Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном»

Новела. Автор одразу виводить читача за межі узвичаєного розуміння теми кохання пафосною присвятою, у якій все відіграє свою роль: «Любові всевишній п р и с в я ч у є т ь с я».

Героїв у новелі кілька: студент, його мати – Софія, колоритний поштар – дядько Левко, чоловік Марфи – Карпо. Ключові герої: Марфа та Софіїн чоловік – Михайло. Це – природна дистанція між звичайними людьми й тими, кого торкнула своїм крилом всевишня любов. У юнака-студента – новенький костюм. Його мати «…стрічає,…радіє, плаче і підставляє…для поцілунку сині губи». У дядька Левка домінує «донкіхотівська» ламана лінія: «височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече». Карпо товстопикий, товстоногий чоловік Марфи чимось нагадує Пацюка з повісті М.Гоголя «Ніч перед Різдвом»: «Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий – розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив)… Тьопає, як за себе кидає».

Світнамагається розгадати загадку вдачі Марфи.

Звідси – особливості побудови твору: композиційно його формують такі епізоди: лист від тата і коротенький підсумковий роздум студента, оформлений нетрадиційно – через систему питань. У кожній із цих композиційних частин – своя проекція героїні. Студент споглядає її очима односельця. Наступний епізод – повернення у минуле, в юність чи швидше – молодість Марфи. Вона перехоплює лист з Сибіру від Михайла, надісланий Соні, бо закохана в Михайла з дев’ятнадцятирічного віку. Це нерозділене кохання, бо Михайло – ніжний до дружини, чуйна людина. Дві жінки, дві долі на його шляху, і кожна люба й мила. В останньому посланні просить Соню «сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандурист очка сліпенький, три зозулі з поклоном…Може вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку». Загадка любові так і залишилася: «Як вони чули один одного – Марфа і тато?». Як і будь-яку загадку буття її не розгадати. Це таємниця світу.

Григір Тютюнник увів цілий ряд нових художніх типажів, багато в чому оновив жанр новели, розширивши її зображальні можливості, збагативши засобами аналізу психологічних станів і настроїв людини.

Василь стус (1938-1985)

Народився в с. Рахнівці, що на Вінниччині, у селянській родині, по­мер поблизу м. Пермі (Російська Федерація).

Поет, дисидент.

Найвідоміші твори: збірки поезій «Веселий цвинтар», «Палімпсести», «Дорога болю»; вірші «О земле втрачена, явися...», «На колимськім морозі калина...», «Сто років, як сконала Січ», «Як добре те, що смерті не боюсь я...».

Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я...» (вийшов друком у 1986 р.)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична і філософська.

Провідний мотив: незламність, здатність залишатися людиною за будь-яких обставин.

Віршовий розмір: ямб.

Літературознавці про твір. У поезії-заповіті «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Стус точно передбачає свою долю: незламність перед мучителями-суддями, концтабір, загибель у неволі на далекій чужині й славне повернення на Батьківщину по смерті. «Сувора простота проступає крізь ці мужні рядки... Зійшли з душі поета сумніви, давні образи, досади, ясним і чистим зором дивиться він в обличчя часу й простору. І на далекій від­стані, за тисячі кілометрів, за снігами й судами, за зрадами й тюрмами, за годинами й десятиліттями проступають риси тих, заради кого він діяв і творив», — зауважує Ю. Солод. Ця поезія безпосередньо перегукується з віршем «Як умру, то поховайте...» Т. Шевченка. (В. Пахаренко).