Іван Франко

«Гімн»

Вірш зі збірки «з вершин і низин» (1887 р.)

Із поезією Франка в нашу літературу ввійшов новий ліричний герой – борець за соціальні й національні права знедоленого народу, людина творчого мислення й енергійної акції. Із цим образом пов’язана та нова «енергійна дикція», яка характеризує пафос творів збірки. З вірша «Гімн» постав образ «вічногореволюцьонера» як одвічного людського духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу вічно живим думам людини, її пориву до свободи й щастя, вказує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвидняється, гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених. Голос «вічного революцьонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер мчути в середовищі експлуатованих мас – «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких». Він дає людям праці наснагу, породжує в них силу й завзяття «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно поневоленого народу. Вірш, покладенийна музику М. Лисенком, став, як і Шевченків «Заповіт», одним із неофіційних гімнів бездержавного народу.

Поема «Мойсей»

Філософська поема написана у 1905 р. для реалізації гостро актуальної суспільно-політичної проблеми Франко обрав біблійну історію про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипетської неволі. У передмові до твору Франко зазначав: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні». Як і всі твори Франка, поема спроектована в сучасну авторові українську дійсність. У цьому з яскравою очевидністю переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного «замученого, розбитого» народу. Поет страждає від того, що століття гніту витравили в краян кращі національні якості й натомість прищепили «укриту злість, облудливу покірність» до чужинців, які «зрадою й розбоєм» скували їх і заприсягли на вірність. Біль і сором поета виражає ціла злива риторичних запитань. Не можуть навіки зникнути жертовність тисяч борців. Не могла даремно пролитися їхня кров за свободу вітчизни. «Сила і м’якість, дотеп і потуга і все, чим можу вгору дух підняться», продовжують жити в нашому слові. Не загине українська пісня, в якій «ллється туга і сміх дзвінкий, і жалощі кохання, надій і втіхи світляная смуга». Поет висловлює впевненість у відродженні національної самосвідомості й гідності поневоленого, але нескореного великого європейського народу. Щаслива будучина асоціюється з колом «вольних народів», де засяють і українці, де наш люд буле «хазяїном домовитим» і в своїй господі, і на своїй ниві. Франко виявив у поемі найзаповітніші мрії та сподівання.