Про федора-стрільця, славного молодця.

(вільний переклад казки Леоніда Філатова)

Дійові особи:

Скоморох-штукар

Федір

Марія

Князь

Князівна

Нянька

Воєвода

Баба Яга

Голос

Гнат і Хома – двоє кремезних хлопців

Посли, сторожа, почет, народ

ШТУКАР:

Вірте чи не вірте, а жив на білім світі Федір-стрілець, славний молодець. Був Федір такий: ні рум‘яний, ні блідий, ні гарний, ні поганий, ні бідний, ні багатий, ні в парчі, ні в корості, а так собі просто. Служба в нього відповідальна – риболовля і полювання. Князю – риба і дичина, Федору – подяка одна. Гостей у палаці – як бліх на собаці. Один зі Швеції, другий з Греції, третій з Гавай – і всім жерти давай! Одному – омарів, другому – кальмарів, третьому – сардин, а мисливець – один! Отож якось раз віддають йому наказ – як лиш розвидниться, до палацу з‘явитися. Князь на вигляд - чисто опеньок, голівка сховається в жменю, проте в ньому злості – десятьом буде задосить. На Федора поглядає сердито, як турок на оковиту. Федір налякався, весь потом обіллявся, живіт стискається, ноги підгинаються, тут, як кажуть, і казка починається…

КНЯЗЬ:

У палац посол англійський

На ранковий квас з‘явився,

Із закускою ж в нас скрута –

Тільки черствий хліб лишився.

Тож збирайся у дорогу,

Роздобудь чогось смачного,

Глухаря або куріпку,

Або ще чогось такого.

Не знайдеш – вина чия?

Тоді страчу тебе я.

Тут державна справа, друже,

А не примха це моя.

ФЕДІР:

Як же тут не зрозуміти,

Адже я не в тім‘я битий?

Мені ясно, що й до чого:

Є робота – слід зробити.

На мені, виходить, нині

Вся політика в країні:

Як куріпку не здобуду –

Війні бути неодмінно.

Щоб не був посол вельможний

Злим й голодним – як же можна?

Смаколики забезпечу,

Все зроблю, що тільки зможу!..

ШТУКАР:

Князівське веління твердіше за каміння. Скаже йти на ведмедя – підеш на ведмедя, а де дінешся – треба, Федю! Або дичина й риба – або меч та диба. Пильно він шукав на болотах і в лісах, та все дарма – дичини чортма. Втомився, сили тануть, та й ніч ось-ось настане. Хоч нема чим пишатись, а час додому вертатись. Раптом бачить – пташка, голубка бідолашна, сидить – не ховається, рушниці не лякається…

ФЕДІР:

День сьогодні нещасливий,

Дичини немає й сліду.

Ось підстрелю хоч голубку,

Не будь-що, а все ж пожива!

Взагалі ж, я так вважаю,

Їх даремно зневажають.

Голуб – він, якщо в підливі –

На столі не заважає!

ГОЛУБКА:

Бздура це – мене чіпати,

З цього зиску небагато,-

Ані путнє щось зварити,

Ані подушку напхати.

Той заморський посланець,

Мабуть, любить холодець,

А у мене того м‘яса,

Двічі вкусиш – і кінець!..

ФЕДІР:

В жарти лісовик пустився,

Чи в повітрі хміль розлився,

Чи я вухо десь пошкодив,

Чи так сильно я втомився?

Чи в князІвському дворі

Указ новий прийняли,

Щоб по-людські говорили

Навіть пташки на гіллі?..

ГОЛУБКА:

Може, ти мене не вб‘єш,

А додому забереш?

Стану долею твоєю,

Як в світлицю занесеш.

Буду шити, прясти, прати,

Ні за що не дорікати,

Куховаритиму смачно,

Ще й на скрипці можу грати!..

ФЕДІР:

Чудасія незбагненна!..

Добре, лізь в мішок до мене!..

Хто куди і що до чого,

Ми на місці розберемо!..

ШТУКАР:

Приніс Федір голубицю до себе в світлицю. Сам сидить похнюпившись, у підлогу втупившись. І, слід сказати, є привід сумувати. Полювання успішним сьогодні не вийшло. А князь жартів не полюбляє – вмить голову відрубає. Сидить Федір, журбою прибитий, прощається з білим світом. Пригадав раптово із голубкою розмову. Дивиться – серед світлиці, замість голубиці, гарна, як калина, стоїть собі дівчина!..

МАРІЯ:

Добрий вечір!.. Ми віднині,

Федоре, одна родина.

Я Марією зовуся,

Я тепер твоя дружина.

Що ж мовчиш ти, друже мій,

Наче зроду ти німий?..

Чи погана в мене плахта,

Чи очіпок не такий?..

ФЕДІР:

Я б тобою, моя квітко,

Милувався би довіку,

Та навряд чи мені вдасться

Стати твоїм чоловіком!..

Ледь на світ благословилось,

Наказали в двір з‘явитись,

Глухаря як не здобудеш,

Кажуть, попадеш в немилість.

Зараз птаства не знайдеш,

Та хіба ж їм доведеш:

Добре, думаю, дістану,

Не бізон, глухар усе ж.

Лісом цілий день тинявся,

Не щастить, хоч як старався:

Вся пристойна здобич зникла,

Дріб‘язок один зостався!..

І тепер мені, бідаці,

Не до жартів, не до танців,

Голову умить зрубає

Князь мені вже завтра вранці.

А такий я до нічого,

Ні у лісі, ні удома,

Бо весь сенс мій полягає

Лиш у розумі ясному!..

МАРІЯ:

Не журися ти даремно!

Буде стіл такий, як треба!

Гнат і Хомо, вірні слуги,

Нумо, станьте коло мене!