36.Рухи опору в слов'янських країнах в роки Другої світової війни.

Участь слов’янських народів у Другій світовій війні доцільно розглянути за таким планом:

особливості становища цих країн у 1939–1941 рр.: напад Німеччини на Польщу та його наслідки; приєднання до СРСР Західної Білорусії та Західної України, їхня радянізація; становище Чехословаччини; зовнішня політика Болгарії; окупація Югославії;

Рух Опору — це визвольний рух проти нацизму і фашизму і встановлених ними порядків, за відновлення національної незалежності і Державного суверенітету окупованих країн, а також країн фашистського блоку, за більш справедливий і демократичний устрій після визволення.

Форми його були різноманітними. В одних випадках це були збирання і передача союзникам цінної інформації, в інших — саботаж, зрив воєнних постачань, порушення ритму військового виробництва, диверсії. В ці ж роки стали створюватися перші партизанські загони у Польщі, Югославії, Албанії, Греції. Одним з перших актів європейського руху Опору стало повстання у варшавському гетто 1943 р. Майже місяць погано озброєні жителі гетто, приречені на знищення, билися з німецькими військами.

У Польщі рух Опору набув великого розмаху. Тут не існувало колабораціонізму (співробітництва) з німецькими окупантами ані як політичної, ані як економічної течії. Терор, геноцид, вкрай жорстокий окупаційний режим не створювали умов для співробітництва. Гітлерівська расистська доктрина мала однією з цілей знищення польської державності і польської нації. 22% населення (6 млн) гітлерівці встигли знищити. Великий вплив мали загони Армії Крайової, керовані з Лондона емігрантським урядом, і загони Гвардії Людової, створені Польською робітничою партією (комуністична партія). Обидва ці військові формування вели боротьбу з окупантами, хоча між ними існували серйозні розбіжності щодо тактики і стратегії у визвольному русі, майбутнього устрою Польщі, що переростали у відверто ворожі відносини.

У серпні 1944 р., не очікуючи підходу радянських військ, Армія Крайова підняла повстання у Варшаві, безжально придушене німцями практично на очах у Радянської Армії. Існує точка зору, що радянські збройні сили були не в змозі допомогти повсталим, бо, увійшовши на територію Польщі, вони зазнали великих втрат у техніці й живій силі і фактично вичерпали наступальні можливості. Однак вирішальним у ставленні Москви до повсталої Варшави була та обставина, що боротьбу вели бойові частини, підпорядковані лондонському емігрантському урядові. Іншими словами, ідеологічні міркування і настанови знову взяли гору у кремлівському керівництві.

Важливим фронтом антифашистської боротьби залишалася Югославія. Керована комуністами Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) на початок 1943 р. визволила дві п'ятих території країни. У січні 1943 р. війська німецько-італійських окупантів за підтримки хорватських усташів розпочали ретельно підготовлений наступ з метою оточення і знищення головних сил НВАЮ. Головні сили НВАЮ з боями пройшли до долини річки Неретва. Тут відбулася одна з вирішальних битв народно-визвольної війни в Югославії. Здобута патріотами перемога дала змогу врятувати майже 4 тис. поранених. У боях дістав поранення і Верховний головнокомандувач НВАЮ Й. Броз Тіто.

Визвольний рух народів Югославії завоював міцні позиції.

Народи Чехословаччини чинили дедалі більший опір окупантам. Великого поширення набув саботаж на військових заводах, здійснювалися диверсії на залізницях, електростанціях. У країні зростало єднання всіх патріотичних сил незалежно від партійної та релігійної приналежності. В СРСР було створено 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи, що 8 березня 1943 р. прийняв бойове хрещення в боях за Соколово (на південь від Харкова). Після цього батальйон став бригадою, що увійшла до складу 38-ї армії генерала К. С. Москаленка.

Не став на коліна перед загарбниками і радянський народ. Ані жорстокий терор, ані хитрощі нацистської пропаганди не зламали волю І мужність людей. Відразу ж після загарбання радянських земель німцями виникає підпільний і партизанський рух. 30 травня 1942 р. створюється Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком. Наприкінці серпня до Москви на нараду були викликані керівники найбільших партизанських з'єднань, де було намічено конкретні плани по боротьбі з ворогом.

Найбільші групи і об'єднання партизан діяли в Ленінградській, Смоленській і Орловській областях Росії, у Білорусі, східних і північних областях України. Влітку і восени 1942 р. партизани стримували до 24 ворожих дивізій. Масові удари по залізницях у Білорусі, Смоленській та інших областях досягай апогею у серпні 1943 р., коли партизани розпочали "рейкову війну".

Патріотичний і антинацистський рух Опору відіграв визначну роль у перемозі над фашизмом і нацизмом. Його учасники обирали різноманітні форми і засоби боротьби з коричневою чумою за свободу і незалежність своїх країн. У русі Опору брали участь люди різних політичних і релігійних поглядів; радикали і республіканці, консерватори і демократи, комуністи і соціалісти, католики і православні, члени профспілок і безпартійні; люди різних рас і національностей, різних соціальних кіл. Багатьом з них судилося покласти життя на спільний вівтар Перемоги над ненависним ворогом.

Щодо становища Білорусії у цей період важливо зазначити, що Західна Білорусія до 25 вересня була повністю зайнята Червоною Армією (згідно радянсько-німецького таємного протоколу від 23 серпня 1939 року) , а 22 вересня 1939 р. у Бресті відбувся парад німецьких та радянських військ. Радянізація цієї частини Білорусії 1939–1941 рр. передбачала: націоналізацію підприємств (великих, середніх, більшої частини дрібних) та банків; створення на території Західної Білорусії колгоспів (вони об’єднали лише 6,7% господарств та 7,8% землі); проведення політики викорінення “ворогів народу” (у квітні–травні 1940 р. по справах військовополонених було розстріляно 21857 чол., у т. ч. 14700 з таборів для військовополонених в Козельську, Осташкові, Старобільську). Приєднання Західної Білорусії у 1939 р. до БРСР було, на думку окремих білоруських істориків, актом історичної справедливості. Це поклало край поділам Білорусії, відновило її територіальну цілісність, об’єднало білорусів в одну сім’ю. Незважаючи на командно-адміністративну систему, західні області Білорусії зробили за два роки до Великої Вітчизняної війни значні кроки у соціально-економічному розвитку та культурних перетвореннях. Однак, інші, національно орієтовані історики вважають, що польський гніт змінився на радянський.

Зовнішню політику Болгарії у цей період можна вважати частково політикою нейтралітету (від 15 вересня 1939 р.), але, оскільки її підтримувала Німеччина, відбувалася ідеологічна обробка населення проти СРСР; було відхилено болгарським урядом пропозицію СРСР укласти договір про взаємну допомогу. Болгарія потрапляє у сферу німецьких інтересів і підписує у березні 1941 р. угоду про приєднання до Троїстого союзу; у країну було введено німецькі війська.

Становище Югославії було складним, незважаючи на проголошення на початку війни політики нейтралітету. Підписання угоди про приєднання до Троїстого союзу викликало державний переворот у країні, яку було окуповано після цього німецькими військами (квітень 1941 р.) та поділено на чотири зони;

бойові дії на території Російської РФСР та Білоруської РСР в роки Великої Вітчизняної війни;

Потребують характеристики, аналізу та оцінок істориків причини невдач Червоної Армії на початку війни, радянсько-німецькі битви під Москвою (1941/42 рр.), під Сталінградом (1942/43 рр.), на Курській дузі (1943).

На початку Великої Вітчизняної війни на території БРСР героїчно оборонявся гарнізон Брестської фортеці (представники 30 національностей СРСР). Було створено Західний фронт на чолі із генералом Д. Павловим. На захід від Мінська в німецькому оточенні (“котлі”) опинилися частини армій Західного фронту; значна кількість з них потрапила у полон; було звинувачено у помилках і розстріляно сталінським керівництвом генерала Д. Павлова та ряду інших воєначальників Західного фронту. Жорстокі бої відбулися у районах Борисова, Бобруйська (за переправу через р. Березину). У липні–серпні 1941 р. відбувалися оборонні бої під Могильовом, Гомелем. На початку вересня 1941 р. територію Білорусії було окуповано німецькими військами. Битва за визволення Білорусії (кодова назва операції –“Багратіон”) розпочалася 23 червня 1944 р.: 3 липня було визволено столицю Білорусії Мінськ. Визволенням Бреста 28 липня 1944 р. завершилось вигнання німецько-фашистських військ з території БРСР;

характеристика фашистського окупаційного режиму на території Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини, Югославії;

Зокрема, зазначимо, що польські території було поділено на дві частини: 1) були приєднані до Німеччини Велика Польща, Сілезія, Помор’я; 2) у Малій Польщі створено генерал-губернаторство з центром у Кракові. Багатьох поляків було позбавлено власності; мільйони їх були в’язнями Освенциму та Майданеку; більш, ніж половина польського населення примусово працювали у Німеччині.

За час окупації на території Білорусії було створено більш як 260 німецьких концтаборів. Концтабір смерті у Тростянці під Мінськом був на третьому місці після Освенцима та Майданека – у ньому було знищено 206500 чол.; у Мінському гето загинули 100 тис. євреїв;

сили внутрішнього та зовнішнього опору на території поневолених слов’янських країн: їх протиріччя та спільні зусилля у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками; участь у воєнних діях; ставлення до радянських ініціатив; партизанський та національний рухи на території Білорусії та України;

Наприклад, на території Польщі під керівництвом емігрантського уряду було створено Армію Крайову у лютому 1942 р. із воєнізованих різних організацій; польськими комуністами було сформовано перші загони Гвардії Людової у травні 1942 р.; виникла також Спілка польських патріотів (1943 р., Москва, керівник – В. Василевська).

З боку білоруських національних діячів, які покладали свої надії на фашистську Німеччину, 22 жовтня 1941 р. було створено Білоруську народну самодопомогу. Найбільш масовим та діючим у боротьбі з окупантами був радянський партизанський та підпільний рух. З квітня 1942 р. почала діяти 1-а Білоруська партизанська бригада під командуванням М. Ф. Шмирова. Мужньо боролися з окупантами партизани бригади К. С. Заслонова. В роки війни у Білорусії в рядах партизан були 374 тис. чол., у підпіллі – понад 70 тис. чол. У серпні 1943 р. розпочалася “рейкова війна” проти фашистів, що мала три етапи (на третьому було допущено ряд прорахунків). На території Західної Білорусії у 1942–1944 рр. діяла також Армія Крайова (найбільше у Новогрудській окрузі, де налічувалося 7 тис. бійців АК). Завданням АК було повернення Польщі озброєним шляхом білоруських земель у межах до 1939 р., що не підтримувала частина білоруського населення, і це призводило до терору проти нього.

Рух опору в Чехословаччині був слабшим, ніж в інших слов’янських країнах. Силами внутрішнього опору були окремі підпільні групи і добровільні загони; у 1943–1944 рр. було сформовано партизанську армію Словаччини (65 тис. осіб); зовнішнього опору – чехословацька бригада під командуванням Людвіга Свободи; емігрантський уряд у Лондоні;

особливості визволення слов’янських держав від фашистського поневолення: визвольна місія Радянського Союзу та інших країн; антифашистські повстання на території Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Югославії; відносини між прорадянськими військово-політичними силами та силами емігрантських урядів цих країн;

наслідки Другої світової війни для слов’янських народів: людські, матеріальні втрати; розстановка політичних сил в країнах; встановлення нових режимів.