4.2. Охорона та збереження пам’яток архітектури та містобудування

Пам’ятки архітектури та містобудування складають переважну частину нерухомих пам’яток історії та культури Києва та є цінними джерелами з історії міста, його економічного, соціально-політичного та духовно-культурного розвитку. Архітектурні пам’ятки є основною категорією пам’яток, котрі створюють образ міста, його історичний ландшафт та культурну неповторність, а тому квартали історичної забудови охороняються органами державної влади в усіх цивілізованих країнах світу.

Станом на 2012 р. на державному обліку в Києві перебувало 719 пам’яток архітектури та містобудування, з них 390 – національного значення⁶⁷. Автори тому «Київ» Зводу пам’яток історії та культури України обстежили та ідентифікували 1749 пам’яток архітектури та містобудування в Києві, втім, не всі вони взяті державою під свою опіку й охорону.

Початки містобудування на території Києва простежуються ще з додержавних часів в історії східних слов’ян у VII – VIII ст., коли, як вважається, на Старокиївській горі виникло перше укріплене городище. Укріплення Давньоруської держави призвело, в свою чергу, до зростання Києва як політичного, економічного та культурного центру східного слов’янства. В роки правління київських князів Володимира (980 – 1015) та Ярослава (1019 – 54 ) формуються декілька міських анклавів, котрі формували в період Середніх віків міську одиницю: укріплені дитинці – «місто Володимира» та «місто Ярослава», котрі становили політичний центр Києва, слугували захистом для навколишнього населення в періоди ворожих навал, а пізніше склали основу Старого міста; торгово-ремісничий посад – Поділ на монастирський комплекс на Печерських пагорбах. У загальних рисах подібне районування Києва зберігалося аж до активізації містобудівних процесів у ХІХ ст., а саме до 1833 р., коли Київ було поділено на п’ять адміністративно-територіальних частин: Печерськ, Старий Київ, Двірцеву частину, Поділ, Плоську слободу⁶⁸.

Доба правління Ярослава Мудрого стала часом найбільшого піднесення Києва в середньовічний період його історії: було завершено будівництво Софійського собору (хоча новітні дослідження дозволяють співвіднести його фундацію із завершальними роками правління Володимира Великого) та закладено Києво-Печерський монастир (у 1051 р.), котрі зараз є єдиними об’єктами Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Києві. Монгольська навала та руйнування Києва ханом Батиєм у 1240 р. призвели місто до запустіння, а також призвели до втрати однієї з найбільш визначних пам’яток середньовічного Києва – Десятинної церкви, котра, як вважається, була першим кам’яним храмом на Русі.

Найбільш значні зміни архітектурного образу Києва в стильовому аспекті спостерігалися протягом XVIII – ХІХ ст., коли існуючим пам’яткам було надано рис бароко, а також відбувалися інтенсивні містобудівні процеси, в ході яких три існуючі міські осередки Києва – Верхнє місто, Поділ та Печерськ, – були об’єднані в єдину міську структуру.

Рішучі трансформації відбулися також після Другої світової війни, коли центр міста – нинішні Хрещатик та Майдан Незалежності, зазнали значних руйнувань та після її завершення були перебудовані без збереження автентичності будівель.

Архітектурна та містобудівна спадщина Києва збагачувалася в усі періоди міської історії починаючи від заснування першого городища на Старокиївській горі у VII – VIII ст. Стурбованість українського суспільства питанням збереження історичного образу міста змусила шукати можливі способи відповіді на виклики новітньої доби.

Дана стурбованість була властива не лише для української, але й для світової громадськості. У 1985 р. Рада Європи ініціювала ухвалення «Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи» у м. Гранада (Іспанія), котру Верховна Рада України ратифікувала 20 вересня 2006 р. Даний документ давав юридичне визначення пам’яткам архітектурної спадщини, їх класифікацію та правові процедури їх охорони та збереження. Конвенція мала на меті утвердити високий світовий стандарт юридичної основи правоохоронної діяльності, а також забезпечити координацію між національними урядами європейських країн у питаннях охорони та збереження архітектурних пам’яток виняткової історико-культурної цінності⁶⁹.

Конвенція дає також визначення основним категоріям об’єктів архітектурної спадщини:

• пам’ятки: будівлі та споруди, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення, включаючи всі особливості їхнього технічного виконання та оздоблення;

• архітектурні ансамблі: однорідні групи міських або сільських будівель, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення та характеризуються спільністю чітких територіальних ознак;

• визначні місця: створені спільно людиною та природою частково забудовані ділянки, які мають чітко визначені характерні й однорідні риси, характеризуються спільністю чітких територіальних ознак і мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення⁷⁰.

Міжнародним органом координації у справі охорони пам’яток архітектури та містобудування є Міжнародна рада з питань пам’ятників та визначних місць (англ. абр. ІКОМОС), заснована у 1965 р. Згідно з її термінологією, пам’яткою вважається архітектурна споруда або частина її, що збереглася, і територія з усім оточенням, нерухомими або рухомими цінностями, котрі з нею пов’язані. Таким чином, європейська пам’яткознавча думка схиляється до тези, що кожен населений пункт, котрий має свої унікальні риси, є цілісною історичною пам’яткою.

При підготовці матеріалів Зводу пам’яток історії та культури України були вироблені основні категорії пам’яток архітектури та містобудування для користування українською науковою спільнотою та органами державної влади. До основних категорій були віднесені: історичні міста, об’єкти садово-паркового мистецтва, містобудівні комплекси – міські центри, монастирі, замки, садиби з їх оточенням та ін., а також окремі елементи міського планування та забудови – площі, вулиці, набережні, бульвари, квартали, окремі архітектурні ансамблі, залишки стародавнього планування, сади й парки з їх плануванням, забудовою, природними та штучними ландшафтами, що мають історико-містобудівну цінність⁷¹.

Серед головних проблем, котрі існують у сфері охорони архітектурних та містобудівних пам’яток, головними є:

• протиріччя між потребами міського благоустрою та необхідністю захисту пам’яток архітектури;

• непристосованість старої частини міста до зростаючої кількості автотранспорту;

• забруднення довкілля та пов’язане з ним руйнування історичних споруд;

• складність збереження пам’яток архітектури на приватних територіях;

• комерціалізація будівельної справи та потрапляння архітектурних та містобудівних пам’яток в залежність від інтересів приватних інвесторів;

• невизначеність механізмів державного регулювання пам’яткоохоронної сфери;

• слабкість матеріально-технічного забезпечення ремонтно-реставраційних робіт щодо пам’яток архітектури;

• регулярні порушення режиму будівництва в охоронних та заповідних зонах;

• часте нехтування принципами автентичності пам’яток, що призводить до спотворення першочергового вигляду архітектурних споруд внаслідок перебудов фасадів будівель, додавання надбудов, проведення реконструкцій та реставрацій без належної науково-дослідної підготовки;

• труднощі функціональної адаптації окремих архітектурних пам’яток минулого (зокрема, пам’яток житлової архітектури Києва ХІХ – поч. ХХ ст.)⁷²;

• порушення висотною новобудовою архітектурного силуету історичних кварталів міста.

Підставою для взяття архітектурної пам’ятки під охорону держави є її занесення до Національного реєстру пам’яток архітектури та містобудування. При занесенні пам’ятки до Реєстру одним із основних параметрів є автентичність пам’ятки, втім, дана вимога часто не виконується. Так, на сьогоднішній день до Реєстру в Києві внесено 390 об’єктів архітектури та містобудування, серед них 105 – споруди Музею народної архітектури та побуту, тобто, не автентичні, а відтворені пам’ятки.

Порушення принципів автентичності завжди викликає серйозні протиріччя в науковому середовищі. Так, відтворення Золотих воріт у Києві у 1980 р., котре було більшою мірою витвором фантазії архітектора, стали негативним прикладом для ініціаторів реконструкцій історичних пам’яток наступних десятиліть. Певні побоювання існували також при відбудові Михайлівського золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври у 1990-х рр.

Загалом, міжнародна пам’яткознавча думка схиляється до тези про допустимість проведення реконструкції втрачених архітектурних пам’яток лише у виняткових випадках. Так, «Ризька хартія про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини» 2000 р. наголошує на припустимості процедури реконструкції лише у тому випадку, якщо втрачена пам’ятка становить надзвичайну художню цінність, а її відновлення є необхідною умовою збереження історичного середовища⁷³.

Збереження пам’яток архітектури, котрі знаходяться на утриманні держави, ускладнене фактором недостатності фінансування ремонтно-рестравраційних робіт з коштів державного бюджету, застарілістю матеріально-технічної бази в порівнянні з передовими західноєвропейськими та північноамериканськими аналогами. Тому зволікання з реставрацією архітектурних споруд призводить до їх подальшого руйнування, котре спостерігається як в Києві, так і в інших українських містах.

Особлива вразливість пам’яток архітектури та містобудування полягає в тому, що їх історико-культурна цінність напряму пов’язана зі збереженням навколишнього ландшафту та візуальної доцільності забудови, а урбаністичні процеси новітньої доби, пов’язані із будівництвом в історичних кварталах міст новобудов, що не вписуються в стильовий образ історичної місцевості, може суттєво знизити культурну цінність архітектурних пам’яток. Суміжною проблемою, що не впливає напряму на процес руйнації пам’яток архітектури та містобудування, але може зменшити їх культурно-естетичну цінність внаслідок спотворення стильового образу історичних кварталів міста, є поширення малих архітектурних форм (кіосків, пунктів роздрібної торгівлі тощо) та зовнішньої реклами. Якщо вирішити питання регламентації функціонування малих архітектурних форм київська міська влада ставить собі за мету вже тривалий час, то боротьба із засиллям яскравої споживацької реклами, що порушує цілісність візуального сприйняття історичної місцевості, може стати справою віддаленого майбутнього.

Для повноцінного функціонування механізму охорони пам’яток необхідно оновити нормативно-методичну базу пам’яткознавства, зокрема, прийняти нормативні документи щодо встановлення чітко визначених меж охоронних зон, а також вдосконалити порядок ведення Державного реєстру нерухомих пам’яток України, запровадити чіткі та зрозумілі штрафні санкції на випадок порушення норм Закону України «Про охорону культурної спадщини». Головним слабким місцем української пам’яткоохоронної сфери є відсутність стандартизованих механізмів реалізації юридичних норм, пов’язаних зі збереженням та охороною пам’яток історії та культури.

Іншим першочерговим завданням є правове забезпечення залучення недержавних інвестицій до справи утримання, охорони, реставрації та використання архітектурних споруд. Завдяки запровадженню нових елементів в існуючу нормативно-правову базу стане можливим врегулювати існуючі протиріччя у випадку оренди будівель, що мають історико-культурну цінність, приватними особами та організаціями, а також звільнити від оподаткування неприбуткові організації, котрі сприяють охороні та збереженню об’єктів історичної та культурної спадщини.

Вирішення першочергових завдань оновлення законодавчої бази у пам’яткоохоронній сфері дасть нагоду не лише сприяти збереженню існуючих пам’яток, але й стимулювати туристичну галузь шляхом залучення до туристичних та маршрутів об’єктів історико-культурної спадщини Києва.