4.1.Польська експансія на українські землі у XIV-XV ст.

1. Причини польської експансії. 2. Завойовницькі походи польських королів на українські землі. 3. Політика Польщі на завойованих українських землях. З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир 111 (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. У результаті досягнутого компромісу Казимир III був вимушений визнати місцевого боярина Дмитра Дедька правителем Галичини, а той, у свою чергу, погодився на формальне верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на території колишнього Галицько-Волинського князівства сформувалися два державні утворення: в Галичині склалася автономна боярська республіка, очолювана "управителем і старостою Руської землі" Дмитром Дедьком, а на княжому столі Волині закріпився литовський князь Любарт Гедимінович. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази. Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. Вже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. Константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була ліквідована. По смерті Казимира III Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша). У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша) Угорського, яке він передав своєму племіннику —сілезькому князю Владиславу Опольському. "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині у 1372-1378, 1385-1387 pp., прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління і навіть карбував власну монету з гербом і титулувався "самодержцем Русі". Для реалізації своїх планів він спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців: поляків, німців, угорців. Активно насаджував католицизм. Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у 1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт. У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Після смерті Спитка його вдова продала Поділля королю. За допомогу у війні проти тевтонського ордена, Ягайло в 1411 р. повернув Поділля Вітовтові. Відразу після смерті Вітовта в листопаді 1430 р. поляки зайняли Кам'янець та інші подільські замки. Переломним у запровадженні на українських землях польського адміністративно-територіального устрою став 1434 р. В цей рік було скасоване автономне становище Галичини, яка до цього лише вважалася власністю королівського трону і утворено Руське воєводство з центром у Львові. Західне Поділля було перетворено на Подільське воєводство з центром у Кам'янці (Східне Поділля залишилося під контролем Литви). У 1462 р. воєводством стала також Бельзька земля, що перебувала до цього у залежності від Мазовії. За королівським привілеєм виданим у липні 1434 р. у Руському та Подільському воєводствах скасовувалося українське і запроваджувалося польське судочинство, а місцеву шляхту було зрівняно в правах з польською. Також завершився процес закріпачення селянства (1505 р.) Незадоволення селян знайшло вияв у ряді виступів, найбільшим із яких було повстання 1490—1492 pp. під проводом Мухи і Борулі. Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях. Ключові дати 1349-1366 pp. - захоплення Польщею Східної Галичини та Західної Волині. 1372-1387 pp. — угорське панування в Галичині. 1387 р. — відновлення польського панування в Галичині. 1430 р. - завоювання поляками Західного поділля. 1434 р. — створення Руського і Подільського воєводств. 1490-1492 pp. - антипольське повстання під проводом Мухи і Борулі. 1505 р. — закріпачення селян.

 4.2. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

1. Литовська експансія на українські землі. 2 Битва на Синіх Водах та її наслідки. 3. Українські землі в складі Литви. 4. Невдала спроба створення "Великого князівства Руського". Битва під Вількомиром. 5. Ліквідація автономного устрою українських земель. 6. Антилитовські виступи української знаті. Одними з перших рушили на українські землі литовські князі. Литовські племена, що займали лісисті місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали власної державної організації. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого — напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких рицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230-1236 pp.), який об'єднав у середині XIII ст. під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х років Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину. Швидке зростання Литовської держави починається при Гедиміні (1316—1341рр.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви — від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло при Івані Калиті (1325—1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна — Ольгерду (1345—1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х років у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. В сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були наступні: — Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням; — Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар; — Руські князі і боярство не намагалися боротися з литовцями, а у більшості випадків добровільного визнавали їхню владу; — Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами. Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга. Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою. Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Навіть офіційний титул литовського князя розпочинається словами: "Великий князь Литовський і Руський...". Саме тоді появилася відома приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною". Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками. Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність. Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Кревська унія Литви з Польщею (1385 p.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, — поступового витіснення руських впливів польськими. Згідно з Кревською унією (1385 р.) Велике князівство Литовське повинно було об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло мав одночасно стати польським королем, одружившись з польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення. Позитивним наслідком Кревської унії було те, що вона дозволила Польщі і Литві об'єднати свої зусилля у боротьбі з Тевтонським орденом, який панував на Балтійському узбережжі і зупинити його просування на Схід і, зокрема, на слов'янські землі. Негативним наслідком унії було посилення польських впливів і початок насадження католицизму на українських землях. Унія неоднозначно була сприйнята в Литві. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта (1392-1430 pp.), який домігся поступок з боку Польщі. Згідно з угодою 1392 р. Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя литовського. У 1398 р. унію було скасовано. Намагаючись зміцнити політичну єдність своєї держави і централізувати управління, Вітовт ліквідує південно-західні руські князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) і передає їх під управління своїм намісникам. Внаслідок цього посилилося соціальне гноблення і була ліквідована колишня автономія українських земель. Подальшим планам укріплення Литви перешкодила поразка Вітовта від монголо-татар на р. Ворсклі (1399 p.). Він змушений був шукати порозуміння з Ягайлом. У 1401 р. у Вільно було укладено нову унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля. Ця унія викликала обурення Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла, який відчув можливість втратити права на литовський великокняжий стіл. З цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності Литовської держави, намагаючись використати будь-який привід для позбавлення влади Вітовта. Невдача на Ворсклі не зупинила просування Литви на Схід. У 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь Смоленськ, в результаті війни з Москвою (1406-1408 pp.) Вязьма, Козельськ, Мценськ увійшли до складу Литви, Твер і Рязань визнали свою васальну залежність. У Новгороді і Пскові до влади прийшли пролитовські сили. Свидригайло перейшов на бік Москви. Але вже наступного року, коли розпочалась війна з Тевтонським орденом (1409-1411 pp.), він вступив у змову з хрестоносцями. За це його на 9 років було ув'язнено в Кременецькому замку. У 1409 р. Вітовт втрутився в династичні суперечки в Золотій Орді і сприяв утвердженню в ній Тохтамиша. Той зрікся "історичних прав" на руські землі, а також надіслав татарські загони для участі в Грюнвальдській битві (1410 р.) на боці Литви і Польщі. У результаті перемоги Литви і Польщі над Тевтонським орденом становище Вітовта ще більше зміцніло. У 1413 р. було укладено Городельську унію, яка чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберігати і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Унія підтвердила привілейоване становище католиків у Литві, які входили до великокняжої ради і обіймали найвищі посади. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська. Зокрема литовські землевласники-католики, на відміну від православних, отримали право вільно розпоряджатися своїми землями ( до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер). Останні пункти Городельської унії викликали невдоволення православної шляхти і князів династії Рюриковичів та православних династії Гедиміновичів. Відчуваючи їхню могутність, уже немолодий Вітовт вирішив коронуватися і забезпечити Великому князівству Литовському незалежне існування. Однак поляки, не бажаючи перетворення князівства в самостійне королівство, перехопили корону і порубали її на частини. Церемонію коронації було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово помер. Всупереч Городельській унії, яка зобов'язувала обирати нового великого князя лише за згодою Ягайла, литовські і руські магнати обрали князем Свидригайла Ольгердовича. Це відразу призвело до війни між Литвою і Польщею. У 1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу, і останній змушений був укласти перемир'я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів та бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків. У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, в результаті якої великим литовським князем став Сигізмунд. Проте влада його поширювалась лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя. Всі інші землі визнали своїм володарем Свидригайла. В межах Великого князівства Литовського виникли дві держави — Литва і "Велике князівство Руське", між якими розгорілася війна. Вирішальна битва відбулася біля Вількомира (1435 р.), в якій Сигізмунд здобув переконливу перемогу. Хоча Свидригайлу і вдалось врятуватися і продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигізмунд опанував всі землі Великого князівства Литовського. Проте через якийсь час Сигізмунд вже сам став прагнути забезпечити незалежність Литви від Польщі. У своїй політиці він намагався спертися на шляхту, що викликало невдоволення магнатів, як литовських так і українських. У 1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським, представником української аристократії, і воєводою Довгердом вбили Сигізмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте литовська знать не могли допустити такого посилення української партії. Князем був проголошений молодший син Ягайла — 13-річний Казимир (1440-1492 pp.), який у 1447 р. став і королем Польщі. На церемонії коронації в 1447 р. Казимир видав так званий "Віленський привілей", який розширював права і свободи шляхти, в тому числі і православної. Намагаючись забезпечити внутрішній спокій у державі, Казимир визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і надав йому у володіння відновлене Волинське князівство. Було також відновлено Київське князівство, яке повернули династії Олельковичів, заснованій Володимиром Ольгердовичем. Проте, коли ситуація стабілізувалася, Казимир, скориставшись смертю Свидригайла і Семена Олельковичів, ліквідував Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі було поширено воєводський устрій. Руські князі намагалися чинити опір ліквідації удільних князівств. Зокрема відома "змова руських князів" 1481 p., коли онуки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський спробували усунути від влади Великого князя литовського Казимира і посадити на його місце Михайла Олельковича. Змову було викрито. Останню спробу відокремитися від Литви руська і білоруська знать здійснила у 1508 p., коли спалахнуло повстання під керівництвом М. Глинського. Проте воно також завершилося поразкою. З цього часу руські бояри і князі почали втрачати роль виразника і захисника національних інтересів та дедалі більше усуватися від участі в політичній діяльності. Отже, українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського впродовж кількох століть. За цей час ставлення литовської влади до місцевого населення зазнавало суттєвих змін. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) українські землі опинилися під польською владою, що спричинило форсоване окатоличення і посилення полонізації українського населення. Періодизація перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського 1340-1362(1363) pp. "Тиха експансія" або «оксамитове» проникнення литовців на українські землі. 1362(1363)-1385рр. "Ослов'янення" литовських правителів Великого князівства Литовського, яке було своєрідною федерацією земель князівств, рівноправними суб'єктами якої були українські землі. 1385-1480 pp. Втрата українськими землями колишньої автономії і перетворення їх на звичайні провінції Литви 1480-1569 pp. Політика змагань за українські землі в умовах боротьби між Москвою і Литвою за право бути центром "збирання земель Русі". Ключові дати 1362 (1363) р. - Битва на Синіх Водах. 1435 р. - битва під Вількомиром. 1471 р. - остаточна ліквідація удільних князівств на українських землях. 1508 р. - останній виступ української знаті проти влади Литви.

 4.3.Українські землі в складі Угорщини, Османської імперії та Московської держави

1. Українські землі в складі Угорщини. 2. Українські землі в складі Московської держави. 3. Українські землі в складі Османської імперії.  Крім Польщі і Литви на українські землі зазіхали Угорщина, Османська імперія та Московська держава. Поступове захоплення Закарпаття Угорським королівством розпочалося в 30-х pp. XI ст., коли до його складу було включено північну частину краю. У XII ст. така ж доля спіткала весь край (Нетривалий час Закарпаття було під контролем галицько-волинських князів). З цього часу правителі Угорщини почали титулуватися "князями русинів". Закарпаття у складі Угорського королівства поділялося на адміністративно-територіальні одиниці — комітати (жупи), які очолювалися ішпанами (жупанами) — намісниками, яких призначав керувати краєм король з-поміж угорських панів. Король щедро роздавав землі краю угорським дворянам, католицьким храмам і русинській знаті, яка мад'яризувалася (переймала угорську мову, культуру і переходила у католицтво). Угорці землевласники переселяли у новопридбані маєтки угорських селян, а русинів витісняли у гірські райони з неродючими грунтами. Місцеве населення було закріплено, позбавлено будь-яких прав і свобод. Незадоволені існуючими порядками селяни-русини неодноразово піднімали повстання. Повстання проти угорської влади охопили Закарпаття у 1315 та 1320 pp. Селяни і міщани краю разом з угорцями брали участь у повстанні 1514 р. очолюваному Дьєрдем Дожем. Проте всі виступи були жорстоко придушені. Поразка угорсько-чеської армії у битві з турками під Могачем у 1526 р. спричинило розподіл Угорщини між Туреччиною, Трансильванією і Австрією. Східну частину Закарпаття отримала Трансільванія, а західну — Австрія. Впродовж наступних десятиліть закарпатські землі стали ареною постійної боротьби, що завдавало краю великих втрат. Буковина входила спочатку до складу Київської держави, а потім — Галицько-Волинської держави. Під час монгольської навали зв'язки цих земель з галицько-волинськими пославилися, що спричинило виникнення у першій половині XIV ст. у північній частині Буковини Шипинської землі, яка перебувала під управлінням Золотої Орди. У середині XIV ст. буковинські землі захопила Угорщина, король якої Людовік призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню у південну частину краю румунського населення з Трансільванії і Марморощини. Після проголошення незалежності Молдавського князівства (1359 р.) Буковина увійшла до її складу, де й перебувала до 1774 р. у складі Молдавії. Шипинська земля (її територія в основному збігається з сучасною Чернівецькою областю) зберігала до середини XV ст. свою автономію. З втратою автономії зникла й назва, а ці землі були поділені на Чернівецький і Хотинський повіти і стали називатися Буковиною. У 1514 р. Молдавія опинилась спочатку у васальній залежності від Османської імперії, а наприкінці XVI ст. стали її провінцією. Таким чином, Північна Буковина також потрапила під турецьке панування. У 1774 р. Буковину захопила Австрія. У результаті монгольської навали більша частина південно-руських земель опинилося у залежності від Золотої Орди. У 70-х роках XIII ст. у Північному Причорномор'ї — від Дунаю до Дону — сформувався окремий Ногайський улус. На початку 60-х pp. XIV ст. межиріччя Дніпра і Нижнього Дунаю займали Кримська, Перекопська і Джамболунська орди. Поволі осідаючи у степовій частині Криму, чорноморські орди дедалі більше усамостійнювалися від Золотої Орди. Врешті-решт нащадок Чингізхана, Хаджі-Гірей, спираючись на прихильників ідеї створення незалежної держави татарську знать, у 1428-1430 pp. утворив Кримське ханство. Згодом воно вийшло зі складу Золотої Орди і проголосило у 1455 р. свою незалежність. Проте незалежним Кримське ханство залишалося недовго й у 1478 р. було вимушене визнати свою васальну залежність від Османської імперії, яка захопила чорноморське узбережжя Криму. Для руських земель Кримське ханство виявилося дуже небезпечним сусідом. Протягом наступних десятиліть вони перетворилися на головне джерело постачання кримськими татарами рабів на невільничі ринки чорноморського узбережжя. Перший великий напад кримські татари вчинили влітку 1474 р. на Поділля і Галичину. Походи здійснювалися майже щорічно. їх наслідком стали величезні господарські спустошення і втрати в людях: фізичне знищення або захоплення у полон. З часу утворення Кримського ханства до кінця XV ст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, в тому числі 31 —на Поділля, 9 — на Руське воєводство, 7 — на Волинь, 4 — на Київщину, 2 — на Белзьке воєводство. Внаслідок цих нападів, окремі з яких носили характер великих військових походів, було частково або повністю спустошено окремі міста та регіони, захоплено у полон 220 тис. осіб (при загальній чисельності населення українських земель 3,7 млн). У XVI ст. зафіксовано 69 нападів протягом 63 років: на Поділля — 32, Волинь — 18, Руське і Белзьке воєводства — 17, всі решту — на Лівобережну Україну. Демографічні втрати становили 353 тис. осіб. Загалом протягом другої половини XV-XVI ст. було здійснено близько 110 великих татаро-турецьких набігів. Крім татарів, у набігах брали участь також підрозділи турецької армії. Турецько-татарська агресія зумовила опір українського населення і стала одним з важливих чинників формування українського козацтва. У другій половині XV ст. завершилося формування Московської держави, що мало велике прогресивне значення для розвитку російського народу. У цей час серед її правлячої верхівки сформувалася ідея необхідності поширення своєї влади на усі ті землі, що входили до складу Київської Русі. Цар Іван III став титулуватися "Государем і великим князем усієї Русі" й на підставі свого "історичного права" на усі "руські" землі намагався їх "збирати". Реалізації цього сприяла й ситуація. Незадоволені утискати польсько-литовської влади князі прикордонних з Московією земель стали разом зі своїми землями переходити "під государеву руку". Зокрема на початку 1500 р. під владу Москви перейшли князі, яким належала більшість земель Чернігово-Сіверщини. Ці спроби переходу під зверхність московського великого князя спричинили литовсько-московські війни 1487-1494 та 1500-1503 pp. В обох війнах Литва зазнала поразки. До Москви відійшли східна частина Смоленщини і Чернігово-Сіверщина. Таким чином, на початку XVI ст. українські землі поділили між собою Польща (Галичина, Холмщина, Західне Поділля), Литва (Волинь, Східне Поділля, Середнє Подніпров'я, Київщина), Угорщина (Закарпаття), Молдавське князівство, яке з 1514 р. перебувало у васальній залежності Османської імперії (Буковина), Кримське ханство, яке теж знаходилось у васальній залежності від Османської імперії, (Причорноморські і Приазовські степи, Крим), деякими причорноморськими районами безпосередньо володіла Османська імперія, Московська держава (Чернігово-Сіверщина). Великою трагедією для українців була постійна агресія Кримського ханства, підтримуваного Османською імперією. 

4.4. Господарське життя в Україні в XIV—XV ст.

1. Зміни в господарському житті. 2. Феодальне землеволодіння, розвиток сільського господарства. 3. Розвиток торгівлі. 4. Міста, ремесло. Магдебурзьке право.  Впродовж XIV—XV ст. у господарському житті населення українських земель відбувалися помітні зміни. Важливою рисою його розвитку в цей час стало зростання великого феодального землеволодіння. Вже наприкінці XIV ст. на українських землях нараховувалося кілька десятків латифундій (вотчин) — великих приватновласницьких земельних володінь з натуральним характером господарювання, в яких застосовувалися напівфеодальні форми праці залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель. Переважна більшість земель була сконцентрована у володінні великих магнатів: Острозьких, Чарторийських, Радзивілів (Волинь), Ружинських, Заславських, Немиричів (Київщина, Поділля), Замойських, Потоцьких, Язловецьких (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їх наступ на території і права селянських общин, що виявлялося у привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо. Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни у формах організації праці. У XIV-XV ст. відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали чимало рис натурального господарства. У XV ст. набули поширення ярмарки (вони постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін. містах), що було першою ознакою становлення ринку. Саме у цей час українські землі потрапили в орбіту активних торгівельних відносин. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави, які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтували свою торгівлю. Основним перевалочним Пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що спричиняє істотне пожвавлення виробництва зернових у Польщі та на українських землях. Зростання ціни на худобу в західноєвропейських країнах також активізувало її розведення на продаж. На ярмарках у Львові, Луцьку, Галичі та інших містах волів продавали тисячами, потім вони переганялися далі на захід. Дійшло навіть до того, що в цей час саме воли стали виконувати роль грошів. Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Наприклад, купецькі каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. З 1343 р. відома "татарська дорога", що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам'янець, Київ. Це був на той час, фактично, єдиний шлях торгівлі Європи зі сходом. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (тепер Феодосія) через Київ до Москви і Новгорода. Торгівля відбувалася в спеціальні торгові дні та під час великих ярмарок, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Торгівлею займалися купці та ремісники, що могли збувати лише товар власного виробництва. У XIV—XV ст. став помітним процес урбанізації. Поступово відроджувалися міста, спустошені під час монгольської навали. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували у залежності від магнатів й подібно до селян виконували повинності, сплачували їм натуральний податок, інколи грошима. Водночас значні зрушення, які відбувалися за міськими мурами, спричиняли нові явища і процеси. Активізується розвиток торгівлі і ремесла, які поступово стають основними заняттями мешканців міст. Поглиблюється спеціалізація ремісництва: на кінець XV ст. нараховувалося вже понад 200 спеціальностей (за часів Київської Русі — 70). Міста ставали осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Поширеними були промисли, передусім ті, що займалися переробкою сільськогосподарських продуктів: млиновий (виготовлення різних сортів борошна, крупи), винокурний та пов'язаний з ним корчемний. Важливим промислом було рибальство. Солеварінням займалися в Карпатах та на солоних озерах Північного Причорномор'я. Для регулювання виробництва і захисту власних інтересів міські ремісники певних спеціальностей об'єднувалися в особливі організації — цехи, діяльність яких визначалася цеховими статутами. Цех володів судовою владою над своїми членами, обкладав їх податками, в разі потреби створював власне ополчення для "оборони міста". Цехи очолювалися виборними посадовими особами — цехмістрами. Ремісники були зобов'язані випускати якісну продукцію та збувати її по однаковій ціні. Конкуренція між членами цеху не допускалася. Тих ремісників, які не входили до складу цеху, називали партачами. Цехи намагалися витіснити партачів за межі міст. Перші цехи на українських землях виникли наприкінці XIV ст. на Галичині і Закарпатті, а з кінця XV ст. цеховий устрій поширився на ремісників міст Волині, Київщини і Західного Поділля. Початковий етап запровадження цехової організації ремесла на українських землях мав неоднозначний характер. Цех міг об'єднувати не лише ремісників однієї спеціальності, а й осіб однієї мови, віри. Оскільки цехова організація була запозичена з Німеччини та Польщі, то формально членами цехів могли ставати лише католики. Внаслідок цього православні українці позбавлялися права ставати членами цехів. Міста, залежно від того на чиїй землі вони знаходилися (державній чи приватній), поділялися на королівські (великокнязівські) і приватні. Як і в інших європейських країнах, міщани прагнули позбутися залежності від своїх власників або державних урядовців й здобути самоврядування. З XIV ст. українські міста починають отримувати так зване "магдебурзьке право", на зразок того, яке існувало в містах Німеччини. Першим магдебурзьке право отримало від галицько-волинського князя Юрія II місто Володимир-Волинський (у 1324 p.). У 1356 р. польський король Казимир III надав це право Львову. У 1499 р. магдебурзьке право отримав Київ. Міста, які здобули магдебурзьке право, звільнялися від управління й суду воєвод та старост, або королівських (великокнязівських) намісників і запроваджували виборне самоврядування. Усі справи міського життя вирішував виборний магістрат, який формувався з-поміж заможних міщан. Він поділявся на лаву (суд у кримінальних справах), очолювану війтом і раду (адміністративний орган і суд у цивільних справах), очолювану бургомістром. На початковому етапі магдебурзьке право в українських містах поширювалося переважно на католиків, внаслідок чого православні українці усувалися від управління містом. Незважаючи на це поширення магдебурзького права мало позитивне значення для розвитку українських міст.

4.5. Соціально-політичні процеси в Україні в XIV-XV ст.

1. Соціальний склад населення українських земель. 2. Литовські статути. Закріпачення українських селян.  Для феодального суспільства характерним с поділ на стани — великі соціально-правові групи людей, що розрізнялися між собою спадковим, юридичним становищем у суспільстві, певними правами та обов'язками. В українському суспільстві XIV—XV ст. основними станами були: шляхта, духівництво, міщани, селянство. Шляхта була привілейованою верствою в Польському королівстві та Великому князівстві Литовському. У Польському королівстві всіх феодалів називали шляхтою. Шляхта займала панівне становище у суспільстві, навіть диктувала свою волю королям. У Великому князівстві Литовському феодали поділялися на дві нерівні групи: 1) шляхтичі, які тримали землі "за службу" (переважно це так звані "зем'яни служебні", які відносилися до різних замків); 2) магнати — князі та "пани", які володіли маєтностями за вотчинним правом, підлягали безпосередньо великому князю та могли навіть мати свої власні військові загони. Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селян, що там проживали. Права феодалів закріплювали в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 pp., а також у численних привілеях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків. Так, Литовський статут 1529 р. зафіксував право вотчинного суду над селянами (якби шляхтича ударив "простий холоп або міщанин", за це йому належало відтяти руку). У Великому князівстві Литовському всім керували магнати, а проста шляхта була усунута від керівництва державою та не мала тих привілеїв, що існували в Польщі. Найбільшими феодалами були князі. У Польському королівстві взагалі не було князів (це стосувалося також Галичини та Поділля). Майже всі князівські родини зосереджувалися на Волині. У тодішньому суспільстві була поширена приказка: "Королем стають, князем народжуються". Наймогутнішим князівським родом були Острозькі. За родовими переказами, вони були нащадками князя Романа, сина Данила Галицького. Найвідомішим представником родини Острозьких був Костянтин Іванович (приблизно 1463— 1530) — великий гетьман литовський, каштелян віденський. За свою службу він отримав міста: Полонне, Луцьк, 3дол-бунів, Красилів, Чуднів та ін. Коли одного разу було прийнято рішення виставити у військо по одному вершнику від 8 "служб" (тобто "служебних" наділів), К. І. Острозький виставив 426 вершників. Феодальна земельна-власність була фундаментом всієї системи експлуатації селянства. У тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння перебував процес поступового закріпачення селян. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину результатів своєї праці. У Польському королівстві ще в 1347 р. було оформлено закріпачення частини селян. Через кілька років дія цього статуту була поширена на Галичину. З другої половини XV ст. у Польщі та Литві видаються різні постанови, які все більше поширювали владу феодалів над селянами. Посилення експлуатації призводило до розгортання народних повстань. Серед найбільших повстань можна назвати селянське повстання під проводом Мухи і Борулі в Галичині та Північній Буковині в 1490—1492 pp.

 4.6. Українська шляхта у XIV-XVI ст. Костянтин (Василь) Острозький

1. Шляхта як соціальний прошарок. 2. Українська шляхта. Шляхта — дворянський стан у Польщі, Литві та Україні (XIV-XVIII ст.), який походив від рицарства і мав, зокрема, права на носіння зброї та наслідування власності. У 1374 р. шляхта отримала так званий Кошицький привілей. Вона звільнялась від усіх податей, крім земельного. У 1433 р. за Краківським привілеєм шляхта отримала особисту недоторканість. З 1454 р. король зобов'язаний був обговорювати зі шляхтою законодавчі питання, не мав права починати війну без її згоди. В Україні формування шляхетського стану починається в XIV ст. і завершується в XVI ст. Джерелом його формування стали князі, бояри, дворяни, рицарі та ін. У 1447 р. усі відповідні права були поширені на українську шляхту. У 1496 р. українська католицька і польська шляхта були урівняні в правах. Щоб очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада у 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про "вивід шляхетства". За нею до шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. У 1528 р. був складений список шляхти, затверджений сеймом. Наступного року в Литовському статуті було записано, що імунітетні грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони с постійним документом. В 40-50 ті роки XVI ст. були уточнені списки шляхти та їх слуг. Згідно з "Уставом на волоки" (1557 р.) шляхтичами визнавались лише "бояри стародавні", решта поверталась до станів селянства або міщанства. У 1563 р. згідно з грамотою великого князя православна шляхта урівнювалась у правах з католицькою. Таким чином, на середину XVI ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані, який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах Речі Посполитої. Він мав широкі корпоративні права і привілеї, що відділяли його від інших верств суспільства. Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Шляхтич входив до шляхетської корпорації, що вирішувала різні питання життя повіту, міг бути обраним до повітових органів влади і сейму. Його життя цінувалося дорожче за будь-кого. Винному в образі шляхтича селянину чи міщанину відрубували руку. Шляхта мала широкі привілеїв торгівлі та землекористуванні. Був вироблений своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не потребувало доказу. Шляхтич, що вчинив злочин, позбавлявся привілеїв. Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим зневажливе ставлення до представників нижчих верств. У XVII ст. в трьох воєводствах - Київському, Волинському, Брацлавському — нараховувалось 38-40 тис. шляхтичів, що становило 2,3-2,5% загальної чисельності населення. Шляхта була неоднорідна за своїм майновим становищем. Умовно її можна поділити на три основні групи - дрібна шляхта, середня, магнати. Дрібні шляхтичі мали від 1 до 50 селянських дворів, магнати — кілька або десятки тисяч. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися. Найдовше трималась родина українських князів Острозьких. її найвпливовіший представник Костянтин Іванович у різний час обіймав посади литовського гетьмана, воєводи та ін. До самої смерті в 1530 р. він захищав православну церкву від наступу католицизму, організував захист українських земель системою міст і замків, здійснював походи проти татар. Його син Костянтин теж наполегливо відстоював православ'я, намагався спрямувати виступи народних мас проти польського шляхетства і католицького духовенства. Йому належить заслуга у заснуванні перших антиуніатських гуртків, а також у відкритті школи й друкарні в Острозі. Острозька школа (академія) була першим навчальним закладом вищого типу. Тільки останній з Острозьких Януш Костянтинович відступився від батьківської віри й на початку XVII ст. покатоличився. 

4.7. Церковне життя у другій половині XIV-XV ст.

1. Наступ католицизму на православну церкву. 2. Відділення Київської митрополії від Московської. Церква в епоху середньовіччя була тим стрижнем, який пронизував усе суспільство, а тому церковне життя було тісно пов'язане з суспільно-політичними процесами. Втрата незалежності Галицько-Волинською державою негативно вплинула на становище православної церкви в Україні. У 1374 р. Вселенський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Скориставшись з послаблення позицій православної церкви, на українські землі рушили католицькі місіонери — монахи чернечих орденів (францисканського, домініканського тощо). Польський уряд намагався силою насаджувати католицизм та принижувати православ'я. Уже 1361 р. утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. Резиденція архієпископа розмістилась у колишній православній соборній церкві. Дещо пізніше було засновано католицьке єпископство в Кам'янці-Подільському. У 1387 р. католицтво було проголошено державною релігією в Литві. Проте більшість"князівських та боярських родин Великого князівства Литовського ще довго залишалися вірними православ'ю. Близько 1382 р. Владислав Опольський вивіз з українського міста Белза ікону Божої Матері та подарував її монастиреві у Ченстохові. Згодом ця ікона була перемальована та з часом стала головною реліквією католицької церкви в Польщі. У кінці XIV ст. Галицька православна митрополія відновила своє існування, але на початку XV ст. знову була ліквідована, на цей раз остаточно. У 1412 р. за наказом польського короля Ягайла було вчинено нечуване святотатство - з собору в Перемишлі було викинуто останки православних небіжчиків. У XV столітті було зроблено спробу об'єднати католицьку та православну церкви. У1439 р. на вселенському соборі у Флоренції було укладено унію між Вселенським (Константинопольським) патріархом та Римським Папою. Цю унію не визнали в російських та українсько-білоруських землях. Руська православна церква (з центром у Москві) фактично стала незалежною, хоча добилася цього визнання лише в кінці XVI ст. У 1458 р. Київська митрополія остаточно відокремилася від Московської, зберігши канонічну залежність від Вселенського патріарха в Константинополі. Ключові дати 1362 р. - утворення католицького єпископства у Львові 1458 р. - відокремлення Київської митрополії від Московської

 4.8. Реформаційні і контрреформаційні рухи на українських землях. Ідеї реформації в діяльності братств

1. Поширення ідей протистантизму на території Польщі, Литви та українських землях. 2. Особливості протистантського руху в Польщі, Литві, українських землях. 3. Контрреформація 4. Вплив реформаційних і контрреформаційних рухів на українських землях. Реформація, що розпочалась в Європі на початку XVI ст., знайшла своє поширення і на теренах Речі Посполитої. Поштовхом до поширення ідей реформації стала секуляризація Тевтонського ордену і введення в Пруссії лютеранства в 1525 р. Пруссія, що була васалом Польщі, стала центром поширення нових ідей у Речі Посполитій. Протестантські громади на території України з'являлися, як правило, у великих панських маєтках або містах. Серед реформаційних вчень найбільшого поширення в Речі Посполитій набув кальвінізм, особливо серед шляхти. Шляхті імпонував демократизм кальвінізму (звичайно, в межах свого стану), який давав можливість посилити опір абсолютизму королівської влади. Він став ідеологічним підґрунтям для шляхетської сваволі. Кальвінізм знайшов своїх прихильників і серед магнатів. На Україні тривалий час прихильником кальвінізму була родина Потоцьких. Вони побудували школи в Кам'янці-Подільському, Панівцях, Хмельнику. На початку 50-х років XVI ст. кальвіністом став литовський канцлер князь Микола Радзивіл Чорний, власник маєтків у Білорусії та Україні. Під його опікою у Бересті було створено друкарню, видання якої сприяли поширенню ідей Реформації в Білорусії та Україні. Серед них — Берестейська (Радзивілівська) Біблія. За прикладом Радзивіла до нової віри долучилось чимало представників знатних православних родів — Вишневецьких, Кишок, Фірлеїв, Ласоцьких, Морштинів, Воловичів, Ганських, Сапіг Ходкевичів та ін., їх приклад наслідувала і дрібна шляхта. У другій половині 50-х років XVI ст. у Речі Посполитій були спроби створити національні церкви, на зразок англіканської, що мала об'єднати всі релігійні концесії. Значним наслідком Реформації в Польщі стало утвердження віротерпимості в 60-х роках XVI ст., правда, не надовго. Здавалось, що Реформація в Польщі перемогла. Проте протестантський рух в країні мав свої особливості, що зумовило його слабкість: — він не мав широкої підтримки серед основної маси населення (селян, міщан); — шляхта та магнати за допомогою нових релігійних вчень прагнули домогтись нових привілеїв і послаблення королівської влади, а не були переконаними протестантами; — відсутність єдності в протестантському русі (лютерани, кальвіністи, аріани, чеські брати), а іноді й ворожнеча між його течіями; — православне населення в основній масі було байдужим до нових вчень, його турбувало збереження "батьківської" віри — православ'я. Ідеї Реформації і віротерпимості мали і своїх супротивників як в Польщі, так і за її межами. Після Триденського собору в Європі набуває поширення Контрреформація, ударною силою якої став орден єзуїтів. У 60-х роках єзуїти з'являються в польських землях, а в 70-х роках розпочинають діяльність в Україні, чому сприяла Люблінська унія. У 1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром їхні школи з'явилися у Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Новгород-Сіверському, Києві. Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки і культури. Серед їх вихованців були такі відомі діячі, як П. Сагайдачний та Б. Хмельницький. З іншого боку, українцям в умовах відсутності власної держави особливого вибору, де навчатись, не було. Платою за навчання нерідко було зречення "батьківської" унії, а відтак, в тих умовах, і національності. Тим паче, що після Берестейської унії діяльність єзуїтів була спрямована проти православної церкви. Вплив Реформації на українських землях виявився не стільки в поширенні нових віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви. Такі ідеї, як демократизація церкви, наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на живу українську мову, заснування шкіл, друкарень, знайшли широкий розголос в Україні, особливо в діяльності братств. Православні українці отримали важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї для власних потреб. Разом з тим боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації. Цей вплив виявився, зокрема, у намаганні братств взяти під контроль діяльність духовенства, а також підготувати власні кадри європейських освічених священно-службовців. Під впливом Реформації національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру. Важливим здобутком Реформації в Україні став переклад Святого Письма українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561). Ключові дати 1556-1561 pp. — переклад Святого Письма українською мовою. Пересопницьке Євангеліє

 4.9. Українські землі в складі Речі Посполитої в другій половині XVI ст.

1. Люблінська унія Утворення Речі Посполитої. 2. Входження українських земель до складу Польщі. 3. Польська експансія на українські землі. 4. Церковні братства. 5. Брестська церковна унія. Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу — Річ Посполиту. Після Люблінської унії до складу Польщі ввійшли воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське. За Литовським князівством залишалося Брестське воєводство на Пінщині. Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю. Українських міщан всіляко обмежували в правах. Люблінська унія зробила Україну відкритою для впливу Заходу. Прагнення українців вижити і продовжити подальший поступ зумовило піднесення релігійної, національної, економічної, збройної боротьби. Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав і розпоряджалися ними в інтересах панів. Права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян узаконювали державні акти — Литовські статути 1529, 1566, 1588 pp., а також численні привілеї. За Литовським статутом 1588 р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувались. Поступово розбудовуються міста, які стають осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя (Галич, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ та ін.). У той же час міста втрачають український характер. Основною масою їх мешканців стають поляки, євреї, німці. У містах були резиденції великокнязівських старост, будинки панів, військові залоги. Міста-фортеці іноді ставали центрами володінь магнатів. У XIV—XVII ст. магдебурзьке право одержали Львів, Кам'янець-Подільський, Кременець, Луцьк, Чернігів та інші міста. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України у другій половині XVI ст. та посилення гніту формують національну свідомість українського народу, ведуть до його національного пробудження. Визначну роль у політичному і культурному житті відігравали братства (особливо після Берестейської унії") — громадські спілки православного українського населення: міщан, духовенства, шляхти, козаків. Вони протистояли наступу католицтва й уніатства, національним утискам. В Україні перше братство разом із школою і друкарнею з'явилося у Львові (1586 p.). Воно збудувало церкву, заснувало тут першу українську гімназію. У 1596 р. в Бресті (Бересті) було скликано з'їзд прихильників унії і проголошено союз із католицькою церквою. Польський уряд оголосив унію обов'язковою для всіх православних Речі Посполитої. Своїм главою уніати визнали римського папу, але зберегли в уніатській церкві слов'янську мову та обряди православної церкви. Духовенство отримувало від литовських князів та польських королів грамоти на володіння землями і селянами. Інша частина православного духовенства зібрала свій собор, на якому засудила унію. Польські магнати шляхом релігійної експансії прагнули ще тісніше приєднати Україну до Польщі, полонізувати її населення. Ключові дати 1529, 1566, 1588 pp. - Литовські статути 1569 р.— Люблінська унія 1586 р. - утворення Львівського братства 1596 р. - Брестська церковна унія 

V. ВИНЕКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ - КОЗАЦЬКА РЕСПУБЛІКА. КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ РУХИ