2.1. Передумови утворення Київської держави. Київське князівство за Аскольда

1. Формування прадержавних утворень. 2. Заснування Києва. Київська земля. 3. Перші київські князі. У VI—VII ст. завершився останній період праслов'янської історії, коли відбувся надзвичайно важливий процес заселення півдня східноєвропейського регіону. Розселення слов'ян на широких просторах, їхні активні взаємозв'язки з іншими племенами і народами зумовили культурну диференціацію слов'янського світу. З VII ст. настав новий етап слов'янської історії, коли внаслідок складних міграційних процесів почали формуватися племенні об'єднання, відомі нам з "Повісті временних літ". На території України літопис фіксує факт проживання таких племінних об'єднань: волинян (Західна Волинь), білих хорватів (Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь, Полісся), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя Дніпра), уличів та тіверців (нижнє Подніпров'я). Таким чином, у VIII—IX ст. у слов'янскому середовищі набирали сили процеси соціально-економічного, політичного і культурного життя, складалися передумови для формування державності на Русі з центром у Києві. Період VI—IX ст. — це період утворення Київської держави, центром якої є землі середнього Подніпров'я, землі сучасної Київщини. Протягом VIII—IX ст. союзи слов'янських племен еволюціонували у прадержавні утворення — племінні князівства. Писемні джерела (арабський географ Джейхані) зафіксували існування державних об'єднань дулібів, білих хорватів і полян та ін. Арабські автори називають Куявію, Славію та Артанію. Сучасні дослідники ототожнюють Куявію із Київською землею, Славію — з Ладогою (згодом Новгородською землею). Появу князівст історики співвідносять їх з певним історичним етапом — військовою демократією — проміжним періодом від первіснообщинного суспільства до державного. Тоді вже була соціальна і майнова нерівність, але без розгалуженого апарату примусу. Поступово занепадає роль віча, на якому раніше вирішували найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли потрібно князеві. Втрачається значення збройного ополчення, оскільки навколо князів формувалася дружина — об'єднання постійних бойових соратників, друзів князя і професійних воїнів. Виділення дружини — важливий етап у перетворенні влади князя з родоплемінної в державну. За допомогою дружини князь завойовує нові землі, збирає данину. Голоси дружинників можуть бути вирішальними у питаннях війни чи миру та в розв'язанні інших важливих проблем. Часто дружинниками князя були найманці (як правило варяги). Зміни у сфері суспільно-політичного розвитку східних слов'ян VIII—IX ст. зумовлювали подальший прогрес у господарстві, збільшення обсягів додаткового продукту. Особливо зростала продуктивність сільського господарства. У цей період збільшуються розміри землеробських поселень, отже, й орних земель. Утвердилася двопільна система. Широкого поширення набули важке рало чи плуг. Важливі зрушення відбулися і в ремеслі. Збільшується кількість ремісничих спеціальностей, зростає виробництво. Аналіз писемних і археологічних джерел дає змогу зробити висновок, що у VII—IX ст. значно зросли масштаби міжнародних контактів Русі. Неоднозначно формувалися відносини з Хозарією, якій вдалося у цей час поширити свій вплив на частину східних слов'ян і обкласти їх даниною (Лівобережжя Дніпра). Є свідчення про походи руських дружин на Візантію. Відомо, що з середини VIII ст. на Русі з'являються варяги. Так називали народи Скандинавії, яких нестача придатної для обробітку землі штовхала до участі у далеких мандрівках, пов'язаних з торгівлею, грабіжницькими нападами, піратством. У самій Скандинавії учасників завойовницьких морських походів того часу називали вікінгами, у Західній Європі — норманами (північними людьми). Саме вони проклали шлях через землі східних слов'ян до Візантії. Це був відомий шлях "з варяг у греки", який проходив через Фінську затоку, далі Невою і Ладозьким озером, а потім річкою Волхов через Ільменське озеро, річкою Ловать до верхів'я Дніпра і до Чорного моря. Варяги, прямуючи до Візантії, встановлювали контакти зі слов'янами, вели з ними торгівлю, а часто й осідали на їх землях. Кожне зі східнослов'янських племен мало свій центр, де жили князь і дружина, знаходились основні культові споруди, присвячені язичницьким богам, і були зосереджені економічні ресурси. Ці племінні центри (гради) найчастіше мали укріплення із земляних валів та ровів, були справжніми фортецями. У» годину небезпеки за стінами такої фортеці переховувалися місцеві жителі — селяни, ремісники. До таких центрів належав і стародавній Київ, який виникає як центр полянського князівства, потім стає центром "Руської землі" і нарешті — Київської держави або Київської Русі. Літописна традиція наводить легенду про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом — і їх сестрою Либіддю, які збудували перше городище на Старокиївській горі. Ця слов'янська легенда переповідається письменником Заноном Глаком у VII ст., він пише про заснування Києва — Куара в землі Полунія (від "поляни") Куаром, Ментеєм і Хорсаном. У легенді є зерно правди, бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремих міста, що об'єднались лише за княжої доби. Згідно з археологічними розкопками, час виникнення Києва датують кінцем V — початком VI ст. (для святкування 1500-ліття Києва було взято 482 р., у 1982 р. урочисто відзначили цю знаменну дату). Археологами на початку XX ст. (В. Хвойко) і в 60-80-і pp. були виявлені залишки укріплень на Старокиївській горі, культових споруд (язичницьких капищ, де стояли ідоли), слов'янських жител, а також багаточисельні знахідки речей, пов'язані з побутом і одягом дружинників (металеві частини шкіряних поясів та застібки від плащів); були знайдені візантійські монети і посуд, медальйони, які одержували військові. Археологічні дослідження показали, що такі знахідки могли належати політичному та економічному центру, укріплення якого підтвердили, що це була княжа резиденція. На зламі VIII—IX ст. Київ перетворився у значний політичний міжплемінний центр. Поступово навколо нього були об'єднані значні території між Балтійським та Чорним морями. В останні роки дослідники, вивчивши свідчення ранньосередньовічних хронік (вірменської та візантійської), дійшли висновку, що Кий був реальною історичною особою, жив наприкінці V-гo y першій третині VI ст. і був полянським князем. Літописи говорять про відвідини Києм Царгорода у 528 р. на запрошення імператора Юстиніана. Мандруючи до Візантії, Кий заснував фортецю на Дунаї і назвав її Києвець. Історики вважають, що останніми князями династії, яку започаткував Кий, були Дір і Аскольд. У давньоруських літописах вони завжди виступали разом, але, на думку вчених, князювали вони не одночасно: Дір у 30-ті pp. IX ст., а Аскольд заступив його у 60-ті pp. IX ст. Про Діра залишилося мало свідчень, значно більше про Аскольда. Сучасні історики вважають, що в часи Аскольда і Діра в Східній Європі виникла перша слов'янська держава, яку можна називати Київським князівством. Сталося це приблизно в 40— 50-х роках IX ст. Територія Київського князівства Аскольда була невеликою — воно охоплювало землі навколо Києва, головним чином колишнього княжіння полян. Але її державний, економічний і воєнний потенціал був значним. Це доводить і політика, яку проводив Аскольд. Він започаткував політику збирання земель союзів східнослов'янських племен навколо Києва. Він організував перший похід Русі на столицю Візантії Константинополь (Царгород) у 850 р. і уклав вигідний торговельний договір. Є відомості, що Аскольд ходив походами проти хозар, дунайських болгар, уличів, древлян. Аскольд, щоб підняти авторитет своєї влади, прийняв титул кагана, що за тих часів прирівнювалося до титула імператора. Разом зі своїми дружинниками прийняв християнство. Проте Аскольду не вдалося впровадити християнство як державну релігію. Проти християнізації виступили прихильники язичництва. Вони заручились підтримкою новгородського правителя варяга Олега. Олег здійснив похід на Київ і підступно вбив Аскольда. Згідно з літописними даними, у 882 р. він починає княжити в Києві. Саме за князювання Олега (882-912 pp.) Київське князівство перетворилося на велику державу — Київську Русь, що об'єднувала більшу частину східнослов'янських племен. Відтоді Київ став столицею східнослов'янського об'єднання — "матір'ю городам руським", а київський князь — "великим князем руським", "під рукою" якого були інші князі. Ключові дати V-VI ст. - заснування Києва VI—VI11 ст. - формування слов'янських прадержавних утворень 860 р. - похід київського князя Аскольда на Константинополь 

2.2. Назва "Русь" та "Україна"

1. Походження назви "Русь". 2. Походження назви "Україна".  З процесом становлення державності у слов'ян середнього Подніпров'я тісно пов'язаний термін "русь". У давньоруських писемних пам'ятках має чотири значення: етнічне-народ, плем'я; соціально-суспільний прошарок або стан; географічно як територія, земля; політичне-держава. Існує багато концепцій походження слова "русь": скандинавська (від місцевості зі схожою назвою), наддніпрянська (від назв річок із коренем "рос" у басейні Дніпра), фінська (від слова "ruotsi", яким фіни називали варягів) та ін. Достеменно відомо, що "руссю" називали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово дружини князів з роду Рюрика розбавлялися слов'янами і втрачали своє скандинавське походження, а назва продовжувала залишатись. Згодом назва "русь" поширилася на слов'ян, далі на народ, зокрема полян, а згодом на державу, що була створена східними слов'янами, — Київську Русь. Назва "Україна" щодо українських земель вперше зустрічається в Київському літописі під 1187 р. Того року в битві з половцями загинув переяславський князь Володимир Глібович ("І плакали по ньому всі переяславці. За ним же Україна багато потужила"). За тих часів назва Україна поширювалась на Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Під 1189 р. у тому ж літописі вжито назву "Україна Галицька" стосовно Галицького князівства. Про походження назви "Україна" існує кілька припущень. Згідно з одним, її виводять від слова край ("кінець") зі значенням "погранична територія". Деякі дослідники пов'язують походження назви "Україна" зі словом край — країна у значенні "рідний край, країна, земля". За іншою гіпотезою, вона походить від дієслова "украяти" — "відрізати", а первісне її значення "шматок землі, відрізаний (украяний) від цілого". Ключові дати 1187 р. - у Київському літописі вперше зустрічається назва "Україна" 

2.3. Київська держава за перших князів династії Рюриковичів, кінець IX—X ст. (Олег, Ігор, Ольга, Святослав)

1. Утворення Київської Русі. 2. Князювання Олега. 3. Ігор та Ольга. Початок формування державного апарату. 4. Князь-воїн — Святослав. Утворення держави Київська Русь літописна традиція пов'язує з іменем князя Олега. Відомості про Олега у більшості є легендарними, а не історично достовірними. Залишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів. З літописів відомо, що у 882 р. Олег силою підкорив Київ, вбивши київських князів Аскольда та Діра. Тим самим він об'єднав два державотворчі центри у Східній Європі: Славію (Ладога, Новгород) і Київ. Ці міста були головними на торговельному шляху з "варягів у греки". Заволодівши Києвом, він намагався поширити свою владу на сусідні племена: сіверян, древлян, уличів, тіверців, кривичів, радимичів, словен. Поширивши владу на ці території (тобто право на збір данини), він увійшов у конфлікт з хозарами, які не бажали мати сильного противника на своїх кордонах і втрачати джерело надходження невільників і прибутків від транзитної торгівлі. Війна Олега з хозарами скінчилась тим, що він погромив їхні порти на Каспії. З метою закріпитись у Києві і домогтись міжнародного визнання, він здійснив походи на Константинополь (907, 911 pp.) і уклав вигідні торговельні угоди. Після смерті Олега київський престол перейшов до сина Рюрика Ігоря (912—945), який народився 875 р. У 903 р. Ігор одружується на псковитянці Ользі. Як і його попередники, він стверджував свою владу, здійснюючи походи на сусідні племена, Візантію, проти хозар. Але його успіхи були мінімальними. Ствердивши свою владу в сусідніх племенах, він після двох невдалих походів проти Візантії (941, 944 pp.) змушений був укласти з нею невигідну торговельну угоду. Пограбувавши багаті волзькі міста хозар, він при збиранні данини з підвладних племен (древлян) потрапив у засідку і загинув. Древляни, що повстали проти Ігоря, були невдоволені прагненнями князя зібрати подвійну данину. Ставши на престол по смерті свого чоловіка Ігоря, Ольга (945—964 pp.) виявилась гнучким розумним політиком. Конфлікт з древлянами виявив всю недосконалість управління державою. Помстившись древлянам (Ольга наказала спалити їхнє місто Іскоростень) і тим самим засвідчивши свою владу, вона провела реформи, спрямовані на запобігання таких конфліктів у майбутньому. Княгиня Ольга впорядкувала систему збирання данини (створювались спеціальні укріплені пункти (становища), на яких представники княгині приймали данину за визначеними розмірами — "уроками"). Тим самим вона заклала основи у створенні державного апарату. У ключових містах держави влаштовувались спеціальні опорні пункти, де зосереджувалась адміністративна і судова влада княгині. На відміну від своїх попередників, княгиня Ольга зовнішньополітичні проблеми намагалась вирішувати мирними засобами. Так, у 957 р. уперше в історії Київської Русі відбувся офіційний візит — княгині Ольги - до столиці Візантійської імперії Константинополя. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі "Про церемонії" дав опис цього візиту. У Царгороді (Константинополі) Ольга прийняла хрещення, ймовірно, вдруге. Ця подія мала не тільки церковну вагу, а й політичну. Давньоукраїнський літопис захоплено розповідає про хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імператором сидячи, що було надзвичайним привілеєм, яким до того іноземне посольство не користувалося. Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, а також християнізація Русі. Щоб здійснити тиск на Візантію, княгиня Ольга зав'язала відносини із західноєвропейськими державами, зокрема з Німеччиною. У 964 р. на чолі держави стає Святослав, який насамперед був князем-воїном. Майже все своє коротке правління він провів у постійних походах і війнах. Головним своїм завданням Святослав вбачав знищення Хозарського каганату, який здійснював набіги на слов'янські племена і контролював важливі торговельні шляхи по Волзі, Дону, на Кавказі. У 964р. Святослав розпочав свій похід на Схід, в результаті якого ним було підкорено в'ятичів, волзьких булгар, розгромлено Хозарський каганат і знищено його столицю Ітіль. Після цього він продовжив свій похід з метою підкорення Північного Кавказу. Цей похід мав далекосяжні наслідки для Київської Русі: з одного боку, був відкритий шлях для подальшого освоєння слов'янами північно-східних земель, а з іншого, знищивши каганат, він відкрив шлях у причорноморські степи кочовим народам з глибини Азії. Першими з них були печеніги. Починаючи з 968 p., Святослав основну увагу зосередив на Балканах, де велась гостра боротьба між Візантією і могутнім Болгарським царством. У цій війні він виступив на боці Візантії. Його похід у Болгарію був успішним. Святославу вдалося заволодіти багатими придунайськими землями. Зрозумівши їх вигідне розташування, він намагається перенести туди центр своєї держави. Загроза печенігів змушує тимчасово його повернутися до Києва, але, відвернувши її, він знову повертається до Болгарії. Поява нового агресивного сусіда на своїх кордонах не влаштовувала Візантію. Імператор Цимісхій розпочинає війну зі Святославом і примушує його відмовитися від своїх планів влаштуватись на Дунаї. При поверненні з важкого походу на Святослава біля дніпровських порогів напали печеніги і вбили його. У період князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава відбувається становлення нової могутньої держави у Східній Європі, яка стає вагомим чинником міжнародних відносин. Ключові дати 882 р. - створення Київської Русі 907, 911 р. — походи Олега на Константинополь 941, 944 р. - походи Ігоря на Константинополь 957 р. — хрещення княгині Ольги 966 р. - знищення Хозарського каганату 966-972 pp. — балканські війни Святослава 

2.4. Володимир Великий. Запровадження християнства на Русі

1. Боротьба за княжий стіл. 2. Завершення формування Київської держави за князя Володимира. 3. Хрещення Русі та його історичне значення. Після смерті Святослава (972 р.) між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши Великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання та ще потім за князювання його сина Ярослава Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку. Князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого історики виділяють у другий період історії Київської Русі (978— 1054 pp.). За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднав до Києва східнослов'янські племінні князівства й союзи племен: хорватів і дулібів (981 p.), в'ятичів (982 p.), радимичів (984 р.) та ін. Видатний політик і адміністратор Володимир здійснив серію реформ. Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни, а в 988 p., переконавшись у віджилості старої віри, запровадив на Русі християнство. Близько 988 р. великий князь провів адміністративну реформу, позбавивши влади місцеву знать (князьків) і замінивши їх великокняжими посадниками, своїми синами й наближеними боярами. На зміну родоплемінному поділу держави прийшов територіальний, що є однією з найважливіших ознак справжньої держави. Було запроваджено новий кодекс правових норм, поки що усний, — "Закон земляний". Володимир піклувався про охорону державних рубежів, давши відсіч агресивним балтським племенам ятвягів і волзьким тюркам-булгарам. Головне місце в міжнародних стосунках Русі займали, як і раніше, взаємини з Візантією. У 988 р. Володимир допоміг візантійському імператорові Василію приборкати бунтівних феодалів. У вдячність за це і розраховуючи на допомогу в майбутньому, Василій видав за князя сестру, принцесу Анну. В останні роки X ст. Володимир зосередив зусилля на боротьбі з кочівниками-печенігами, що загрожували Русі з півдня. Він будував захисні вали й фортеці, не раз виходив з військом супроти печенігів і перемагав їх. Літопис умовчує про останні 15 років життя князя. Але з іноземних джерел відомо, що Анна померла 1011 р. і князь одружився з германською принцесою. Наприкінці життя проти Володимира повстали сини. Під час лаштування походу на Новгород проти Ярослава Володимир раптово помер 15 липня 1015 р. Князя поховано у зведеній за його велінням Десятинній церкві. Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіційно релігією в Київській державі. Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабка Володимира — Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів — проголошення Перуна верховним богом Київській Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії — християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій — ісламу, іудаїзму. Незадовго до прийняття нової віри відбувся ряд важливих політичних подій. У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира. Той згодився, але за умови: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору, тож погодився на вимогу. Володимир, у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцянку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відправити до Херсонесу сестру. Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення. Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя. Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного і культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів. Ключові дати 988 р. - запровадження християнства на Русі 978-1015 pp. - правління Володимира Великого 

2.5. Київська Русь за часів Ярослава Мудрого. "Руська правда"

1. Боротьба Ярослава за княжий стіл. 2. Внутрішня та зовнішня політика Ярослава Мудрого. 3. "Руська правда". Після смерті князя Володимира Великого між його синами почалася кривава війна за владу. У ній загинули Борис і Гліб. У 1019 р. у битві на р. Альті Ярослав переміг свого головного суперника — пасинка Володимира Святополка, прозваного за вбивство братів Окаянним. З братом Мстиславом Ярослав у 1026 р. уклав угоду, за якою вони розділили по Дніпру Південну Русь. Ярослав отримав Правобережжя з Києвом, Мстислав - Лівобережжя з Черніговом. По смерті Мстислава (1036 р.), у якого не було спадкоємців, Ярослав зробився, за словами "Повісті временних літ", "самовладцем Руської землі". Ярослав Мудрий князював у Києві 35 років (1019—1054 pp.). Головну увагу Ярослав приділяв внутрішнім проблемам, а також відбудові країни та захисту її кордонів. 1036 р. він розбив і відкинув назавжди від Києва печенігів, на початку 30-х pp. XI ст. відвоював у Польщі червенські міста і Белзьку волость, здійснив успішні походи проти ятвягів і Литви. Для захисту західних рубежів держави київський князь заснував над р. Саяном місто Ярослав, підкорив племена чуді, на березі Чудського озера заклав місто Юргів (християнське ім'я Ярослав - Юрій, Георгій). З розгромом печенігів південні кордони Київської Русі на Правобережжі відсунулися від р. Стугни до Росі приблизно на 100 км. На Росі було збудовано Юр’їв (сучасна Біла Церква) та інші міста-фортеці. Київська Русь стала найбільшою державою в Європі, її кордони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря. Могутність Київської держави була визнана всією Європою, і правлячі династії почали вступати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Мудрого звали "тестем Європи". Його дружиною була дочка шведського короля Інгігерда (Ірина). Сестра князя Добронега була дружиною польського князя Казиміра. Одна його дочка Анна стала французькою королевою, друга, Єлизавета, — норвезькою, третя, Анастасія, — угорською. Син Ярослава Всеволод одружився з дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха Марією; від цього шлюбу народився майбутній київський князь Володимир Мономах. Ярослав розбудував Київ, спорудивши величне "місто Ярослава", головною окрасою якого стали Золоті ворота та Софіївський собор. У 1051 р. на схилах Дніпра був заснований Печерський монастир — майбутній центр утвердження християнства й культури на Русі. Загалом у Києві в той час нараховувалось 40 церков. Із розвоєм християнства Ярослав у 1051 р. призначив київським митрополитом видатного письменника — русина Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора. З ім'ям Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури, писемності й наукових знань. За любов до книжок і науки його й прозвали Мудрим. З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язане створення першого літописного зводу 1037—1039 pp. та першого писаного зводу законів — "Руської правди". Об'єднання звичаєвих правових норм у збірник законів вважається однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого. Нині відомо понад 100 списків "Руської правди". Більшість дослідників поділяють їх на три редакції: коротку, поширену і скорочену. Складається "Руська правда" з "Правди Ярослава", або "Найдавнішої правди" (її датують 1016 p., коли вона була дана Ярославом новгородцям), "Правди Ярославичів" (датують 1072 р.) і окремих законодавчих постанов. "Правда Ярослава" дороблялася й остаточно під назвою "Суд Ярослава Володимировича" упроваджена 1036—1037 pp. Разом з "Уставом Володимира Всеволодовича" (Мономаха) вона складає Поширену редакцію "Руської правди". Скорочена редакція розглядається здебільшого як найпізніша, створена шляхом вилучення застарілих норм із Поширеної редакції у XIV—XV ст. Кожна з редакцій "Руської правди" відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин, що в цілому дає змогу характеризувати цю збірку як пам'ятку феодального права. Закріплюючи в офіційному документі норми звичаєвого права і таким чином суттєво обмежуючи феодальну сваволю, "Руська правда" загалом увічнювала феодальну нерівність, усебічно захищала інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабалення феодально-залежного населення. Коли за вбивство селянина платилося 6, то за князівського дружинника — 80 гривень. Однак законодавець певною мірою дбав і про права "низів", зокрема захищав від господарської сваволі закупів, не допускав протиправного обернення їх на холопів тощо. Основним об'єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини, хоч і різні за її фінансовою оцінкою. На відміну від багатьох аналогічних європейських юридичних пам'яток (так званих "варварських правд"), "Руська правда" не передбачала застосування смертної кари, відрубування рук, ніг чи інших аналогічних покарань. А кровна помста хоча й допускалася за часів Ярослава Мудрого, проте вже його синами була категорично заборонена. Замість неї вводилася грошова компенсація. "Руська правда" відіграла важливу роль у соціально-економічному розвиткові суспільства, поступі державності і складанні державного управління. За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, стала в ряд з головними країнами середньовічного світу — Візантією та Германською імперією. Та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька. Ключові дати 1019-1054 pp. - князювання Ярослава Мудрого 1036-1037 pp. - перемога Ярослава Мудрого над печенігами 1017 (1037) р. - початок будівництва Софіївського собору 1051 р. — заснування Києво-Печерської лаври 1037-1039 pp. — створення першого зводу законів "Руська правда"

 2.6. Правління Ярославичів. Любецький з'їзд князів

1. Заповіт Ярослава Мудрого. 2. Правління Ізяслава. Святослава і Всеволода. 3. "Правда Ярославичів". 4. Боротьба за київський стіл. 5. Любецький з’їзд.  Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 p., залишивши заповіт. У ньому він визначив систему престолонаслідування, яка мала б усунути загрозу боротьби за владу між його нащадками. В основу системи було покладено принцип вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а згодом і син. Таким чином, майже кожному князеві гарантувалося перебування на київському престолі. Ще за свого життя Ярослав заповідав київські землі старшому сину Ізяславу, чернігівські — Святославу, переяславські — Всеволоду, Володимирсько-Волинські — Ігорю, Смоленські —В'ячеславу. Ізяслав, Святослав і Всеволод об'єднали зусилля, щоб спільно підтримувати велич держави і встановлений лад. Цей союз (триумвірат) проіснував 15 років. Спільними діями вони вирішували питання про переміщення молодших братів з одного уділу в інший, поклали край спробі полоцького князя вийти з-під влади Києва, відбили перший напад половців на Русь. Поштовхом до розпаду союзу братів стала поразка на р. Альті їх дружин від половців та київське повстання 1068 p., в результаті якого Ізяслава було вигнано з міста. Повстанці проголосили князем Всеслава — полоцького князя, який перебував у полоні після захоплення його земель трьома братами. Але йому не вдалось утриматися на київському столі. У 1069 р. за допомогою поляків у Київ повернувся Ізяслав. Спроба відновити міць князівської влади була здійснена під час наради князів у Вишгороді (1072 р.) Тут було прийнято документ "Правду Ярославичів", новий звід законів Київської Русі, який мав закласти юридичну основу під нові реалії. Однак уникнути конфліктів не вдалось. Уже наступного року Святослав разом зі Всеволодом виганяють Ізяслава з Києва. Святослав, ставши київським князем, за короткий термін домігся визнання своєї влади, але смерть перешкодила здійсненню його намірів. У 1078 р. Ізяслав повернувся до Києва. За допомогою Всеволода він позбавив синів Святослава влади і знову об'єднав під своєю владою Русь. Проти Святослава та Всеволода зі зброєю виступив Олег Святославич. Хоча він потерпів поразку, однак в бою загинув і Ізяслав. Київським князем став Всеволод, якому, крім боротьби з половцями, весь час доводилось вести боротьбу з племінниками та князями-ізгоями, які спиралися на підтримку половців, розорюючи Руську землю. Після смерті Всеволода (1093 р.) боротьба за владу розгорілася з новою силою. З метою покласти край князівським чварам та організувати боротьбу з половцями було скликано з'їзд князів у Любечі. На нього прибули найвпливовіші князі (Святополк Ізяславович — київський князь, переяславський князь Володимир, Давид Ігоревич — волинський князь, Василько Ростиславич — теребовлянський князь, Давид Святославич — чернігівський князь, Олег Святославич — новгород-сіверський князь), які вирішили припинити між собою міжусобні війни, заклали нову систему престолонаслідування ("Хай кожний тримає отчину свою"), домовилися про спільний похід проти половців. Постанови з'їзду були скріплені спільною клятвою князів. Але вже наступного року Давид Ігоревич осліпив теребовлянського князя Василька Ростиславича, вимагаючи від нього батьківську вотчину. Незважаючи на цей прикрий випадок, постанови Любецького з'їзду на певний час припинили чвари князів. Нова система престолонаслідування сприяла зміцненню окремих земель, а згодом і їх відокремленню. Ключові дати 1054 р. — смерть Ярослава Мудрого 1068 р. — Київське повстання 1097 р. — Любецький з’їзд 

2.7. Відновлення могутності Київської держави та князівської влади за Володимира Мономаха

1. Володимир Мономах — Чернігівський та Переяславський князь. 2. Запрошення на київський стіл. 3. Діяльність Володимира Мономаха як київського князя.  Велике значення для історії Русі мало правління онука Ярослава Мудрого, сина Всеволода Ярославича і Марії-Анастасїі, дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха — Володимира Мономаха (1053-1125) (прозваного так за родовим ім'ям матері; існує легенда, що Костянтин Мономах прислав йому символи царської влади — барми і корону, так звану шапку Мономаха). Усе його життя пройшло в безперервних війнах (він згадував 83 великі походи і багато менших). У 1078-1094 pp. Володимир князював у Чернігові, потім - у Переяславі. За його пропозицією у 1103 р. князі здійснили спільний похід проти половців. У битві біля острова Хортиця було вбито 20 половецьких ханів. Великі походи руських князів у 1107, 1109, 1111 pp. теж закінчилися перемогою. Коли київський князь Святополк у квітні 1113 р. помер і київський простолюд почав грабувати двори лихварів, київське боярство запросило до Києва "на стіл отчий і дідній" Володимира Мономаха. Оскільки князь вагався, до Переяслава приїхало друге посольство, яке змалювало небезпеку, що загрожувала у випадку продовження народних хвилювань: могли постраждати двори удови-княгині та бояр, монастирі. Володимир погодився. У Києві він скликав нараду за участю київських бояр і послів чернігівського князя. Було розроблено "Статут Володимира Мономаха", який став доповненням до "Руської Правди". Нові статті обмежили безконтрольну діяльність лихварів і землевласників. Володимир Мономах під час київського правління (1113-1125) востаннє об'єднав під своєю владою більшу частину Русі — землі Київську, Переяславську, Смоленську, Волинську, Турово-Пінську, Мінську, Новгородську, Ростово-Суздальську. Було припинено князівські усобиці. Верховну владу київського князя визнавали навіть чернігівські та галицькі князі. Після смерті його сина Мстислава у 1132 р. Київська Русь остаточно розпалась. Успіхи політики Володимира Мономаха позитивно вплинули на внутрішній розвиток Русі. Пожвавилися існуючі та виникли нові господарські зв'язки. Величними будовами прикрасилися міста. Під Києвом споруджено дерев'яний міст через Дніпро. Мономах написав видатний літературний твір "Повчання дітям". Ключові дати 1113-1125 pp. - Володимир Мономах — великий київський князь

 2.8. Боротьба руських князівств з кочівниками

1. Боротьба з печенігами. 2. Боротьба з печенігами. Відносини з кочовими племенами, що з давніх-давен заселяли Південь сучасної України, були однією з найважливіших проблем для київських князів. Ще до утворення Київської Русі київським князям довелось вести боротьбу з хозарами. У 915 р. літописи фіксують першу появу біля кордонів Русі племен печенігів, які в цей час воювали з хозарами. Вони уклали з київським князем мирну угоду, але вже через кілька років князь Ігор воював з ними. Пізніше печеніги були найманцями у війську Ігоря під час походу на Візантію. Після перемог київського князя Святослава над Хозарським каганатом печенізькі племена, яких до цього стримувала Хозарія, рушили до кордонів Русі. Вони почали часто турбувати Русь своїми нападами. Сам Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпровських порогів. Остаточну поразку печенігам під стінами Києва в 1036 р. наніс Ярослав Мудрий. Після цього актавність печенігів зміщується на південь. До кінця XI ст. печеніги часто турбують Візантійську імперію, аж поки і за Дунаєм зазнають нищівної поразки. З літописів відомо про племена торків (або гузів), які часто виступали союзниками київських князів. Торки, які поступили на службу до руських князів, на початку XII ст. були поселені у Пороссі. Поряд з ними поселилися залишки печенігів, берендеї та деякі інші племена. Усіх разом їх називали чорними клобуками, за виглядом головних уборів. У 1055 р. на кордонах Русі вперше з'явився новий кочовий народ — половці. Південь України згадується в літописах як Половецька земля. Цей край стає для Русі, за висловом автора "Слова о полку Ігоревім", "землею незнаною", яка розкинулася від Посулля (територія вздовж річки Сула) на півночі до Корсуня на півдні і Волги на сході. За даними літописів, з 1055 р. до 1236 р. було 12 великих нападів половців на Русь, стільки ж великих походів у відповідь здійснили руські князі. 30 разів половці брали участь у міжкнязівських усобицях. Разом з руськими князями половці ходили в походи на Польщу. Частими були шлюби між князями та половчанками. Українські князі не раз ходили походами в Половецьку землю, щоб припинити набіги половецьких орд. Великі походи 1103, 1107, 1109, 1111 років закінчилися перемогою княжих військ. Похід 1111 р. був оголошений "хрестовим походом". У 70-х pp. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейні Сіверського Дінця. Саме він у 1185 р. очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Похід Ігоря, як відомо, був невдалим, а сам князь потрапив у полон до половців. Весною наступного року Ігор з допомогою половця Овлура втік з полону, повернувся на Батьківщину і продовжив боротьбу. XIII століття принесло Україні нові випробування: в цей період її територія стала об'єктом агресії монголо-татарських орд. Ключові дати 1036 р. - розгром печенігів Ярославом Мудрим 1055-1236 pp. - боротьба київських князів з половцями 

2.9. Соціально-економічний розвиток Київської держави в IX—XII ст.

1. Дискусія: чи була Київська Русь феодальною державою. 2. Соціальний розвиток Київської Русі. 3. Міста. 4. Торгівля. 5. Землеробство і промисли.  Питання соціально-економічного розвитку Київської Русі є дискусійним в історичній науці. Суть питання полягає в тому, чи є Київська Русь феодальною державою, як інші держави Західної Європи. Значна частка вчених стверджує, що Київська Русь була феодальним суспільством. У той же час інші вчені, вказуючи на те, що: — у Київській Русі не було чіткої системи васалітету (основної ознаки феодалізму); — значна роль торгівлі і міст; — знать і сам Великий князь перевагу віддавали торгівлі, а не організації праці залежних селян; — наявність переважної маси вільного селянства, яке мало більше прав, ніж західноєвропейський селянин; — праця значної маси ремісників не на замовлення, а на ринок. Усі ці та інші особливості дають їм право робити висновок, що Київська Русь була унікальною і самобутньою соціальною системою, але вона еволюціонозувала у бік європейського феодалізму. Основними верствами суспільства Київської Русі були: — "мужі"— знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни, старші Й молодші дружинники, племінна (місцева) знать); — "люди"— міська знать (купці, пов'язані з міжнародною торгівлею); — "молодші люди" - мешканці міст (дрібні торгівці, крамарі, ремісники); — "чернь" — найбідніші прошарки міста (грущики, підмайстер'я та ін.); — селяни (смерди) — основна маса населення. Селяни поділялись на групи в залежності від ступеня залежності від знаті. На найціннішій ступені соціальної драбини знаходились раби (холопи). Раби були одним з основних товарів, що продавали київські купці. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. З прийняттям християнства з'являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких богів, культів. У Київській Русі 13—15% населення мешкало у містах і селищах, яких нараховувалось близько 240. Але тільки 74 міста мали населення близько 4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, у якому мешкало 35—40 тис. чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста в Київській Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними. Торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як із "варягів у греки" (з Балтійського у Чорне море), по Волзі до узбережжя Каспійського моря. Незважаючи на значну роль торгівлі і ремесла, переважна частина населення займалась землеробством і різними промислами. У землеробстві використовувався плуг із залізним ралом і дво-, трипільна система сівозміни. Значне місце посідало скотарство. Розводилась велика рогата худоба, коні, свині та ін. 

2.10. Виникнення східнослов'янської писемності та розвиток української мови

1. Формування української мови. 2. Диглосія. 3. Слов'янська писемність. Формування української мови — це складний і тривалий процес. Свій початок вона бере з племінних діалектів слов'янських племен, що мешкали на території України. Під впливом зовнішніх культурних впливів і внутрішнього розвитку у загальному масиві східнослов'янських діалектів утворюються попервах дві (згодом чотири) мовні групи: південна (з центром у Києві) і північна (з центром у Новгороді). У цих мовних групах відбувалися одні і ті ж мовні процеси але вони перебігали у різний час і давали різні мовні комбінації звуків, інтонацій, наголосів. На південну групу великий вплив справив південнослов'янський мовний і культурний світ. У період другої половини XII — першої половини XIII ст. у південній групі відбуваються зміни, які становлять підґрунтя особливостей фонетичної системи української мови: насамперед затвердіння м'яких приголосних, що після приголосної змінює "є" на "е", "і" на "и". У XII ст. також формується і сфера поширення української мови, в її найархаічнішому вигляді. Також слід зауважити, що від часів Київської Русі (особливо після прийняття християнства) аж до XVI ст. існувала двомовність, у розумінні диглосії, коли паралельно існують дві мови, що вживаються тільки в певній ролі, у визначеній функції. У Київській Русі мовою літератури, культури, права була спеціальна "висока", книжна мова, сформована на салонійському діалекті, що був близький до староболгарської, яка була знайома великим просвітителям Кирилу і Мефодію. У побуті розмовляли племінними діалектами. Не можна було розмовляти на книжній мові чи перекладати з книжної на побутову тощо. Але не зважаючи на це, діалекти впливали на мовні стилі літературних пам'яток залежно від місця їх створення і соціально-культурної функції. Не менш складним питанням є проблема виникнення писемності слов'ян. Попри суперечності, більшість дослідників сходиться на думці, що у другій половині IX — на початку X ст. слов'яни користувалися власним письмом, яке являло собою спробу пристосувати буква грецької абетки для запису відповідної інформації. Свідченням цього є напис на стінах Софієвського собору абетки, яка відрізнялася написом і кількістю букв від пізнішої кирилиці. Також Кирил залишив нам відомість, що, перебуваючи у 60-ті роки IX ст. у Херсонесі (Корсуні), він познайомився з Євангелієм, що була написана слов'янськими буквами. Також достеменно відомо, що договори між Руссю і Візантією першої половини X ст. писалися на слов'янській мові. Деякі дослідники витоки слов'янського письма знаходять і у більш ранні періоди. Охрещення Русі дало могутній поштовх подальшому розвитку писемності і грамотності. З християнством відбувається поширення кирилиці, на якій написано більшість книг, що 40 дійшли до нас з тих часів. У період князя Володимира на Русі з'являється багато грамотіїв — переписувачів і перекладачів книг. Зароджуються і розвиваються центри літописання. Особливістю Київської Русі було широке поширення грамотності, про що свідчать археологічні знахідки (берестяні грамоти та написи на різних предметах), а також графіті на стінах споруд тієї доби. Берестяні грамоти, в яких містяться листи, документи, приватна переписка, ділові записи тощо, свідчать про поширення грамотності у широких верствах суспільства Київської Русі. 

2.11. Історичне значення Київської Русі

1. Київська Русь як вагомий чинник міжнародних відносин. 2. Економічні зв'язки Київської держави. 3. Значення Київської Русі для подальшої долі українського, російського, білоруського та інших народів, що вона об'єднувала. Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX—XIII ст. її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно вагомим. Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Київські князі уклали угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріплюючи їх часом, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Руські князі підтримували династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Германією, Угорщиною, Норвегією, Візантією. Київська Русь відігравала вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його. Великий міжнародний авторитет і військова міць держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивними було землеробство і скотарство, ремесла і промисли. Важливе місце посідали міжнародні торговельні зв'язки Київської Русі. Енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Київ залишався центром міжнародної торгівлі. Іноземні купці торгували в руських містах. Руські люди створили багату духовну й матеріальну культуру. Своєрідна і неповторна, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу і в той же час відчутно впливала на культурний розвиток країн світу. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, іконописці, зброярі. Могутня держава середньовічної Європи Київська Русь прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян, стала етапом формування східнослов'янських народностей, відстояла свої землі від ворогів. Завдяки державній єдності руських земель взаємозбагачувалися уклад життя, мова, матеріальна й духовна культура їхнього населення. Київська Русь сприяла економічному й культурному розвитку багатьох неруських народів, які здавна проживали на її території або по сусідству. Загалом на Подніпров'ї, Галичині й на Волині, в Причорномор'ї та Приазов’ї закладалися традиції незалежної державності на території України. Саме в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого господарського, політичного й культурного розвитку. На думку видатного українського історика й політичного діяча Михайла Гру-шевського, "...Київська Русь є першою формою української державності". Його багатотомна праця так і називається — "Історія України — Руси". Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Ключові дати IX—XIII ст. - існування Київської Русі Торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як із "варягів у греки" (з Балтійського у Чорне море), по Волзі до узбережжя Каспійського моря. Незважаючи на значну роль торгівлі і ремесла, переважна частина населення займалась землеробством і різними промислами. У землеробстві використовувався плуг із залізним ралом і дво-, трипільна система сівозміни. Значне місце посідало скотарство. Розводилась велика рогата худоба, коні, свині та ін. 

III. ПОЛІТИЧНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА