55. Наслідки Першої світової війни для Африканського континенту. Панафриканський рух.

На початку XX ст. переважна більшість території Африканського кон­тиненту входила до складу колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Німеччини, Бельгії, Італії, Іспанії, Португалії. Німеччина внаслідок Першої світової війни втратила свої колонії, площа яких в Африці становила 2,5 млн. кв. км, а кількість населення — до 13 млн. чоловік. Поділ колоніальних володінь Німеччини було юридичне оформлено мандатною системою, ство­реною Паризькою мирною конференцією. Стаття 22 пакту Ліги Націй передбачала, що для забезпечення розвитку окремих народів, які не в змозі управляти самі, деякі великі держави можуть опікуватися ними як манда­тарії Ліги Націй. Найбільша за територією і найцінніша за ресурсами Німець­ка Східна Африка була поділена між Великою Британією, Бельгією і Порту­галією. Основна частина цієї території під назвою Танганьїка увійшла до складу Британської імперії. Бельгії було надано два округи на північному заході — Руанду та Урунді. Португалія отримала невеличку східноафри-канську територію з містом Кіонга. Мандат на Південно-Західну Африку, більшу частину якої займає пустеля Калахарі, було надано домініону Бри­танської імперії — Південьо-Африканському Союзу. Велика Британія і Франція поділили між собою територію Камеруну і Того.

Отже, країни Антанти після перемоги у війні з державами Четверного союзу розширили свої колоніальні володіння в Африці. Найбільшими і найбагатшими були володіння Британської імперії. Вони простягалися су­цільною смугою від Кейптауна на півдні до -Каїра на півночі. У колоні­альній Африці суверенними були лише дві держави: Ліберія та Ефіопія.

Після закінчення Першої світової війни країни — метрополії Заходу почали інтенсивно освоювати колоніальні території. Колоніальне втручання в міжвоєнний період відіграло вирішальну роль у розвитку країн Африки.

В економічній сфері головним наслідком колоніалізму стало перетво­рення колоній на аграрно-сировинні придатки метрополій. Характерна особ­ливість міжвоєнного періоду — швидке зростання виробництва експорт-

них сільськогосподарських культур. Наприкінці 30-х рр. у багатьох афри­канських колоніях понад 2/, вартості всього експорту припадало на якусь одну культуру. Такими монокультурами, наприклад, були ананаси і банани у Французькій Гвінеї, гвоздика — в Занзібарі, какао — у Золотому Березі.

У промисловості склалася аналогічна ситуація: інтенсивно розвивала­ся гірничорудна галузь, розрахована переважно на експорт. Так, у Бельгій­ському Конго видобуток міді з 1913 р. до 1937 р. зріс у 20 разів. У 1937 р. країни Африки, розташовані на південь від Сахари, забезпечували 97% всіх алмазів, що видобувалися в капіталістичних державах, понад 40% золота, понад третину виробництва платини.

Ефективна колоніальна експлуатація здійснювалася за допомогою за­лучення корінного населення до управління. Колоніальні власті застосову­вали в основному дві форми управління: пряму і непряму. У першому випадку колонізатори призначали африканських вождів у той чи інший район, незважаючи на місцеві інститути влади і походження претендента. Цих вождів часто переводили з одного адміністративного району в інший. За системи непрямого управління колоніальна адміністрація формально зберігала традиційні місцеві інститути влади. Вождем могла бути лише місцева впливова особа за умови, що вона влаштовувала колонізаторів. Пряме управління частіше використовувалось у французьких колоніях, непряме — в англійських. У міжвоєнні роки ставало все більше колоніальних шкіл, які готували кадри з місцевих племен для потреб адміністрації. Колоніаль­не правління західних країн на Африканському континенті супроводжува­лося жорсткими силовими методами. Однак, експлуатуючи людські й при­родні ресурси Африки, колоніальний капітал сприяв її економічному роз­витку, формував необхідне для функціонування капіталу адміністративно-політичне середовище й культурно-освітню систему, здатну готувати ква­ліфіковані кадри. Насильницьке запровадження європейсько-капіталістич­ного варіанта цивілізації сприяло тому, що на час деколонізації значна час­тина африканських країн була готова до самостійного державного управ­ління.

Незважаючи на колоніальний тиск західних держав, народи Африки чинили опір іноземному пануванню. У міжвоєнний період надіонально-визвольний рух набув найбільшого розмаху в північноафриканських краї­нах. Найвагоміших успіхів домоглися народи Алжиру, Марокко й особли­во Єгипту.

Участь разом з алжирцями-французами десятків тисяч арабо-алжирців у Першій світовій війні сприяла розвитку їх національної самосвідомості у повоєнні роки. Чимало арабо-алжирських інтелігентів виступали проти так званого "туземного кодексу", що обмежував права алжирців і заборо­няв їх участь у політичному житті. 1920 р. була утворена впливова орга­нізація "Молодий алжирець", 1926 р. — знаменита "Північноафриканська зірка", яка в 1933 р. закликала до боротьби за незалежність Алжиру. Ви­моги алжирців щодо урівняння в правах з французами не були марними.

Перемога Народного фронту Франції (1936) зумовила реформи, які надали Алжиру нові демократичні свободи і політичні права, створили умови для діяльності різних партій і рухів.

Не припиняв боротьби за визволення від франко-іспанської окупації народ Марокко. 1921 р. повстали рифські племена, і на визволеній тери­торії була створена так звана Рифська республіка на чолі з Абд-аль-Кері-мом (Ель-Керім). Національні збори республіки прийняли "Національну обітницю", яка передбачала звільнення країни від окупантів, здобуття націо­нальної незалежності тощо. Впродовж п'яти років марокканці успішно боролися з французькими та іспанськими колонізаторами. Проте сили були нерівні, й у 1926 р. об'єднана франко-іспанська армія повалила Рифську республіку. Однак національно-визвольний рух в Марокко не припиняв­ся. У 30-ті роки були створені перші політичні партії Марокко — Націо­нальний комітет дії (1934) і Національна партія (1937).

Найбільших успіхів у міжвоєнні роки досяг Єгипет, який перебував під протекторатом Великої Британії. В 1918 р. в країні була створена партія "Вафд", яка організувала масовий рух за здобуття національної неза­лежності. В 1919—1921 рр. відбулися збройні повстання проти англій­ського панування. 1922 р. британський уряд скасував протекторат, але з деякими застереженнями, що не дозволяли встановити в Єгипті справж­ню незалежність. Зокрема, Велика Британія залишала за собою право на забезпечення комунікацій, збереження військового контингенту і комісара. Після прийняття конституції (1923) Єгипет став конституційною монар­хією на чолі з королем Фуадом І. Були обрані парламент і кабінет міністрів, який очолили лідери партії "Вафд". Вафдисти продовжували обстоювати національні інтереси, вимагаючи виведення з країни британських військ. У грудні 1935 р. основні єгипетські партії утворили Національний фронт, який змусив короля Фуада І відновити переговори з Великою Британією. Наслідком переговорів став англо-єгипетський договір (1936 р.); який підтверджував незалежність Єгипту і проголошував кінець британської окупації. В травні 1937 р. Єгипет було прийнято до Ліги Націй.

Серед різних форм антиколоніалізму найпоширенішими були релігій­но-політичні, насамперед афрохристиянські, рухи. Хоча християнство було релігією завойовників, саме воно найбільше підходило для ідеологічного обгрунтування антиколоніалізму, оскільки проповідувало рівність усіх пе­ред Богом. Найпопулярнішими афрохристиянські рухи стали в Центральній Африці. Так, у 1921 р. у Бельгійському Конго виник рух під назвою кімбангті. Його засновника — колишнього протестантського священника Симона Кімбангу — спочатку вважали месією, а згодом — Богом. У нього були "апостоли" і "пророки", які очолювали рух у багатьох регіонах країни. Кімбангу висунув гасло "Конго — конголезцям", закликаючи до виступів проти адміністрації, до несплати податків, встановлених бельгійським урядом.

У міжвоєнні роки в Тропічній і Південній Африці були створені й перші політичні партії. Так, у 1920 р. на території Британського Золотого Берега був створений Національний конгрес Західної Африки, що виступав проти найодіозніших виявів колоніального гноблення, вимагав пом'якшення суворих колоніальних порядків. У Південній Африці продовжував діяти створений ще в 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК), що прагнув об'єднати африканців у боротьбі з расовою дискримінацією.

Вагомий вплив на становлення антиколоніалізму справив панафриканізм. Ще під час роботи Паризької мирної конференції один із лідерів негритянського руху США Уїльям Дюбуа запропонував переглянути пра­вовий статус негро-африканських народів. Оскільки держави-переможниці відмовилися розглядати це питання, Дюбуа і його прихильники вирішили скликати конгрес. Перший Панафриканський конгрес відбувся в Парижі в лютому 1919 р. У його роботі взяли участь представники 15 країн, у тому числі дев'яти країн Африки. Головна мета цього форуму — домогтися від світового співтовариства розуміння й підтримки. Резолюції конгресу закликали до скасування рабства, заборони примусової праці й тілесних покарань тощо. У 1921, 1923 і 1927 рр. відбулося ще три Панафриканські конгреси, але Тх вимоги мало чим різнилися від програми, висунутої на першому конгресі. Сама ж програма панафриканізму була декларативною і недостатньо реалістичною для свого часу. Найвпливовішим панафриканізм став у британських колоніях Західної Африки і в Південно-Африкансько-му Союзі.

Агресія Італії проти Ефіопії. Водночас із зміцненням фашизму в Італії все сильніше виявлялося прагнення Риму помститися Ефіопії (Абіссінії) за поразку під Адуа (1896) і створити велику колоніальну імперію в Східній Африці.

З жовтня 1935 р. дві італійські армії без оголошення війни вторглися з Еритреї та Сомалі на територію Ефіопії. Незважаючи на героїчний опір ефіопських воїнів, поразка Ефіопії була неминучою. Понад 200-тисячній італійській армії, що мала сучасне озброєння і використовувала отруйний газ, протистояли погано озброєні війська, переважно ополченці. Сучасним методам ведення війни була навчена лише 10-тисячна імператорська гвар­дія. На озброєнні ефіопської армії було лише 7 застарілих літаків, 4 радіо­станції, до 300 кулеметів, 50 гармат. Ефіопська армія в боях з переважаючими силами противника зазнавала великих втрат і відступала. 31 березня — 2 квітня 1936 р. відбулася вирішальна битва під Май-Чоу, в якій була знищена майже вся імператорська гвардія. Ця перемога відкрила італійцям шлях до столиці Ефіопії — Аддіс-Абеби. Ефіопський імператор Хайле Се-лассіє І покинув країну і виїхав до Англії. Італійська армія вступила до Аддіс-Абеби, і Рим урочисто оголосив про свою перемогу над Ефіопією. Було видано декрет про створення єдиної колонії — Італійської Східної Африки, до якої ввійшли Сомалі, Еритрея та Ефіопія. Італійський король став ефіопським імператором.

Однак народ Ефіопії не змирився з поразкою і по всій країні продов­жив партизанську війну, яка тривала ще кілька років. До кінця 1941 р. за підтримки британського експедиційного корпусу вся територія країни була визволена від італійських окупантів.