Поема «Кавказ»

1840-1845 рр. – загарбницька війна царської Росії проти народів Кавказу. Поет радів, що серед народів Російської імперії знайшовся хоч один, який протягом багатьох років захищав свою волю, мужньо боровся проти регулярного війська. На цій війні загинув друг Шевченка, художник Яків де-Бальмен. У поемі авторпіднімає питання про право на щастя всіх поневолених народів. Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров’ю. У символічному образі Прометея Шевченко показав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла – царат, який «карає.., що день Божий довбе ребра й серце розбиває». Головна частина поеми – це монолог російського колонізатора, звернений до горця.

Тема – показ та викриття загарбницької політики російського самодержавства, реакційної самодержавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі. Ідея твору – співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу. Провідна ідея поеми – заклик до об’єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога – російського царату. За жанром «Кавказ» - сатирична поема з елементами лірики та героїки.

Вірш «До Основ’яненка»

У поезії гостро відчувається туга за козацькою вольницею – за звитягою запорожців, за всім, що уособлює українську старовину – «те диво, що було, минуло». Козацтва, яке було нездоланним заслоном на шляху могутніх орд зі сходу та півдня й врятувало Європу, не стало. Автор сумує й свою зажуру передає через систему персоніфікацій: очерети запитують у Дніпра, а могили – у вітру, тирса – в степу, а чайки – у синього моря, запитують, і водночас кличуть їх повернутися. Повернення можливе, але тільки як повернення ідеї. Ця поезія пройнята духом запорозької минувшини, але спроектована вона в сучасність: автор промовляє до національної свідомості нині сущих українців, до їхньої честі та гідності. Нація, яка має такі пісенні скарби (а це жива історична пам'ять нації), не може загинути.

Послання «і мертвим, і живим…»

Поява «Послання» була викликана громадянським наміром поета змінити підневільне становище України, а головне – пробудити в українців почуття національної гідності й честі, посилити їхню національну свідомість. У «Посланні» Шевченко звертається до представників панівного класу. Основне інтонаційне спрямування твору – пересторога, прохання і гнів. Епіграфом до твору стали слова з Біблії: «коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, - лжа оце». Таким епіграфом автор натякає на панів, які експлуатують кріпаків і водночас говорять, що люблять народ. Ліричний герой важко переживає трагізм навколишнього життя: він чіткіше від інших бачить зло й неправду, те не може цьому лиху зарадити. До боротьби проти царату Шевченко закликав ще на початку «Послання». Цей мотив він продовжує розгортати в образі біблійного страшного суду – селянської революції. Тема розмови ліричного героя з паном – самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. Поет вважає, що правду треба шукати на власній землі, силу слід черпати, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути тільки в єднанні з ним. Слов’янофільські (слов’янофіли - прихильники об’єднання всіх слов’ян) прагнення українських панів Шевченко висміює, тому що, борючись за об’єднання слов’янських народів, слов’янофіли погоджувались підкорятися російському цареві, до того ж цуралися простолюдинов, нехтували своєю мовою. Той, хто не вивчає материнської мови, зневажає рідну культуру, не стане ніколи патріотом. Шевченко викриває тих, хто привласнив собі героїчну славу козацьких низів. Крилатий вислів «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» свідчить, що Шевченко не був національно обмеженим, що він виступав проти іноземного – тільки реакційного, а прогресивне з культури інших народів радив переймати, не забуваючи рідної як першооснови. В «Посланні» епічного немає зовсім, є тільки лірика, пройнята актуальними громадянськими мотивами. Значення «Послання»: вплив на формування національної самосвідомості українського народу, осуд космополітизму (теорія, що проповідує байдуже ставлення до вітчизни і свого народу, обстоює необхідність заміни національного громадянства світовим), в утвердженні демократичного розуміння історії України та її культурного процесу.

Вірш «Заповіт» (грудень, 1845р. через хворобу)

За формою – монолог. Він складається з шести строф, які об’єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з них має свою провідну думку, певні ритми та інтонацію, а разом становить одну гармонійну цілісність. Поет стверджує, що порвати кайдани неволі можна тільки зі зброєю в руках, знищивши ворогів. «Заповіт» Т.Шевченка, один із найпоетичніших маніфестів гуманізму, є програмним твором автора, неповторним поетичним заповітом у світовій поезії, з яким Великий Кобзар звернувся до сучасників та наступних поколінь.