3.1. Політична роздробленість Київської держави

1. Самостійні князівства та землі. 2. Причини роздробленості Київської держави.  Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави. Набирають сили відцентрові тенденції. Уже в XII ст. на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське,Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у XIV ст. — 250. Роздроблення дістало в науці назву "феодального", бо визначальними причинами його були утвердження і подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру —Києва. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів. 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв. км., що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорту, доріг, засобів зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі і північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні - печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Варто підкреслити, що процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їх своєрідне "переважання" й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що врешті-решт і створювало грунт для зростання відцентрових тенденцій. 2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для прогресуючого формування процесу економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Велике феодальне землеволодіння утворювалось різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміщенню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але, цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчуває її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель. 3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х pp. XX ст.) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за "отчинний", або "вертикальний", принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х pp. XX ст. історична наука цілком обгрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, є очевидним той факт, що невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип престолонаслідування досить суттєво розхитували Давньоруську державу. У центрі міжусобного протистояння, як правило, знаходився Київ, який в той час був не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246 pp.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, 35 князів перебували при владі не більше одного року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен з князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденції значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, складала основний зміст міжусобних війн. 4. Зміна .торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі. У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Такий стан справ не тільки зумовив певний занепад Києва, а й сприяв появі поліцентрії у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе починають заявляти Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Варто підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста стали в цей час джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу. 5. Постійні напади кочівників (печенігів, половців, татар). Ключові дати Перша чверть XII ст. — розпад Київської Русі

 3.2. Самостійні князівства на українських землях

1. Утворення самостійних князівств на українських землях. 2. Київське князівство. 3. Чернігівське князівство. 4. Переяслівське князівство. У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства (останні два були об'єднані в 1199 p.). Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де розташовувалась столиця Русі. Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу. Водночас Київ найбільше страждав від князівської колотнечі. В історію увійшов страшний погром, заподіяний місту в 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським. Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, деревлян, дреговичів і уличів. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі, в літописах згадується близько 80 її міст. Чернігівське князівство займало величезну територію колишніх земель сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську землю і Тмуторокань (сучасна Тамань). Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Всередині князівства існувало 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство). Переяславське князівство було одним з найдавніших (виділилось 1054 р. як спадщина сина Ярослава Мудрого Всеволода), проте, на відміну від інших, фактично не мало політичної самостійності і повністю залежало від Києва, а пізніше — від Суздаля і Чернігова. Територія князівства була порівняно невеликою: на заході межа Переяславщини проходила по Дніпру; на півночі — по верхів'ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла; на сході і півдні переяславські землі межували зі Степом. Тут розташовувались опорні пункти оборони від кочовиків; фортеці Воїн, Лубни, Полтава. Окрім стольного Переяслава, інших великих міст земля не мала. Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших у Східній Європі (його територія обіймала Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя). 

3.3. Галицьке й Волинське князівства. Утворення Галицько-Волинської держави

1. Розвиток Галицького і Волинського князівств. 2. Роман Мстиславич. 3. Утворення Галицько-Волинської держави.  Галичина розташована у східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях річок Дністер і Прут. На схід від Галичини розташовувалась Волинь з її розлогими та лісистими долинами. У X ст. за правління Володимира Великого землі Галичини та Волині заселені білими хорватами, дулібами, тиверцями, уличами, увійшли до складу Київської Русі. Обидві землі мали вдале розташування, недосяжне для нападів кочівників зі степу. Ці землі були густозаселені, а їхні міста стояли на важливих торговельних шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містились значні родовища солі — важливого товару, яким забезпечувалася вся Київська Русь. У політичному розвитку обидва князівства мали істотні відмінності. У Галичині, на відміну від Волині, був великий вплив на управління князівством свавільних, багатих і могутніх бояр. Формування Галицького князівства розпочалося у другій половині XI ст. Після смерті Ярослава Мудрого в Галичині формувалась династія, родоначальником якої став онук Ярослава — Ростислав Володимирович. Сини Ростислава Рюрик, Володар, Василько зміцнили незалежність Галичини,приборкали боярство і дали відсіч угорському й польському королям, що зазіхали на ці землі. Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124-1153) у 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володмирка Ярослава Осмомисла (1153— 1187). За часів його правління до Галицького князівства були приєднані землі у пониззі Дунаю. Ярослав Осьмомисл вів боротьбу з половцями, будував укріплені міста на кордонах галицької землі. Найскладнішою проблемою для князя була постійна боротьба з боярством, яке не хотіло погодитися з втратою свого переважаючого впливу. Волинська земля мала традиційні зв'язки з Києвом. З часів Ярославичів київські князі вважали її своєю вотчиною і не бажали віддавати у спадкове володіння будь-якій князівській лінії. Внаслідок цього до середини XII ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялась з Києва, або ж на волинському престолі сиділи київські ставленики. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142, 1146-1154 pp. За консолідацію і зміцнення Волинського князівства боролися його син Мстислав Ізяславич (1154—1170), а також його наступник Роман Мстиславич (1170-1205). По смерті Ярослава Осмомисла наступником князя, за батьківським заповітом, став його позашлюбний син Олег. Законного старшого сина Володимира було позбавлено прав на стіл. Таке рішення спричинило нову усобицю. Галицьке боярство, незважаючи на свою клятву Ярославу, вигнало Олега з Галича і запросило Володимира. Ймовірно бояри вважали, що новий князь, одержавши престол з їхніх рук, буде слухняно виконувати їхню волю. Проте він не виправдав цих сподівань і був вигнаний. Тоді Володимир звернувся за допомогою до угорського короля Андрія, який скористався ситуацією для захоплення Галичини. Бояри, не бажаючи змиритися з цим, звернулися до волинського князя Романа Мстиславича, який на нетривалий час став галицьким князем. Володимир, не скорившись з долею, звернувся за допомогою до німецького короля Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира і в 1189 р. відновив свою владу. Після його смерті 1199 р. династія Ростиславичів у Галичині припинилася. Скориставшись цим, Роман Мстиславич вдруге захопив Галич і об'єднав Галицьку й Волинську землі в єдине князівство. Після об'єднання він повів рішучу боротьбу з галицьким боярством, не гребуючи ніякими засобами. Періодизація політичного розвитку Галицько-Волинської держави 1199-1205 pp. Утворення та становлення об'єднаного Галицько-Волинського князівства за Романа Мстиславича. 1205-1238 pp. Тимчасовий розпад Галицько-Волинської держави. Посилення боротьби бояр за владу. Агресія Польщі та Угорщини. Боротьба за відновлення єдності. 1238-1264 pp. Відновлення єдності і піднесення Галицько-Волинської держави за Данила Галицького. Протистояння з монголами. 1264-1340 pp. Розвиток Галицько-Волинської держави за наступників Данила Галицького. Поступове політичне ослаблення і занепад держави. У 1203 р. він встановив владу над Київською землею, Переяславщиною, підкорив чернігівських князів. Ходив походами проти половців, Угорщини, Польщі, Литви. Переможні походи помітно підвищили авторитет Романа Мстиславича на Русі. Літописець навіть називає князя "самодержцем всея Русі". Він навіть втрутився у конфлікт між гвельфами й гебелінами у Священній Римській імперії. У 1204 р. папа римський Інокентій III запропонував Роману королівську корону в обмін на прийняття князем католицизму. Але він відмовився. У 1205 р. Роман загинув під час сутички з військом краківського князя Лешка Білого. Заслугою Романа Мстиславича було об'єднання Галицького й Волинського князівств в єдиний політичний центр, який поступово став спадкоємцем занепадаючого Києва, продовжувачем традицій і надбань Київської Русі. Ключові дати 1199 р. — утворення Галицько-Волинської держави 

3.4. Галицько-Волинська держава за Данила Галицького

1. Відновлення батьківської спадщини. 2. Боротьба Данила Галицького з зовнішніми ворогами. 3. Внутрішня політика. 4. Роль Данила Галицького в історії України. Після загибелі Романа Мстиславича розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Галицькі бояри, які виступали проти об'єднання Галицької і волинської землі в єдине князівство, прогнали малолітніх синів Романа — Данила і Василька, — від імені яких правила вдова князя Анна, що спиралась на підтримку волинського боярства. Під час панування галицького боярства князівство опинилося в безладі. Цим негайно скористалися поляки та угорці, які намагались оволодіти Галичиною і Волинню. У 1219 р. галичани запросили на престол новгородського князя Мстислава Удатного і за його допомогою вигнали угорців. На Волині боротьбу проти поляків розгорнули брати Данило і Василько. Коли вони підросли, то одержали батькову вотчину - Володимир (1215 p.). Утвердившись на Волині, Данило Романович розпочав боротьбу за Галичину, яку зміг повернути лише у 1238 р. і де остаточно утвердився у 1245 р. після перемоги під Ярославом над угорсько-польсько-боярською коаліцією. Драматичний 40-річний шлях Данила Романовича до влади загартував його характер. Приборкавши бояр, князь забезпечив собі підтримку серед селян та міщанства (озброєна селянська піхота зайняла місце боярських дружин). Одночасно з цим Данило Галицький був вимушений вести боротьбу з тевтонськими рицарями Доброжинського ордену, які загрожували його володінням з північного заходу. Навесні 1238 р. він розгромив рицарів-хрестоносців під Дорогочином і зупинив їх просування на українські землі. Данило також розпочав боротьбу за приєднання до своїх володінь Києва. Його суперником виступав чернігівський князь Михайло Всеволодович. Спершу доля посміхалася Михайлу Чернігівському, який 1236 р. зібрав під своєю зверхністю всі українські землі, за винятком Волині. В кінці 30-х pp. у боротьбу втрутилась третя сила — монголо-татари, які в 1239 р. захопили Переяслав і Чернігів. Данило негайно скористався з цього і в 1240 р. підкорив Київ. Після цього Галицько-Волинське князівство стало загальноукраїнською державою. Монголи не дали Данилові часу для оборони на Дніпрі — того ж 1240 р. Батий почав генеральний наступ і оволодів Києвом, обороною якого керував воєвода Дмитро. Данила Галицького у період монгольської навали в князівстві не було. Він перебував у Польщі та Угорщині, де намагався схилити їх правителів до створення антимонгольського військового союзу. 1241 р. Батий продовжив похід на Захід через Галицько-Волинську землю. Долаючи опір, монголи оволоділи майже всіма містами князівства. Коли війська Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідну землю. Його чекали згарища, руїни, значні людські втрати. У 1242 р. Батий вивів війська з Європи, заснувавши в пониззі Волги державу — Золоту Орду. Данило Галицький у 1245р. змушений був визнати зверхність хана Золотої Орди, але не склав зброї, спрямувавши зусилля на створення анти-ординської коаліції (переговори з послом папи римського, укладення союзу з угорським королем, володимиро-суздальським князем та ін.). Одночасно з цим він докладав великих зусиль для посилення боєздатності князівства: було реорганізовано військо — сформовано піхоту з селян, переозброєно кінноту (удар важкоозброєної кінноти як правило монголи не витримували); укріплено старі міста, збудовано нові — Холм, Львів тощо; побудовано ряд неприступних фортець у горах. Розробляючи плани організації хрестового походу проти Орди, Данило звернувся до ідеї церковної унії. Проте ця ідея наштовхнулась на опір православної ієрархії. Данило все ж погодився на тимчасове визнання папи зверхником над православною церквою і 1253 р. був коронований в Дорогочині послами Інокентія IV королівською короною. На жаль, сподівання на допомогу католицького Заходу не справдилися. Тоді Данило виступив сам. У 1254—1255 рр. — він завдав поразки ханському наміснику Куремсі, але 1259 р. змушений був капітулювати перед темником Бурундаєм, погодившись на знищення найбільших укріплень. Антимонгольська політика Данила Галицького зазнала краху — він не зміг досягти звільнення своєї держави від підпорядкування Золотої Орди. Данило Романович Галицький помер 1264 р. і був похований в Холмі. Діючи в надзвичайних обставинах, перший український король відстояв свою державу і передав нащадкам, які забезпечили існування Галицько-Волинської держави до середини XIV ст. Ключові дати 1238-1264 pp. - правління князя Данила Галицького 1253 р. - коронація Данила Галицького 

3.5. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького

1. Князь Юрій 2. Правління князів Андрія і Лева 3. Князювання Юрія II Болеслава. Занепад держави. Після смерті князя Данила в 1264 р. з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. За правління синів Данила — Шварно, Лева і Мстислава — князівство при формальному збереженні єдності фактично розпалося на три частини. Галицько-волинські князі, визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Вони підтримували міцні зв'язки з Тевтонським орденом та Литвою і таким чином відстоювали свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактували з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римською курією тощо. Єдність Галицько-Волинської держави відновлювалася за правління наступника Лева - князя Юрія І Львовича (1299-1315 pp.). Скориставшись ослабленням Золотої Орди, він зміцнив свою владу. Юрій І, як і його дід, прийняв королівську корону і став називатися «королем Русі і князем Володимирії». Значним досягненням Юрія І Львовича було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії (1303—1437). Вона стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й сприяла зміцненню його незалежності. Наступником Юрія І стали його сини Андрій та Лев II (1315-1323 pp.). Вони поділили державу на сфери впливу, але правили спільно, й тому її розпаду не відбулося. Князі проводили активну зовнішню політику. У цей час активізується експансія Литви на землі князівства, внаслідок чого було втрачено Дорогочинську і Берестейську землі. Андрій і Лев II налагодили союзницькі відносини з Польщею і Тевтонським орденом, які мали антилитовську спрямованість. Боротьба з Ордою закінчилася для князів трагічно: у битві з військами хана Узбека у 1323 р. вони загинули (Правда існує і інша версія загибелі князів у боротьбі з поляками). Внаслідок цього пряма лінія династії Романовичів урвалася, що призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар і усобиць, активізації втручання сусідніх держав. Майже два роки Галицько-Волинська держава залишалася без правителя і лише у 1325 р. внаслідок компромісу між боярством, Польщею, Угорщиною, Литвою, Золотою Ордою новим правителем було обрано племінника Андрія та Лева І! — 14-річного мазовецького князя Юрія II Болеслава (1325-1340 pp.). Новий князь не став маріонеткою бояр і намагався поводити самостійну політику. Проте доба могутності Галицько-Волинської держави залишилася у минулому і розпочався її занепад. Юрій II Болеслав, вихований у західній культурі, проводив відповідну політику: лояльно ставився до католицизму і його поширення на землях князівства, сприяв переселенню поляків і німців у свої володіння. Невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу місцевому боярству для активних насильницьких дій. Внаслідок змови князя у 1340 р. було отруєно. Після цього зберегти єдність Галицько-Волинської держави вже не вдалося. Протягом короткого часу Галицько-Волинську державу було поділено між Литвою і Польщею (1349 р.). До Литви відійшла Волинь, до Польщі — Галичина. Молдавське князівство захопило Буковину (Шипинська земля). Історичне значення Галицько-Волинської держави: — продовжила її культурні традиції. Київської Русі — берегла від завоювання і асиміляції південну і західну гілки східних слов'ян. Сприяла їх консолідації та усвідомленню власної самобутності. — стала новим після занепаду Київської Русі центром політичного та економічного життя, який забезпечував високий розвиток українських земель. — впродовж століття після монгольської навали забезпечувала наступність і безперервність розвитку державницьких традицій на українських землях. — своїми зв'язками з Центральною та Західною Європою сприяла долученню до західної культури українських земель, одночасно зберігаючи власну культурну традицію, що мала значний візантійський вплив. Роль Галицько-волинського князівства надзвичайно велика. Після занепаду Києва саме Галицьке-Волинське князівство ціле сторіччя утверджувало державну організацію на українських землях, ставши спадкоємницею Київської Русі. У роки найвищого піднесення воно охоплювало близько 90 відсотків української території, охороняло Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі, Золотої орди, які зазіхали на благодатні українські землі. Галицько-волинське князівство відкрило широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи при цьому кращі культурні традиції української національної культури. Ключові дати 1264-1299 pp. - період правління синів Данила Галицького Шварно, Лева і Мстислава. 1299-1315 pp. - князювання Юрія І Львовича. 1315-1323 pp. - правління князів Андрія і Лева II. 1325—1340 pp. — правління Юрія II Болеслава. 1349 р. - припинення існування Галицько-Волинської держави. 

3.6. Монгольська навала на українські землі, її наслідки

1. Чингізхан. Утворення імперії монголів. 2. Похід монголів на Русь. 3. Боротьба проти завойовників. 4. Наслідки монгольської навали.  На межі ХІІ-ХІІІ ст. монгольські союзи племен, що кочували в степах на північ від Китаю, об'єднались під владою талановитого вождя Темучина (у 1206 р. він прибрав собі титул Чингізхана, тобто Великого хана). Він зумів спрямувати енергії і військову силу об'єднаних племен монголів на сусідній Китай. Оволодівши Північним і Центральним Китаєм, перейнявши воєнне мистецтво китайців у штурмі фортець, Чингізхан рушив на Середню Азію, Іран. У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. У битві, яка відбулася на Дону, половці зазнали ніщивної поразки і відступили до Дніпра, сподіваючись на допомогу руських князів. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом з половцями зустріли монгольське військо на р. Капці (1223 p.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено в силу ворожнечі між князями і було по черзі розгромлене. У битві загинули шість руських князів, а з простих воїнів, за твердженням літописців, повернувся лише кожен десятий. Проте монголи також зазнали тяжких втрат і, не наважуючись продовжити похід, повернули назад. При переправі через Волгу були розгромлені волзькими болгарами. Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте у 1237 р. вони знову на чолі з онуком Чингізхана Батиєм опинились на кордонах Русі. Монгольське військо нараховувало близько 140 тис. воїнів. Спочатку вони вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Улич, Ярославль, Твер, Кострому та інші міста. Дійшовши до озера Селігер монголи повернули на південь. На цьому шляху вони потрапили на сильний опір невеликої фортеці Козельськ, яка впродовж семи тижнів чинила опір монголам. Батий назвав Козельськ, під стінами якого загинуло близько 4 тис. воїнів, "злим містом". У 1238 р. виснажені монгольські війська відійшли у половецькі степи, щоб відновити сили для нових походів. Навесні 1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240 р. — Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо чинили опір шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі і рушили далі. Монгольські загони спустошили Польщу, Угорщину, Трансільванію, Словаччину, Чехію. Народи цих країн, як і русичі, чинили запеклий опір завойовникам. 1242 р. Батий припинив похід на Захід і повернув свої війська у пониззя Волги (тут монголи заснували свою державу Золоту Орду). Приводом до цього стала смерть головного монгольського хана Угедея, проте причини були набагато серйознішими: Батий не мав сил, достатніх для того, щоб тримати у покорі усі завойовані народи Східної та Центральної Європи. Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором врятували Західну Європу від монгольської навали. Безпосередні наслідки монгольського завоювання для руських князівств: — руйнація і занепад ролі міст; — занепад ремесла і торгівлі; — значні демографічні втрати; — знищення значної кількості представників руської еліти. Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 вже більше не піднялися з руїн, 15-з часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а до монгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі, занепала торгівля. Особливості золотоординського панування на руських землях: — руські землі не було безпосередньо включено до складу Золотої Орди (за деяким виключенням); — на території Русі не існувало постійно діючого адміністративного апарату завойовників; — толерантне ставлення монголів до християнства і православного духовенства. Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1362 (1363) р. українські землі були звільнені від їх панування. Ключові дати 1223 р. - битва на р. Калка. 1239—1362 (1363) pp. - монгольське панування на українських землях. 1240 р. — захоплення монголами Києва. 1362 (1363) р. — битва на Синіх Водах.

 IV. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ XIV-XVI СТ.