3. Європейський Рада та його інституційна структура

Інститути ЄС: (до останнього часу - 4)

-Рада ЄС;

-Комісія ЄС;

-Європарламент;

-Суд ЄС;

+ включена Рахункова палата і цілий ряд допоміжних консультативних органів.

Європейський Рада - це інстанція, яка приймає остаточні рішення, їй належить

Ще в ЄОВС був створено Раду міністрів, але він був слабшим, ніж Верховний керівний орган. За римським договорами Радмін перетворюється на головний орган Співтовариств. Він приймає всі важливі правові акти, які в більшості випадків підготовляються Комісією ЄС.

Завдання Ради (по ст.145 договору про ЄЕС):

-він зобов'язаний забезпечувати координацію зовнішньоекономічної політики держав-членів ЄС;

-Рада приймає правові рішення.

Повноваження Ради зумовив його складу. Туди входять члени урядів Ні жорсткої залежності Ради від Європарламенту. Члени Ради покликані виражати установки своїх урядів.

Рада скликаються за ініціативою голови, членів або Комісії ЄС.

Рада багатоликий і має різний склад, наприклад, можуть збиратися міністри ВД, фінансів, с/г, економіки і т.д.

За загальним питань Рада скликається, як правило, щомісяця. У середньому, з усіх питань - Більше 100 разів на рік. Рада засідає в Брюсселі.

Порядок прийняття рішень: (в цілому приймаються по-різному)

1) процедура одностайності;

2) кваліфікованим більшістю (в даний час у Раді 87 голосів, хоча всього 15 країн; для кваліфікованої більшості потрібно 62 голоси);

3) простим більшістю.

У ряді випадків Радмін звертається за консультаціями в економічний або соціальний рада, або рада регіонів.

Рішення приймаються за ст.189 договору про ЄС (?). За своєю ініціативою Рада не в праві приймати рішення.

Радмін ЄС має досить солідним апаратом. Провідну роль тут відіграє Комітет постійних представників (представники держав-учасниць ЄС в ранзі послів).

Європейський Рада та його інституційна структура

Інститути ЄС: (до останнього часу - 4)

-Рада ЄС;

-Комісія ЄС;

-Європарламент;

-Суд ЄС;

+ включена Рахункова палата і цілий ряд допоміжних консультативних органів.

Європейський Рада - це інстанція, яка приймає остаточні рішення, їй належить вирішальне слово в правотворчого процесу.

Ще в ЄОВС був створено Раду міністрів, але він був слабшим, ніж Верховний керівний орган. За римським договорами Радмін перетворюється на головний орган Співтовариств. Він приймає всі важливі правові акти, які в більшості випадків підготовляються Комісією ЄС.

Завдання Ради (по ст.145 договору про ЄЕС):

-він зобов'язаний забезпечувати координацію зовнішньоекономічної політики держав-членів ЄС;

-Рада приймає правові рішення.

Повноваження Ради зумовив його складу. Туди входять члени урядів держав-учасниць ЄС на рівні міністрів. Ні жорсткої залежності Ради від Європарламенту. Члени Ради покликані виражати установки своїх урядів.

Рада скликаються за ініціативою голови, членів або Комісії ЄС.

Рада багатоликий і має різний склад, наприклад, можуть збиратися міністри ВД, фінансів, с/г, економіки і т.д.

За загальним питань Рада скликається, як правило, щомісяця. У середньому, з усіх питань - Більше 100 разів на рік. Рада засідає в Брюсселі.

Білет 8

1. Порівняльне правознавство — метод порівняльного дослідження в юридичних науках, об'єктом вивчення яких є держава і право. Полягає в зіставленні різних правових систем, їхніх структурних елементів з метою виявлення подібності чи відмінності в юридичних формах, державних механізмах, у суспільних відносинах та ефективності регулюючої дії права, що в цілому розкриває спосіб розв'язання схожих правових проблем. В сучасному порівняльному правознавстві переважає описовий, прагматичний напрям. У порівняльному правознавстві розрізняють мікропорівняння, яке охоплює галузі, інститути чи норми окремих правових систем та макропорівняння — порівняння цілих правових систем, їхніх істор типів. Порівняльне правознавство застосовується і для вивчення однієї державно-правової системи, що містить два і більше аналогічних але не тотожних інститутів, з тих або інших питань. За допомогою порівняльного правознавства здійснюється аналіз як діючих правових систем так і тих, що діяли раніше. правових систем служить удосконаленню правового регулювання, зближенню та уніфікації інститутів різних правових систем. Можливості порівняльного правознавства при вивченні права дають змогу розглядати його і як окрему наукову та навчальну дисципліну.

2. Порівняльне правознавство, або юридична компаративістика (лат. comparativus — порівняльний), — наука, яка займається дослідженням загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування сучасних правових систем світу.

4. Науку порівняльного правознавства слід відрізняти від порівняльно-правового методу.

5. Порівняльно-правовий метод — це зіставлення юридичних понять, явищ, процесів одного порядку і з'ясування подібності та відмінності між ними. Залежно від об'єктів порівняльне-правовий метод застосовується вибірково за обов'язкової умови їх порівняності.

Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини та ін.).

В такому значенні йдеться про національну правову систему (наприклад, України), субнаціональну (правова система суб'єкта федерації), наднаціональну (правова система ЄС), релігійну (наприклад, канонічна).

У широкому значенні — позначає поняття «правова сім'я».

2Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен­ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від­повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су­спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви­чай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі­шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві­домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону­вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте­ресам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, сти­хійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривало­го часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно­син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.