1 Праця і. Нечуя-Левицького «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891)

Найґрунтовнішим аргументом

проти методологічних позицій у статті Пипіна «Особая история русской литературьі»(Пипін критикує . «іст літ рус» Огон, каже що вона не має права на існування. В тому розумінні що іст літ може мати лише той народ що має державність. Тобто укр. літ може бути лише для дом. вжитку.Укр. можуть вивчати місцеву літ але вона вливається у русло рос.) була розвідка

І. Нечуя-Левицького (вийшла під псевдонімом І. Баштовий 1893, перед тим друкувалася в окремих часописах) «Українство на літературних позвах з Московщиною», яка чітко заявила позиції національно-свідомої інтелігенції стосовно розвитку української літератури

Н.- Л. гов. що Пипін: написав оцінювання не як вчену критику а як публіцистичну статтю. Багато пише про українофільство,робить замах на границі укр. літ. Пише спонтанно кидає погляди зопалу. Його погляди однобічні, публіцистично-політичні, а не критико-літературні.Праця вишла як боротьба двох рус. народностей.

Осн. теза Н-Лев – що не тільки народ який має державність може претендувати на іст літ. А і народ який не має державності. І як приклад наводить китайський народ. Це порівняння викликало вїдливе зауваж Франка. Який каже «Н-Лев талановитий письменник, всеобіймаюче око України, але в науці був дилетантом»

Обстоювання прав українського народу у сфері освіти,

громадського життя, адміністрації, вільної преси,

права організовувати наукові та суспільні товариства,

як і потрібні для інтелектуального життя нації, —

основний предмет полеміки І. Нечуя-Левицького з

О. П ипіним. І. Нечуй-Левицький логічно доводив, що

О. Пипін ґрунтувався не на наукових висновках

М. Костомарова, на статтю якого посилався, а на шовіністичних твердженнях М. ГІогодіна щодо давньої історії українців та росіян.

О. Пипін переконував, що українці адміністративно,

духовно, культурно приросли до Московщини, і тому

їхня література має розвиватись у загальноросійському

руслі. На противагу йому І. Нечуй-Левицький розглядав українську літературу як літературу європейську,незалежну від російської.

Отже,найвище досягнення к роботі Н-Лев те що він розбив рецензію Пипіна.

БІЛЕТ № 12

2 Вплив «Історії України-Руси» м. Грушевського на історіографію українського літературознавства поч.. Хх ст.

Важливим етапом у розвитку наук. літературознавства стала фундаментальна багатотомна праця Г. «Історія української літератури» (5 т 25-26рр)і численні літературознавчі статті, які доповнювали історію нац. к-ри, мови, етносу, викладені в «Історії України-Руси»( 11-томна праця (1898—1936 рр.)). Заслуга Г. полягає й у виробленні концепції історії укр. літ. та періодизації її розвитку від початків словесності в Україні до 17 ст. і пов’язанні цього розвитку з нац.-культ. відродженням в Україні.

В основу «Історії України-Руси» М. Грушевський поклав самобутню схему українського історичного процесу, яка мала вирішальний вплив на розвиток української гуманітарної науки ХХ ст, яка стала головною схемою української історичної та українознавчої наук. Зокрема цієї схеми, періодизації дотримується Лепкий у своєму трактуванні іст укр. літ.

Д. Багалій писав: М. Грушевський є найзаслуженіший історик України, бо його «Історія України-Руси» стала першою монументальною працею синтетичного характеру, побудованою за оригінальною схемою, що відповідала вимогам європейської методології й не лише підводила підсумки усієї попередньої української історіографії, а й визначала її перспективи та принципи розвитку.

БІЛЕТ № 13

1.Методологічна концепція «Історії України-Руси» М.Грушевського і її вплив на історіографію українського літературознавства поч.. ХХ ст..

Важливим етапом у розвитку наук. літературознавства стала фундаментальна багатотомна праця Г. «Історія української літератури» (5 т 25-26рр)і численні літературознавчі статті, які доповнювали історію нац. к-ри, мови, етносу, викладені в «Історії України-Руси»( 11-томна праця (1898—1936 рр.)). Заслуга Г. полягає й у виробленні концепції історії укр. літ. та періодизації її розвитку від початків словесності в Україні до 17 ст. і пов’язанні цього розвитку з нац.-культ. відродженням в Україні.

В основу «Історії України-Руси» М. Грушевський поклав самобутню схему українського історичного процесу, яка мала вирішальний вплив на розвиток української гуманітарної науки ХХ ст, яка стала головною схемою української історичної та українознавчої наук. Зокрема цієї схеми, періодизації дотримується Лепкий у своєму трактуванні іст укр. літ.

Д. Багалій писав: М. Грушевський є найзаслуженіший історик України, бо його «Історія України-Руси» стала першою монументальною працею синтетичного характеру, побудованою за оригінальною схемою, що відповідала вимогам європейської методології й не лише підводила підсумки усієї попередньої української історіографії, а й визначала її перспективи та принципи розвитку і стоїть нарівні з аналогічними історіями інших народів.

Щодо погляду методів наукового пізнання професор звернув увагу на потребу вивчення і зрозуміння «економічного, культурного, духовного стану» народу. Водночас політично-державні стосунки опинялися на другому плані і повинні були вивчатись лише настільки, наскільки вони були твором самого народу.

Перші три томи «Історії України-Руси» (ІУР) були написані з методологічних позицій, усталених у попередній період. Задум вченого випливав із прагнення подати історію українського народу, «не ухибляючи її науковости».

Перший цикл ІУР (1-3 томи) був присвячений періоду історії українського народу від найдавніших часів до середини XІV ст.: він окреслювався як час формування української народності і державності, наростання нездоланних суперечностей між земськими громадами і князівсько-дружинним устроєм, які і призвели зрештою до замкнутості земельних громад та їх протистояння державно-політичним інститутам.