26. Реалістична самобутність прози для дітей г. Тютюнника

народився 5 грудня 1931 р. в с. Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині.

Правдивість зображуваних людських характерів, художня майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій — це те, чим найбільше приваблюють читача твори Григора Тютюнника, надаючи його слову цінності тривалої, неперехідної. Той, кого він зображує, правдивий кожним своїм жестом, психологічною деталлю, найкоротшою реплікою, поглядом, виразом обличчя. Діалоги Тютюнникових героїв вражають саме природністю, влучністю, бездоганною достовірністю. І внутрішнє життя їхнє викликає нашу довіру теж саме цими незрівнянними для художника якостями — правдивістю й природністю розвитку думки, повною відповідністю почуття тій чи іншій життєвій ситуації

Живописець правди — в такий спосіб можна визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю.

У 1966 р. вийшла перша книжка прозових творів "Зав'язь", яка стала справжнім явищем в українській літературі, зокрема, ліричного її напряму. Більшість творів були присвячені враженням і спогадам про зруйноване війною село. За, здавалося б, документальними штрихами побуту, малюнками щоденного буття проглядалися доля цілого покоління, образ "пасинка війни", психологія людської душі. Особливість творчої манери Григора Тютюнника полягає у простоті розповіді, ліризмі, що зумовлює глибинну поетичність творів. За лаконічними діалогами криється глибокий підтекст.

Григір Тютюнник був одним з когорти шестидесятників, хто звертав увагу на моральні засади людського життя, на цінності суспільства, на психологічні прірви у душах.

Особлива увага до українського села свідчила про те, що письменник відчував найскладніші процеси в Україні, бачив причини та перші наслідки деморалізації людини у вигляді руйнування традицій, у ставленні до цінностей життя, до праці, у витравлюванні почуття господаря на своїй землі. На думку Григора Тютюнника, утвердження споживацького ставлення до світу роз'єднує людей, підточує їх зсередини, руйнує взаєморозуміння. Можливо, саме тому відчуття свіжого і чистого подиху душі для письменника мало неабияке значення. При наявності близьких образів, подібних тем герої Григора Тютюнника вражають відчуттям глибокої індивідуальності.

На тлі безбарвних, заідеологізованих творів письменників-пристосуванців, які заполонили українську літературу, Григір Тютюнник вирізнявся вулканічним характером, відсутністю компромісів, щирістю і відвертістю життєвої позиції. Він бачив поступове виродження порожніх ідеалів в Україні, затягування культури кригою тоталітаризму, збільшення прірви між особистістю і державою, тому гостро відчував і зумів відтворити у своїх художніх творах психологічне відчуження людини. За таке відображення самобутнього, іноді наївного, відкритого, дитинного і воднораз незнищенного внутрішнього світу людини Григора Тютюнника порівнювали з Василем Шукшиним.

27. Дидактично-пізнавальні твори Василя Шевчука – нашого земляка

Шевчук Василь Андрійович народився 30 квітня 1932 року в селі Бараші Ємільчинського району Житомирської області в сім'ї селянина.

Закінчивши середню школу, 1950 року вступає на відділення української мови й літератури філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. У 1951 році в «Альманасі молодих» надрукував перші ліричні поезії. Тоді ж у журналі «Барвінок» — кілька дитячих віршів, що започаткували збірку «У труді зростаємо», яка вийшла 1953 року. Згодом з'явились друком поетичні книжки для дітей «Гілка яблуні» (1955), «Довгоногі косарі» (1959), «На зеленому роздоллі» (1968), науково-популярний нарис «Синочок сонця» (1960), повість «Горобиної ночі» (1960), збірка оповідань «Як Андрійко біди позбувся» (1965).

У 1958 році виходить у світ збірка лірики В. Шевчука «Ходімо весну зустрічать!». Потім повісті «Зелений шум» (1963), «Вітрила» (1964), «Трублять лебеді над Славутичем» (1967).

Етапною книгою для В. Шевчука став роман про Григорія Сковороду «Предтеча», який з'явився першим виданням 1969 року під назвою «Григорій Сковорода». Потім було ще три видання, з них одне російською мовою. Роман мав широкий розголос серед критики й читацької громадськості, й, можливо, це надихнуло автора на цілу серію історичних та історико-біографічних творів. Так, він пише і 1972 року видає роман «Побратими, або Пригоди двох запорожців на суходолі, в морі та під водою». 1980 року виходить роман-дослідження В. Шевчука «Велесич», в якому подано нову концепцію прочитання перлини давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім». Одночасно В. Шевчук робить віршований переспів пам'ятки, що 1982 року з'являється окремою книжкою і стає в ряд кращих поетичних інтерпретацій «Слова».

Історичну серію продовжує і коротка трилогія «Під вічним небом» (1985), до якої входять психологічні і водночас документально вивірені твори про Сократа, молодого Г. Сковороду та Ганді.

Після сучасного роману «Злам» (1982), в якому висвітлено зсередини, психологічно, труди та дні творчої інтелігенції, В. Шевчук повертається до історичної теми і пише та видає дилогію про Т. Г. Шевченка «Син волі» (1984) й «Tеpнoвий світ» (1986). Власне, вона була почата ще двадцять років тому повістю про дитинство Кобзаря «Вітрила» й продовжена у певній мірі романом «Фенікс» (1988). У цих творах розповідається про весь життєвий шлях Тараса Григоровича Шевченка.

У дилогії, що нині має назву «Син волі», події подано через сприймання великого Кобзаря. Читаючи, ми ніби стаємо свідками його не тільки зовнішнього, а й внутрішнього, духовного життя. Цьому сприяє і побудова твору — асоціативна, із ретроспекціями.

Ще 1982 року В. Шевчук опублікував у журналі «Дніпро» драматичну поему «У затінку біля Хрещатика», а в «Літературній Україні» уривок із драматичної поеми «Князь Кий». Ці та інші поетичні драми вийшли окремою книжкою «Русь первоцвітна».