Розділ 3. Охорона об’єктів всесвітньої спадщини юнеско в києві

В сучасному світі охорона історико-культурної спадщини є не лише справою державної влади окремих країн світу, але й сферою інтересів міжнародних організацій, головною з яких є ЮНЕСКО – Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, підрозділ ООН, створений 16 листопада 1945 р.

Україна є членом ЮНЕСКО з 12 травня 1954 р., коли в Організацію вступила її попередниця УРСР, а з грудня 1962 р. в Парижі функціонує постійне представництво України при ЮНЕСКО. Координацію діяльності національних інституцій, яка пов'язана з участю України в ЮНЕСКО, здійснює Національна Комісія у справах ЮНЕСКО (діє з 1956 року)³⁷.

Створення ЮНЕСКО стало наслідком впровадження в європейській законотворчій традиції трьохступеневої системи класифікації пам’яток, згідно з якою окрім пам’яток загальнодержавного та місцевого значення вводилася в обіг категорія пам’яток світового значення. Зародження подібної класифікаційної системи стало свідченням значного поступу в пам’яткоохоронній теорії Західного світу. Втім, законодавче оформлення подібних тенденцій стало реальним лише у 1972 р. на XVII сесії Генеральної конференції ООН, що ухвалила «Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини»³⁸. В жовтні 1988 р. УРСР ратифікувала Конвенцію, тим самим задекларувавши своє прийняття світових стандартів пам’яткоохоронної сфери. У Конвенції зазначалося, що окремі цінності культурної і природної спадщини становлять значний інтерес і вимагають збереження як частини всесвітньої спадщини людства. Таким чином, зважаючи на небезпеки, що їм загрожують, міжнародне співтовариство має брати участь в охороні природної і культурної спадщини і колективно сприяти, не замінюючи при цьому діяльність держави з охорони розташованих на її території об’єктів світової спадщини, а гармонійно доповнюючи її. З цією метою створювався спеціальний комітет ЮНЕСКО, що займався формуванням Списку всесвітньої спадщини³⁹. Станом на 2013 р. у Списку світової спадщини ЮНЕСКО перебуває 981 об’єкт у світі, з яких 759 є культурними, 193 – природними, а 29 – змішаними⁴⁰.

В Києві знаходиться два об’єкти світової спадщини – Софійський собор з прилягаючими до нього монастирськими спорудами та ансамбль Києво-Печерської лаври. Вони були включені до Списку світової спадщини рішенням XIV сесії Міжнародного комітету ЮНЕСКО зі збереження всесвітньої культурної та природної спадщини, котра відбулася в Канаді 7 – 12 грудня 1990 р. Якщо протягом наступних десятиліть до Списку додавалися об’єкти в інших регіонах України (на кшталт історичного центру Львова, пунктів геодезичної дуги Струве, букових пралісів Карпат та ін.), то в Києві на даний час кількість об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО залишається незмінною.

Софійський кафедральний монастир – архітектурний ансамбль колишнього чоловічого монастиря, що нині входять до складу Національного заповідника «Софія Київська», розташованого в місті Києві по вул. Володимирській, 24. Комплекс споруд розміщується в історичному центрі Києва та в давні часи складав частину т.зв. «міста Ярослава». З первісного комплексу монастирських споруд зберігся мурований собор Святої Софії⁴¹. Літописи пов’язують побудову Собору, котрий мусив стати митрополичим храмом, з ім’ям великого князя київського Ярослава Мудрого. Згідно з «Повістю минулих літ», закладення Собору Святої Софії відбулося у 1037 р. на місці, де раніше було «поле за градом», на котрому князь Ярослав розбив у битві військо половців, що обложило Київ. Проте дані археологічних досліджень свідчать, що дана територія не знаходилася поза межами міських укріплень, а була заселена й забудована задовго до правління Ярослава Мудрого⁴². За допомогою досліджень фресок і графіті в храмі, проведеними археологом, медієвістом та культурологом Н. Нікітенко, будівництво храмової споруди відбувалося на межі правління київських князів Володимира і Ярослава приблизно у 1011 – 18 рр.⁴³

Собор – унікальна пам’ятка давньоруського зодчества, зведена у візантійському стилі. Прообразом його побудови послугував однойменний Софійський Собор у Константинополі (нині музей Айя-Софія у Стамбулі), столиці Візантійської імперії, зведений у VI ст. н.е. за правління імператора Юстиніана (527 – 565 рр.). Константинопольський прообраз заслужено викликав захоплення у сучасників своєю величчю і пишністю, тому не дивно, що саме він послугував зразком для будівництва мурованих храмів на Русі.

Втім, сучасного вигляду Собор набув після капітальних ремонтно-реставраційних робіт у XVII – XVIII ст. Найбільші трансформації мали місце за гетьманування Івана Мазепи, котрий був також видатним для свого часу меценатом. Був змінений екстер’єр відкритих галерей храму: над ними були збудовані додаткові поверхи, а галереї було перетворено на закриті приміщення; фасади Собору було побілено, а в додачу до 13 бань, котрі були збудовані ще за княжих часів, було збудовано 6 нових, усі бані Собору були позолочені, а також їм було надано грушоподібних форм. В сукупності з додаванням вишуканих фронтонів і фігурного ліплення на фасадах, ці трансформації докорінно змінили зовнішній вигляд Софійського Собору: замість візантійського стилю Собор набув барокових рис, котрі були збережені до сучасності.

Під час великих будівельних робіт XVIII ст. в додаток до Собору було зведено ряд нових приміщень: будинок митрополита, братський корпус, келії, будинок консисторії і трапезна, що збереглися до наших днів. Таким чином, будівля Собору разом з перерахованими спорудами склали відомий нині архітектурний ансамбль Софійського кафедрального монастиря, та сформували цілісний об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

На відміну від екстер’єру, інтер’єр Софійського Собору зберіг основні риси архітектури та образотворчого мистецтва ХІ ст. Збереглися 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму – центральну баню і головний вівтар; зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти – фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві, – розміщеної в центральній апсиді з внутрішньої сторони купола. Мозаїка має 6 метрів в висоту. Унікальність мозаїчного зображення полягає в тому, що з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах⁴⁴.

Діючий монастир на території ансамблю існував до 1786 р., коли у зв’язку із секуляризацією церковних земель Софійський монастир був закритий. Після його ліквідації на даній території розміщувалися відомчі установи, підконтрольні митрополиту Київському і Галицькому: собор Святої Софії із подвір’ям, митрополичий дім з економією та духовна консисторія.

Початок оформлення юридичного статусу архітектурного комплексу Софійського монастиря був даний у 1934 р., коли було створено Софійський архітектурно-історичний заповідник, до складу якого спочатку увійшли лише будівля Собору та дзвіниця. Справжню увагу світової громадськості Софійський заповідник, котрий з часом включив до свого складу нові архітектурні об’єкти, здобув завдяки тому, що в 1987 р. Міжнародне журі Гамбурзького фонду ФРН присвоїло йому «Європейську Золоту медаль за збереження історичних пам’яток». У 1994 р. заповіднику було надано статус національного закладу культури. Найбільш значною відзнакою історико-культурного значення Софії Київської стало внесення архітектурного комплексу до Списку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО у 1990 р.

Актуальним питанням збереження та охорони комплексу Софійського монастиря в роки української незалежності стали перспективи передачі храмових споруд у розпорядження окремих християнських конфесій. підставою для подібних посягань стало видання Указу Президента України № 279 від 21 березня 2002 р. «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». Втім, зважаючи на негативний досвід користування церковними організаціями приміщеннями Кирилівської та Андріївської церков було вирішено не надавати Софійський Собор у користування конфесій. Рішучу позицію у 2002 р. зайняла тодішній директор Національного заповідника Н. Куковальська, наголошуючи, що пам’ятки виняткового історико-культурного значення бажано зберігати у статусі музеїв.

Зважаючи на статус Національного заповідника та об’єкта Списку світової спадщини ЮНЕСКО, архітектурний ансамбль Софійського Собору користується підвищеною увагою органів влади, громадських об’єднань та міжнародних організацій до справи свого збереження та охорони. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 624 була затверджена Комплексна програма збереження об’єктів Національного заповідника «Софія Київська» на 2003 – 10 рр. Окрім безпосередньо збереження пам’яток архітектури та пов’язаних творів монументального мистецтва, музейних предметів та колекцій, Програма мала метою вдосконалення науково-дослідної, науково-методичної та культурно-освітньої діяльності заповідника.

Серед основних завдань Програми декларувалися зокрема:

• усунення чи мінімізація та запобігання впливу негативних техногенних, містобудівних і природних процесів на технічний стан об’єктів заповідника;

• проведення комплексних наукових досліджень об’єктів заповідника;

• здійснення заходів з упорядкування території заповідника;

• забезпечення раціонального використання об’єктів заповідника та функціонування його як національного закладу культури.

Серед конкретних заходів, пропонованих Програмою, підкреслювалася першочергова необхідність підтримання особливого температурно-вологового режиму, оптимального для зберігання мистецьких цінностей. Саме цей пункт договору про користування Кирилівською та Андріївською церквами не могли виконати церковні організації, що стало одним із вирішальних аргументів на користь збереження музейного статусу Софійського Собору.

Загальний обсяг фінансування Програми склав 93,479 млн. грн., з яких бюджетних асигнувань 35,423 млн. грн., інших надходжень, в т.ч. фінансової допомоги від ЮНЕСКО – 58,056 млн. грн.⁴⁵

Першочерговим завданням у справі збереження архітектурного ансамблю Софії Київської була фіксація її охоронної зони, котрої заповідник не мав. У 2005 р. авторський колектив Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури містобудування вперше склав документ «Межі і режим зон охорони ансамблю споруд Софійського собору Національного заповідника «Софія Київська»», котрий в тому ж році був затверджений Міністерством культури і туризму України. Розробники документу визначили перелік об’єктів та територій, що становили характерне середовище ансамблю Софії Київської та підлягали особливому режиму охорони з боку держави⁴⁶.

Зважаючи на те, що комплекс Софійського монастиря є одним із двох об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Києві, для охорони та збереження його складових частин був розроблений особливий режим опіки. Задля створення оптимальних умов збереження історичного середовища, в котрому розмішуються Софія Київська, було запроваджено поняття охоронних зон, котрі в юридичному аспекті були аналогом буферних зон, визначених законодавством країн Заходу для об’єктів Світової спадщини. Охоронна зона ансамблю споруд Софійського собору площею 111,81 га була затверджена наказом Міністерства культури і туризму України від 23.12.2005 р. № 1076, а її межі співпадають з межами пам’ятки археології національного значення «Культурний шар «Міста Ярослава»». Визначення охоронної зони навколо Софійського монастиря був переглянутий після ХХХІІ сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (м. Квебек-Сіті, Канада, 2008 р.), коли межі території охоронних зон Києво-Печерської Лаври та ансамблю споруд Софійського собору були поєднані територією пам’ятки ландшафту місцевого значення «Сторичний ландшафт Київських гір і долини р. Дніпра» (що затвердив відповідний наказ Міністерства культури і туризму від 3 лютого 2010 р.) за рахунок паркової території першої надзаплавної тераси та схилів правого берега Дніпра. Нова об’єднана охоронна зона була розроблена у розділі «Збереження та охорона історико-культурної спадщини» історико-архітектурного опорного плану м. Києва. Зазначені матеріали були розроблені Науково-дослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури України.

У буферних зонах пам’яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО режим використання території передбачає:

• збереження розпланування, пам’яток та об’єктів культурної спадщини, елементів історичного упорядження;

• необхідність проведення археологічних досліджень і музеєфікації археологічних об’єктів; заборону нищення археологічного культурного шару; необхідність резервації нерозкопаних ділянок культурного шару як еталону на майбутнє;

• забезпечення сприятливого для пам’яток гідрологічного режиму, пожежної безпеки, захисту від динамічних навантажень та інших негативних техногенних і природних впливів;

• проведення робіт щодо реставрації і пристосування пам’яток культурної спадщини, упорядження та озеленення території за спеціальними проектами, погодженими центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Про всі архітектурні перетворення, заплановані в буферних зонах пам’яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та ансамблю споруд Софійського собору), необхідно завчасно інформувати Центр всесвітньої спадщини у Парижі⁴⁷.

Загалом, режим охоронних зон, в яких розміщені об’єкти світової спадщини ЮНЕСКО, покликаний мінімізувати негативний техногенний та антропогенний вплив сучасної цивілізації на стан історичних пам’яток, що мають особливу історико-культурну цінність. На територіях буферних зон пам’яток світової спадщини ЮНЕСКО нове будівництво обмежується. Заборонено будівництво будинків підвищеної поверховості, а також висотних будинків. На зазначених територіях допускається лише реставрація і реабілітація пам’яток та реконструкція інших будівель і споруд без збільшення їх висотних параметрів.

Загалом, Національний заповідник «Софія Київська» отримав потужний імпульс для власного розвитку після 2005 р. 30 грудня цього року Президент України В. Ющенко підписав Указ № 1881/2005 «Про невідкладні заходи щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру», метою якого визначено збереження і реабілітацію пам’яток Національного заповідника «Софія Київська». Кабінету Міністрів України було доручено розробити план заходів на 2006 – 08 рр. щодо проведення науково-дослідних та ремонтно-реставраційних робіт на об’єктах заповідника. Зокрема, були проведені ремонтно-реставраційні роботи на будівлі собору Святої Софії, реставраційно-реабілітаційні роботи на брамі Заборовського та будинку митрополита, у т.ч. було відновлено його інтер’єри. Також на базі заповідника було створено майстерню з реставрації рухомих пам’яток історії та культури⁴⁸.

Проблеми пам’яткоохоронної діяльності Національного заповідника «Софія Київська» обговорювалися в ході організованої ним ІІІ Міжнародної конференції 2007 р. На конференції були присутні експерти ЮНЕСКО, котрі наголошували на необхідності вдосконалення нормативно-правового режиму в зонах охорони Софійського кафедрального монастиря, зокрема, запровадження більш суворого контролю над слабо контрольованими процесами приватизації земель в межах охоронних зон.

У тому ж 2007 р. Національний заповідник «Софія Київська» виступив з ініціативою на адресу ЮНЕСКО з пропозицією внести до Списку всесвітньої спадщини дві свої філії – Кирилівську та Андріївську церкви. Керівництво заповідника, Національна комісія України в справах ЮНЕСКО та профільні міністерства підготували необхідний для внесення пакет документів та відправили їх в Париж. На сесії в липні 2008 р. ЮНЕСКО розглянула дане питання і з 2009 р. ці філії Національного заповідника «Софія Київська» перебувають в статусі кандидатів на занесення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Другим об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в м. Києві є Києво-Печерська Лавра – монастир, заснований за правління князя Ярослава Мудрого у 1051 р. Свою назву він отримав від печер, в котрих оселялися їх мешканці – ченці, що й закладали основи традиції чернецтва на давньоруських землях. Архітектурний ансамбль монастиря формувався протягом ХІ – ХХ ст., а його ядром став собор Успіння Пресвятої Богородиці, котрий сформував новий тип храму на Русі, оскільки після створення собору в Києві почали з’являтися схожі храми і в інших давньоруських містах.

Вже в ХІІ ст. монастир став значним осередком духовно-культурного життя Східної Європи, свідченням чого стало отримання статусу лаври у 1169 р., що певною мірою означало утвердження автономії та зменшення залежності від Константинопольського патріарха. В той же час, монастир неодноразово зазнавав розорення кочовиками – у 1096 р. від половців, в 1240 р. від монгольського хана Батия, у 1482 р. від кримського хана Менглі-Гірея.

Примітною ознакою монастиря був той факт, що Собор Успіння Пресвятої Богородиці з середини ХIV ст. став усипальницею князівських та інших знатних родів.

Як і у випадку із Софійським собором, архітектурний образ Києво-Печерської лаври значною мірою сформувався за гетьманування І. Мазепи, котрий власним коштом збудував монастирський мур із баштами та брамами та церкву Всіх святих над економічною брамою, а також відновив Свято-Троїцьку церкву над Святою брамою та позолотив бані собору Успіння Пресвятої Богородиці⁴⁹. Окрім того, до собору було прибудовано окремі приділи. Меценатську справу на користь Києво-Печерської лаври продовжив наступний гетьман І. Скоропадський. Символом барокової доби в історії лаврського комплексу стала побудова у 1731 – 45 рр. Великої лаврської дзвіниці за проектом архітектора Й.-Г. Шеделя. Особливого значення у XVIII ст. набула лаврська друкарня, головний центр українського друкарства цього періоду історії. До початку ХХ ст. продовжувалося формування архітектурних комплексів Ближніх і Дальніх печер, тривало спорудження келій, галерей та інших споруд.

Монастир було закрито радянською владою в 1929 р. Жахливої втрати зазнав комплекс Києво-Печерської лаври у роки Другої світової війни, коли 3 листопада 1941 р. собор Успіння Пресвятої Богородиці був підірваний радянськими саперами⁵⁰.

Початок лібералізації суспільного та духовно-культурного життя в СРСР у 1985 р. та особливо святкування 1000-ліття хрещення Русі у 1988 р. посприяли передачі частини архітектурного комплексу Лаври у користування православної церкви. Нині на території монастиря розміщуються резиденція Київського митрополита Української православної церкви Московського патріархату, духовні семінарія та академія. Церква займає 16 споруд комплексу Дальніх та 19 споруд Ближніх печер. На верхній території Лаври розташовані заповідник, декілька музеїв та ряд інших установ⁵¹.

Монастирський комплекс Лаври було визнано державним історико-культурним заповідником ще у 1926 р. Міжнародне визнання свого унікального історичного та мистецько-культурного значення Києво-Печерська лавра здобула на XIV сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО з питань збереження всесвітньої культурної та природної спадщини у м. Банф (Канада), що проходила 7 – 12 грудня 1990 р. На сесії було прийнято рішення про внесення архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври до Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Слідом за визнанням з боку ЮНЕСКО статус Лаври був переглянутий українською державною владою і 13 березня 1996 р. заповіднику було надано статус національного⁵².

Привернення уваги громадськості та органів державної влади до проблем збереження історичного комплексу монастиря посприяло вирішенню питання відбудови Успенського собору – історичного ядра лаврського архітектурного ансамблю. Вже 9 грудня 1995 р., до офіційного набуття Києво-Печерською лаврою статусу Національного заповідника, Президент України Л. Кучма видав Указ про відновлення Успенського собору. Відновлювальні роботи проходили у великому поспіху, оскільки перед будівельниками було поставлено завдання здати об’єкт до святкування 950-ліття Києво-Печерської лаври у 2001 р. Як наслідок поспішності, було вирішено використовувати при будівництві сучасні будівельні матеріали. Період відбудови тривав з 1998 по 2000 рр.; собор Успіння Пресвятої Богородиці був відновлений у барокових формах, в яких він перебував на час своєї руйнації у 1941 р. Автентичні частини храму, що збереглися на час відновлення, були залишені як складові відбудованого собору⁵³. Після кількох років робіт собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври був освячений Київським митрополитом Володимиром на День незалежності України 24 серпня 2000 р.⁵⁴

Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» являє собою розгалужений музейний та науково-дослідний комплекс, котрий займається охороною та збереженням як рухомих, так і нерухомих об’єктів історико-культурної спадщини. На його території функціонують Музей книги і друкарства України, Музей історичних коштовностей України, Музей українського народного декоративного мистецтва, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Виставка мікромініатюр М. Сядристого, Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара, Державна історична бібліотека України, керівні органи Українського товариства охорони пам’яток історії і культури та його Київської організації, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України, Науково-дослідний інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. Громашевського Академії медичних наук України та ряд інших установ.

Після внесення комплексу Лаври до Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО постало питання наукового дослідження та взяття на облік об’єктів культурної спадщини, що входять до ансамблю монастиря. Державний реєстр національного культурного надбання у 1999 р. визначив перелік 110 пам’яток архітектури, котрі переходили під охорону держави та складали об’єкт світової спадщини ЮНЕСКО⁵⁵. Окрім власне пам’яток Києво-Печерської лаври, до юрисдикції заповідника належала пам’ятка давньоруської архітектури – Церква Спаса на Берестові. Втім, зважаючи на відсутність взаєморозуміння між керівництвом заповідника та редколегією тому «Київ» Зводу пам’яток історії та культури України, існують певні розбіжності у визначенні кількості пам’яток та їх найменуванні: так, третя частина першої книги тому «Київ» Зводу наводить перелік 112 пам’яток архітектури, 7 пам’яток археології, 107 пам’яток історії та 33 пам’яток мистецтва, розташованих та території лаврського комплексу.

Найбільш болісним питанням у сфері охорони та збереження архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври є перебування частини його території у користуванні УПЦ МП. Наукові комісії неодноразово підкреслювали численні порушення режиму зберігання рухомих та нерухомих пам’яток історії та культури з боку церковників, зокрема постійні порушення температурно-вологового режиму, що несприятливо відображаються на стані предметів образотворчого мистецтва, зокрема живопису, нашарування кіптяви тощо. Однак найбільш загрозливим виглядає ведення церквою самовільної забудови території Києво-Печерської лаври. З початку передачі церкві перших територій у 1988 р. кількість новобудов, знесених та перебудованих об’єктів Нижньої лаври сягнула вже кількох десятків. З 66 переданих УПЦ МП архітектурних об’єктів станом на 2009 р. було перебудовано 36, з’явилося 10 новобудов. Печери, котрі знаходяться в аварійному стані, нині продовжують активно експлуатуватися церквою. Сукупність цих факторів призводить до стрімкого руйнування історичного ландшафту Києво-Печерської лаври.

Найбільшого розголосу здобув скандал, пов’язаний з руйнуванням протягом однієї ночі західної брами Лаври у жовтні 2007 р. Громадська думка пов’язувала його з умисним задумом церковного керівництва, адже вантажні автомобілі не могли завозити на територію монастиря будівельні матеріали для проведення забудови. 9 грудня цього ж року ворота були відбудовані, але вже у більшому розмірі, таким чином, їх історико-культурна автентичність була втрачена.

Виразним є дисбаланс у фінансування заповідника і монастиря: так, протягом 2005 – 07 рр. монастир отримав з державного бюджету 25 млн. грн., в той час як заповідник – лише 3 млн.⁵⁶

Реакцією на претензії православної церкви на території Національного заповідника стало встановлення Київською міською радою мораторію на відчуження або передачу нерухомого майна і землі Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника 13 грудня 2007 р. У тому ж 2007 р. Президент України В. Ющенко вирішив не передавати пам’ятку давньоруської архітектури Церкву Спаса на Берестові у користування УПЦ МП.

Зважаючи на існуючі проблеми охорони та збереження пам’яток на території Києво-Печерської лаври Національний заповідник регулярно виступає з ініціативами у пам’яткоохоронній сфері, зокрема пропонує сприяти утворенню Міжвідомчої незалежної експертної групи, що займалася б моніторингом ситуації та подоланням труднощів у нормативно-правовій сфері, а також розглянути та затвердити Концепцію та Комплексну програму розвитку Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, котрі мають стати основою Генерального плану.

ЮНЕСКО не залишалася осторонь тривожних тенденцій у справі охорони та збереження об’єктів світової спадщини в Києві. Ситуація загострилася у березні 2009 р., коли експертна група ЮНЕСКО відвідала з інспекцією Київ⁵⁷. Експерти висловили занепокоєння станом буферної зони об’єктів ЮНЕСКО, оскільки Україна не узгоджувала забудову зони із міжнародною спільнотою, що вона зобов’язувалася робити під час внесення Софійського собору та Києво-Печерської лаври до Списку всесвітньої спадщини. Окрім цього пункту, експерти ЮНЕСКО висловили свою стурбованість через забудову схилів Дніпра, котрі призводять до їх поступового сповзання, а також відсутність контролю за несанкціонованою забудовою з боку Державної служби з питань національної культурної спадщини при Міністерстві культури. Залишивши невтішні висновки, експерти ЮНЕСКО полишили столицю України.

За підсумками даного візиту відбулася нарада у Секретаріаті Президента України 8 червня 2009 р., в якій взяли участь представники Міністерств культури і туризму, закордонних справ, регіонального розвитку та будівництва, Київської міської державної адміністрації, Національної комісії у справах ЮНЕСКО, Державної служби з питань національної культурної спадщини, Національного заповідника «Софія Київська» та Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. За підсумками наради було прийнято рішення про терміновий аналіз стану забудови в буферних зонах навколо об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, зокрема існуючої та запланованої забудови в історичних районах міста.

11 червня 2009 р. Верховна рада України розглянула проект постанови «Про збереження комплексу Києво-Печерської Лаври та подальший розвиток Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника». Проект був розроблений парламентським Комітетом з питань культури і духовності. В ньому проголошувалося, що неузгодженість дій Київської міської державної адміністрації та органів центральної влади призвели до загрози виключення Лаври зі Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та навіть його фактичного знищення. Пропонувалося передати весь комплекс Києво-Печерської Лаври у власність держави під юрисдикцію Міністерства культури і туризму України, розробити новий Генеральний план національного заповідника, котрий відповідав би вимогам Закону України «Про охорону культурної спадщини», Земельного кодексу України, інших законодавчих актів та міжнародних договорів, ратифікованих державою. Ще однією важливою вимогою було примусове виселення з території монастирського комплексу фізичних осіб та організацій, діяльність яких не відповідає цілям діяльності національного заповідника. Проект постанови містив амбітні плани щодо матеріально-технічного переоснащення науково-дослідних установ, вдосконалення проектної документації та запровадження суворого контролю за режимом забудови заповідної території. Втім, під час голосування проекту не вистачило п’яти депутатських голосів щоб бути прийнятим⁵⁸.

Тим часом питання охорони та збереження Лаври та Софії Київської в черговий раз привернуло увагу світової громадськості. 22 – 30 червня 2009 р. відбулася XXXIII сесія Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в столиці Андалусії м. Севілья (Іспанія), на котрій було розглянуто питання про стан Києво-Печерської лаври та Софійського собору. Був розроблений пакет рекомендованих українській владі заходів задля збереження об’єктів історико-культурної цінності у Києві, а саме:

• запровадження мораторію на будівельні роботи в буферних зонах, зокрема забудови навколо території земляних валів «Мистецького арсеналу», готельного комплексу неподалік Церкви Спаса на Берестові та інших об’єктів у межах буферних зон;

• об’єднання у рамках Генерального плану Києва основних і детальних планів розвитку міста, історичних пам’яток та буферних зон;

• вживання заходів щодо реставрації Лаврських печер.

Хоча дані вказівки носили рекомендаційний характер, їх злісне невиконання загрожувало занесенням об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО в Києві до переліку пам’яток, що знаходяться під загрозою.

Останнім на даний момент візитом офіційних представників ЮНЕСКО до України стала робоча поїздка міжнародної делегації, приурочена до 60-річчя членства України в організації. Делегацію очолила генеральний директор ЮНЕСКО Ірина Бокова; в ході візиту було проведене урочисте засідання Президії НАН України за участю представників Міністерства культури України. Офіційна сторінка Мінкульту у соціальній мережі Facebook виклала в мережу короткий звіт зустрічі⁵⁹.

Загалом, зважаючи на існуючі проблеми у сфері охорони об’єктів всесвітньої спадщини в Україні загалом та в Києві зокрема, відносини між українською владою та ЮНЕСКО є вельми ускладненими. Ситуація із Софію Київською та Києво-Печерською лаврою є ідентифікатором основних труднощів та протиріч у пам’яткоохоронній сфері, поступ на шляху вирішення яких означатиме не лише поліпшення відносин зі світовою спільнотою, але й фундаментальні зрушення на шляху збереження об’єктів історичної та культурно-мистецької цінності в українській столиці.