Розділ 4. Стан справ в охороні окремих категорій пам’яток історії та культури в києві

4.1. Охорона пам’яток археології в м. Києві

Археологічні пам’ятки є цінним джерелом для вивчення давньої та середньовічної історії України, матеріальної культури, рівня розвитку господарських можливостей окремих археологічних культур.

Археологічна спадщина Києва представлена значною кількістю пам’яток різних історичних епох. В українській столиці взято на облік та поставлено під охорону держави 69 пам’ятки археології, серед них 23 пам’ятки національного значення, 35 місцевого та 11 нововиявлених, визначено археологічні та архітектурні заповідні охоронні зони, а також зони регулювання забудови трьох категорій та зони охоронюваного ландшафту⁶⁰.

Особлива цінність культурного шару на території Києва полягає в тому, що вони відображають безперервність історії заселення міської місцевості починаючи з епохи пізнього палеоліту. Так, видатним археологом В. Хвойкою ще в 1893 р. була відкрита т.зв. Кирилівська стоянка первісних людей, вік котрої оцінюється приблизно у 20 тис. років⁶¹. Однак найбільш потужним є давньоруський культурний шар, перші пам’ятки котрого датуються Х ст. та відображають історію міста періоду його піднесення за років правління великих князів київських Володимира (980 – 1015) та Ярослава Мудрого (1019 – 54), котрі дали умовні назви виявленим територіям київських міських укріплень – дитинців, котрі формували історичне ядро міста (т.зв. «місто Володимира» та «місто Ярослава»).

Специфіка охорони археологічних пам’яток Києва полягає в тому, що культурні шари минулих епох знаходяться на території сучасного міста. Це з одного боку робить можливим їх дослідження переважно лише в зонах будівництва, а з іншого – саме під час земляних робіт, пов’язаних з будівництвом, звичайно і відбувається їх руйнування.

З метою упорядкування ведення таких робіт і уникнення можливості випадкового руйнування будівельними організаціями археологічних пам’яток, виконкомом Київської міської Ради народних депутатів ще 10 березня 1973 р. було прийнято рішення № 422 «Про створення в м. Києві археологічних заповідних зон і архітектурних заповідників, зон регулювання забудови та охоронюваного ландшафту», яким було визначено зони суцільного залягання культурних шарів⁶².

Надалі, після доопрацювання фахівцями різних галузей наявної на той час інформації, виконкомом Київської міської Ради було прийнято нове рішення № 920 від 16 липня 1979 р. «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам’яток історії та культури в м. Києві», яким відкореговано межі охоронних зон, а ділянки, де залягають унікальні культурні шари з особливо важливими історико-культурними цінностями отримали статус археологічних заповідників. Це рішення є чинним і сьогодні.

На даний час визначено межі восьми археологічних заповідників: парку-музею «Стародавній Київ», Михайлівської гори, району Видубицького монастиря і Звіринецьких печер, гори Щекавиці, урочища Церковщина, Китаєва у межах городища і трьох курганних груп, Пирогівського та Хотівського городищ.

Разом із цим, було визначено межі трьох археологічних зон: перша з них охоплює територію історичного центру міста (до неї включені Поштова площа, Володимирський узвіз, вул. Трьохсвятительська, вул. Костельна, Майдан Незалежності, вул. Пушкінська, вул. Прорізна, вул. Ярославів Вал, Львівська площа, вул. Бульварно-Кудрявська, вул. Обсерваторна, вул. Кудрявська, вул. Смірнова-Ласточкіна, вул. Верхній і Нижній Вал, вул. Кирилівська (проектна траса), вул. Нижньоюрківська, схили гір до Кирилівських висот, Врубелівський узвіз, вул. О.Теліги, вул. Кирилівська, вул. Оленівська, вул. Набережно-Лугова, вул. Набережно-Хрещатицька.); друга охоплює територію колишнього Микільського монастиря, третя – Кловського монастиря.

Функціонування археологічних заповідників та зон покликане сприяти збереженні культурного шару, перш за все на території ядра Києва X-XIII ст. - Старокиївській горі, яка разом із горами Замковою і Дитинкою увійшла до складу парку-музею «Стародавній Київ». Прилегла до неї Михайлівська гора також була включена до археологічного заповідника.

Аналогічна ситуація склалася і з горою Щекавицею, де у 1981 р. було виявлено давньоруську кам’яну церкву XII ст., а в 1992 р. відкрито великий могильник Х – ХІІ ст., який повністю досліджено в 1995 р. Тоді ж, дослідженнями східної частини гори підтверджено існування тут потужного культурного шару давньоруського часу, що свідчить про щільність забудови гори і відповідно про її важливу роль у структурі міського простору стародавнього Києва.

Поділ, який був торгово-ремісничим посадом давнього Києва, з огляду на велику глибину залягання тут культурних шарів давньоруської доби, віднесено до археологічної охоронної зони, яка, на відміну від заповідної, не складає суцільного просторового масиву. До охоронної зони також увійшли окремі розрізнені ділянки на Печерську та схили лук’янівського плато з боку Подолу до Кирилівських висот.

Існуючий нині розподіл заповідних зон не відповідає результатам новітніх наукових напрацювань: так, скажімо, історичне передмістя давнього Києва Копирів кінець розміщується поза межами заповідних зон⁶³.

Важливе значення для дослідження археологічного потенціалу міста мало створення у 1970 р. Київської постійно діючої археологічної експедиції при Інституті археології АН УРСР (нині НАН України). Експедицію очолив П. Толочко. Експедиція протягом тривалого часу займається дослідженнями культурного шару стародавнього Києва та розробкою практичних заходів задля його збереження.

Впродовж свого існування Експедиція проводила дослідження пам’яток археології Х – ХVІІІ ст. Подолу, Гончарів та Кожум’як, Печерська та Верхнього Києва. У 2001 – 02 рр. члени Київської експедиції брали участь у дослідженні західної частини «міста Ярослава», в ході котрого було виявлено не лише залишки житлових споруд Києва різних періодів міської історії, але й археологічні знахідки, датовані епохою енеоліту (IV – III тис. до н.е.), а в 2006 р. було проведено ряд археологічних досліджень Києво-Печерської лаври в районі Ближніх печер, що дозволило зібрати колекцію знахідок, яка має велике значення для вивчення середньовічної історії Києво-Печерської лаври.

В роки незалежності України активізувалися спелео-археологічні дослідження стародавнього підземного будівництва на території Києва, котрі проводилися зусиллями відділу охорони археологічної спадщини Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень спільно с Музеєм історії міста Києва. Були здійснені розкопки Звіринецьких, Гнілецьких та Китаївських печер, обстежені підземелля в Старому міста, на Печерську, Щекавиці, Кирилівських висотах та Смородинському узвозі, створений каталог київських підземель, що нараховує понад 300 пам’яток⁶⁴.

Значною проблемою для дослідників археологічної спадщини Києва є періодичне руйнування культурного шару під час ремонтно-будівельних робіт. Одним із прикладів може слугувати дослідження території Старого арсеналу, де у XVII – XVIII ст. розміщувався жіночий Вознесенський монастир, а в 1764 р. постали будівлі Арсеналу. Під час досліджень було виявлено, що монастирський некрополь, розміщений на території монастиря, був значною мірою поруйнований ще під час будівельних робіт XVIII – XIX ст.

Іншим завданням у справі охорони та збереження археологічних пам’яток Старого арсеналу є їх музеєфікація, тобто, створення в структурі Мистецького Арсеналу спеціалізованого археологічного музею, що мав би власну науково-методологічну та матеріально-технічну базу. Музеєфікація пам’яток історії – найбільш оптимальний варіант для залучення історико-культурної спадщини міста до розвитку туристичної галузі як способу популяризації міської історії Києва⁶⁵.

Пріоритетною є справа відновлення раніше втрачених пам’яток археології, однак реконструкція має проводитися лише на основі детального наукового аналізу та відповідно з міркуваннями доцільності. Україна ратифікувала Ризьку хартію 2000 р. «Про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини». Згідно з нею, реконструйована пам’ятка не повинна спотворювати містобудівне або ландшафтне середовище та завдавати шкоди наявній історичній забудові.

Реконструкція історичних пам’яток без проведення детального наукового аналізу не може вважатися повноцінним відновленням об’єкту історичної та культурної цінності, адже в такому випадку його автентичність втрачається. Саме відсутність можливості провести наукову експертизу стала на перешкоді реконструкції Десятинної церкви та Литовського замку в Києві, незважаючи на те, що плани щодо їх відновлення виношувалися міською владою з перших років української незалежності.

Кроком вперед у справі охорони археологічних пам’яток стало прийняття Закону України «Про охорону археологічної спадщини» 18 березня 2004 р., покликаного оновити термінологічну базу, визначити права та обов’язки дослідників-археологів, оптимізувати регулювання суспільних відносин, пов’язаних з охороною пам’яток археології. Разом із прийняттям даного закону, Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини від 18 січня 1992 р. Конвенція проголошувала археологічну спадщину частиною європейської історичної пам’яті та підкреслювала необхідність її збереження. Українські органи державної влади даними кроками намагалися наблизити справу охорони археологічних пам’яток в Україні до передових західноєвропейських стандартів. З цією ж метою Кабінетом Міністрів України була прийнята «Комплексна програма паспортизації об’єктів культурної спадщини на 2003 – 2010 роки». Втім, складна ситуація в українській економіці не дала змоги реалізувати амбітні задуми повною мірою⁶⁶.

Особливу пильність науковці мають проявляти під час проведення будівельних робіт. Комерціалізація будівничої справи в Києві, стрімке поширення новобудов та слабкість або відсутність контролю за цими процесами з боку органів державної влади часто призводять до знищення численних археологічних пам’яток, котрим ніколи не судилося потрапити у поле зору науковців-археологів. Проблема поєднання історичного ландшафту разом із сучасною забудовою – плодом модерної цивілізації, – є одним із найбільш актуальних викликів для українського суспільства.

Певні труднощі існують також в охороні підземних пам’яток, оскільки значна частина археолого-спелеологічних пам’яток залишаються немузеєфікованими. Задля їх збереження має бути встановлений особливий режим охорони та використання територій, на котрих вони розташовані, згодом пам’ятки мають бути каталогізовані та музеєфіковані.

Серед проблем практичної сфери, з котрими регулярно зіштовхуються археологи у своїй діяльності – активізації процесів роздержавлення та приватизації земельних ресурсів після зламу світової соціалістичної системи. Згідно з Законом України «Про перелік пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації» землі історико-культурного призначення, до яких належать також землі з розміщеними на них археологічними пам’ятками, не можуть бути приватизовані, а будь яка діяльність, не пов’язана з їх цільовим призначенням, заборонялося. Але при видачі державних актів на право приватної власності та виготовленні проектної документації на будівництво чимало пам’яток археології не були враховані і, таким чином, опинилися у приватних руках. Подібні випадки призвели до втрати багатьох цінних пам’яток археології як в Україні загалом, так і в Києві зокрема.

Таким чином, активна господарська діяльність людини, відсутність чіткої державної політики у сфері охорони археологічних пам’яток, недостатність фінансування археологічних досліджень, потрапляння значної кількості пам’яток археології у приватну власність – головні проблеми, з котрими зіштовхуються науковці та небайдужа громадськість на цьому шляху.