Історія походження корупції
Ще до нашої ери, в стародавній Греції, прояви корупції проявлялися на побутовому рівні у вигляді «псуванні їжі та питної води». Пізніше під терміном «корупція» стали вважати деякі карані в судовому порядку дії – зіпсованість моралі, розлад порядку, розпусність молоді. Історичні дослідження свідчать, що з моменту появи перших держав, які мали певний апарат управління, корупція, на жаль, завжди супроводжувала державну владу. Жодна із соціально-політичних систем не була захищена від цього негативного явища – питання було тільки в її обсягах, формах прояву, відношенням до неї суспільства та держави.
Твердження великих мислителів давнини, які дійшли до нас у вигляді безсмертних пам’ятників культури, ми знаходимо численні цьому підтвердження. Так, у Старому Завіті говориться, що Мойсею було дано пораду призначати службовцями та суддями тих, хто ненавидить нечесні прибутки. У своїх проповідях Мойсей виступав проти прийняття подарунків, тому що вони «засліплюють очі» та призводять до несправедливості. У Корані теж зафіксована спеціальна заборона як платити хабарі, так і одержувати їх. Соціальне зло від корупції походить не тільки від порушення принципів справедливості, але й тому, що влада у державі опиняється в руках
негідних людей. Дуже актуально звучать слова Будди, що «…несправедливі чиновники – це злодії, які крадуть щастя народу… Вони обдурюють і правителя, і народ, таким чином, стаючи причиною всіх бід нації».
Хабарництво та корупція в Україні мають міцне історичне коріння. У зв’язку з тим, що Україна довгі століття була невід’ємною частиною Російської Імперії, цікаво розглянути розвиток цього негативного явища серед російських чиновників. «Підкуп адміністративної особи є міцною традицією російського державного буття, принаймні, протягом декількох останніх століть. Форми хабаря змінювались: брали їжею, хутром, кріпаками, грошима, послугами, але суть його як зловживання владою, як службового злочину» – відмічає у своєму дослідженні І.Голосенко. «Справжнє пояснення не знищенності російського хабарництва», – вважав П.Берлін, треба шукати в тому, що воно у нас нерозривно зрослось з укладом політичного життя. Як не згадати князя Олександра Меншикова, який був найближчим поборником Петра І, а пізніше – під час правління імператриці Катерини ІІ – фактично керував державою і став одним із засновників корупції на державному рівні.
Явним адміністративним недоліком, провокуючим зловживання протягом усього XIX ст., була заплутана і суперечлива система регламентації всіх секторів суспільного життя. Маса указів і постанов, часто взаємовиключних, створювали законодавчий хаос, в якому пересічний громадянин відчував себе безпорадним, а чиновник бачив для себе годівницю. Процес «давати – брати» хабара був взаємним, звичним для обох сторін, як чиновників, так і прохачів усіх станів – дворян, купців, міщан, селян. Особливістю «російського хабара» було те, що його перестали соромитися, а якщо хтось обурювався, то його вважали невиправним «ідеалістом».
Політична і юридична доктрина Радянського союзу заперечували існування корупції у країні. Ці доктрини базувалися на ідеологічних засадах і заперечували історичний аспект корупції. Доводилось, що корупція, як явище, притаманне тільки буржуазному суспільству, де існує експлуатація людини людиною, де управлінський апарат знаходиться під впливом транснаціональних корпорацій і монополій. Тому в енциклопедичних виданнях і юридичних словниках того часу ми навіть не знайдемо цього терміну. Лише з 90-х років XX ст. почали говорити про корупцію, як невід’ємне явище будь-якої держави.
Разом з тим, останні історичні дослідження показали, що корупція та хабарництво в СРСР існували завжди, навіть в суворі сталінські часи. І починалась вона там, де закінчувався Кремль. Головними корупціонерами були керівники регіонів та відомств, які будували житлові будинки за рахунок державних ресурсів. В секретних доповідях Сталіна інформували, що тільки за січень-липень 1947 року порушено 1207 кримінальних справ по хабарництву, по яким проходить 1648 осіб. Ще більш вражаючими були дані по крадіжкам у торгівлі. Кульмінацією по наведенню порядку у торгівлі стала справа хабаровського універмагу. Його керівники завдали державі шкоди на суму 13027669 карбованців.
У період правління М. С. Горбачова у засобах масової інформації стали оприлюднювати факти, які стосувались корупції серед партійного керівництва республік. Особливо гучною, в цьому плані, була узбецька справа. Рівень корумпованості вищих посадових осіб цієї республіки, керівників підприємств і колгоспів був приголомшливий.
Отже, що стосується України, то можна навести слова людини, яка майже два десятиліття була помічником першого секретаря ЦК Комуністичної партії України В.В.Щербицького. Відомий вчений, публіцист і політичний діяч В.В.Врублевський згадує: «В країні посилювались безгосподарність, безвідповідальність, панувала атмосфера вседозволеності. Все більш відкритою нахабною ставала корупція, зловживання владою. Розкрадання та злодійство стали звичним явищем».
Широких масштабів, корупція в СРСР все ж не могла набрати достатньої сили через суперництво з правоохоронною системою держави. Цьому перешкоджала тоталітарна система, яка не терпіла конкуренції, та і легалізувати доходи, нажиті злочинним шляхом, при існуючій політичній системі було неможливо.
Можна зробити висновок, що вище наведені факти послужили основою нинішньої корупції в Україні, яка формувалася протягом тривалого періоду. Тобто, корупція є історичною спадщиною «розвитку нашого суспільства та держави». В останнє десятиліття вона набула небаченого розмаху і впливу на усі сфери суспільного життя, що обумовлено цілим комплексом об’єктивних і суб’єктивних чинників.