2.3 Стінопис

Стіно́пис — різновид монументального і декоративного малярства, що виконувалося безпосередньо на стіні або на штукатурці, закріпленій на стіні, в якому фігуративні образи й декоративні орнаменти підпорядковуються архітектурним формам. У стінописі користуються різною малярською технікою: фреска, альсекко, енкавстика, темпера, клейові фарби, олія; за новіших часів — синтетичні ґумові фарби тощо. До стінопису зараховують також мозаїку.

Історія

Стінопис розвинувся в Єгипті, Китаї, Середній Азії, Греції, Римі, а 4 ст. до РХр. — 2 ст. по РХр. широко стосувався в античних міст Північного Причорномор'я в оздобленні житлових будинків, громадських споруд і гробниць (пам'ятки у Керчі, Ольвії, Херсонесі та ін.). За середньовіччя стінопис розвинувся головним чином у церковному мистецтві. З 10-13 ст. в Україні походять мозаїки й фрески соборів Києва (Софійського, Михайлівського-Золотоверхого, Кирилівської церкви), Чернігова (Успенського Єлецького монастиря, Борисоглібського), Остра (Юрієвої Божниці) та ін. Традиції монументального стінопису Київської і Галицько-Волинської держави продовжували українські майстрі 14-17 ст., використовуючи частково знання і досвід західно-європейського мистецтва, головно італійського; стінопис монастиря в с. Бакоті (Поділля), церков св. Онуфрія в Лаврові (Галичина), Успенської в Лужанах (Буковина), церкви-ротонди св. Миколи в с. Горянах (Закарпаття), у Вірменській катедрі у Львові (16 ст.). У 15 ст. українські майстрі розписували костьоли в Польщі: колеґіятський костьол у Вісліці, замкову каплицю св. Трійці в Любліні, катедральний храм у Сандомирі, каплицю Чесного Хреста в катедрі у Вавелі в Крокові. З 16 ст. відомі стінописи в церквах: св. Онуфрія в с. Посаді Роботицькій і св. Параскеви в с. Радружу (Перемищина).

Розвиток дерев'яного будівництва не сприяв стінопису, проте є помітні темперові поліхромії 17-18 стст. з дерев'яних церков, головним чином Галичини і Закарпаття. Стінописи збережені в цілому або у фраґментах у церквах Галичини: св. Трійці (1593; розібрана 1937) і св. Духа в Потиличі, св. Юра і Воздвиженській у Дрогобичі, єв. Апостолів у Поворознику (західна Лемківщина, розібрана), Троїцькій у Сихові, у Жовкві, Судовій Вигині й ін.; на Закарпатті — в Миколаївській церкві в Колодному та ін.; на Буковині — в Бергометі й ін.

З другої половині 17-18 стст. пам'ятки стінопису у мурованих спорудах збереглися у Києві (в Успенському соборі і Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської Лаври та в Андріївській церкві) й на Лівобережжі (в Троїцькому соборі Густинського монастиря, в полтавському Хрестовоздвиженському монастирі, Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові, в Миколаївській церкві в Переяславі). В Галичині й на Волині в монументальному малярстві того часу працювали переважно італійські, французькі, німецькі і польські митці в оздобленні костьолів і палаців, у стилі бароко і рококо (Підгірці, Олика, Олесько, Львів).

У 18 ст. в стилі класицизму були оздоблені численні палаци Розумовських (Київ, Козелець, Покорщина, Яготин, Глухів, Почеп); у 19 ст. палац П. Завадовського в Ляличах. На початку 19 ст. в церкві над стінописом працювали ще Л. Долинський і В. Боровиковський, проте реалізм не сприяв розвиткові декоративного мистецтва і переважав шаблон: шпалери, мальовані на папері або полотні (так звані колтрини). Чималим досягненням уважався розпис у збудованому в псевдовізантійському стилі Володимирському соборі в Києві (1885–1896; С. Костенко, В. Замирайло, М. Пимоненко та інші під керівництвом В. Васнєцова). З російських митців цікаві розписи залишив ще М. Врубель (Кирилівська церква в Києві).

На початку 20 ст. почалися спроби відродження українських народних та історичних традицій у декоративному малярстві. Найбільше вдалі розписи Полтавського земства (1903–1906) В. Кричевського і Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Львові М. Сосенка (1915). У 1920-их pp. в українському стінописі працювали М. Бойчук і його школа монументалістів: І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко, К. Гвоздик, М. Рокицький, О. Мизін, М. Шехтман (стінопис Селянської санаторії в Одесі 1928 і Червонозаводського театру в Харкові, 1933–1935; обидва знищені) та Л. Крамаренко в Києві і Харкові (розпис конференційної залі АН УРСР у Києві, 1930). Після другої світової війни у монументальному стінописі працюють випускники створеного 1946 Інституту Монументального живопису і Скульптури в складі Академії Архітектури УРСР. З 1950-их pp. стінопис застосовують у оздобленні театрів (Тернопіль), палаців культури (Нова Каховка), павільйонів виставок, вокзалів (Харків,Ужгород), аеропортів (Київ), ресторанів та інших споруд. У Галичині і на Волині стінописи виявлялися майже винятково в церковному мистецтві: П. Холодний-старший (Духовна Семінарія у Львові), М. Осінчук, П. Ковжун, Ю. Магалевський, які працювали старою технікою темпери. Вони модернізували візантійський стиль і дали підбудову під новий стінопис, традиції якого далі розвивали мистці на еміграції: П. Холодний-молодший, С. Гординський, М. Білинський, М. Дмитренко, І. Дикий.

Поряд зі стінописом, виконуваного професійними митцями, розвивався народний стінопис — розпис стін хат зовні і всередині. Різні області України виробили власні методи і зразки стінопису. Спершу прикрашали будинки фарбуванням (підмазуванням призьби, зовнішніх стін різними кольорами глини або крейдою); з другої половини 19 ст. впроваджено орнамент — зовні навколо вікон і дверей, на віконницях і як фриз під стріхою. Всередині хати головним об'єктом розпису була піч, стіна над полом, на якій мальовано килим і, рідше, стеля та сволок. У розпису переважав рослинний орнамент, інколи зображувано птахів або казково-фантастичних звірів і риб. Розпис виконували просто на стіні (без попередніх шкіців, тому ефект його свіжий і спонтанний), зазвичай кілька разів на рік, через це він був нетривкий. Широковідомий Петриківський живопис в с. Петриківка на Катеринославщині. За останні десятиліття мотиви народного розпису мають широке застосування у прикладному мистецтві: на тканинах, порцеляні і майоліці, для прикрас будинків тощо.