форму не можна накласти любу матерію,так як там вже є своя форма і матерія. і навпаки, форма активно впливає на матерію. З однієї матерії можна зробити декілька форм Таким чином є форма всіх форм. Тільки розум має можливість створювати форми. Ним є світовий розум, тобто розум який працує сам на себе,створюючи чисті інтелектуальні форми, які далі самі створюють форми.

Виходячи з цьго форма структури світу має сферичну форму. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона, у його головному пункті-за тезу про окрему від реальних речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, бути їх сутністю. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху ? Критика Платона Арістотелем мала принциповий характер (афоризм Арістотеля :” Платон мені друг, але істина-дорожча “), Аристотель рішуче повертає причини, начала, сутність у світ речей. Він важав, що загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Більше того, справжнім буттям, субстанкцією, може бути тільки обиночне буття. Тому світ, за Арістотелем, є сукупнісьтю множини таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії.

Навчаючись у Платона, Арістотель так і не визнав себе його учнем, що засвідчує загальновідомий вислів "Платон мені друг, але істина дорожча". Саме його погляди зумовили орієнтацію на загальне: істину, право, мораль. Арістотель першим назвав етикою науку, що вивчає сферу людських стосунків, поведінку індивіда як розумної і суспільної тварини, визначив її місце в системі інших наук

У своїх студіях з етики Арістотель прагнув з'ясувати предмет цієї науки, природу щастя, сутність і види блага, здатність людини досягти його. Та найбільше філософ переймався сутністю доброчесності, досліджував види та можливості їх виховання, сутність і види справедливості.

Блага ("те, до чого все прагне") Арістотель поділив на три види: зовнішні; ті, що стосуються душі; ті, що стосуються тіла. Кожен із цих видів відіграє певну позитивну роль. Так, для щастя потрібні зовнішні блага, оскільки неможливо або важко здійснювати прекрасні вчинки, не маючи для цього жодних засобів. Часто це роблять завдяки друзям, багатству, політичному впливу. Однак головними є блага, що стосуються душі.

Маючи певні прагнення, людина ставить перед собою відповідні цілі. Цілей, а отже, й видів їх досягнення багато. Вищим благом є ціль, бажана сама по собі, а інші цілі бажані задля неї. 

Особливо важливим вважають благо держави, але найвище благо — щастя. А благоденство і благополуччя ототожнюють зі щасливим життям. Арістотель першим проаналізував структуру людської поведінки. Розглядаючи проблему свободи волі, він поділив усі людські дії на самохітні (довільні), несамохітні (недовільні) і змішані. Різняться вони за принципом дії, що міститься в людині чи поза нею. Так, хвалити чи гудити людину можна, лише маючи певність, що вона відповідальна за свою дію. Певний вид діяльності, її предмет є метою, а воля — прагненням до мети. Вони перебувають у взаємозв'язку. Досягнення мети передбачає вибір засобів, тому моральний характер мети зумовлює використання тільки моральних засобів. Процес вибору засобів полягає у деліберації (зважуванні всіх "за" і "проти", обдумуванні, виборі), а завершується наміром. Моральна цінність вчинку обумовлена характером мети і відповідністю результату наміру. Тільки та людина, яка навмисно, а не випадково здійснила справедливе чи добре, заслуговує на повагу.

Щоб визначити межі свободи людської волі, Арістотель намагався з'ясувати, як співвідносяться з нею складові поведінки людини (дії, засоби, мета). Приміром, самохітні дії і вибір засобів, який залежить від глибини і ґрунтовності деліберації цілковито залежать від людини. Правда, самохітність дії і навіть деліберація поширюються як на моральні, так і на аморальні вчинки. Від людини залежать як доброчесність, так і негідність, оскільки вона вільна діяти тоді, коли має змогу втриматися від дії і сказати "ні" або може сказати "так".

Мета, на відміну від дій і засобів, визначається людиною лише на початку, адже неможливо втримати кинутий камінь, хоча кинути його, чи ні — залежить від людини. Прагнення до блага пов'язане з якостями характеру, а оскільки кожна людина певною мірою відповідає за свої вчинки, то і вибір цілей, прагнення до справжнього блага чи до того, що лише здається благом, тією самою мірою самохітні.

На думку Арістотеля, душа містить пристрасті (переживання), здатності і етичні устої (склад душі). Пристрастями (переживаннями) він вважав те, чим супроводжується задоволення чи страждання: потяг, гнів, страх, відвага, заздрість, радість, любов, ненависть, туга, жалість та ін. Здатності — те, що робить людину підвладною цим пристрастям, завдяки чому її можна розгнівати, примусити страждати, розжалобити тощо. Етичними устоями (складом душі) Арістотель вважав те, внаслідок чого людина добре чи погано володіє своїми пристрастями. Ні чесноти, ні вади не є суттю пристрастей, тому що за них людей не хвалять і не гудять, а за чесноти, і вади вони заслуговують на хвалу чи осуд. Доброчесність передбачає свідомий вибір, а пристрасті не належать до навмисних дій. Пристрасті і здатності людина має від природи, а доброю чи поганою від природи вона не буває.

Етична (моральна) доброчесність позначається на пристрастях і вчинках людей, що виявляється в їх надлишку, нестачі чи середині. Доброчесності властива середина (міра). Так, серединою між боягузтвом і відважністю є мужність; між скупістю і марнотратністю — щедрість. Для визначення середини потрібне вміння вибирати між надлишком і нестачею, тому доброчесним бути важко. Проте не кожен вчинок і не кожна пристрасть можуть мати середину, оскільки вже у назвах деяких пристрастей (злорадство, безсоромність, заздрість) і вчинків (перелюбство, крадіжка, людиновбивство) міститься погана якість, а отже, погані вони не через надлишок чи нестачу.

Арістотель вважав, що благо і добро певною мірою обмежені. Правильний вчинок здійснюють єдиним шляхом, тому це зробити важко, а помилитися — легко. Таких помилкових шляхів безліч, ось чому досконалі люди одноманітні, а погані — багатоманітні.

одоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.

Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.

Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей (у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень.

Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, цілокупність. II. Якості: реальність, заперечення, обмеження. III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування.

IV. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість.

Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.

Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом.

Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я". 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі". 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.

Далі Кант сформулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.

Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.

У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення.

Отже, Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні. Саме в полеміці з Кантом народились філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля.

Етика І. Канта

Найбільшої уваги Кант приділив питанню моральності і її етичній концепції. Послідовно розвинена в цілій лаві спеціальних праць, вона була найбільш розробленою, систематичною і завершеною. Кант поставив цілий ряд критичних проблем, пов’язаних з визначенням поняття моральності. Одна з заслуг Канта полягає в тому, що він відділив питання про існування Бога, душі,свободи – питання теоретичної свідомості – від питання практичної свідомості.

Аналіз моральної філософії Кант здійснює для розв´язання суперечності між "світом природи" і "світом свободи". Філософія природи досліджує об´єктивні закони, "згідно з якими усе відбувається". Тут панує принцип необхідності. Однак на підставі пізнання законів природи не можна пояснити наявні у свідомості людини ідеї єдності світу, вічності душі та існування Бога. На думку Канта, подолати суперечність між необхідністю і свободою може моральна філософія, що визначає закони, "за якими усе має відбуватися".

Він виділяє два рівні моральної філософії: емпіричну, і "чи­сту", тобто оперту на апріорні принципи. Якщо спиратися на емпіричну філософію, то ніколи не можна віднайти всезагальних законів. Тому моральна філософія цілком ґрунтується на своїй"чистій частині", тобто на апріорних принципах. Вони збуджують здатність судження для того, щоб розпізнати їх та допомогти волі надати їм практичного застосування. Як наголошує Кант, "метафізика моральності має досліджувати ідею і принципи певної можливої чистої волі".

Істинне призначення розуму не у тому, щоб породити волю як засіб для якоїсь мети, а в добрій волі самій собою. Відповідно, цінність учинку не у тій цілі, заради якої він здійснюється, а у "принципі воління" безвідносно до об´єктів бажання. Свобода бачиться саме як здійснення морально цінного, згідно з принципом чистої волі, а не з якихось корисливих міркувань. До останніх належать, наприклад, схильність, симпатія тощо.Кант застерігає: "Вчинок з почуття обов´язку має цілком усунути вплив схильності і разом з нею будь-який предмет волі".

Діалектика свободи і необхідності вибудовується у такий спосіб: обов´язок із необхідністю вимагає вчинку з поваги до закону;свобода — суб´єктивний принцип воління. Свобода є реальною за умови, що у діяльності проявляє себе всезагальне — моральний закон. Словом, суб´єктивний принцип воління у формі чистої поваги до практичного закону — це максима; об‘єктивний принцип відношення — це закон. Моральні імперативи (безумовне правило) мають силу для волі кожної розумної істоти. Вони мають або гіпотетичний характер (містять приписи умінь), або категоричний (містять моральні закони). Порівнюючи способи дії волі, Кант протиставляє в її спонуках чуттєве і раціональне і визнає перевагу останнього. Підставою для цього є послідовність, із якою може діяти воля. Якщо воля домінує всупереч особистісним почуттям, це означає, що моральна вимога стала максимою поведінки. Якщо ж домінує об´єкт впливу, — це довільний вибір, у якому відсутня істина.

В етиці Канта не протиставляється чистий і практичний розум. Філософ розводить поняття для того, щоб виявити специфіку кожного у становленні об'єктивних моральних законів і діяльність особистості на підставі цих законів. Тому він висуває поняття "чистий практичний розум". Воно відображає єдність всезагального у моралі (апріорніморальні закони) та індивідуально неповторного (моральні максими). Проблема визначається так: чи може чистий розум містити в собі практичну основу, щоб спонукати волю для розумного (у формах людяності явленого) самоздійснення людини. Інакше кажучи, Кант шукає всезагальні підстави свобідної моральної діяльності: з потреби суб´єкта почуватися свобідною особистістю і бути такою за об´єк­тивними наслідками діяльності. Він розкриває усі можливі спонуки до практичного самоздійснення і показує, що вони підпорядковують волю своїм потребам. Тобто, людина, що діє згідно з "матеріальними практичними правилами", визначає спрямування волі на "нижчі здібності бажання".

Говорячи про можливість розуму бути "законодавчим розумом", Кант називає умовою для цього можливість розуму визначати волю самим собою (а не схильностями). За такої умови він є виявом "істинної вищої здібності бажання". Воля є свобідною у найсуворішому, тобто трансцендентальному смислі за умови, що її основою служить "всезагальна законодавча форма". Згідно з Кантом, основний закон чистого практичного розуму вимагає: "Чини так, аби максима твоєї волі могла стати основою суспільного законодавства” - тобто, аби кожний твій вчинок був прикладом для всіх".

Розум, що визначає собою волю, або "чистий розум", сам собою є практичний розум. Саме він дає людям всезагальний закон, який є моральним законом.

Всезагальність моральних законів виявляє себе у тому, що кожен суб´єкт здобуває поняття щодо законовідповідності своїх вчинків. Інша справа, що кожен змушений вдаватися до імперативів. Така воля стосовно закону є залежною. Залежність виступає при цьому у формі зобов´язаності, що і спонукає до вчинку. "Чистий моральний закон" Кант називає "священним" на тій підставі і за тієї умови, що наслідком його є суб´єктивний вибір (максима), яка відповідає всезагальному моральному закону.

У здатності розумно вибирати моральне добро і діяти за вибором людина утверджує свою людську гідність. Наріжною є думка філософа, що людина існує як ціль сама собою, а не тільки як засіб.

У зв´язку з поняттям всезагального морального закону розглядається поняття "щастя". В етиці Канта вимога бути щасливим набуває сенсу морального обов´язку: "лю­дина має бути щасливою, оскільки повинна бути нею". Щастя ж означає діяльність і задоволення не за ознакою схильності, а з почуття обов´язку. Сенс щастя бачиться покладеним не в емпіричному, а в умоосяжному світі. Конкретизуючи думку, філософ пише, що в практичних засновках можна мислити, при­наймні як дещо можливе, "природний і необхідний зв´язок між свідомістю моральності і очікуванням сумірного з нею щастя". Але за умови, що щастя є наслідком моральності. Принципи пошуку щастя не можуть породити моральність. Моральність — самоцінна. Виходячи з цьо­го, Кант дає таке визначення щастя: "Щастя — це такий стан розумної істоти у світі, коли все у її існуванні відбувається згідно з її волею і бажанням...". Щоб подібний стан був можливий, необхідна відповідність між щастям і моральністю. Наявність апріорних моральних законів доводить, на Думку Канта, існування якоїсь "вищої причини", що визначає відповідність волі розумних істот із моральним законом. Саме Тому "винагорода" за моральність — у відчутті вічності, тобто у відчутті причетності до чогось, що вище одиничного (емпіричного і випадкового) буття. Наявність морального закону, згідно з яким людина діє, визначаючи його як закон для себе, з блага почуватися людиною, зумовлює, за Кантом, існування Бога та безсмертя душі. У"Заключенні" до "Критики практичного розуму" звучить відома думка Канта щодо місця людини у Всесвіті: "Дві речі сповнюють душу завжди новим і все сильнішим здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше ми розмірковуємо про них, — це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені".

Аскетизм етики Канта великою мірою виростав на ґрунті християнського образу світу та місця людини у ньому. Філософ дав теоретичне обґрунтування цінності доброчинності всупереч суб´єктивності людських почуттів. Разом з тим, у його етиці людина поставлена вище за Бога, оскільки допущення його існування виводиться з наявності у людини апріорних моральних законів

8) У міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософствування. Цікаво також відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі.

Людське життя неодмінно протікає між бажанням і задоволенням. Бажання за своєю природою — страждання, задоволення страждання швидко переповнює людину, ціль видається примарною, володіння нею втрачає привабливість. Як тільки потреба задоволена, в життя приходять перенасичення і нудьга, які залишають відбиток відчаю навіть на забезпечених і щасливих. Те, що називають щастям, завжди негативна характеристика і зводиться лише до позбавлення страждання. Але далі або нове страждання, або нудьга. Страждання притаманне життю, і від випадку залежить усунення не страждання, а лише його конкретної форми.першопочаток виявився у нього причетним до зла, що відбувається в світі. Але головну роль в установленні шопенгауеровської системи зіграв вплив з боку філософських традицій - кантівської, платонівської і стародавньоіндійскої, брахманістської і буддистської.Воля - у протилежність потягу, представляє собою духовний акт, завдяки якому підтверджується деяка цінність, що вважається такою, чи завдяки якому прагнуть до неї.Спрямована воля може бути не тільки суб'єктивно цінне, тому вона залежить від індивідуальноїсубординації цінностей. Волевий мотив, а отже і цінність чи положення речей, що мають цінність, виявляються у межах деякої ситуації. Кожний волевий мотив породжує контрмотив, від сили якого залежить, чи буде воля мати наслідком деякі дії.Воля, як духовний акт завжди є свобідною волею, тобто може вибирати серед численних мотивівнавіть такий мотив, котрий суперечить життєвим потребам людини. Завдяки цьому людина представляє собою єдину істоту, яка може добровільно діяти наперекір власнимінтересам і, навіть, знищувати себе. Шопенгауер створив метафізику загальної волі, що виявляється в об'єктивному плані як природа, включаючи і людське тіло, а в плані суб'єктивному - як свідома воля. потойбічна сутність дійсності, звичайно виступаюча на поверхню світу уявлення у закамуфльованому вигляді є світовою волею. Всяке пізнання тут припиняється, "річ у собі" доступна тільки інтуїтивній здогадці, на котру звичайні люди майже не спроможні, тим більше. Що користолюбство затьмарює і деформує їх без того слабкі пізнавальні можливості. Але людей, здатних до глибокого інтуїтивного прозріння, підштовхувати хоча б до тіні знання про світову сутність може та обставина, що ця сутність є своїм власним провісником. Світова Воля - це могутній творчий принцип, породжуючий всі речі процеси, але споконвічно в ній корениться щось хибне, негативне. Отже, Шопенгауер розрізняє два світи. Один - це уявлення. Інший, відокремлений від нього цілою прірвою, це світ реальний, Світ - воля. В першому панує причинність як і в усьому, що знаходиться у часі та просторі. Інший не співвідноситься з часом та простором. Він вільний від усяких меж і нічим іншим не сформований і не скутий. Розрізнити ці два світи-задача філософії Шопенгауера."Світ - це моє уявлення". Цією формулою Шопенгауер починає свою основу працю, відтворюючи в ній філософію Індії, сутність філософських систем Лейбниця, Берклі, Юма, Канта. Світ феноменальний за Шопенгауером, це моя ідея, продукт моєї розумової організації. Припустимо, я був би організований якось інакше. Що це означало б? Світ змінився б, представився б мені зовсім іншим, створеним з інших феноменів. Отже він залежить від суб'єкта, який сприймає цей світ.Отже. Дві різні сфери; сфера феноменів, яка не має в собі нічого реального і щось зовсім інакше, до сих пір нерозгадане, таємниче, можливо принципово не зрозуміле. "Це вже не уявлення, а воля…".Потрібно відразу усвідомити, що це поняття в міркуваннях Шопенгауера виникає не в життєво тривіальному значенні. "Воля - це початок усього існуючого. Це означає сутність прихованого існування феноменів. Воля - це абсолютно вільне бажання, що не має ні причин, ні підстав"Етична програма Шопенгауера на свій лад досить послідовна. Так як Світова воля являє собою джерело зла, то її самознищення повністю моральне і необхідне. Оскільки знищення її можливе тільки через певну діяльність проходженнях нею людей, морально необхідно скасувати ними волі для життя самих собі. В цьому їх естетичний обов'язок.

10)

Філософська концепція К'єркегора - це, по суті, критика абстрактного знання, яке втілюється як в безликих формулах науки, так і в величних будовах “абсолютної філософії” Гегеля; 

К'єркегор висуває ідею віри в протилежність раціоналістичній традиції, але не заперечує можливостей розуму, не применшує пізнавальних схильностей і здібностей людини. Він тільки, як і Кант, обмежує можливості розуму в пристрої щасливою, справжнього життя людини. Розуму є місце в житті, але не розум є справді людським надбанням. Розум не в змозі пояснити божественне диво (чудо – одиничний випадок), розум не здатний охопити все багатство і унікальність винятковості людського життя. Розум ковзає лише по поверхні, він не в змозі проникнути вглиб життя, осягнути всі грані її духовності.

Оскільки життя у людини одна, неповторна і незамінна, остільки одиничні стилі й одиничні образи життя є самим характерними властивостями "Я".

Розум не може служити підставою людського життя вже тому, що розум універсальний; він належить роду людському і жодна людина на землі не в силах позбутися розуму, не в змозі не послухатися розум, коли мова йде про потреби людини, про умови його життя. Тому розум не в змозі не те, щоб пояснити диво і навіть розуміти його.

У центр своїх філософських роздумів К'єркегор ставить проблему буття одиничного - єдиного і єдиного людини. Щоб пояснити особливість своєї філософії, Кьеркегор послідовно описує і аналізує три "сфери існування" людини - естетичну, етичну, релігійну. вища стадія розвитку людини - стадія віри, не має нічого спільного з першою стадією - естетичної. Віра не доповнює естетичне і етичне початок життя, але підноситься над ними, протистоячи їм обом. історично перша стадія, на якій протікає життя людини, це естетичнапрагнення постійно шукати чуттєвої насолоди розкладає зсередини естетичного людини. Він стає бранцем власних поривань. Неминуче наступає пересичення і відчуття безглуздості існування, що супроводжується відчаєм

Другою стадією життя людини є етична. Етична стадія протилежна естетичної. Основою етичної етики є свідомість відповідальності і обов'язку кожної людини перед іншою людиною, перед людством. На цьому рівні життя культивуються сталість і звичка, а основною вимогою стає вимога стати самим собою.У своїй роботі "Насолода і обов'язок" (поняття, відповідно корелюють з естетичним та етичним началами життя), К'єркегор писав: "Естетичним початком може назватися те, завдяки чому людина є безпосередньо тим, що він є; етичним ж - те, завдяки чому він стає тим, чим стає ".

Релігійний рівень життя людини є вищий, богоподібний. Релігійна етика, що цементує справжнє буття людини, що не знімає попередні дві - естетичну і етичну, навпроти, є прямим протиставленням як першої, так і другої.

Фізіологічне підгрунтя першої, естетичної норми життя (етики) є почуття, другий, етичної - розум, третьої, релігійної - серце. Наскільки непорівнянними і не зводяться один до одного є фізіологічні підстави трьох принципів життя - почуттів, розуму і серця, настільки не порівнянні і не співмірні самі три способу життя - естетичний, етичний, релігійний.

Керкегор оперує з двома поняттями істини. Поняття "об'єктивної істини" припускає, що судження істинні, якщо вони відповідають фактичному стану справ. Коли я кажу: "дошка зелена", то це твердження є істинним, якщо дошка дійсно зелена. Отже, в цій теорії мова йде про відповідність (кореспонденції) між судженням і описуваних їм станом справ. Іншими словами, "об'єктивна істина" - це "наукова" істина, яка говорить про те, що є насправді.

Інше поняття істини застосовується для характеристики якості наших відносин до світу. Мова тут йде про "суб'єктивної істині". "Суб'єктивна істина" - це екзистенційне якість людського ставлення до того, що усвідомлюється, до того, у що вірять. Коли ми щирі і звернені в наших відносинах до миру всередині себе, то ми живемо в істині [існуємо в стані, адекватному самому собі]. У цьому сенсі ми можемо, наприклад, говорити про "істинної любові". При використанні цього поняття істини йдеться не про затвердження чого-небудь, а про якість ставлення людини до самої себе.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше, як переживання суб'єктом свого власного буття. Поняття "існування" не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: "існування" означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб'єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... "Тривога" – це означає, що людина має "почуття відповідальності". "Розпач" – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що призводять до розпачу. "Закинутість" – це означає, що людина – закинута, що бога немає, якби був бог, тому людина не була б такою жалюгідною і "закинутою". їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина - це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, "відповідає за все, що робить"Таким чином, "існування", як основоположне поняття екзистен­ціалізму, ототожнюється із суб'єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, яке дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб'єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.Ж.П. Сартр в роботі "Екзистенціалізм – це гуманізм" пояснює специфіку існування людини таким чином. При виготовленні речі людина спочатку формує її ідею.

для повного осягнення справжнього сенсу свого існування, людина повинна пройти такі етапи: етап відчуття своєї вкинутості у цей світ і своєї покинутості в ньому, етап "межової ситуації" — усвідомлення конфлікту зі світом та свого невдоволення, що й приводить до самоаналізу, пізнання та вибору власних життєвих вартостей, і етап вільного та свідомого вибору дотримуватися цих вартостей у своєму житті. Якщо не існує конфлікту між існуючим становищем та бажаними вартостями, то людина вдається до самонегації. На першій стадії людина незадоволена відсутністю повноти свого існування, і якщо вона хоче бути справді собою, то перед нею відкриваються дві перспективи: вибір автентичності або неавтентичності". Основна мета людського життя, на думку екзистенціалістів, — досягнення автентичності, бо екзистенція має сенс лише тоді, коли людина вибирає власні можливості. Екзистенція людини усвідомлює свою кінцевість. Гайдеггер, аналізуючи структури екзистенції, зосереджує увагу на таких модусах людської екзистенції, як страх, передчуття смерті. Буття людини до смерті, за Гайдеггером, — це страх. Ясперс відзначає, що людина усвідомила свою екзистенцію ще в період античності, вже тоді зрозуміла, що світ страшний, а вона — самотня і безсила.Теоретичні основи екзистенціалістської концепції глибоко розробив Жан Поль Сартр. Сартр вважав, що сутністю людського існування є свобода. Мистецтво повинно реалізувати психологію "вільних" людей. Письменник досягає творчого успіху лише тоді, коли ідентифікує себе з "вільними", виступаючи уособленням їх спрямувань. Коли він змальовує знущання над свободою, тоді пробуджує свідомість людей, закликає їх до боротьби. Свобода, за Сартром, — це розрив з необхідністю, незалежність від минулого. Сучасне, на його думку, не пов'язане з минулим, майбутнє не є продовженням сучасного.Особливе місце в естетиці екзистенціалізму займає Альберт Камю. Визначальною в його філософії є категорія абсурдності людського існування. Позбутися абсурдності існування, на його думку, можна, вчинивши самогубство. Героєм абсурду Сартр вважав образ Кирилова з роману Ф. Достоєвського "Біси". Кирилов розмірковував: якщо Бога нема, то він, Кирилов, — Бог. Якщо Бога нема, Кирилов повинен убити себе, щоб стати Богом. Кирилов, на думку Камю, прихильник логічного самогубства. Він хоче позбавити себе життя, бо така в нього ідея, заради тієї ідеї мислення готує себе до смерті. Самогубство Кирилова Сартр називає педагогічним, це свого роду спроба навчити людину, як звільнитися від влади віри, сили Бога і самій стати Богом. Апогеєм абсурду Сартр вважав хресний шлях Ісуса Христа.

Дві моделі екзистенційної поведінки: 1) "Людина бунтівна" - це дисиденти, які не змогли примиритися з владою, оточенням, жахливими умовами; 2) "свідома покора долі та історії, жити разом з іншими під керівництвом влади, але не даючи їй поглинути себе" (К. Ясперс).

У центрі уваги екзистенціалістів - внутрішній світ вільної особистості, яку оточували страх, самотність, страждання і смерть, що стали складовими абсурдності буття. Відтак відбулося суб´єктивне зображення письменниками реальної дійсності. У творах цього напрямку показано протистояння між буттям (Всесвітом, природою, соціумом) та існуванням (людиною, її внутрішнім життям). Людина стосовно Всесвіту перебувала у стані незбагненності, а той, у свою чергу, став байдужим до людини. У результаті цього відбув розкол: "чужий світ" - "стороння людина", а це і є абсурд - єдиний зв´язок між людиною і Всесвітом.