20.Білоруські землі у IX – першій половині XVI ст.

Вже у VI ст. у Білорусію відбулося проникнення перших слов’ян (кривичі). До кривичів тут проживали балтські племена Дніпро-Двінської культури (північна та центральна Балтія). Територію цю поступово заселили також племена в’ятичів, радимичів, дреговичів.

Важливе значення має характеристика Полоцького та Туровського князівств як головних центрів формування державності у Білорусії (історія, правління окремих князів, особливості розвитку, культурне життя).

Щодо утворення та розвитку Полоцького князівства важливо зазначити, що воно займало басейн Західної двини, Березини. Полоцьк згадується вперше у 862 р. Майже усе X ст. Полоцьке князівство було незалежним, а в XI – першій третині XII ст. постійно протиборствує з Київом та Новгородом. Війни ці трактуються окремими сучасними білоруськими істориками як свідоцтво боротьби за незалежність. У другій половині Х ст. літописи згадують першого полоцького князя Рогволода. Близько 980 р. у Полоцьку княжив князь Рогволод. Володимир Святославович вбив Рогволода та одружився на його дочці Рогнеді. Пізніше, ставши великим князем київським, він віддав Полоцьку землю своєму сину від Рогнеди Ізяславу, який започаткував нову династію полоцьких князів. Від Рогнеди Володимир мав такох синів – Ярослава (Мудрого), Мстислава (чернігівський князь), Всеволода (володимир-волинський князь); двох дочок – Прадславу (за чеським князем), Премиславу (за угорським князем). Наприкінці життя Рогнеда прийняла чернечий постриг під ім’ям Анастасія (померла у 1000 р.). За правління Брячислава Ізяславовича (1001–1044) збільшується територія Полоцької землі, встановлюється контроль над торговельним шляхом по р. Двині до Балтійського моря. У боротьбі між Ярославом та Брячиславом за Новгород була укладена мирна домовленість. Полоцькій землі було повернуто м. Вітебськ та Усвяти. Син Брячислава Всеслав Чародій (1029–1101) боровся за землі Псков, Новгород, Смоленськ, Мінськ із синами Ярослава у 1065–1078 рр. Після повстання киян 15 вересня 1068 р. став великим князем київським, але потім повернувся до Полоцьку. З початку ХІІІ ст. полочани разом із ливами, естами та ін. героїчно боролися проти німецьких лицарів, які наступали у Прибалтиці. Побоюючись активності горожан та агресії хрестоносців, полоцьке боярство пішло на компроміс із литовськими феодалами: у 1262–1263 рр. у Полоцьку княжив Товтівіл з династії литовських князів. Таким чином, білоруські землі, на відміну від українських, визнали владу литовських князів раніше.

При підготовці реферату важливо детальніше охарактеризувати владні відносини, соціально-економічний та політичний розвиток Полоцького князівства як значного, самостійного державного утворення на території Білорусі.

Туровське князівство утворилося у межах розселення дреговичів у південній Білорусії, басейні р. Прип’яті. У 980 р. згадуються брати Рогволод і Тур. До кінця Х ст. у Турові державою керувала власна династія князів. У 988 р. князь Володимир Київський виділив Туровську землю сину Святополку, який боровся за самостійність Туровської землі. Він загинув у 1019 р. у боротьбі за Київське князівство із Ярославом Мудрим. Останній передав Туровську землю своєму сину Ізяславу, який став великим князем Київським і залишив Туров. Два сини Ізяслава – Ярополк і Святополк – тримали Туров за собою. У 1113 р. Туровське князівство перейшло до роду Мономахів.

Державні утворення складалися також навколо міст Новогрудок та Гродно. Проводячи самостійну політику, князі цих земель, виступали у різний час як союзники Полоцька, Києва, а також галицько-волинських правителів.

У другій половині ХІV ст. вся Білорусія увійшла до складу Великого Князівства Литовського. Необхідно проаналізувати становище цих земель (соціально-політичний устрій, феодальні інститути, рух проти польсько-литовського панування; розвиток економіки, вплив на становище селян Литовських статутів, аграрної реформи 1557 р. тощо).

Зазначимо, зокрема, що на початку ХІV ст. до складу Великого Князівства Литовського відійшли Туров, Пінськ, Мозир. У другій половині ХІV ст. значна частина українських земель і уся Білорусія увійшли до Великого Князівства Литовського (далі – ВКЛ). Монголо-татарам не вдалось підкорити білоруські землі, незважаючи на багато походів у середині та другій половині ХІІІ ст., що пояснюється, на думку білоруських дослідників, такими причинами: на час наближення до цих земель монголо-татари були виснажені у тривалій тяжкій боротьбі із населенням північних та південних земель Русі; Полоцька, Смоленська, Новогрудська та інші землі були досить сильними у військовому відношенні; князі білоруські були у союзі із добре озброєними литовськими князями.

Соціально-політичний устрій та основні феодальні інститути залишилися незмінними. Удільні князі зобов’язувалися за це сплачувати ВКЛ щорічну данину й надавати військову допомогу. Після Кревської унії 1385 р. вони змушені були написати присяжні грамоти на вірність польському королеві. Відбувалися також у цей період експансія католицизму на білоруські землі, загроза поширення влади польських феодалів.

Обласні привілеї наприкінці ХІV–на початку ХV ст. у Білорусії отримали феодали Полоцької та Вітебської земель, однак це не усунуло привілейованого становища литовської знаті. У 1447 р. польсько-литовський князь Казимир видав привілеї і для феодалів православного віросповідання, у 1468 р. – судебник, який надавав землевласникам право вотчинної юрисдикції. Пізніше було ліквідовано автономію названих земель.

У ХІV ст. поширюється фільваркова система ведення сільського господартва; поширення панщини (1–2 дні на тиждень). У 1-ому Литовському Статуті 1529 р. було закріплено, що 10 років проживання селянина на землі феодала роблять його “старожилом”; за право залишити феодала він мав сплатити велику суму – 5 литовських грошей (вартість 20 корів). У 1557 р. Сигізмунд-Август ІІ провів аг­рарну реформу з метою впорядкування селянського землекористування та збільшення доходів казни: наділ селянина складала волока розміром 33 морга (23,41 га) земли, незалежно від її якості; селянам відводились також сіножаті, ліси та ін. у загальне користування; земля в першу чергу відводилась під державні двори – фільварки, на кращих землях, по 200–400 га кожний; селяни поділялись на тяглих та осадних і виконували встановлені повинності. Протягом ХІV–ХV ст. магдебурзьке право отримали Брест, Гродно, Полоцьк, Мінськ. Міста та містечки на білоруських землях у XIV–першій половині XVI ст. поділялися на 3 групи: королівські (напр., Скидель, Озери), приватновласницькі (Сморгонь) та церковні (Жировичі, Ігумен). Єдиний внутрішній ринок ще не виник остаточно у цей період, незважаючи на різноманітність внутрішніх та зовнішніх торговельних шляхів.