Семінар 4. Право володіння (2 години)

1. У чому полягало практичне значення поділу володіння на добросовісне та недобросовісне?

2. У чому різниця правового статусу речей, що були викинуті чи залишені, від речей, які були загублені чи вкрадені?

3. У якому випадку корова, що відбилася від стада, злякавшись вовків, стане чим-небудь володінням?

4. Як розрізняються володільницькі права власника та узуфруктарія?

5. Чи являється володільцем кредитор, який прийняв річ у заставу?

6. Що таке „пороки володіння” і які юридичні наслідки порочності володіння?

7. Які відмінності петиторного та посесорного захисту?

8. Як розтлумачити наступний вираз: ”Коли ми призначені спадкоємцями, після прийняття спадщини до нас переходять усі права. Володіння, однак, не стосується нас, якщо не буде захоплене природним шляхом”?

Вступ

З явищ культурного життя цієї епохи особливе значення має розвиток римського права. Основним джерелом права залишалися закони Дванадцяти таблиць, до них приєднувалися закони (leges), прийняті центуріатними і трибутными коміціями. Тлумачення законів і вирішення різних питань, що стосуються права, залишалися ще в руках понтифіків.

Рано розвинені відносини власності знаходять своє відображення і в правових нормах.

Римське речове право мало три правових інститути: possessio (володіння), право власності, права на чужі речі. Найголовнішим з них було право власності, Але першим сформувався інститут фактичного володіння.

1. Поняття і види володіння

У римському праві поняття володіння мало подвійне значення:

1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності;

2) одна з правоможностей власника.

У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому – jus posidendi – право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника – від володільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не можна.

Посідання як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.

Володіння, основане на праві, - це вже не володіння, а право власності. Фактичне володіння річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому, однак воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю – просто факт.

Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю.

Таке визначення містить два істотних елементи:

1) об’єктивний – corpus possessionis – тобто має бути фактична наявність речі;

2) суб’єктивний – animus possessionis – намір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені.

Не всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на володільницькій волі. Тому володіння річчю від імені іншої особи так само не є посіданням.

У даному разі володілець речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він лише держатель чужої речі – detentor. Для юридично значимого посідання вимагалася саме воля володіти від власного імені, ставитися до речі як до своєї.

Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи яка хоч і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Володільницька воля основана на неправомірній підставі, обмані.

Отже, посідання – це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання – фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю.

У римському праві розрізняли різні види володіння.

Законне володіння – це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалось похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння.

Законний володілець мав право на володіння річчю. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, - це незаконне володіння. Воно не мало правового титулу і ґрунтувалось лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею.

Володіння злодія завжди буде не добросовісним, так само як і купівля краденого.