Y

Варшавські повстання та антифашистська боротьба на завершальному етапі визволення Польщі (1943-1944 рр.). 2

Словацьке національне повстання 1944 р. 4

Чеські антифашистські сили та Празьке повстання 1945 р. 5

Визволення слов'янських народів від фашизму. 6

Завершення антигітлерівської коаліції. 7

8

Воєнно-стратегічна обстановка на радянсько-німецькому фронті 1942 року. Плани сторін. 9

10

Героїчна оборона Сталінграда. 10

Перемога Радянських військ у битві на Курській дузі та початок могутнього літньо-осіннього наступу Червоної Армії по всьому фронту. 12

Битва за Дніпро. 13

Воєнно-політичне та міжнародне значення перемог Радянської Армії у 1943 році. Зміцнення антигітлерівської коаліції. Тегеранська конференція. 15

Розгром імперіалістичної Японії. 15

Культ особи В.Червенкова та його негативні наслідки. 17

Режим Т. Живкова. 18

Крах тоталітаризму у Болгарії. 19

"Празька весна" 1968 р. та її придушення. 20

Передумови та перемога "оксамитової" революції. 22

Загострення національного питання. Поділ країни на Чехію та Словаччину. 24

Радянсько-югославський конфлікт 1948-1955 pp. та його подолання. 25

Конституція 1974 р. Режим Й.Тіто. 27

Розпад Югославії. 29

Міжнаціональна війна та її наслідки. 30

Варшавські повстання та антифашистська боротьба на завершальному етапі визволення Польщі (1943-1944 рр.).

Наприкінці 1943 р. окупаційна влада розпочала проведення «нової польської політики» під назвою «Акція Берта». Це була ще одна спроба новими засобами досягти давньої мети - максимального використання матеріальних і людських ресурсів Польщі для ведення війни. Зміни, проголошені генерал-губернатором Г. Франком, торкались економічних, національних та політичних аспектів окупаційної політики. Але головне завдання «нової політики» полягало в розпалюванні антирадянської кампанії та залученні хоча б частини польського населення до боротьби проти СРСР.

Навесні 1943 р. після того, як гестапо знищило керівництво «польської підпільної держави», головою делегатури емігрантським урядом був призначений Я.-С. Янковський (СН), а командувачем АК - Т. Бур-Комаровський. Однак розколи СП та Польських соціалістів (з квітня 1943 р. - Робітнича партія польських соціалістів- РППС) сприяли усуненню з керівних органів підпілля політиків лівої орієнтації, замість яких знову з'явилися представники ВРН.

Коли у війні намітився перелом на користь антигітлерівської коаліції, а Червона армія все ближче підступала до польських земель, дедалі більша частина польських лівих сил вбачала своїм природним союзникам СРСР. В Москві навесні 1943 р. за ініціативи емігрантів-комуністів виникла Спілка польських патріотів (СПП) на чолі з письменницею В. Василевською. Головним її завданням проголошувалася боротьба за демократичну Польщу, яка будуватиметься на принципах народовладдя. 3 травня 1943 р. в СРСР розпочалося формування польських військових підрозділів. Перша дивізія ім.Т. Костюшка під проводом полковника З. Берлінго 12 жовтня 1943 р. прийняла перше бойове хрещення біля містечка Леніно (Білорусія).

У листопаді 1943 р. була оприлюднена друга декларація ППР «За що ми боремося?». Комуністи пропонували створити таку демократичну державу, «трудящі маси якої прагнутимуть до переходу до соціалістичного ладу», націоналізації великої промисловості, банків та транспорту, введення робітничого контролю на виробництві, планування економіки, експропріації без викупу поміщицьких земель та їх розподілу між селянами тощо. Відмовляючи емігрантському урядові в праві на владу, ППР по суті оголосила про початок боротьби за новий суспільно-політичний лад.

Якщо емігрантський табір на чолі з головою уряду С. Миколайчиком виступав за відновлення парламентської демократії, націоналізацію деяких галузей промисловості. Проведення аграрної реформи на користь селян, відновлення довоєнних східних кордонів та орієнтувався на західні держави, то засновники КРН були прихильниками концепції побудови народно-демократичного ладу, в якому політична влада мала належати робітничому класу та іншим прошаркам трудящих, а за головного союзника вони обрали Радянський Союз, кордон з яким мав визначатися за етнічним принципом.

Червона армія, до складу якої вже входила перша польська дивізія ім. Т. Костюшка, на початку січня 1944 р. перетнула в районі міста Сарни довересневий радянсько-польський кордон. Цей факт суттєво вплинув на політику окупантів, позиції польського підпілля, радянсько-польські відносини. Так, «лондонський табір» залишали ті політичні сили, які вели діалог із ППР, але не ввійшли до складу КРН, а за ініціативи певних лідерів РППС виникло політичне угруповання «Централізація», яке відразу приступило до формування власних збройних сил.

Своєю чергою «емігрантський табір», щоб «урівноважити» становище, викликане створенням КРН, 9 січня 1944 р. проголосив створення Ради єдності народової (РЄН), якій також надавалися повноваження підпільного парламенту. Але по суті справи цей крок означав чергову трансформацію існуючого ППК. У березні глава делегатури за посадою дістав повноваження віце-прем'єра в уряді С. Миколайчика, а самій структурі був наданий статус «уряду в окупованій країні».

Так на початку 1944 р. практично завершився процес розмежування політичних сил та формування основних таборів у польському русі Опору, які претендували на владу після звільнення країни. Але завоювати та утримати владу ці сили сподівалися за підтримки своїх закордонних покровителів. Найвпливовішим залишався «лондонський табір». Та якщо командування АК в цей період вимушене було пригальмувати темпи зростання своїх лав, то ліві, навпаки, форсовано збільшували кількість своїх військових формувань, Так, чисельність людовських БХ досягла 156 тис. бійців.

Водночас відбувся процес консолідації в правому таборі руху Опору. Залишались впливовою силою «народовці», а їхня Народова організація військова (НОВ) нараховувала понад 70 тис. солдатів і офіцерів. Інше націоналістичне крило «народовців» у своїх Народових силах збройних (НСЗ) мало новіть ще більший кількісний склад, ніж НОВ. У цілому ж сукупні сили нородовського табору, Підтримувані різноманітними клерикально-націоналістичними угрупованнями, що не хотіли бути підпорядковані командуванню АК, становили реальну конкуренцію не лише людовським, а й іншим лівим формуванням.

Щоб створити необхідні умови для захоплення влади емігрантським урядом у період визволення країни делегатуро та керівництво АК значно активізували свою діяльність, щоб «перехопити ініціативу в боротьбі з Німеччиною у комуністів».

Наприкінці липня 1944 р. підрозділи Червоної армії захопили правобережжя Вісли і вийшли на південь від Варшави. Однак невдовзі вермахту вдалося не тільки зупинити просування радянських військ, а й відкинути їх від Варшави. Саме в цей період делегатура та командування АК (з благословіння емігрантського уряду та без узгодження з державами антигітлерівської коаліції) вирішили розпочати повстання у Варшаві. Ця військова акція повинна була стати головним аргументом на переговорах між радянським і польським (емігрантським) керівництвом, які розпочалися на початку серпня 1944 р. в Москві. Радянський проект угоди, який передбачав створення широкої урядової коаліції (за участю ПКНВ) та встановлення кордону по «лінії Керзона», був категорично відхилений. З іншого боку, прем'єру С. Миколайчику важливим був сам факт повстання та демонстрація звільнення Варшави саме поляками для того, щоб примусити Й. Сталіна відмовитися від підтримки ПКНВ й показати, що саме емігрантський уряд є справжнім господарем становища на польських землях.

Повстання, яке розпочалося 1 серпня 1944 р. у Варшаві, було у воєнному відношенні недостатньо підготовленим. Багато в чому це залежало від того, що, приймаючи рішення про початок повстання у столиці Польщі проти гітлерівських окупантів, командуючий АК Т. Бур-Комаровський, делегат Я.-С Янковський та прем'єр-міністр С. Миколайчик керувалися насамперед політичними міркуваннями — поставити перед фактом переходу влади у Варшаві до емігрантського табору У дійсності ж виступ аківців проти нацистів хоча й був відчайдушною акцією, скерованою певними політичними силами, переріс у народне повстання, яке тривало два місяці й було героїчною кульмінацією польського руху Опору.

У перший день повстання п'ятнадцятитисячному німецькому гарнізону протистояли 2,5 тис. бійців АК. Спроби повсталих захопити мости через Віслу, цитаделі, вокзали, аеропорт та інші стратегічні об'єкти закінчилися невдачею. Наступного дня виступ аківців підтримало міське населення: почалося формування збройних загонів та будівництво барикад. У ході повстання завдяки єдиному патріотичному заполові варшав'ян було досягнуто певної взаємодії бійців АК, АЛ та інших військових формувань, але політично вони залишалися відокремленими одні від одних. Так, адмінорганам делегатури протистояли структури КРН і ПКНВ, до яких приєдналася керована РППС «Централізація». Однак німецьке командування, досить швидко нарощуючи сили карателів, зуміло локалізувати виступи повсталих у певних районах Варшави й приступило до їх придушення з використанням артилерії то авіації. Німці брали заручників, масово розстрілюючи цивільне населення та методично руйнуючи місто. Допомога повстанцям з повітря здійснювалася британською авіацією, яка аж до середини вересня не мала дозволу на використання радянських аеродромів.

Уже на початку вересня 1944 р. становище повсталих та населення Варшави набуло катастрофічного характеру. Ентузіазм початкового етапу, в міру того як зникали надії на швидке визволення, поступався песимістичним настроям. Цьому сприяв голод, хвороби та нестача води. 9 вересня командування АК погодилося на початок переговорів про умови капітуляції. Та навіть на цьому етапі до планів командування Червоної армії не входило термінове захоплення Варшави Удар по німецьких військах мав бути завданий на південь від Варшави в районі Магнушева. І хоча це якоюсь мірою полегшувало становище повстанців, але прямої допомоги повстанню СРСР не надавав. Справа полягала в тому, що Й. Сталін оцінював варшавські події лише як похідні емігрантського уряду то як політичну демонстрацію.

10 вересня розпочався наступ Червоної армії та Військо польського на варшавському напрямку, у ході якого було звільнено Прагу (правобережне передмістя Варшави). Але спроби першої польської армії 15—16 вересня форсувати Віспу закінчилися невдачею, оскільки десантні підрозділи не зуміли закріпитися на лівому березі і після восьми днів боїв вимушені були залишити захоплений плацдарм, У цих умовах навіть підтримка повстанців радянською авіацією не могла переломити хід подій. 2 жовтня 1944 р. командування АК підписало акт про капітуляцію. Усі 11,6 тис. аківців, які здалися німцям, були визнані «командантами», що означало: їхнє перебування у полоні визначається статусом солдатів регулярної армії. Всього ж втрати поляків складали: 18 тис, вояків та майже 200 тис. цивільних осіб. За два місяці боїв у Варшаві було вбито то поранено майже 26 тис. німецьких солдатів і офіцерів. Однак поразка повстання залишила відкритим питання про те, хто буде керівником у післявоєнній Польщі - чи ПКНВ, чи емігрантський уряд.

Уже в ході повстання на початку серпня 1944 р. на польських землях за Бугом двовладдя було ліквідовано, а голову делегатури заарештовано. АК і «лондонці» опинилися в підпіллі, декрет ПКНВ від 24 серпня заборонив будь-які військові формування, а бійцям усіх існуючих пропонувалося влитися до Війська польського. Командуючий АК генерал Л. Окулицький (у жовтні) приступив до створення збройного підпілля.

Переконавшись у тому, що в питанні про східні кордони Польщі годі розраховувати на підтримку західних держав, прем'єр С. Миколайчик запропонував членам уряду погодитися на «лінію Керзона», але не дістав підтримки. Тоді 24 листопада він подав у відставку. Новий кабінет очолив соціаліст Т. Арцишевський. Після поразки повстання «емігрантський тобір» переживав глибоку кризу. Провал спроби захопити владу у Варшаві посилив відцентрові тенденції серед «лондонців». Про свій вихід з коаліції заявили «людовці».

31 грудня 1944 р. КРН прийняла рішення про перетворення ПКНВ на тимчасовий уряд, на чолі якого став Е. Осубко-Моровський, а його заступником - В. Гомулка. Уже на початку січня 1945 р. СРСР визнав нову польську владу та установив з нею дипломатичні відносини. Цього ж місяця розпочався наступ Червоної армії, в ході якого було завершено звільнення Польщі.

Втрати радянських військ під час операції по звільненню польських земель становили понад 600 тис солдатів і офіцерів. Бійці війська польського разом з червоноармійцями завершили розгром гітлерівської Німеччини на початку травня 1945 р.