Вірш «Блакитна панна»

Поет передав динаміку змін у природі, неспокій весняного буяння. Багато дослідників символізму вважали, що «музичність» поезії була першоосновою музики, яка згодом залунала у молодого Павла Тичини («Йде весна запашна квітами-перлами закосичена»). Блакитна панна – символ весни, котрій виспівують осанну. Поет досягає посилення звукового враження повторами слів зі смисловим наголосом на кореневому голосному «а» та закінченням -«на». Музичність є невід’ємною складовою поезії Вороного.

Вірш є прикладом символістської поезії.

Олександр Олесь (о. Кандиба)

Дотримувався погляду, що «поет, який боліє стражданнями свого народу, навіть в еміграції не може залишитись до них байдужим». Тому він стежив за літературним процесом в Україні, приймав у себе українських письменників і розпитував про події на Батьківщині. П. Тичина подарував йому свою збірку «Сонячні кларнети» із надписом: «Великому поетові і моєму вчителю».

Олександр Олесь як лірик розвивався в річищі символізму. Він витворив український символізм. Митець прагнув за допомогою мелодики вірша відбити ритми і настрої доби, органічно поєднуючи загальнолюдські й національні питання буття.

Вірш «Чари ночі»

Шедевр інтимної лірики. Поезія сповнена життєлюбних мотивів, які прославляють філософію життя ліричного героя, його закоханість у красу буття і людини. Його душу охоплює жаль за скороминущістю життя й кохання. Твір має кільцеву композицію, яка є важливим складником авторської концентрації почуттів, відтворення динаміки розгортання ліричного сюжету. Оповідь складається з трьох суб’єктів: автора, ліричного героя і ти, тобто уявного співбесідника. Важливу естетичну функцію виконує паралелізм: зіставлення навколишньої краси, буяння природи і почуття ліричного героя, його закоханості, щирої віри в добро.

Вірш-медитація «о слово рідне! Орле скутий!»

Звеличує рідне слово, яке допоможе пробудити історичну пам'ять нації. Осмислення ролі рідного слова, загалом митця в історичній долі народу. Три частини композиції виконують роль тези, антитези і синтезу. Поезія вибудована як монолог-звертання ліричного героя до рідного слова. Наскрізна антитеза розгортає сюжет вірша. Зображуючи поетичний образ неповторної краси української мови і Вітчизни, поет висловлює своє творче кредо: «О слово! Будь мечем моїм! /Ні, сонцем стань! вгорі спинися,/ Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним». Образ меча перегукується з емблемою апостола Павла, в якого він символізує меч духовний: «Меч духовний є слово Боже». У річищі символізму поет вдається до міфологічних образів космічного простору – сонця, синього неба, музики зір, а також біблійних образів ( слово-меч, судні дощі), що очищають рідний край від зла, стануть запорукою відродження нації, якщо вона поставить слово-меч собі на службу, оберігатиме рідне слово – символ безсмертя народу.

Володимир Винниченко

Визначний політик, керівник першого українського уряду, блискучий прозаїк і драматург, художник. Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Він — автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (написаний у 1922—1924 рр.,), де вказано: «Присвячую моїй сонячній Україні». Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 р., в «Киевской старине» з'являється його перше оповідання «Краса і сила».

У 1909 році Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». «Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав Франко в рецензії на збірку оповідань Винниченка „Краса і сила“ (1906), — раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка». Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко струсити «порох політики». Не випадково V Всеукраїнський з'їзд оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його «поза законом».

Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних (із 1902) до наступу реакції після революції 1905 . До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.

Новела «Момент»

У новелі порушено філософські проблеми буття, любові і щастя людини, миті як вічності тощо. На думку Винниченка, головною умовою щастя є гармонійна узгодженість, рівновага всіх складових нашого життя, співвіднесеність людини з навколишнім світом. Свою філософську систему письменник називав конкордизмом.

У центрі твору – історія випадкової зустрічі революціонера-підпільника, від імені якого ведеться оповідь, та панни Мусі. Ці персонажі за збігом обставин нелегально переходять кордон разом. Випадково знайомляться. Молоді люди перебувають на межі життя і смерті. Герої самі свідомо обирають шлях, сповнений небезпек, обоє знають про ступінь ризику, а в якийсь момент навіть упевнені, що гинуть. Два мотиви – життя і смерть – сплетені у нерозривну єдність. Спочатку герой сприймає смерть на рівні сміху, гри: «Я — будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось...» Зрештою, смерть дисонує зі станом природи – з розкішним весняним днем, коли навколо героя «колихалося поле, шепотіло, цілувалось ... Пахло рястом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого». Це був для героя момент щастя, коли хочеться жити і любити. Однак із наближенням умовної межі життя і смерті бачимо, як поглиблюються переживання героя – через страх, тривогу, передчуття кінця.

Проте автор інтригує читача: у повітці юнак знайомиться із вродливою панною: «І від несподіванки закам'янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа...— уявіть собі!..— сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом'яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі». Вона викликає в юнака захоплення і розгубленість, він забуває, де знаходиться, і робить спроби поводитися за правилами етикету. Герої поступово стають ближчими один до одного, природнішими, у цьому відчувається філософія буддизму. До речі, присмак сходу відчувається уже в підзаголовку – «Із тюремних буднів Шахерезади» . Автор натякає на близькість твору до казки.

Контрастом до можливої смерті у творі стає природа. Герої немов зливаються, зрівнюються з природою: «Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям. Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту». Життя – це чудо, і воно не перестає бути ним, коли люди стають дорослими. Однак люди звикають до життя, воно стає для них буденщиною, а кохання стає елементом рутини. Недаремно пані Муся каже: «Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість». Ось чому, благополучно перейшовши кордон, закохані розстаються. Вони розлучаються, прагнучи залишити своє почуття чистим і високим.

Проте зустріч герої була не випадковою. Вони пройшли через духовне змужніння, стали духовно змужнілими людьми: «Це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі».