69

запитання:

1.предмет і структура курсу укр мова за п.с

2.мова як засіб проф спілкування

3. поняття про сучасну укр літ норму .типи мовних норм.форми суч укр літ норми

4.кодифікація мови. місце мови в комунікативній деонтиці юриста.

5.комунікативні ознаки культ мовлення

6.правила культури спілкування за Томаном

7.функціональна диферентація суч укр мови

8.офіційно-діловий стиль як один із функ стилів суч укр мови.особливості його

9.професійна сфера як інтеграція оф-ділового .наукового і розмовного стилів

10.текст як форма реалізації мовленнево-проф дія-ті

11.сучасна укр. Ділова мова:етапи становлення.проблеми та перспектива розвитку

12.документ поняття

13.правила оформлення сторынки.рубрикацыя тексту.заголовків.виділення окремих частин тексту

14.правові.технічні та лінгвістичні вимоги до оформ тексту документа

15.мова і професія.складання проф документів.

16.загальне поняття про лексику

17.лексика суч укр мови з погляду її походження

18.синоніми.омоніми та пароніми в юр.термінології.міжмовні пароніми

19.укр лексикографія.основні типии словників

20.фахові навч-наукові роботи юр мпрямування

21.стилістична диферентація укр лексики

22.укр юр термінологічна сист

23.поняття юр терміна.класифікація юр термінів

24.запозичення в юр термінології

25.труднощі.шо виникають при перекладі з рос на укр мову юр текстів

26.особливості вик-ня різних частин мови у проф спіл-ні

27.іменники на познач професій.посад.звань їх рід і правильність вживання

28.відмінювання прізвищ.імен.по батькові.географічних назв

29.правопис відмінкових закінчень іменників ,ІІ відміни у род відмінку

30.рід.число невідмінюваних іменників

31.нормативність уживання граматичних форм прикметника

32.норм ужив грамат форм числівнника

33.особливості використання займенників у діловому мовленні

34.норм ужив грамат форм дієслова та дієслівних форм

35.службові частини мови. Прийменик по в діловому мовленні

36.мовне зако-во та мовна політика в україні

37.КУ про фун-ня та розвиток мов в україні

38.держ мова та її функції

39.ф-ї мови в сусп

40.психологічні особливості проф спілкування

41.основи комунікативної лінгвістики

42.вербальне і невирбальне мовлення

43.нейролінгвістичне програмування як мистецтво комунікації

44.загальні засади психолінгвістики

45.барєри у спілкуванні.його рівні

46.суч теорії міжособистих стосунків

47.допит як різновид переговорів

48.герменевтика як наука тлумачення текстів

49.арняття усного та писемного мовлення

50.майстерність публ виступу.види підготовки

51.промова адвоката.прокурора.судді

52.мистецтво аргументації

53.культ сприймання публ виступу.види запитань

54.проблема суржику

55.понняття білінгвізму

56.автобіографія.характеристика.резюме.заява

57.постанова.наказ розпорядження

58.статут.положення.інструкція

59.лист.виробничий протокол.договір

60.етикет ділового листування. Кореспонденція за хар інформ

61.оголошення.запрош.доповідні і пояснювальні записки.вироб звіти

62.довідка.розписка.доручення.заповіт

63.позовна заява.протокол слідчої дії.

1. Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Зв'язок з правовими дисциплінами.

Мета курсу – ознайомити студентів з нормами сучасної української мови в професійному спілкуванні, з основними вимогами до складання та оформлення професійних документів; навчити їх професійної мови, збагатити словник термінологічною, фаховою лексикою, підвищити загально мовний рівень майбутніх фахівців, формувати практичні навички ділового усного і писемного спілкування в колективі, розвивати комунікативні здібності.

Предметом вивчення практичного курсу “Українська мова за професійним спрямуванням” є мова професійної сфери. Тому звертається багато уваги при вивченні усіх тем засвоєнню стереотипів комунікацій певного фаху. Робота над культурою мови студентів проводиться з урахуванням двох аспектів: підвищення загально мовної культури майбутніх спеціалістів і їх фахової мовної культури.

Володіння мовою проф. спілкування – це: ● знання власне мови проф. спілкування – спец. проф. термінологія, особливості побудови синтаксичних конструкцій відповідно формулярів документів; ● вміння викор. набуті знання на практиці; доречно поєднувати вербальні (словесні) та невербальні засоби спілкування відповідно до ситуації.

Зв’язок з правовими дисциплінами. 1. Вивчення питання про право. статус держ. мови і чинному законод. Укр., обговорення таких важливих питань як визначеність нації, держави та мови має зв'язок із конституц. правом. 2. Залучення до аналізу ст. 19 КПК, яка регламентує застосування держ.мови у кримінальному судочинстві розгляду питань пов’яз. з мовн. особливостями створ. текстів процесуал. документів має зв’язок з такою дисципл. як крим.процес. 3. отримання елементарних знань про фоноскопічну експертизу, врахування індивід. особливостей вимови, лексики для ідентиф. людини за її мовленням має зв'язок з криміналістикою. 4. вміння тлумачити текстом вивчає філософ. галузь – герменевтика.

2. Мова як засіб професійного спілкування.

Мова – система звук., письм. знаків або символік, що служать засобом людського спілкування мисленнєвої діяльності, способом вираження самосвідомості. Особл. володіння мовою – мовленням, що говорить про те, наскільки людина володіє змістом мови, зрозумілістю мови, виразністю і дієвістю. Зміст виражається обсягом думок. Зрозумілість забезп. добором матеріалу, а також доступністю передачі матеріалу слухачам. Виразність залежить від емоц. насиченості, інтонації, акцентів. Дієвість визнач. вплив. на думку, почуття, поведінку особи.

Знати мову професії — означає вільно володіти лексикою свого фаху, доцільно нею користуватися. Правильного професійного спілкування людина навчається все своє життя.

Мовні знання розцінюють як компоненти професійної підготовки. В одних професіях, особливо у сфері техніки, мова є головним засобом найменування приладів та предметів, в інших, переважно в гуманітарних наукових закладах, — засобом наукової, освітньої чи виховної роботи.

Знання професійної лексики (особливо у сфері техніки) підвищує ефективність праці, допомагає досягти кращих результатів на виробництві, орієнтуватись у складній професійній ситуації та спілкуватися з представниками своєї професії.

2. Поняття про сучасну українську літературну норму. Типи мовних норм. Форми сучасної української літературної мови.

У професійному мовленні треба дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, стандартів, певних взірців, адже унормованість - головна ознака літературної мови.

Мовна норма - уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, свідомо фіксовані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації.

Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.

Результатом визнання літературних норм є їх кодифікація у словниках і граматиках, що фіксують усталені мовні явища. Типи мовних норм: 1) орфоепічні норми (вимова); Напр.: (молод'ба); 2) акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Напр.: виходити- виходити; 3) лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності); 4) словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова); 5) морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами); 6) синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); 7) стилістичні норми (визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення, у відповідній ситуації спілкування); 8) орфографічні норми (написання слів); 9) пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Форми сучасн. укр. мови: усна (монолог, діалог, полілог) та писемна; вища (літературна) та нижча (діалект).

2. Кодифікація мови. Місце мови в комунікативній деонтиці юриста.

Кодифікація мови - уніфікація, упорядкування, відкидання всього чужого для літературної мови і прийняття всього, що її збагачує.

Засобами кодифікації мови є словники, довідники з мови, підручники для середньої та вищої школи, наукові лінгвістичні дослідження, що встановлюють норму, твори (художні, наукові, публіцистичні), взірці мовлення людей, які досконало володіють українською мовою і мають високий соціокультурний авторитет.

Словники: поділяють на енциклопедичні й лінгвіс­тичні. Лінгвістичні словники — це словники слів. Лінгвіс. словники поділ. на одномовні й бага­томовні. Види лінгв.стовників: тлумачні, неологізмів, іншомовних слів, діалектні, історичні, етимологічні (походження слова) синонімічні, антонімів, фразеологічні, орфографічні (наголос), асоціативних норм (для слова підібрано асоціації, що викликані у людей).

Комунікативна деонтика – сукупність правил проф. мисленнєвої поведінки юристів, так би мовити етичний кодекс правників.

Оскільки мова є засобом вираження думки, пізнання та діяльності, то правильного професійного спілкування людина навчається все своє життя.

Знання професійної лексики підвищує ефективність праці, допомагає досягти кращих результатів на виробництві, орієнтуватись у складній професійній ситуації та спілкуватися з представниками своєї професії.

2. Комунікативні ознаки культури мовлення.

Культура мовлення – ступінь відповідальності нормам установленим для певної мови, здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивід. мовленні.

Ознаки: 1) правильність (мова має свої закони; правильність володіння означає притримування норм, які діють у мовній системі); 2) точність (ясність мислення, а також знання предмета мовлення і значення слова., вжиті слова мають відповідати усталеним їх лексичним значенням); 3) логічність (правильне мовлення, розумне, послідовне, має внутр.закономірність); 4) змістовність (мовлення передбач глибоке осмислення теми і головн. думки висловлення, повнота розкриття теми без пустослів’я); 5) доречність (добір мовних засобів, що відповідають змісту, меті повідомлення); 6) багатство (великий обсяг активного словника, різноманітність морфологічних норм, синтакс. конструкцій); 7) виразність (виразність дикції і чіткість вимови); 8) чистота (відсутність суржику – штучно змішана, нечиста мова).

2. Правила культури спілкування за І.Томаном.

Мистецтво слухати можна висловити трьома тезами: ● жодних абстрактних думок; ● доки ви слухаєте, не можна готувати наступне питання або вигадувати контраргументи; ● потрібно сконцентруватися на суті того, про що йдеться.

Ділова людина у спілкуванні повинна: ● поважати себе як особистість, з повагою ставитися до всіх відвідувачів; ● усвідомлювати, що професійна репутація понад усе; ● цінувати співпрацю; ● пам'ятати, що розгубленість тільки компрометує ділову людину; ● бути терпимим до недоліків відвідувача.

Ділова людина повинна бути зацікавлена в авторитеті своєї установи та менше думати про матеріальну винагороду.

Якщо діловий клієнт не прийшов на зустріч з вами, зателефонуйте йому і дізнайтеся, що трапилося. Будьте поблажливі, не докоряйте. Позитивна бесіда може стати стимулом для наступного відвідання.

Ще один момент, про який необхідно пам'ятати керівництву: дотримуйтеся межі добрих взаємовідносин з підлеглими. Це необхідне для того, щоб у потрібний момент виявити неупередженість, щоб інтереси справи не суперечили особистим інтересам керуючого та підлеглого.

2. Функціональна диференціація сучасної української мови.

Сучасна українська літературна мова поєднує системи писемного і усного літературного мовлення. Функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.

Стиль (з лат. загострена паличка для письма) – це система мовних елементів, способів відбору і уживання їх, об'єднаних певним функціональним призначенням. (це засіб спілкування у певній сфері сусп.. діяльності)

Стилі сучасної українськой мови:

Офіційно-діловий стиль, в якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів і висловів. Це мова законів, указів, розпоряджень, діловодства та листування.

Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту. Як правило, для цього стилю не характерна емоційно-експресивна лексика.

Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логічності викладу, доказовості й переконливості з образністю та емоційністю. Завдання публіцистики полягає не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища дійсності, а й давати їм оцінку, формувати громадську думку.

У художньому стилі, тобто в стилі художньої літератури, найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання слів у прямому й переносному значенні, використання лексичних, синтаксичних фразеологічних засобів виразності, широкий вияв авторської індивідуальності.

Конфесійний стиль обслуговує потреби окремих людей і суспільства в цілому в сфері релігії та церкви. Реалізується в релігійних відправах, проповідях, молитвах, літературі релігійного характеру. Для цього стилю характерне вживання церковної термінології, включаючи слова старослов’янського походження, значної кількості метафор, алегорій, порівнянь, використання непрямого порядку слів у реченні, емоційність.

Розмовний стиль, або стиль розмовного мовлення, вдовольняє потреби безпосереднього спілкування людей у повсякденному житті. Крім суто мовних засобів (розмовні, а часом і просторічні варіанти слів, короткі прості, неповні, еліптичні речення й под.), складниками цього стилю є інтонація, міміка, жести, конкретна ситуація. В основному цей стиль представлений усною формою. У письмовому вигляді використовується як діалогічне або полілогічне мовлення в художніх творах.

Кожен стиль має:

— сферу поширення (коло мовців);

— призначення;

— систему мовних засобів;

— стилістичні норми;

— підстилі;

— жанри реалізації.

2. Офіційно-діловий стиль як один із функціональних стилів сучасної української літературної мови. Особливості офіційно-ділового стилю.

Офіційно-діловий стиль - це функціональний стиль літературної мови, який обслуговує сферу ділових стосунків (місцевого, галузевого, державного діловодства) та юридично-правових, виробничо-економічних, дипломатичних стосунків в офіційному спілкуванні.

Мета: регулювання ділових відносин, обслуговування громадських потреб людей і типових ситуаціях.

Особливості ОДС: ● офіц. характер; ● адресність; ● повторність; ● тематика обмежена.

Ознаки ОДС: 1) нейтральний тон викладу, тише в прямому зн.; 2) точність, ясність, лаконічність, послідовність; 3) документальність; 4) наявність усталених, одноманітних мовних зворотів, висока стандартизація вислову; 5) сувора регламентація тексту.

Офіційно-ділові папери (протокол, акт, заява, закон, указ, договір, комюніке, нота).

Лексичні засоби офіційно-ділового стилю обмежені, щоб уникнути неконкретності міркування. У синтаксичному оформленні тексту ділових паперів поширені інфінітивні конструкції, складні речення із підрядними реченнями умови, причини, наслідку.

офіційно-діловий стиль висовує суворі вимоги до лексики: ● широке, тематично зумовлене використання термінології (юридичної, економічної, термінів діловодства); ● широке використання скорочених слів; ● відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічної лексики; ● відсутність фразеологізмів; ● недоречність вживання "високих" та емоційно-забарвлених слів; ● обмеженість вживання іншомовних слів; ● вживання обмежених лексичних зв'язків (службовий лист складається, а не пишеться; догана оголошується); ● мінімальне використання вигуків, часток, слів з суфіксами суб'єктивної оцінки.

Морфологічні особливості офіційно-ділового стилю мови: ● вживання іменників чоловічого роду при позначенні посади, професії; ● переважне вживання відносних прикметників; ● ступінь більшого чи меншого вияву якості передається переважно аналітичною формою (більш високий); ● кількісні числівники без вказівки на одиницю виміру відтворюються словами, а якщо число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами (7 годин); ● широке вживання дробових числівників; ● вживання займенника першої особи однини та множини обмежене; ● мінімальне вживання прислівників; ● відсутність вигуків.

Лише в офіційно-діловому стилі допустимі мовні кліше, стереотипні конструкції, як-от: з метою; у зв'язку з тим, що (через те, що); з огляду на те, що; зважаючи на те, що; зважаючи на викладене вище; відповідно до; в порядку...; згідно з; по лінії; оскільки... то; або усталені словосполучення: прошу дозволити; взяти до уваги; довести до відома; взяти за основу; взяти зобов'язання; таким чином; ми, що нижче підписались тощо.

2. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів.

Поняття «професійна сфера» охопл. три функт. стилі мови: офіц.-діловий, науковий та розмовний. Науковий і діловий стилі завжди мають певне зближення. Обидва стилі не допускають (або майже не допускають) уживання художніх засобів мовлення, звуконаслідування слів, вигуків, питальних та окличних речень та ін. Науковий і офіційно-діловий стилі розраховані на раціональне, а не емоційне сприйняття. В обох стилях по можливості уникають викладу від першої особи однини.

Для цих 2 стилів характерно: ● наголосити на чомусь важливому (привернути увагу) - зауважимо насамперед, слід (варто) зауважити; ● пояснити, уточнити, виділити щось - як-от, приміром, зокрема, а саме, тобто; ● поєднати частини інформації - тобто, іншими словами, інше кажучи, крім того; ● вказати на порядок думок і їх зв'язок, послідовність викладу - по-перше, по-друге, з одного боку; ● висловити впевненість або невпевненість - безсумнівно, безперечно, без усякого сумніву; ● зіставити або протиставити інформацію – але, проте, однак. тощо.

Для забезпечення комунікативної досконалості мовлення (точності та логічності викладу і їхнього обов'язкового складника - мовної унормованості) кожний фахівець має доцільно послуговуватися мовними засобами різних рівнів. З цією метою студенти мають навчитися аналізувати наукові, науково-популярні тексти. Правильно підібраний текст допоможе сформувати уміння спочатку правильно складати вторинні наукові тексти (конспект, анотацію, реферат), а потім підготуватися до написання власного наукового тексту.

Основою професійної підготовки є комунікативна компетенція, тобто уміння і навички говорити, запитувати, відповідати, аргументувати, переконувати, висловлювати точно і ясно думку, правильно поводити себе в конкретній ситуації. І тут на допомогу прийде розмовний стиль, зокрема його різновид - розмовно-професійний. 

2. Текст як форма реалізації мовленнєво-професійної діяльності. Основні ознаки тексту.

Висловлюючи свої думки і почуття, людина має конкретну мету - щось повідомити, про щось запитати, переконати в чомусь адресата. З цією метою мовець прагне висловитися з якнайбільшою повнотою, дібрати якнайточніші мовні засоби. Безпосереднім проявом думки, формою її існування, репрезентантом мисленнєво-мовленнєвої діяльності є текст. Дефініції терміна текст, яка б відображала усю його багатоаспектність, ще не існує, оскільки дослідники найчастіше у своїх визначеннях актуалізують якусь одну ознаку тексту.

Текст (від лат. textum - тканина, сплетіння, поєднання) - це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов'язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.

Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту - надфразна єдність, абзац. У діалозі надфразна єдність складається з питань й відповідей; репліки й реакції. Синоніми надфразної єдності - складне синтаксичне ціле, прозаїчна строфа, гіперсинтаксема й ін.

Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави (в більшому вимірі).

Структурно текст може відповідати реченню, слову, сполуці, якщо ці одиниці мають цілісну інформацію, яка відповідає певній комунікативній ситуації.

За способом репрезентації тексти переділяються на письмові, усні та друковані.

Залежно від ситуації спілкування значна частина текстів може матеріалізуватися яку писемній, друкованій формі (накази, протоколи, акти, телеграми тощо), так і усній (судові промови, бесіди тощо).

Кожний текст маніфестує той чи інший мовленнєвий жанр, віднесений до певного стилю, і виконує різні функції.

Ознаками тексту є: ● зв'язність - основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби. Показниками зв'язності є: лексичні (синоніми, антоніми, пароніми), морфологічні (сполучники, займенники, прислівники), синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення), інтонація, наголос, паузи; ● цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями; ● членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом. ● інформативність - виявляється лише у процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата. Кожен текст і створюється заради передачі інформації; ● завершеність - ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.

Виокремлюють два основні види тексту - монологічний і діалогічний.

2. Сучасна українська ділова мова: етапи становлення, проблеми та перспективи розвитку.

1. Сучасна українська літературна мова почала формуватися в 19 столітті. Її започаткував І. Котляревський творами "Енеїда", "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник".

Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Він поєднав народно-розмовну мову з засобами українського фольклору і старослов'янськими елементами урочистого стилю, пов'язаними з біблійною тематикою.

Характерною рисою тоді було мовне протистояння русифікованого міста й українського села. Зросійщення (або полонізація) вищої верстви українського суспільства гальмували творення зразкового варіанта української мови. Україномовна освічена верства народу на території підросійської України в кінці XIX ст. була ще нечисленною й обмежувалася переважно середовищем митців. Ця обставина зумовлювала й орієнтацію літераторів на селянство як головного свого читача.

На кінець XIX ст. письменникам в особі таких їхніх представників, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та ін., вдалося подолати жанрово-стильову обмеженість української літератури. В історії національної літературної мови цим письменникам належить заслуга переорієнтації її з "мови сільської баби" на культурно опрацьовану мову. Окремо слід відзначити внесок цих письменників, особливо Івана Франка, у справу формування публіцистичного і наукового стилів української мови.

Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів – західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту "великої російської нації" і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки "общерусского языка", то на підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання.

Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ

Розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова.

Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти "малоросійського наріччя" і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту "великої російської нації" мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну.

Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори – прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів.

І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння.

Остаточне утворення спільної літературної мови на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу "українізації".

2. Розвиток офіційно-ділового стилю української мови, як і будь-якої іншої мови, тісно пов'язаний з розвитком державності. Виникнення основ діловодства (тобто юридичної документації - законів, указів, грамот, купчих тощо) сягає ще часів Київської Русі. Невдовзі після приєднання України до Росії в 1654 році розвиток діловодства українською мовою дещо гальмується, а пізніше, у зв'язку із забороною української мови царським урядом, і зовсім припиняється. Проте здобутки давньої української офіційно-ділової мови не були повністю втрачені. Вироблена в період Української Народної Республіки (1919-1922 pp.), а потім в умовах радянської дійсності українська ділова мова мала вже на що орієнтуватися.

2. Поняття про документ, його властивості та вимоги до його оформлення. Мовностильові особливості тексту документа.

Документ - основний вид ділового мовлення, що містить інформацію, "зафіксовану на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі".

Юридична сила документа - це "властивість службового документа, надана чинним законодавством, яка є підставою для вирішення правових питань, здійснювати правове регулювання й управлінські функції".

Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони - писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру.

Відтворюють документи на папері, фотоплівці, магнітній та перфострічці, дискеті, перфокарті.

Вирізняють письмові та рукописні документи. Письмовий документ - текстовий документ, мовна інформація якого зафіксована будь-яким видом письма.

Рукописний документ - це письмовий документ, створений способом нанесення знаків письма власноручно.

Сукупність процесів, що забезпечують документування управлінської інформації та організування роботи зі службовими документами, називається діловодством.

Сукупність взаємопов'язаних службових документів, застосовуваних у певній сфері діяльності чи галузі, називається системою документації.

Вимоги до документів: ● документ повинен видаватися повноважним органом або особою у відповідності з її компетенцією; ● документ повинен бути достовірним і мати юридичну силу, не повинен суперечити чинному законодавству; ● документ повинен мати відповідність до свого призначення; ● документ повинен бути складений за встановленою формою; ● документ має бути бездоганно відредагований і оформлений.

Зовнішній вигляд документа є незаперечним свідченням стилю роботи управління, дисципліни і особистої культури працівників.

Мовно стильові особливості:

Властивості документів: 1) атрибутивність (наявність невід'ємних складових, без яких він не може існувати); 2) функціональність (призначення для передачі інформації в просторі й часі); 3) структурованість (тісний зв'язок елементів і підсистем, що забезпечує єдність і цілісність документа).

2. Правила оформлення сторінки, рубрикація тексту, правила оформлення заголовків, виділення окремих частин тексту.

Правила оформлення сторінки: Документи повинні мати такі береги: 30-лівий; 10- правий; 20 - верхній та нижній. Текст документів, оформлених на папері формату A4, треба друкувати через 1,5 міжрядкового інтервалу, а формату А5 - через 1-1,5 міжрядкового інтервалу. Реквізити документа (крім тексту), що складаються з кількох рядків, друкують через 1 міжрядковий інтервал. Складові частини реквізитів "Адресат", "Гриф затвердження", "Гриф погодження" відокремлюють одну від одної 1,5-2 міжрядковими інтервалами. За наявності кількох грифів затвердження і погодження їх розміщують вертикально на одному рівні: перший - від межі лівого берега, другий - через 104 мм. Інші реквізити документа відокремлюють один від одного 1,5-3 міжрядковими інтервалами. Назву виду документа друкують великими літерами. Максимальна довжина рядка багаторядкових реквізитів (крім тексту) - 73 мм (28 друкованих знаків).

На бланку друкується тільки перша сторінка документа, а наступні - на чистих аркушах паперу. Якщо текст документа займає більше однієї сторінки, то на другу сторінку не можна переносити один підпис, на ній має бути не менше двох рядків тексту.

Тексти документів постійного зберігання друкують з одного боку аркуша, документи зі строком зберігання до 5 років можна друкувати на лицьовому й зворотному боці аркуша.

Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої. Номери сторінок ставлять посередині верхнього берега аркуша арабськими цифрами без слова "сторінка" та розділових знаків.

Якщо текст друкується з обох боків аркуша, то непарні сторінки проставляють у правому верхньому (нижньому) кутку, а парні - у лівому верхньому (нижньому) кутку аркуша.

Якщо текст документа містить декілька рішень, висновків тощо, його треба переділити на розділи, підрозділи, пункти, які друкують з абзацу.

Рубрикація - це членування тексту на складові, графічне відокремлення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації та ін. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної будови ділового папера. Ступінь складності рубрикації залежить від обсягу, тематики, призначення документа. Найпростіша рубрикація - поділ на абзаци.

Абзац - це відступ управо у початковому рядку, яким починається виклад нової думки у документі, а також фрагмент тексту між двома такими відступами. Середня довжина абзацу має бути 4-6 речень, хоча в текстах документів є абзаци, що складаються з одного речення. Слід пам'ятати: хоч би якою була його довжина, абзац - це внутрішньо замкнене значеннєве ціле, що виражає закінчену думку.

Заголовок починається з великої літери або всі букви пи­шуться великими літерами. Він повинен складатись менше ніж з 40 знаків. У заголовках не відділяється прийменник від головного слова і немає переносів.

У документах заголовок пишеться з малої літери у випадку, коли він розташований після назви документа, але з великої, якщо передує їй. Текст від заголовка пишеться через 3—4 інтервали. Розміщується заголовок посередині рядка або на початку рядка біля лівого поля. Крапка після заголовка не ставиться. Не слід писати заголовок у кінці сторінки, якщо немає місця для тексту, краще перенести його на наступну сторінку. Короткі заголовки пишуться у розрядку, тобто з проміжком в один знак між буквами в межах одного слова

2. Правові, технічні та лінгвістичні вимоги до оформлення тексту документа.

Текст - це сукупність речень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність за правилами певної мовної системи. Текст документа повинен містити певну аргументовану інформацію, викладену стисло, грамотно, зрозуміло та об'єктивно, без повторень та вживання слів і зворотів, які не несуть змістового навантаження.

Вимоги до документів (правові, логічні, технічні, лінгвістичні) Текст (21) - головний реквізит документа. Зміст документа має бути бездоганним у юридичному відношенні. Документи треба писати коротко, точно, зрозуміло. Завдання документа - переконати, тому головна вимога до викладу змісту - достовірність і об’єктивність, лаконічність при повноті інформації. Треба уникати використання архаїзмів та канцеляризмів, русизмiв та iншомовних слiв за наявностi слiв рiдної мови, а також сленгу, жаргону.

Об’єктивність тексту забезпечується точно знайденими фактами, констатацією дій організації уже здійснених чи здійснюваних. Повна об′єктивність досягається високим ступенем безособовості, відсутністю будь-яких суб′єктивно-оцінювальних моментів у викладі тексту.

При підготовці документа слiд дотримуватись певних принципів . Перш ніж викласти остаточний варіант документа, треба детально обдумати його, дібрати такі слова і вирази, які повніше і точніше передають думку. Важливо чітко й точно формулювати прохання, пропозиції, накази, вдало виділяти і наголошувати основну думку.

Текст документа повинен бути коротким, у ньому мають бути лише основні, найважливіші положення й аргументи, а конкретні докази та розрахунки, таблиці оформляються в додатку. Переконливий, аргументований текст документа може прискорити прийняти правильне рішення, створити умови для укладання контракту (угоди), змінити строки виконання зобов′язань та ін.

Етикет ділових паперів. Найважливішим проявом етикету є переконливість тексту документа. Більшість ділових паперів оформлюють від третьої, а не першої особи.

Мовний етикет не вичерпується вживанням стандартних зворотів, що висловлюють ввічливість. Він повинен пронизувати діловий папір увесь, від адреси до підписів, включаючи і спосіб викладу тексту.

Виклад повинен бути стриманим і не допускати неприхованого прояву роздратування, злої насмішки і грубощів. Текст документа, укладений у різкому тоні, викличе відповідь у такому ж різкому й нестерпному тоні, що знижує ефективність ділових стосунків і створює нервові, напружені взаємовідносини між організаціями.

При написанні тексту ділового листа слід пам′ятати, що очікуваний результат може бути лише підказаний, але аж ніяк не нав′язаний адресатові. Тому не слід викладати прохання у формі жорсткої вимоги. Доречніше просити не “Вашого позитивного рішення”, а просто розгляду висловленого прохання і винесення певного рішення. Негативне враження справляє і надмірна ввічливість.

Відповідь на лист, підписаний директором, має бути підписаний також директором, а не його заступником.

Текст документів рекомендується умовно поділяти на дві частини: у першій — обґрунтування, у другій — висновки, пропозиції, рішення, розпорядження або прохання.

Для економії часу на складання службових документів однорідні або близькі за змістом документи повинні уніфіковуватися. Суцільний зв’язний текст документа може складатись за трафаретом або макетом, що містить постійну інформацію і пропуски для внесення змінної інформації.

2. Мова і професія. Складання професійних документів.

Мова нації - універсальна система, яка є національною душею кожного народу, його світом, духовністю. Актуальним сьогодні є розширення сфер функціонування української мови, адже це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.

Мова як інструмент здобуття знань, який допомагає людині жити, має велике значення для всіх. Оскільки мова не лише активно використовується у сфері духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, його галузями та процесами, з соціальними відносинами, отже, вона - елемент соціальної сфери.

Науково-технічний прогрес, зокрема комп'ютеризація усіх галузей науки й техніки, перебудова соціально-економічної й політичної систем в Україні насичують мову сучасними поняттями, термінами, зумовлюють динаміку творення нових власне українських слів і запозичення іншомовних, здебільшого англійських. Разом із зростанням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються й вимоги до їхньої мови.

У зв'язку з поширенням використання української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, соціально-політичною лексикою.

Знати мову своєї професії - вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Знання мови - один із основних компонентів професійної підготовки. Оскільки вона виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови своєї професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах.

Складання професійних документів. Реквізити – основні елементи, з яких складається будь-який документ. У різних паперів склад реквізитів неоднаковий; він залежить від змісту документа, його призначення й способу обробки.

2. Загальне поняття про лексику. Слово як найменша самостійна одиниця мови, його лексичне значення.

Лексика (від грец. Lexikos - словесний, словниковий) - це сукупність слів будь-якої мови, а також сукупність слів певної сфери вживання (професійної, офіційно-ділової, наукової, виробничо-технічної тощо). Розділ науки про мову, який вивчає лексику в усьому її обсязі, називається лексикологією.

Лексика української літературної мови дуже багата. Точно визначити кількість слів, які сьогодні вживають в українській мові, практично неможливо. Відомо, що найповніше засвідчує словникове багатство "Великий тлумачний словник сучасної української мови", який містить близько 170 тис. слів і словосполучень. Одинадцятитомний "Словник української мови" подає тлумачення більше ніж 135 тис. слів. Щодо термінологічних словників, то вони об'єднують 3-5 тис. слів, енциклопедичні (загальні чи спеціальні, галузеві) містять 2-3 тис. словникових статей.

Словниковий склад сучасної української літературної мови формувався протягом тривалого історичного часу. Лексика сучасної української літературної мови не однорідна за походженням. Виділяють корінну і запозичену лексику.

Словниковий склад характеризується великою рухомістю, він перебуває в стані майже безперервних змін, відбиваючи ті зміни, що відбуваються в навколишньому світі.

Кожна мова склад. зі слів, і слово є однією з основних одиниць мови. Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності.

Слово - це граматично оформлений звук чи звуковий комплекс, за яким у процесі суспільної мовної практики закріпилося певне значення. Основна функція слова в мові – називна (номінативна), воно називає всі пізнані людиною предмети та явища природи і суспільства. Виконує основну інформацію у спілкуванні між людьми, за допомогою якої людина висловлює свої почуття.

Ознака слова як одиниці: ● складається зі звуків і має один основних наголос; ● має лексичне, тобто називає предмети, ознаки, процеси об’єктивної дійсності; ● може поділятися на менш значущі частини – морфеми.

За своєю роллю в реченні слова поділяються на частини мови. Частини мови поділяють на повнозначні, тобто такі, що мають значення, та службові, тобто ті, за допомогою яких повнозначні слова об'єднуються в речення.

Слова можуть бути простими, однокореневими та складними, утвореними з кількох коренів.

Лексика мови складається із слів загального вжитку і слів, які вживаються в певних спеціальних сферах, точно та неоднозначно визначаючи поняття — термінів.

Слова укр. мови групуються: 1) за значенням (однозначні, багатозн., полісеми); 2) за мовним стилем )загальновживані, наукові терміни, професіоналізми, ділові штампи); 3) за емоційним забарвленням (нейтральні, емоційні); 4) за сферою вживання (літературні, діалектні, знижені); 5) за активністю вживання (активні та пасивні); 6) за походженням (власне українські та запозичені).

2. Лексика сучасної української мови з погляду її походження.

Відступи від норм слововживання в мовній практиці широких мас мовців досить численні. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, названі й неназвані лексикографічні праці далекі від довершеності. Згідно з "Російсько-українським словником", російське слова цепь як термін з галузі електрики перекладається українською мовою ланцюг, що відповідає дійсності. Нормативним словосполученням є електричне коло, а не електричний ланцюг. По-друге, з огляду на звуження до критичної межі сфери вживання української мови з середини 60-х другої половини 80-х років та масового "добровільного" переходу українців на російську мову почастішали випадки відхилення від літературних норм як українського, так і російського мовлення. Адже перехід основної маси мовців відбувається не на російську літературну мову, а на її місцевий варіант з українською фонетикою, ритмомелодикою, великою кількістю семантичних та граматичних кальок. Виявилися негативні наслідки інтерференції, тобто "відхилення" від норм кожної з мов.

Серед відступів від літературних норм на рівні лексики впадають в око передусім незасвоєні, невмотивовані русизми: алтар, врачування, груз, поставщик, моросити, підстрікати, получається, пушний, четвероногий, швея, яд, іноді більш або менш пристосовані до української фонетики й морфології: гонимий, ранимий, замислуватий. Жодних підстав для запозичення цих слів немає, оскільки названі поняття мають в українській мові відповідні лексичні позначення: вівтар (олтар), лікування, вантаж, постачальник, мрячити (мжичити), підбурювати (підбивати, під'юджувати, підструнчувати, підмовляти), виходить, хутровий, чотириногий, швачка, отрута, гнаний, вразливий, химерний (вигадливий). В усній формі офіційно-ділового й публіцистичного стилів виділяється частотою вживання група слів, що являють собою непотрібні кальки російських лексем: багаточисельний, малочисельний (правильні українські відповідники численний, нечисленний), міроприємство (укр. захід), всезагальний (загальний), співпадати (збігатися), співставляти (зіставляти), слідуючий. Теоретично існування зазначених слів в українській мові можливе, відповідні словотворчі моделі є: багатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати. Але при творенні традиційно вживаних слів численний - нечисленний, загальний тощо українська мова виразно виявила риси своєї індивідуальності.

Одним із поширених відступів від лексичних норм є вживання українських слів у невластивому їм значенні. Неточне слововживання суперечить основному призначенню мови - бути засобом спілкування. Приміром, слово відтак у багатьох писемних та усних текстах використовується в значенні отже. Причиною цього семантичного огріху, мабуть, є паронімічне зближення прислівника з російським итак у мовленні носіїв південно-східного наріччя та північних говорів, оскільки відтак походить із говорів південно-західних.

Ще одне свідчення лексичної безпорадності - невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови. З синонімічного ряду вибирається один компонент, причому не найбільш підхожий для тієї чи тієї ситуації. Усі засоби масової інформації вподобали, приміром, слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоч українська мова має відповідніші її фонетичним та словотворчим законам варіанти: духівництво, торішній, просвітник, навчальний. Оригінальна українська назва ягід журавлина всупереч живому мовленню й рекомендаціям словників у радіо- та телепередачах чомусь замінюється словом клюква.

На особливу увагу заслуговує написання й вимова власних імен, зокрема антропонімів і топонімів. Існує думка, що прізвища й імена треба писати так, як вони записані в паспорті. У принципі з цим не можна не погодитись. Однак через своєрідне протягом тривалого часу становище української мови, особливо її офіційно-ділового стилю, в паспортах та інших документах зафіксовано чимало неправильних написань, що суперечать законам мови. В усному мовленні, в засобах масової інформації можна почути й прочитати невідповідні лексичним, орфографічним та орфоепічним нормам топоніми й прізвища: Бєлгород-Дністровський, Нєжин, Сєверодонецьк; Бєденко, Бєлоконь та ін. За правилами української орфографії наведені розряди лексики передаються на письмі згідно з загальними нормами правопису українських слів: Білгород-Дністровський, Ніжин, Сіверськодонецьк; Біденко, Білокінь та ін.

2. Синоніми, омоніми та пароніми в юридичній термінології. Міжмовні пароніми.

Синоніми (від грец. synonymos - однойменний) - це слова, що по-різному звучать, але близькі за значенням. Синоніми можна поділити на такі групи: а) лексичні синоніми, що відрізняються смисловими відтінками (стислий - лаконічний; здобуток – досягнення); б) стилістичні синоніми, що відрізняються емоційно-експресивним забарвленням (говорити – ректи; щоб – аби); в) абсолютні синоніми, які не мають відмінностей у значенні (площа - майдан; шеф - керівник).

Абсолютних синонімів у мові небагато. Поступово вони розходяться у значенні або у вживанні, щоб не бути безцільними замінниками один одного. Синонімічне багатство мови передусім свідчить про її красу, можливості передавати всі відтінки значень слів та емоційно-експресивне забарвлення. Однією із важливих функцій синонімів у мовленні є урізноманітнення викладу, уникнення монотонності, повторів. У реєстрі словників синонімів є значні за обсягом синонімічні ряди (інцидент - випадок, пригода, непорозуміння). В укр. юр. синонімія є поширеним явищем. Існує чимало позначень одного й того ж поняття (державна мова – офіційна мова;позбавлення волі – ув’язнення). При використанні синонімів потрібно слово використовувати з точним урахуванням відтунків значень (авторитет – престиж).

При складанні проектів н-п актів розуміння і правильний підбір синонімів та омонімів займає одне з перших місць. Неточне формулювання юр. приписів, використання синонімів та омонімів може певним чином позначитися на досягненні завдання, що стоїть перед правом.

Омоніми (від грец. - однакове ім’я) - це слова, які однаково звучать, але мають різне значення. Явище омонімії - наслідок випадкового збігу звучання, у значенні ж два слова-омоніми не мають абсолютно нічого спільного. (губа – гауптвахта; заєць – тварина, і заєць – безбілетний пасажир.)

Омоніми можуть викор. законодавцем у різних значеннях, мати різний зміст. Одночасне розуміння термінів у між нар. договорах забезпечується роз’ясненням їх у самому контексті (термін (слово) - термін (строк)

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення. Незначна різниця у вимові паронімів спричиняє труднощі при їх засвоєнні, призводить до помилок, зокрема, до неправильної заміни одного слова іншим.

Явище паронімії вимагає точного знання значень і адекватного їх вживання. При створенні юр. текстів звертається увага на особливості функціонування паронімів у діловому мовленні, де неприпустиме вживання замість належного слова його пароніма, адже це може призвести до непорозуміння або взагалі перекручувати інформацію (адресат [одержувач]- адресант[отримувач]; оглядати – доглядати). Перевіряти значення паронімів можна за тлумачним словником або за довідником з культури мовлення укр. мови.

 міжмовні пароніми — це українські слова, помилково вживані в чужому для них значенні слів чужої мови з більш-менш подібною вимовою. Наприклад, укр. вірогідний (рос. достоверный) у значенні рос. вероятный (укр. імовірний).

2. Українська лексикографія. Основні типи словників.

Українська лексикографія — розділ українського мовознавства, що займається створенням словників (словникарство) та опрацюванням їх теоретичних засад. Залежно від призначення словники переділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні. Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія, видана протягом 1959-1965 рр. Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: "Енциклопедія кібернетики".

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо. Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними. Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. ("Українсько-російський словник" (Уклад.: Г. П. Іжакевич та інші, 1999); "Російсько-український словник мовлення ділового мовлення" С.В. Шевчук (3-є вид. - 2010).

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.

Тлумачні словники достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова. Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний "Словник української мови" (І970-1980 рр.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів.

Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний "Етимологічний словник української мови", п'ять томів якого уже вийшли.

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є "Орфографічний словник української мови" С. Головащука.

Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник "Українська літературна вимова і наголос" (1973, укладачі І. Вихованець.

Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є "Словник іншомовних слів" за редакцією О. Мельничука (1974).

Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є "Словник староукраїнської мови XIV-XV ст." (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному "Фразеологічному словнику української мови" (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними.

2. Фахові навчально-наукові роботи юридичного спрямування.

Важливу роль у формуванні творчого потенціалу майбутніх педагогів відіграє участь студентів в організованій і систематичній науково-дослідній роботі.

Науково-дослідна робота студентів - складова професійної підготовки, що передбачає навчання студентів методології і методики дослідження, а також систематичну участь у дослідницькій діяльності, озброєння технологіями І вміннями творчого підходу до дослідження певних наукових проблем.

Науково-дослідна робота полягає в пошуковій діяльності, що виражається насамперед у самостійному творчому дослідженні. Така діяльність спрямована на пояснення явищ і процесів, установлення їх зв'язків і відношень, теоретичне й експериментальне обґрунтування фактів, виявлення закономірностей за допомогою наукових методів пізнання. Унаслідок пошукової діяльності суб'єктивний характер "відкриттів" студентів може набувати певної об'єктивної значущості та новизни.

Взаємопов'язаними елементами науково-дослідної роботи студентів є:

- навчання студентів елементів дослідницької діяльності, організації та методики наукової творчості;

- наукові дослідження, що здійснюють студенти під керівництвом професорів і викладачів.

Наукове дослідження - це результат самостійного розроблення певної наукової проблеми студентом. Воно обов'язково містить результати власного пошуку, власні висновки і гіпотези.

Від початку перебування у вищому навчальному закладі кожен студент має брати участь у наукових пошуках, планових дослідженнях своїх викладачів, упровадженні на практиці досягнень науки. Наукова творчість студентів стала традиційним засобом розвитку майбутніх спеціалістів.

Завдання науково-дослідної роботи студентів у ВНЗ полягає в розвитку в них умінь пошукової, дослідницької діяльності, творчого розв'язання навчально-виховних завдань під час роботи у школі, а також у формуванні вмінь застосування методів наукових досліджень на практиці. Завдяки участі у науковій роботі студент оволодіває навичками роботи з різноманітними інформаційними джерелами, здобуває вміння організовувати наукові гуртки школярів та керувати їх діяльністю.

У практиці роботи ВНЗ найпоширенішими є такі види студентської науково-дослідної роботи: дослідження, пов'язані з виконанням навчальних завдань; студентські наукові гуртки, проблемні групи, об'єднання; написання курсових, дипломних, магістерських робіт, участь у всеукраїнському конкурсі студентських наукових робіт та всеукраїнській студентській олімпіаді тощо.

Дослідження, пов'язані з виконанням навчальних завдань, формують у студентів досвід наукового проведення лабораторних робіт, збирання експериментального матеріалу для практичних занять. Одночасно студенти здобувають досвід вивчення та критичного аналізу наукової літератури. Суттєву роль відіграє написання рефератів, есе, доповідей, виконання творчих робіт із залученням до них зібраних студентами матеріалів. Важливе розвивальне значення має виконання індивідуальних навчально-дослідних завдань (ІНДЗ) творчого характеру із суспільних, психолого-педагогічних, профільних дисциплін та навчальних завдань під час педагогічної практики. Вони сприяють формуванню навичок вивчення особистості учня, міжособистісних стосунків в учнівському колективі тощо.

Студентські наукові гуртки, проблемні групи, об'єднання сприяють оволодінню студентами науковими методами пізнання, дослідження, написанню наукових доповідей, створенню повідомлення про виконану роботу, участі у різноманітних виставках, олімпіадах, конкурсах наукових студентських робіт, обговоренню наукових питань, виступам із результатами досліджень на студентських наукових конференціях.

Як активні учасники студентських наукових гуртків, проблемних груп, майбутні вчителі самостійно виконують завдання різної складності в лабораторіях, інститутах, школах, під час навчальних і наукових експериментів, педагогічної практики тощо.

Курсові, дипломні і магістерські роботи є видом науково-дослідної роботи, який потребує від студентів уміння сформулювати тему, обрати методику дослідження, організувати і провести його, здійснити якісний і кількісний аналіз отриманих результатів, аргументувати свої висновки, оформити результати дослідження.

Написання курсової, дипломної чи магістерської роботи здійснюється в кілька етапів:

1. Вибір теми. Тематику курсових і дипломних робіт, як правило, розробляє кафедра. Кожен студент може обрати будь-яку тему дослідження у переліку або запропонувати свою, яку затверджує кафедра.

2. Входження в тему. Студент займається пошуком джерел за темою дослідження, складає список літератури.

3. Складання плану роботи. Визначивши коло питань і послідовність їх висвітлення в дослідженні, студент обирає методи дослідження, проведення експерименту; формулює мету, завдання, об'єкт, предмет дослідження, гіпотезу, планує етапи роботи.

4. Аналіз результатів теоретичного й експериментального дослідження, формулювання висновків і рекомендацій.

Завершена робота має бути надрукована, оправлена у тверду палітурку. Подають її на кафедру ще й в електронному варіанті.

У курсовій та дипломній роботах значну роль відіграє проведення експерименту. Педагогічний експеримент має бути ретельно підготовлений, продуманий і спланований.

Курсова (дипломна) робота містить вступ, основні розділи, у яких розкривається тема, висновки.

У вступі студент висвітлює: актуальність теми, історію її вивчення та рівень дослідження в сучасній науці, об'єкт і предмет дослідження, його мету і завдання, методи дослідження, його наукову новизну та практичне значення.

У розділах наукової роботи студент розкриває дослідження обраної теми, всебічно аналізує погляди вчених, які працюють над цією проблематикою, викладає й аргументує власний погляд на об'єкт вивчення, описує методику дослідження, аналізує одержані результати. В останніх абзацах кожного розділу він підсумовує нагромаджені спостереження, тобто робить висновки за змістом розділу.

У загальних висновках студент підбиває остаточні підсумки наукового дослідження, узагальнює і висвітлює здобуті результати, можливі шляхи їх практичного втілення.

Магістерська робота є підсумком самостійної дослідницької діяльності студента магістратури. Особливість її полягає у чітко вираженому індивідуальному характері. Магістерська робота - кваліфікаційний науково-практичний доробок, що містить математично обґрунтовані теоретичні чи експериментальні результати, наукові положення і свідчить про спроможність студента самостійно проводити наукові дослідження в обраній галузі знання.

Результати досліджень мають бути апробованими у вигляді публікацій у періодичних виданнях та наукових збірниках, доповідях на наукових або науково-практичних конференціях тощо.

Набуття досвіду науково-дослідної роботи з профілювальних і особливо з психолого-педагогічних дисциплін може започаткувати серйозні наукові пошуки і стати справою життя педагога.

2. Стилістична диференціація української лексики. Професійна лексика.

Лексика найтісніше пов’язана із життям народу. Вона постійно реагує на зміну у соціально-виробничому та культурному житті націй виникненням нових слів і зникненням старих. Це зумовлює наявність у мові постійно двох шарів вживання лексики: активної і пасивної.

До активної лексики належ. слова, які широко й повсякденно вживаються. Це звичайні слова, без яких неможливо висловати жодної розгорнутої думки. Вона об’єднує спеціальні терміни, що постійно вживаються у середовищ людей певних професій, певних соціальних груп: юрист, суддя, прокурор тощо. 2 групи активної лексики: 1) загальновживані слова (зрозумілі всім мовцям); 2) не загальновживані слова (терміни і професіоналізми, що викор. не всіма мовцями, а представниками певних спеціальностей).

До пасивної лексики перейшли слова, які належать до постійного вжитку, тобто рідко вживаються чи мають певні обмеження: 1) слова, які застаріли і витіснилися новими – архаїзми (чоло-лоб); 2) слова, що називають реалії минулого – історизми (кріпацтво, волость); 3) нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що відображ. сучасність – неологізми (моніторинг, електорат). Неологізми сприймаються як нові доти, поки ці слова ще не повністю засвітилися в активний частині мови.

Лексика сучасної української літературної мови з погляду сфер вживання: а) загальновживана лексика(загальнонародним фондом української мови користуються всі її носії, незалежно від місця проживання, способу життя, суспільного становища, освіти, вікових і статевих особливостей); б) спеціальна лексика(не має загального поширення і функціонує у вузькому колі носіїв мови, пов’язаних між собою територіальною, професійною, соціальною близькістю); в) діалектна лексика(мова жителів певної місцевості називається діалектною, а слова, вживані на певній території і відсутні у літературній мові, називаються діалектизмами); г) професійна і термінологічна лексика(слова і словосполучення (аналітичні номінативні одиниці), використовувані для точного, максимально несуперечливого визначення понять, які становлять специфіку найрізноманітніших галузей науки і техніки); д) лексика окремих соціальних груп(функціонування лексики у мовленні різних соціальних груп носіїв мови. Слова, властиві розмовній мові певного професійного середовища, називають професійними жаргонізмами. Їх особливість – відсутність системності у функціонуванні, лаконічність, образність, здатність до проникнення в побутове розмовне мовлення. Жаргонізми мають експресивно нейтральні відповідники у загальнонародній мові).

2. Українська юридична термінологічна система (з історії розвитку мова права).

Юридична термінологія розвивається з розвитком держави. Розглядаючи питання про джерела права східного слов'янства, вчені , вважають, що в епоху первіснообщинного ладу правові відносини регулювались нормами звичаєвого права, які перелупали закону.

Найдавніші писемні пам'ятки зберегли деякі норми звичаєвого права, які існували за первіснообщинного ладу, напр.: кровна родова помста, судові докази, викрадання тощо. Найяскравіше ці норми знайшли відображення в короткій редакції Руської Правди.

Для найменування правопорушень безвідносно до того чи іншого виду злочину використовувались інші лексеми, юридичне застосування яких відображується у найдавніших правових збірниках східних слов'ян. До них належали такі терміни, як: вина, проступити, проступок, лихо, обида, кривьда тощо.

Поняття "провинність" у мові східних слов'ян позначалося спільнослов'янським словом вина, яке до цього часу, крім східнослов'янських мов, вживається у болгарській, македонській та західнослов'янських монах (На основі значення цієї лексеми утворились похідні слова "вибачення", "пеня за провинність".

На позначення поняття "образа словом або вчинком" у східних слов'ян використовувалась спільнослов'янська лексема обида, яка до цього часу збереглася в ряді слов'янських мов.

До юридичної термінології, пов'язаної із злочинами проти особистості, відносилися й дієслова насилити, нясиловати, утворені за допомогою префікса на - від спільнослов'янських дієслів силити, силовати, похідних в свою чергу від слова сила, яке має паралелі в інших індоєвропейських мовах. У давньоруській мові вони мали 2 значення:

1) "пригноблювати, утискати"

2) "насилувати, ґвалтувати"

Ґвалт - це загальне, родове поняття посягання на особистість та майно, поєднане з насиллям.

У сучасній літературній мові терміну ґвалт властиве значення "шум", "крик". У білоруській мові за допомогою цього слова передаються такі поняття: 1) "насилування, насильство"; "розорення, грабіжництво, розбій"; 2) "шум, крик"; 3) "волання"; 4) "скликання на допомогу".

Сучасна українська мова (як і білоруська) характеризується багатством похідних від даного слова. Зокрема, поняття "насилувати", "насилування" передаються термінами, утвореними від ґвалт.

Серед інших слов'янських мов термін ґвалт поширений у польській мові, куди він потрапив ,з німецької, з останньої у мовну практику українського та білоруського народів, а звідси - в сучасну російську мову, але тільки із значенням "крик", "шум". У пам'ятках писемності епохи Київської Русі це слово не зустрічається.

Тематична група термінів на позначення правопорушень проти особистості та її власності об'єднує лексеми: розбои (разбои), розбивати, наьздь, находь, які побутували у мові східних слов'ян до XV ст.

2. Поняття юридичного терміна. Класифікація юридичних термінів.

Юридичний термін – слово або словосполучення, що виражає поняття з правової сфери суспільного життя і має визначення (дефініцію) у юридичній літературі (законодавчих актах, юридичних словниках, науково-правових працях) .  Юридичний термін є емоційно нейтральним словом чи словосполученням. З погляду структури він може складатися з двох або більше слів, які утворюють нерозривну , досить мотивовану єдність. 

Основні ознаки терміна, що відрізняють його від загальновживаних слів – це системність, точність, прагнення до однозначності, відносна незалежність від контексту, наявність дефініцій , функціональна усталеність, офіційність, стандартизованість, лаконічність, сувора нормативність, стилістична нейтральність, відсутність експресивності, коректність. 

Класифікацію доцільно здійсн. за 5 підставами: 1) за формою виразу у праві: а) юр. терміни законод. – терміни виражені у статтях н-п актів України (приватизація, прокурор, робочий час); б) юр. терміни доктрини – терміни. які викор. науковцями під час наукових досліджень, які застосов. у монографіях, статтях та ін.. наук. виданнях. Однак у законодавстві України не зафіксовані; в) юр. терміни правозастосов. практики – терміни, які викор. практичні під час здійсн. окремих видів юрид. діял-ті.

2) за належністю до галузей права: а) загальні юр. терміни всіх галузей права (громадянин, відповідальність); б) галузеві юр. терміни – притаманні лише одній шалузі права (крим. право – крадіжка; трудове – робочий час); в) міжгалузеві юр. терміни – притаманні для декількох галузей права (терміни крим. процесу і права)

3) за способом формування: а) власне юрид. терміни (які не можуть бути загальновжив. словами); б) запозичені терміни й загально вжив. слів;

4) залежно від належності юрид. термінів до структурної частини н-п акта: а) юр. терміни загал. частини (неосудність); б) юр. терміни особливої частини; в) юр. терміни, які можуть викор. і в загал. і в особливій частині (умисел, сильне душевне захворювання);

5) залежно від того, в якій структурн. частині норми викор. юр. термін: а) юр терміни гіпотези норми; б) юр. терміни диспозиції норми; в) юр. терміни санкції норми.

2. Запозичення в юридичній термінології.

Термінологія є одним з найбільш динамічних складників лексичної системи мови. Вона характеризується постійним розвитком, зокрема й впливом інших мов. Жодна культура світу не розвивається в ізоляції, відірвано від інших культур. Одним із наслідків такого взаємозв’язку є поява іншомовних слів у мові кожного народу. Проблема національного та запозиченого, а також освоєння іншомовної термінології в українському термінознавстві завжди була важливою. Слова іншомовного походження завжди проникали до національної мовної системи і завжди були об’єктом уваги філологів, які досліджують історію запозичень, їх причини. Сьогодні українська наукова думка, зокрема із конституційного права, природно вписується у світові інтеграційні процеси, попадає під їхні впливи і запозичує відповідні необхідні поняття.

Важлива роль у процесі запозичення належить перекладачеві (інколи перекладацьку діяльність називають джерелом появи нових термінів). Переклад — це не лише намагання передати певну інформацію засобами іншої мови, а й випробування мови перекладу, її здатності передавати думку, висловлену іншою мовою. І якщо в юридичній мові бракує необхідних лексичних одиниць, саме перекладачі першими намагаються створити відповідний лексичний еквівалент. Такий еквівалент можна створити двома способами, а саме: використання першоджерельного терміна або його транскрибованої версії - пряме запозичення (агент, акція, гарантія, експорт, компанія, компенсація, контракт, ліцензія, менеджер); підбирання парафрази - роз’яснення; надання термінологічного статусу слову загального вжитку – термінотворення.

Як свідчать спеціальні дослідження, складність перекладу правових текстів пояснюється тим, що кожне слово має не лише своє основне значення, а й деякі нюанси, які сформувалися в результаті його розвитку в певному контексті; юридична мова навіть у межах однієї мови розглядається як окрема мова, слова та фрази можуть мати специфічне значення, яке формувалося століттями, або ж бути відкритими для тлумачення; у кожній мові наявна чимала кількість слів, які мають однакове походження (наприклад, від латинських слів), які можуть по-різному трактуватися правовим лексиконом різних мов.

Продуктивним для українського юридичного термінотворення є дериваційна актуалізація іншомовних (переважно грецьких чи латинських) морфоелементів, які набули статусу концентруються в розрядах іменних основ (антидержавний; демаркація; дискваліфікація тощо);

б) префіксоїдів: квазі-/quasi-, макро-/makro-, мікро-/mikro-, фото-/foto (квазігроші, фотографія (криміналістична) та ін.)

2. Труднощі, що виникають при перекладі з російської на українську мову юридичних текстів.

Під час перекладу добирають неправильні укр.. еквіваленти, перекладають усталені словосполучення – це розхитує мовні норми.

Паралельне функціонування двох мов створює передумови для інтерференції, яка охоплює всі мовні рівні. Досить часто елементи російської мови переносяться в українську. 

Під час перекладу українською мовою наукових текстів неправильно добирають українські еквіваленти загальновживаних лексем російської мови, перекладають дослівно усталені словосполуки, а постійне тиражування тих самих помилок у наукових текстах зумовлює до розхитування мовної норми. 

Серед найтиповіших помилок під час перекладу юридичних текстів українською мовою слід зазначити про, напевно, найчастішу та найзагальнішу помилку - неправильний переклад активних і пасивних дієприкметників теперішнього часу (господствующий - пануючий замість панівний; управляемый - управляємий замість керований; производимый - виробляємий замість вироблюваний; незаменимый - незамінимий замість незамінний; отдыхающий - відпочиваючий замість відпочивальник; желающий - бажаючий замість охочий). Слід зазначити, що слова на -чий, - щий, - мий у сучасній мові використовуються лише у словах, які втратили дієслівні ознаки й перейшли до складу прикметників: квітучий, невмирущий, відомий тощо. Пасивні дієприкметники на -мий заступаються дієприкметниками на -ний (керований, пізнаваний, відмінюваний) та прикметниками на -ний (невловний, недосяжний, незгасний, незборний). Активні дієприкметники теперішнього часу відтворюємо прикметниками (знижувальний, ослаблювальний, панівний, руйнівний, всеохопний, навколишній, життєствердний).Складним виявляється переклад поширеної конструкції з фразеологічним сполученням в качестве кого-то (чего-то): "используется в качестве закона" слід перекладати не "використовується в якості закону", а "використовується як закон". 

Виникають труднощі й під час перекладу конструкцій із активно вживаним дієсловом "является", яке в українській мові відтворюється словами "виявляється" (оцінка виявилася правильною) та "є" (закон є нормативно-правовим актом).Згадаємо також «строки та терміни», про які йдеться у главі 18 Цивільного кодексу України. Російською ці слова перекладають як «сроки и даты». Окрім того, навіть в українських законах, інших нормативно-правових актах слово «термін» вживається частіше за слово «строк», хоч «термін» - це момент у часі, а «строк» - це період у часі. 

Інший красномовний приклад – слово «правочин» (глава 16 ЦК). У російському варіанті трапляється бачити «сделка», «соглашение» й, навіть, «обязательство». Безперечно, завдячувати такий переклад має, насамперед, відсутності подібного терміну в ЦК Української РСР 1964 р., який діяв донедавна, й ототожненню у ньому «сделки» та«соглашения», завдяки використанню одного терміна – «угода».

26, 27, 28, 29,30, 31,32,33,34. Особливості використання різних частин мови у професійному спілкуванні.

Іменник. Назви осіб за професією, посадою, званням та ін., як правило, утворюють паралельні форми чоловічого й жіночого роду (тракторист – трактористка, викладач – викладачка). Офіційними, основними назвами посад, професій і звань служать іменники чоловічого роду: секретар, бухгалтер, водій. У ділових офіційних документах вони вживаються незалежно від статі особи, позначуваної цим іменником (зарахувати п.Іванову О.М. на посаду лаборанта).

Текст набуває строго офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роду, і в тих випадках, коли мова йде про жінок (головний технолог дозволив). Проте якщо в документі вказується прізвище жінки, яка займає названу посаду, то підпорядковані слова (це звичайно дієслова) узгоджуються з прізвищем і вживаються у формі жіночого роду (головний технолог заводу п. Дубровська Т.В. відмінила).  Висловлення типу „наша директор сказала” не відповідають нормам літературної мови.

Вживання найменувань жіночого роду виправдано в тих текстах, для яких вказівка на стать є бажаною, але не може бути виражена іншими засобами (виступ відомої співачки).

Не вживаються в офіційних ділових паперах найменування осіб за ознакою місця проживання або місця роботи типу сільчани, заводчани. Ці слова є розмовними варіантами офіційних складених найменувань ( мешканці села). Однина іменників в українській мові, як і в російській, може вживатися на позначення не одного, а багатьох предметів (...зібрано цукрового буряка на площі). У цих випадках однина служить засобом узагальнення; вона вказує на цілісність (цукровий буряк – усі викопані корені).

У мові службових документів обсяг іменників, які позначають множину, а вживаються у формі однини, часто неправомірно розширюється. До складу цих іменників потрапляють назви побутових предметів, найменування різних виробів, товарів та ін. При цьому часто буває так, що в тексті міститься навіть пряма вказівка на кількість цих предметів (...було вибракуванодитячого костюма в кількості 37 штук ). Таке вживання форм однини не можна вважати виправданим, хоч і з’являється воно під впливом деяких документів, у яких його можна вважати цілком грамотним і логічно обґрунтованим. Так, у стандартних бланках. Проте в документах інших типів таке використання форм однини є відступом від норм літературної мови.

У реченнях типу викликані до військкомату з’являються з паспортом і приписним свідоцтвом; вступники, які отрималивиклик, з’являються... підкреслені назви документів вжиті у формі однини, хоч мається на увазі не одна особа, а багато. Ця форма однини показує, що однакові предмети (паспорт, приписне свідоцтво, виклик) перебувають в однаковому відношенні до кожного з групи названих осіб.

Абстрактні іменники не мають форми множини (рух поїздів); поява форм множини можлива лише у професійних жаргонах (рухи поїздів відбуваються поза графіками ), а не в літературній мові.

Іменники чоловічого роду у давальному відмінку однини можуть мати паралельні закінчення: -ові (-еві, -єві) і –у (-ю). У діловому стилі виразно переважає закінчення –у (-ю): директору, інженеру, документу та ін. (хоч цілком можлива і форма директорові, інженерові, документові). Перевага надається закінченням –у,-ю, оскільки вони, як правило, вживаються в нехудожніх текстах усіх стилів (закінчення –ові, -еві, -єві переважають у загальнонародній розмовній мові, в художній літературі).

В іменниках – власних назвах на –ів (-їв ), -ов (-ев, -єв ), -ин, (-ін, -їн) можливим є тільки закінчення -у ( Харкову, Києву, Тамбову, Гришину, Ільїну тощо ).

Багато помилок припадає на закінчення родового відмінка однини іменників чоловічого роду, де одні з них мають закінчення -а, -я (абзаца, акта, варіанта, документа, об’єкта, формуляра тощо), інші - -у,-ю (проекту, протоколу, принципу, пункту, факту тощо), до того ж багатозначний іменник може мати два різних закінчення в родовому відмінку: нема аркуша паперу – ділового папера, працівник апарату – стояв біля апарата та ін. Проте! Закінчення родового відмінка фіксують, як правило, усі словники, тому цей факт легко встановлюється в разі потреби.

У родовому відмінку множини іменники жіночого роду мають закінчення –ей ( доповідей, галузей, подорожей, статей ), а не–ів.

Досить поширеною є така помилка: іменники, що називають неживі предмети, дехто відмінює так само, як і назви живих предметів, наприклад: на розвантаженні використати МАЗів ( треба МАЗи ). „Оживлювати” їх не слід.

Прикметник. У діловому стилі кількісно переважають відносні прикметники (якісних значно менше). Проте оскільки якісні прикметники все ж вживаються, то доводиться утворювати від них ступені порівняння (тобто форму для вияву більшої чи меншої міри якості). В українській мові ці форми можуть бути однослівними, синтетичними (високий, вищий, найвищий) і двослівними, аналітичними (високий, більш високий, найбільш високий).

У діловому стилі ступінь більшого чи меншого вияву якості передається звичайно аналітичною формою (з допомогою прислівників більш, менш, далеко, надто, дуже тощо), оскільки творення таких форм практично можливе від усіх якісних прикметників; ці форми вільно відмінюються й широко вживаються в ролі означень; вони сприймаються як стилістично нейтральні, в той час як однослівні  форми мають чітке розмовне забарвлення.

При вживанні ступенів порівняння слід враховувати смислову відмінність між прислівниками. Так дуже і самий вказує на абсолютний ступінь вияву ознаки; найбільш – на відносний ступінь вияву ознаки (менш – більш – найбільш).

Числівник. У ділових паперах доводиться мати справу з величезною кількістю числових назв.

Основні правила запису числівників (числових назв):

1. Простий кількісний числівник в запису відтворюється словом, а не цифрою (повинно бути не більше двох ). Так само пишуться однозначні числівники, якими позначаються часові межі (випробування повинні тривати три - п’ять місяців). Якщо однозначне число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами (7 центнерів сіна).

2. Складні і складені числівники звичайно записують  цифрами, крім тих випадків, коли ними починається речення (порівняйте: Було забраковано 28 виробів з цієї партії та Двадцять вісім виробів з цієї партії було забраковано).

3. Цілі числа, які виражаються кількома знаками, прийнято записувати, розбиваючи їх на класи з допомогою пропусків. Місце пропусків залежить від системи обчислення (при десятковій – кожен четвертий знак: 100 000 т, 253 530 крб.).

4. Запис порядкових числівників відрізняється від запису кількісних. Якщо запис ведеться арабськими цифрами, то порядковий числівник вводиться в текст з відмінковим закінченням (по 3-му класу точності, радіоприймачі 1-го класу). При перерахуванні кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ставиться лише один раз: вироби 1,2, і 3-го сортів.

5. Деякі порядкові числівники для розрізнення позначаються в документах з допомогою римських цифр, проте вже без відмінкових значень (так, записують порядкові номери місяців); Складні слова, перша частина яких – цифрове позначення, можуть писатися в документації комбіновано: 100-процентний, 50-кілометровий (дозволяється другу частину таких назв скорочувати, якщо це одиниця виміру: 50-км, 4-мм).

6. Окремі види інформації передаються у вигляді змішаного запису, який складається з цифр і слів: можна 473 000, а можна 473 тис.; Словесно-цифровий запис не лише дає можливість скорочувати написання великих і малих чисел, а й значно полегшує сприймання.

Займенник. Переважна більшість документів пишеться від імені установи, підприємства, організації (тобто від першої особи множини). Проте займенник ми в цій ситуації, як правило, пропускається; ділові листи, наприклад, часто починаються дієсловом у першій особі множини (Просимо…).

Паралельно до щойно розглянутої є форма третьої особи однини (Дирекція просить …. Завод повідомляє…). Хоча реальний діяч тут  “я”, проте виклад, як правило, ведеться від третьої особи. Мовець майже (або й зовсім) усунений від участі у мовленні, ніяк себе не проявляє, що й надає викладові бажаного нейтрального або суворо-офіційного характеру.

Проте бувають ситуації, в яких наявність чи відсутність займенника Вам, Вас, Вами змінює спрямування й тональність висловлення. Так, звороти типу пропоную з’явитись, прошу уточнити виражають більш категоричну й безапеляційну вимогу, ніж ці самі звороти з особовим займенником Вам, Вас, Вами; порівняйте: пропоную Вам притягти до… прошу Вас уточнити. Введення особового займенника пом’якшує категоричність вимоги.

Вживання займенника першої особи однини я також обминається; розпорядження й накази розпочинаються дієсловом у першій особі однини (Пропоную… Наказую…). Ця займенникова форма можлива лише в особистих паперах і в деяких видах документів (автобіографія, доручення).

Як відомо, форма однини особового займенника я не вживається не лише в діловому стилі, а й у науковому і, частково, публіцистичному. У цих стилях переважає т.зв. авторське ми, за яким автор начебто приховує свою особу, залучаючи читача у участі в міркуваннях.

Займенник свій часто буває зайвим у діловому документі, він дублює вже наявне в тексті слово (свої  завдання трест   виконав).

Слово окремий іноді вживається замість неозначеного займенника деякий (окремі підприємства, окремі товариші). Не слід забувати, що основне значення слова окремий – це “незалежний”; бувають випадки, коли це значення виходить на перший план, тоді текст документу стає двозначним: пан … виконував окремі завдання (незалежні від завдань? чи деякі завдання з тих, що їх одержала група?). Такої двозначності слід уникати.

Дієслово. Найпоширенішою дієслівною формою в ділових паперах є дієслово теперішнього часу із значенням позачасовості, яке  стоїть у першій або третій особі множини (ми вимагаємо, дирекція звертається).

Надзвичайно поширена як у писемній, так і в усній мові така помилка у вживанні особових форм дієслова: дуже часто вживають у першій особі дієслово пробачатися. Не слід говорити пробачаюсь; значно краще  - вживати ці дієслова у другій особі: пробачте, вибачте,  або описово: (я) прошу пробачення, вибачення, (я) прошу прощения, извинения.

Теперішній час вживається ще на позначення майбутнього, коли підкреслюється обов’язковість (нарада розпочинається о 10 годині).

Недоконаний вид у ділових паперах, як правило, позначається складеними формами (будуть здійснюватися, а не здійснюватимуться).

Доконаний вид у ділових текстах ширше, ніж у будь-яких інших, твориться за рахунок префіксації (візувати – завізувати, проектувати – запроектувати). 

У ділових документах форми власне наказового способу (іди – ідіть, роби – робіть) використовуються лише в усному мовленні; в писемній формі переважає інфінітив та описові лексичні засоби. Інфінітив, вживаний у наказах і розпорядженнях, надає висловленню категоричного характеру. Менш категоричні безособові форми; вони мають характер ствердження фактів і застосовуються в різних інструкціях, статусах, приписах та ін. (забороняється, заборонено; не дозволяється тощо).

Інфінітив мусить мати лише закінчення –ти ( здійснювати, виконувати, відповідати); закінчення –ть вживається лише у розмовній мові; для ділових текстів воно неприйнятне.

В українській мові дієслова третьої особи однини можуть утворювати паралельні – повні й короткі – форми: знає і зна, питає й пита, буває і бува та ін. Обидві ці форми вживаються в розмовній мові, а звідси і в художніх текстах. В усіх інших текстах, у тому числі й у діловому, вибору немає: тут вживається лише повна форма: повідомляє, доручає, зазначає, вимагає тощо.

Можна вважати, що для ділового стилю визначальними є такі морфологічні ознаки: мінімальне вживання прислівників (у зв’язку з відсутністю оцінних характеристик), особових займенників (предмети переважно називаються, а не вказуються займенниками), відсутність вигуків; значна кількість дієприкметників і дієприслівників, які задовольняють вимоги “компактності” викладу.

35. Службові частини мови. Прийменник по в діловому мовленні.