4. Захист володіння

В усякому культурному суспільстві фактичний розподіл речей, як таке, володіння в описаному сенсі, користується охороною від усякого насильства і зазіхань з боку приватних осіб. Звичайно, факт володіння іноді може не відповідати праву, навіть суперечити йому, але для відновлення права в подібних випадках вказуються відомі законні шляхи (звернення до суду), і якщо для такого відновлення знадобиться насильство над власником (знадобиться примусово відібрати від нього річ), то це насильство буде вироблено державою та її органами; для окремих же приватних осіб насильство і посягання неприпустимі. Цього вимагає культурне правосвідомість, зростаюче повагу людини до людини. Цього ж вимагає спокій цивільного життя, громадянський мир, а внаслідок цього навіть інтереси самих власників.

Однак в історії цей культурний принцип охорони володіння, як такого, з'являється не відразу. Нового світу цей принцип значною мірою був з'ясований тільки римським правом, а в самому Римі він був проголошений лише претором, причому далеко не у всій своїй повноті і ясності. Класична юриспруденція багато попрацювала над його з'ясуванням і розвитком, але й при тому римська охорона володіння аж ніяк не є закінченим будівлею. Як би там не було, але сама постановка проблеми та її принципове роздільна здатність становить одну з найбільших заслуг римського - і саме преторського - права.

Всі преторское втручання в область приватних відносин виросло з його функцій суто поліцейських - з обов'язку охороняти громадський спокій і порядок. Відправляючись від ідеї охорони громадянського миру, претор з плином часу все ширше і ширше поширював своє втручання в область приватних, цивільних відносин.

Природно, що ця ідея громадянського миру в області речових відносин повинна була, перш за все, привести претора до необхідності охороняти факт володіння від всяких замахів на самоуправство. Всякі прояви такого самоуправства, хоча б навіть виходять від осіб, які мають право на річ, звичайно, були загрожують різними потрясіннями громадського порядку, а першою задачею претора було забезпечувати цей порядок. Так виникли посессорной інтердиктів і, мабуть, досить рано: вони вже згадуються у Плавта, тобто приблизно за 200 років до Різдва Христового.

Посессорной інтердиктів діляться на дві категорії: одні мають своєю метою охорону готівкового володіння від посягань - interdicta retinendae possessionis, інші - відновлення вже порушеного, забраного володіння - interdicta recuperandae possessionis.

До interdicta retinendae possessionis відносяться два:

а) Int. uti possidetis призначений для охорони володіння недвижимостями. Интердиктом захищається наявне володіння, - однак, із застереженням: «якщо нинішній власник не набув свого володіння насильством, таємно або шляхом прохання до запитання від противника». Якщо це мало місце, тоді готівковий володіння буде по відношенню до супротивника порочним (exceptio vitiosae possessionis), і повинно бути повернуто цього останнього; в такому випадку int. uti possidetis буде мати т. зв. рекуператорні функцію. Але заперечення подібного роду допускається тільки для того, у кого володіння було відібрано vi, clam aut divcario; для сторонніх осіб навіть таке володіння має бути недоторканним.

b) Int. utrubi призначений для захисту володіння движимостями. Охороняється і тут готівковий власник, але вже з двома застереженнями: а) якщо він не придбав свого володіння і b) якщо він володів спірної річчю протягом останнього року більшу частину часу, ніж його противник. Остання застереження відрізняє int. utrubi від int. uti possidetis і підсилює рекуператорні функцію int. utrubi, даючи особі, яка втратила володіння, можливість пред'явити його проти менш тривалого власника з метою самого повернення володіння.

До числа interdicta recuperandae possessionis відносять іноді ще int. de divcario - інтердикт про повернення речі, відданої в divcarium (користування до запитання; divcarium практикувалося у відносинах між патроном і клієнтом, патроном і вільновідпущеником і т. п.). Але цей інтердикт не належить до числа чисто власницьких: підставою його є не просте володіння, а divcarium, тобто деякий юридична, правове відношення між сторонами.

Викладене будова посессорной интердиктов і їх історія свідчить про те, що захист володіння створювалася претором не по одному, заздалегідь встановленим планом, а по частинах і різночасно, чим і пояснюється як множинність власницьких засобів, так і їх взаємна неузгодженість.

Застосування власницьких интердиктов поставило перед практикою і теорією питання про те, якими ознаками має задовольняти володіння, щоб отримати право на захист. Мало-помалу римськими юристами була вироблена теорія володіння, основні положення якої зводяться до наступного.

Володіння, хоча і фактичне панування над річчю, не може бути, однак, визнано володінням в істинному розумінні, якщо воно не пов'язане з волею особи володіти. Тому немає володіння в юридичному сенсі, напр., В тому випадку, коли сплячому хто-небудь вклав річ в руку; на тій же підставі не можна визнавати володіння, придбаного особами недієздатними (малолітніми, божевільними і т. д.), бо їхня воля юридично не зізнається: всі ці особи «affectionem tenendi non habent». Зважаючи на це римські юристи вчили, що для готівки possessio необхідні два елементи - corpus possessionis, фактична влада над річчю, і animus possidendi, воля володіти. Володіння, т. обр., Купується, коли обидва елементи з'єднуються в одній особі «apiscimur possessionem animo et corpore»; володіння втрачається, коли один із цих елементів зникає (amittimur possessionem aut animo aut corpore).

Але не всяке володіння, навіть при наявності обох цих елементів, заслуговувало, за вченням римських юристів, самостійного захисту, і в цьому відношенні вони розрізняли юридична, захищається володіння, possessio, і володіння незащіщаемое, detentio (або «in possessione esse»). Але принципового критерію для відмежування possessio від detentio вони не дали. Найбільш близьким до істини критерієм є характер animus possidendi: якщо хто-небудь володіє alieno nomine, від чужого імені (напр., річ дана мені будь-ким найми, в користування, на збереження і т. д.), то ми будемо мати detentio , якщо ж володіння з'єднане з animus suo nomine possidere, ми будемо мати possessio (такий animus буде у власника, у добросовісного набувача, але він буде і у злодія). Тільки possessor suo nomine може претендувати від свого імені на захист володіння; володіння ж detentor'a повинно бути защіщаемо не їм, а тим, від чийого імені він володіє.

Однак, цей критерій неточний. У цілому ряді випадків, де ми маємо безперечне володіння alieno nomine, претор тим не менш давав самостійну интердиктное захист; таке володіння кредитора закладеної йому річчю, володіння прекариста (який отримав річ у divcarium), володіння секвестарія (того, кому була двома сторонами, що сперечаються особами передана на збереження спірна річ до дозволу їх спору), емфітевтіческого і суперфіціарного власника. Все це випадки так званого похідного володіння. В основі цих винятків лежить не той чи інший теоретичний принцип, а та ж сама поступова історична еволюція, що викликала чисто практичними міркуваннями. На перших порах, ймовірно, самостійна захист давалася тільки власникам suo nomine; detentor'ов захищали ті, від чийого імені вони володіли. Але мало-помалу виявилися випадки, де такого захисту для detentor'ов було недостатньо. Т. обр., Виявлялася істотно необхідної самостійна захист для creditor pigneraticius. Аналогічні міркування могли виникнути і в інших випадках, і таким чином створився зазначений ряд винятків. Цими винятками римське право вступило на шлях поступового розширення сфери захищається володіння, - шлях, яким пішов далі право нових народів, що закінчилося в новітніх кодифікаціях визнанням всякого володіння (навіть володіння alieno nomine) захищається.

Висновок

Вивчення інституту володіння у межах конкретно-історичної системи права Стародавнього Риму дає багатющий методологічний (теоретичний) матеріал для вдосконалення системи національного права РФ. Римське право, інститут володіння, в тому числі, мають незаперечний авторитет класичної культури права.

Значення володіння як правового інституту у своїй суті може бути оцінений в повній мірі не з позицій дослідження приватних його аспектів, але з логіко-філософських, абстрактних позицій. Поняття володіння, безумовно, має в якості сутнісного фундаменту серйозну філософську основу, інакше воно було б не здатне за законами методу дедукції відволікатися від своєї ідеї і набувати конкретних, спеціальні форми в різних сферах римського права. З іншого боку, за законами методу індукції, науковий статус поняття володіння мав універсальний характер, і тому дане поняття гідно мати узагальнений (родовий) статус, теоретичний, абстрагований від своїх конкретних форм прояву в римському праві.

Функціонування володіння є одна з типових форм природного стану (форма життєдіяльності) цивільного обороту.

Обсяг і межі права приватної власності римляни визначали за допомогою вказівки правомочності власника. Сукупність цих правомочностей складала зміст права власності. Це право володіння (jus possidendi), право користування (jus utendi) і право розпорядження (jus abutendi), що охоплюють усі можливі форми і способи впливу власника на річ і в той же час відмежовує посягання інших осіб на цю ж річ.

Інститут володіння, як фактичного панування, незалежного від права на нього, затверджений преторським едиктом і розроблений класичними юристами, став з тієї пори міцним надбанням всякого скільки-небудь розвиненого громадянського права.