43.Особливості становлення та розвитку державності Болгарії і Сербії у добу середньовіччя.

Розглядаючи період Першого Болгарського царства (681–1018 рр.), рекомендуємо приділити особливу увагу правлінню Крума, Бориса І, князя (царя) Симеона, а також розвитку болгарської церкви, руху богомилів.

Зазначимо, що історія самостійної Болгарської держави розпочинається з укладення в 681 р. мирного договору протоболгарського вождя Аспаруха з імператором Костянтином IV, а також заснування столиці Пліски. Перше Болгарське царство було слов’яно-болгарською федерацією, в якій значним був вплив на болгар слов’янських племен. На чолі держави стояв повновладний володар – хан, який мав радників – кавкані (аристократична знать), а також провінційних намісників – тархані. Посади радників і намісників займала знать, яка ділилася на вищу (бойли) і нижчу (багаїни).

Щодо правління ханів та царів Першого Болгарського царства, важливо виділити, що, наприклад, хан Крум (802–814) приєднав великі території по течії р. Сава і Тиса до кордонів великої держави франків; захопив гірську Сердіку (Софію) та іі область.

За Бориса І (852–889) було прийнято християнство (православ’я) (865), що справило вплив на внутрішнє і зовнішнє життя країни; поширилась церковно-слов’янська мова, Болгарія вступає у різноманітні зв’язки із Візантією та Заходом. Симеон (893–927): висуває претензії на роль великої держави, воює з Візантією, розширює кордони держави (землі Північного Дунаю, Сербії, частину Фракії); проголошує себе царем болгар і греків (917); болгарська церква стає автокефальною (917), створюється патріархат; виник рух богомолів – антифеодальний, під релігійними гаслами, виступав проти офіційної церкви, мав власну ієрархію серед віруючих (проіснував до початку ХІІІ ст.). Розвиткові руху богомилів варто приділити більшу увагу, використавши рекомендовану літературу, у т. ч. вищезгадану працю А. П. Власто.

За царювання Петра (927–969) країна вступила у період феодальної роздробленості, ведеться боротьба з Візантією; відпала Сербія (повстання 931 р.).

Далі необхідно охарактеризувати виникнення Західноболгарського царства (столиця Охрид) та його боротьбу проти візантійської агресії до 1185 р.

Важливе значення для вивчення Болгарської держави і суспільства цього періоду має, зокрема, “Закон судний людям” (кінець IX ст.). Характеристиці цього документа необхідно приділити особливу увагу.

Період Другого Болгарського царства (1187–1396 рр.), необхідно акцентувати свою увагу на: боротьбі з Візантією і пошук нових союзників (правління Асеня I, Петра Калаяна); піднесенні Болгарії за Івана Асеня II (1218–1241 рр.) – у ці роки проводиться активна зовнішня політика лавірування між Латинською імперією та Візантією; відбувається значне розширення території (Македонія, Західна Фракія, більша частина Епіру, вихід до Адріатичного узбережжя). Державно-суспільний устрій в країні складався під впливом Візантії, а також Заходу.

Потім студенти мають охарактеризувати селянське повстання під проводом Івайла 1277–1280 рр., поступовий занепад (ослаблення центральної влади, феодальна роздробленість, виникнення незалежних держав (Тирновська, Відинська, Добруджа); завоювання болгарських земель турками-османами (панування продовжувалось до 1878 р.).

історію утворення та розвитку Сербії, можна виокремити такі найбільш важливі складові:

1) переддержавний період (V–ІХ ст.): заселення сербської території слов’янами у V–VII ст.; боротьба із франкською державою та Візантією за спірні землі; прийняття християнства та його поширення на сербські землі (860–880–ті рр. – Х ст.);

2) період перших державних утворень (Х – середина ХІІ ст.): перші спроби об’єднати сербів в єдину державу при жупані Чеславі (середина Х ст.); влада, Болгарії, Візантії на сербських землях, набіги норманів, половців, мадяр (ХІ – перша половина ХІІ ст.);

3) період зміцнення Сербської держави (друга половина ХІІ– середина ХIV ст.): заснування нової династії Неманичів – звернути увагу на правління Стефана Немані (1165– 1195), його здобутки; визнання Візантією незалежності Сербії, проголошення її королівством (1217 р.), здобуття автокефалії сербською церквою (1219 р.), зміцнення зв’язків з Болгарією та Київською Руссю (Х–ХІІ ст.); розвиток землеробства і збільшення міст (ХІІІ–ХІV ст.);

4) період розквіту Сербської держави (середина ХIV ст.):

за правління Душана (1331–1355) територія Сербії збільшилась майже вдвоє; серби зберігали громаду і задругу як форми організації суспільного життя; він поділив Сербське царство на 10 намісництв на чолі з правителями; важливим правовим документом його доби був “Законник”(1349);

5) період османської експансії та розпаду Сербського царства (70-і рр. ХIV ст. – 1459 р.): звернути особливу увагу на боротьбу намісників проти влади Уроша V, сина Душана (1355–1365); битву на р. Мариці (1371 р.); спроби князя Лазаря об’єднати сербські землі, битву на Косовому полі (1389 р.) та її наслідки, історичне значення; усобиці, війни та повстання на сербських землях; Сербська деспотовина (Стефан Лазаревич, Джурадж Бранкович); ліквідація залишків сербської незалежності османами (1459).