Службові частини мови
Спільними ознаками всіх службових частин мови є те, що вони:
не називають предметів, ознак, дій, кількості і не мають, отже, лексичного значення;
не мають властивих повнозначним (самостійним) частинам мови морфологічних ознак;
не змінюють своєї форми;
не бувають членами речення.
До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка.
Прийменник
Прийменник — незмінна службова частина мови, що, виражаючи залежність іменника, числівника, займенника від інших слів у словосполученні і в реченні, вказує на:
об'єкт дії — повідомити (про що?) про концерт, подарунок (для кого?) для сестри;напрямок — поїздка (куди?) на курорт; місце — зустрітися (де?) біля клубу; причину —замовк (із якої причини?) від несподіванки;
мету — зібратися (для чого? ) на нараду тощо.
Сполучником називається службова частина мови, яка вживається для зв'язку однорідних членів речення, частин складного речення та складових частин тексту. Сполучник не має лексичного значення, не змінюється, не буває членом речення, не входить ні до члена речення, ні до частин складного речення.
Сполучники сурядності та підрядності
Сполучники сурядності поєднують рівноправні, синтаксично незалежні одна від одної мовні одиниці — слова, частини складного речення, речення чи групи речень у тексті.
Часткою називаються службова частина мови, яка надає реченням чи окремим його членам певних відтінків значення або служить для утворення окремих граматичних форм. Частки не мають лексичного значення, не змінюються, не є членами речення.
Окремі частки мають варіанти: би-б, же-ж, що функціонують за законами милозвучності мови:пішов би — пішла б, згадай же — згадали ж і под.
Вигук — це незмінна частина мови, що виражає почуття і волевиявлення, не називаючи їх. Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови.
За значенням вигуки поділяються на:
емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе;
вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т. д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.
Прийменник по в українській моаі поєднується лише:
1. У складних прислівниках з іншими частинами мови:
а) з іменниками: по можливості, по суті, по батькові;
б) з прикметниками: по-господарськи, по-дружньому, по-українськи;
в) із займенниками: по-нашому, по-своєму;
г) із числівниками : по троє, один по одному, по-друге.
2. З іменниками у місцевому відмінку і вживається:
а) зі значенням мети: послали по інструктора, пішли по воду;
б) зі значенням місця чи напрямку, де відбувається дія: пляма розповзлася по стелі, трансляція по телебаченню;
в) зі значенням певних стосунків, взаємин: товариш по парті, дядько по батькові;
г) зі значенням місця поширення дії: розпорядження по фабриці, чеканник по міді;
д) зі значенням розподільності: усі делегати отримали по подарунку, жінкам подарували по букету квітів.
3. З прикметниками: по чайній ложці, по зеленій поверхності .
4. Із займенниками: по їхньому будинку, по цьому місцю.
5. З числівниками: отримати по десять балів, по дві пропозиції.
В інших випадках слід використовувати прийменники:
-на: по предложению делегата – на пропозицію делегата, по Вашему желанию – на Ваше бажання, називать по имени – називати ни ім'я, по требованию – на вимогу;
-за: по собственному желанию – за власним бажанням , по нашим подсчетам – за нашими підрахунками, по семейним обстоятельствам – за сімейних обставин;
-з(-із, -зі): по происхождению – із походження, по вине – з вини, по собственной воле – із власної волі, комиссия по спорту – комісія зі спорту, по злобе – зі злості;
-до: пришлось по вкусу – припало до смаку, с 06.10.2003 по 01.01.2004 – з 06.10.2003 до 01.01.2004, получить по накладной – отримати відповідно до наклкдної;
-для: комиссия по расследованию – комісія для розслідування, производство по изготовлению – підприємство для виготовленя, секция по изучению – секція для вивчення;
-від: добрий по природе – добрий від природи, смотря по погоде – залежно від погоди, действовать по обстоятельствам – діяти залежно від обставин;
-під: задание не по силам – завдання не під силу;
-у (-в): по мере возможности – у міру можливості, ответчик по делу – відповідач у справі, инспектор по делам несовершеннолетних – інспектор у справах неповнолітніх;
-як: по обыкновению – як звичайно(як завжди, як правило);
-через: по ошибке – через помилку, по болезни (отпуск) – через хворобу (відпустка), по техническим причинам – через технічні причини;
-щодо: расходи по – витрати щодо, предложения по улучшению – заходи щодо поліпшення, инструкция по использованию – інструкція щодо використання;
-після: по завершению – після завершення;
-безприйменникові конструкції: по душам – щиро, відверто; по безналичному расчету – безготівковим рахунком, по факсу – факсом, по достоинству – належно.
Мовне законодавство та мовна політика в Україні.
Про значення української мови не скажеш краще за І.Огієнка: “Мова – душа кожної національності, її святощі, національний скарб… У мові наша стара й нова культура, ознака національного визначення… І поки живе мова, житиме й народ як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, або звести та знищити її дощенту.” З цих слів І.Огієнка необхідним і логічним є висновок: мова – це основа націогенезу і державотворення, вона – Берегиня нації, але в розвитку мови бувають такі періоди, коли вона сама потребує захисту з боку народу і його держави. Підраховано, що за період від указів Петра І до різних постанов ЦК КПРС, що у тій чи іншій мірі містили дискримінацію української мови та культури, було видано близько 30 документів. Характерно, що при всій протилежності російської політики до і після 1917 р. вона була єдиною щодо України, а демократизм навіть передових людей Росії кінчався там, де починалося українське питання. Про це добре писав М.Волошин: Что менялось? Знаки и возглавья, Тот же ураган на всех путях: В комиссарах – дух самодержавья, Взрывы революции в царях. Протягом тривалого часу під виглядом інтернаціоналізації в Україні відбувалася всеохоплююча русифікаціясуспільного життя. Політика формування “нової історичної спільноти людей” мала для України негативні наслідки: частиною населення поступово втрачалась національна самосвідомість, деформувався національний зміст насамперед мовної культури. Як результат – українська мова перестала виконувати безпосередньо призначену їй роль: передавання цінностей національної культури, спілкування, формування національної спільності тощо. У свідомості українців насаджувався стереотип безперспективності української мови, оскільки, мовляв, відбудеться злиття націй, складеться в якійсь перспективі “безнаціональне людство”. Проводилась політика штучного “перемішування” народів, у результаті якої мільйони українців опинилися за межами України, в Україну ж переселилися мільйони не українців. Політика інтернаціоналізму нагадувала дволикого Януса: практично всі українці володіли російською мовою і лише 2,5% росіян в Україні вільно володіли українською мовою. Отже, під прикриттям офіційної політики двомовності йшло фактично неприкрите витіснення української мови з основних сфер її суспільного функціонування. Ситуація вимагала невідкладного втручання з боку держави. Тому у 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, який визнав за українською мовою статус державної. Треба вказати, що закон цей з’явився у досить несприятливих умовах. Поворотним пунктом у мовній політиці мало стати прийняття Конституції України, яка статтею 10 та 11 закріпила статус державної за українською мовою і визначила: Стаття 10. Державною мовою України є українська мова.. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Стаття 11. Мовою роботи, діловодства, й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова”. Таким чином, за Конституцією, українська мова має обслуговувати всі сфери громадського життя країни. Проте різне розуміння і застосування положень статті 10 Конституції України викликало практичну необхідність у їх роз’ясненні та офіційній інтерпретації. 16 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закладах країни. Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за якою “державною мовою України є українська мова”, треба розуміти так: українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначається законом. Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова.1 Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Попри те, що Конституційний Суд дав чітку орієнтацію суспільству в розв’язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будівництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідомості, довжелезний список заборон української мови, що здійснювався протягом сторіч, моральна неготовність великої частини населення повсякденно користуватися українською мовою переконує в тому, що вирішення проблеми її життєдіяльності в різних сферах життя суспільства не відбувається безболісно. Сьогодні немає і не може бути громадянина України, якого б обходило мовне питання. Поет і народний депутат Б. Олійник переконаний: “Завдання мови – творити громадянина”2. Отже, державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики».3 Іншими словами, за Конституцією, українська мова має обслуговувати всі сфери громадського життя країни. Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад: 1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах; 2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».4 В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона є виразником інтелектуального і духовного життя. Писемне спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових відносинах між організаціями та установами, в органах управління згідно з Законом «Про мови…» має бути українською мовою. Така важлива роль мови у суспільному житті зобов’язує вивчати і добре знати її лексичний склад, фонетичну систему, морфологічні і синтаксичні особливості, стилістичні властивості, тобто володіти культурою мовлення. Проте часто недосконале володіння українською мовою спричиняє появу чималої кількості типових помилок, хибних висловів, слів-покручів (суржику) і знижує рівень культури мовлення у загальнонаціональному вимірі. Культура мови якнайщільніше пов’язана з дотриманням тих літературних норм, які є усталеним зразком, еталоном для носіїв мови. Особливо це стосується фахівців, державних службовців, які не повинні допускати мовних помилок у своїй сфері діяльності. У зв’язку з цим дуже важливо виховувати в собі повагу до мови, окрім знання загальнолітературної лексики, опанувати фахову і ділову термінологію.
Конституція України про функціонування та розвиток мов в Україні.
Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування
української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території
України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і
захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України
та визначається законом.
Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові
української нації, її історичної свідомості, традицій і культури,
а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної
самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
Стаття 12. Україна дбає про задоволення
національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають
за межами держави.
Стаття 53. Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.
ч.3. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно
до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на
вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах
або через національні культурні товариства.
Стаття 92. Виключно законами України визначаються:
... 4) порядок застосування мов;
Стаття 103.
...Президентом України може бути обраний громадянин України,
який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в
Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та
володіє державною мовою...
Стаття 127.
... На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною
комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти
років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права
не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та
володіє державною мовою...
Стаття 138. До відання Автономної Республіки Крим належить:
... 8) забезпечення функціонування і розвитку державної та
національних мов і культур в Автономній Республіці Крим...
Стаття 148.
... Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин
України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу
юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років,
проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє
державною мовою...
Державна мова та її функції.
Державна мова -- це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики. Ст. 10 Конституції України встановила, що державною в Україні є українська мова.
Термін державна мова з'явився у часи виникнення національних держав. В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови.
Статус державної мови в багатонаціональних країнах, закріплюється законодавчо (конституцією) як правило, за мовою більшості населення. З іншого боку, у деяких країнах статус державних надано двом і більше мовам незалежно від чисельності мовних меншин.
Функції. Державна мова – це інструмент держави, який покликаний виконувати наступні функції: ● функцію державного управління; ● функцію міжнаціонального спілкування; ● функцію загального інформаційного еквівалента; ● функцію державного кордону в інформаційному просторі; ● функцію об’єднання народу країни.
Функції мови в суспільстві.
Психологічні особливості професійного спілкування.
Спілкування – тонкий, багатоплановий процес встановлення й розвитку міжособистісних контактів, обумовлений спільної життям, діяльністю людей, їх відносинами, що складаються із найбільш різним приводів. У вужчому сенсі, спілкування є складовою професійної діяльності юриста незалежно з його спеціалізації. Говорячи про професійному спілкуванні юристів, слід наголосити одну важливу особливість: воно нерідко відбувається у особливому процесуальному режимі з повним дотриманням певних, суворо окреслених форм комунікації, таких, наприклад, як: прийом заяв громадяни мають, допит, судові суперечки сторін тощо.
У промові виражаються соціально-психологічні особливості людини, особливості його мислення, спрямованість, ставлення до об'єктивну реальність, зокрема і для використання самої мови. Юристам постійно доводиться вдаватися до різним мовним формам, оцінювати особливості мовної поведінки інших. Насамперед, до чужого промови слід ставитися як до джерела інформації, зокрема як до джерела доказів по справі.
Особливості мовної поведінки юриста безпосередньо пов'язані з його освітою, вихованням, соціальним статусом. Висловлювання юриста у процесі професійного спілкування нерідко наповнені правовими поняттями, містять мовні конструкції, відповідальні правилам мовного етикету, які впливають встановлення та підтримка психологічного контакту, порозуміння сторін.
У результаті професійної діяльності юристу необхідно постійно удосконалювати навички свого мовної поведінки, підвищувати культуру спілкування. У процесі спілкування важливо вміти як говорити, а й як ми з боку слухати себе, оцінюючи переконливість, зрозумілість, дохідливість власних висловлювань, доречність вживання різних мовних і немовних форм комунікації, ступінь емоційного забарвлення промови, промовистість свого мовної поведінки.
Істотно доповнюють мовленнєвий поведінка кошти невербальній комунікації, До них, зокрема, ставляться: жести, міміка, пози, просторове розташування сторін, різні способи вокалізації промови (якість голоси, його діапазон, тональність), темп промови, паузи, плач, сміх, покахикування тощо.
Уміння продуктивно спілкуватися з діловими партнерами, реальними або потенційними, - важлива професійна якість ділової людини, необхідний елемент його розмовної та психологічної культури. Адже часом важко бути ввічливим й уважним, коли перед тобою проходить багато людей, серед яких зустрічаються нервові, збуджені, ті, що погано чують, погано розуміють, повільні в рухах. Будь-яка взаємодія керівника з відвідувачем починається зі встановлення контакту. Якщо цього відвідувача ви бачите вперше, то особливе значення має перша емоційна реакція. Вона, безумовно, має бути позитивною, тобто словами, жестами, увагою до відвідувача необхідно виявити якщо не радість, то принаймні привітність і супроводити контакт усмішкою. Уміння професіонально увійти в контакт створює основу успіху розмови і є цінною якістю інспектора в очах співрозмовників. Контакт не стільки залежить від того, що говорить співрозмовник, скільки від того, як він поводиться.
Як основні психологічні особливості можна виділити:
правову регламентацію (нормативність) професійного поведінки, прийнятих рішень працівників правоохоронних органів, юридичних служб та інших юристів, професійно що у правозастосовчої діяльності;
владний, обов'язкового характеру професійних повноважень посадових осіб правоохоронних органів;
екстремальний характер правоохоронної діяльності багатьох юристів, особливо ж тих, хто працює у органах суду, прокуратури, податкової служби й податкової поліції та т.п.;
нестандартний, творчий характер праці юриста;
процесуальна самостійність, персональна (багатьом — підвищена) відповідальність юристів, що працюють у правоохоронних органах, державно-правових структурах.