Розділ 2. Участь державної влади та громадських об’єднань у справі охорони історико-культурної спадщини києва

2.1. Класифікація історико-культурних пам’яток Києва

Для сучасного українського суспільства характерними є тенденції до актуалізації концептуальних питань історії, зростання зацікавленості громадян у джерелах історії та краєзнавчому дослідженні регіонів та окремих населених пунктів. Ключове значення в збереженні історичної пам’яті народу мають пам’ятки історії та культури, які не лише вбирають основні риси і тенденції окремих історичних епох, але й висвітлюють окремі аспекти історичного розвитку. Окрім цього, пам’ятки історії та культури мають мистецько-культурне значення, основу культурного надбання українського народу.

Ефективне дослідження пам’яток й визначення необхідних засобів їх охорони та збереження неможливі без розробки класифікаційних систем, що відображають їх специфіку.

На сьогоднішній день існують дві основні системи класифікації нерухомих пам’яток історії: за формально-типологічними ознаками та за змістом інформації, котрі несуть дані об’єкти.

За формально-типологічними ознаками нерухомі пам’ятки історії можуть бути поділені на:

1. будівлі адміністративного, громадсько-політичного, військового, наукового, культурно-освітнього, релігійного, житлового та іншого призначень;

2. інженерно-технічні й виробничі споруди;

3. природні об’єкти;

4. пам’ятні місця;

5. поховання;

Другим критерієм при класифікації нерухомих пам’яток історії та культури є їх походження. Згідно з даною класифікаційною системою, історико-культурні пам’ятки можна поділити на:

1. архітектури та містобудування;

2. археології;

3. воєнної історії;

4. монументального мистецтва.

Сучасне пам’яткознавство надає перевагу третій класифікаційній системі з вищеназваних, що головним критерієм класифікації визначає зміст інформації, що певні пам’ятки несуть.

Згідно з цією класифікаційною системою, нерухомі пам’ятки історії можуть бути поділеними на наступні групи:

1. державного устрою та суспільно-економічного устрою;

2. громадсько-політичного життя, соціальних та національних рухів;

3. військової історії;

4. виробництва і техніки;

5. науки, освіти й культури;

6. релігійного й церковного життя²².

Подібна класифікаційна система застосовувалася при підготовці наукових та проектних робіт першочергової важливості, таких як Звід пам’яток історії та культури України й Державний реєстр пам’яток історії та культури України, занесення пам’ятки в які може рахуватися юридичною підставою її взяття під опіку органів державної влади.

Пропоновані класифікаційні система мають здебільшого умовний характер, адже чимало історичних пам’яток згідно з ними можна віднести до кількох категорій одразу. Проте незважаючи на цю відносну умовність, вони можуть успішно використовуватися в пам’яткознавчій теорії, розробці науково-методологічних основ виявлення, дослідження та взяття на облік певних нерухомих історичних об’єктів.

2.2. Основні напрями державної політики у сфері охорони пам’яток історії та культури Києва

Питання дослідження, збереження та охорони історичних та культурних пам’яток особливо актуальні по відношенню до Києва як столиці України та центру утворення державності східнослов’янських племен. За свою близько 1500-річну історію місто переживало періоди як піднесення, так і занепаду, руйнацію часів Другої світової війни та декілька змін архітектурного образу міста в результаті численних перебудов. Однак, незважаючи на ці обставини, місто зберегло власну історико-культурну ідентичність. Окрім численних пам’яток історії та культури, взятих під опіку держави і занесених до Державного реєстру нерухомих пам’яток, у Києві створено три заповідника національного значення – Софію Київську, Києво-Печерський історико-культурний заповідник та Історико-меморіальний комплекс «Биківнянські могили», а також державні заповідники – історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» і державний історико-меморіальний заповідник «Лук’янівське кладовище»²³.

Державна політика у сфері охорони історико-культурної спадщини ґрунтується на законодавчих засадах, передусім, нормах Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 2000 р., а також Закону «Про охорону археологічної спадщини» 2004 р. Закон України «Про охорону культурної спадщини» регламентує питання першочергової важливості – віднесення того чи іншого об’єкта до категорії пам’ятки та відповідного його взяття під охорону держави. Відповідно до українського пам’яткоохоронного законодавства, на об’єкт нерухомої культурної спадщини та всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус пам’ятки лише при занесенні об’єкта до Державного реєстру нерухомих пам’яток України²⁴. Проте існування загальнодержавного закону не дає гарантії щодо його застосування у повному обсязі. Для створення дієвих механізмів використання юридичних норм Закону необхідно прийняти цілий ряд нових законодавчих актів, котрі всебічно б охоплювали та регламентували процеси захисту й збереження історико-культурної спадщини України.

В Україні, як і в більшості країн світу, не існує єдиного центрального незалежного органу, в компетенції якого знаходились би питання зі сфери охорони та збереження усіх видів пам’яток історії та культури. Відсутність міжвідомчої координації у даній сфері впливає на реальну ефективність діяльності органів державної влади в пам’яткоохоронній галузі.

На даний час справа обліку, охорони, реставрації пам’яток архітектури і містобудування є компетенцією Міністерства регіональної політики і будівництва, пам’ятками історії, археології та монументального мистецтва знаходяться у віданні Міністерства культури і туризму України²⁵. Безпосередньо питаннями цієї сфери завідують академічні та відомчі інститути, в т.ч. Інститут історії України при НАН України, котрий є своєрідним центром наукових досліджень та охоронної діяльності у сфері пам’яткознавства. Поточними справами займаються виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів. Відсутність єдиного керівного центру в сфері охорони історико-культурної спадщини є нагальним питанням, що стоїть на порядку денному протягом тривалого часу. Питання створення Національної служби охорони історико-культурної спадщини при Кабінеті Міністрів України порушується неодноразово на найвищому рівні. У 2002 р. були зроблені перші кроки зі створення подібної установи, що мала би потужну наукову і матеріальну базу з розгалуженою системою підрозділів на місцях. Тоді було задекларовано створення у найближчому майбутньому Державної служби з питань національної культурної спадщини²⁶, однак позитивні зрушення в цьому випадку не були доведені до логічного завершення, і 28 березня 2011 р. цей відомчий орган був ліквідований.

Державні інституції займаються проблемами вивчення, збереження пам’яток історії та культури, розробкою методологічних основ пам’яткознавства. Цими державними інституціями є структурні підрозділи в академічних інституціях, зокрема Центр пам’яткознавства НАН України та Науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури і туризму України, створений у травні 1995 р. На дані установи покладені функції здійснення наукових досліджень та організаційної діяльності у сфері забезпечення охорони та збереження об’єктів української історико-культурної спадщини²⁷.

Центр пам’яткознавства при НАН України був створений спільною постановою Президії НАН України та Головної ради УТОПІК у 1992 р. Наразі Центр є єдиною фаховою установою в Україні, що спеціалізується конкретно на пам’яткознавчій сфері. Одним із найбільш актуальних напрямів практичної діяльності Центру – всебічне сприяння музеєфікації об’єктів археологічної спадщини не лише у Києві, а й в Україні загалом. При Центрі пам’яткознавства також діє Науково-дослідний відділ «Часи козацькі», котрий спеціалізується на питаннях вивчення, збереження та охорони пам’яток козацької доби в історії України XVI – XVIII стт. У 1996 р. на його основі був створений Науково-дослідний інститут козацтва при Інституті історії України НАН України.

Говорячи про державну політику у сфері охорони та збереження історико-культурної спадщини, необхідно звернути увагу на Звід пам’яток історії та культури України. Підготовка Зводу розпочалася ще у 1972 р. разом із початком загальної паспортизації пам’яток історії та культури на території УРСР. Згідно з початковим задумом, Звід мав бути частиною великого загальносоюзного видання. Втім, основний масив виконаної роботи та публікація томів видання прийшлися вже на період незалежності України. У цілому підготовчий період затягнувся на тривалий проміжок часу, адже лише у 1986 р. з’явилися перші документи, які визначили науково-методичні й організаційні засади Зводу – «Методичні рекомендації» та «Положення про обов’язки і відповідальність виконавців»²⁸. У березні 1992 р. уряд незалежної України ухвалив Постанову «Про додаткові заходи щодо забезпечення видання томів Зводу пам’яток історії та культури України», яка зобов’язала місцеві органи влади і відповідні наукові установи активізувати роботу над виданням²⁹.

Науково-методичне керівництво підготовкою Зводу здійснвали інститути НАН України – історії України, археології, мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського. Базовою структурою підготовки всіх томів Зводу визначено відділ історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України НАН України³⁰.

Суттєво посприяло підготовці томів Зводу створення при видавництві «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана спеціалізованої Головної редакції Зводу, що мусила стати керівним та консолідуючим органом, що мусив об’єднувати зусилля місцевих редакційних колегій у підготовці матеріалів та їх публікації. Втім, створення Головної редакції не вирішувало наболілої проблеми фінансування, адже органи центральної влади не відповідали за грошове забезпечення редакційних колегій Зводу, поклавши цей обов’язок на місцеві органи влади.

На даний момент опубліковано три частини тому «Київ» Зводу пам’яток історії та культури України (у 1999, 2007 та 2011 рр.). Триває постійна пошукова та науково-дослідна робота з виявлення нових пам’яток історії в Києві та сприяння їх збереженню та охороні органами державної влади.

Створення єдиної державної системи охорони пам’яток історико-культурної спадщини, що тісно взаємодіяла б із недержавними громадськими організаціями – завдання першочергової важливості для української влади. Діяльність урядових інстанцій мусить тісно кооперуватися із зусиллями громадських об’єднань, наукових кіл та аматорів-краєзнавців.

Пам’ятки культурної спадщини м. Києва перебувають у всіх формах власності, передбачених чинним законодавством: державній, комунальній, приватній. Найбільш проблемними є пам’ятки приватної форми власності, які не використовуються і не утримуються в належному технічному стані з огляду на перспективні наміри власників (інвесторів) забудувати земельні ділянки, які звільняться після знесення аварійних пам'яток. Другою проблемною групою є будівлі-пам’ятки, у яких окремі приміщення чи групи приміщень перебувають у власності різних власників, що не дає змоги скоординовано проводити профілактичні, консерваційні та ремонтно-реставраційні роботи на пам’ятках.

Особливо загострилася в останні десятиріччя проблема сучасної забудови в зонах охорони пам’яток. Ця забудова своїми немасштабними формами спотворює традиційний характер середовища і знецінює конкретні пам’ятки, позбавляючи їх належного композиційно-видового впливу.

Важливе місце в державній політиці у сфері збереження та охорони історико-культурної спадщини Києва відіграє історико-архітектурний опорний план³¹ – науково проектна документація, що визначає історичні ареали та охоронні зони міста, аналізує історичний ландшафт та об’єкти історико-культурної спадщини, а також дає узагальнену оцінку культурній спадщині конкретного населеного пункту, зокрема, Києва. Дана документація складається та затверджується на рівні місцевих виконавчих органів влади. Історико-архітектурний опорний план Києва визначає в межах міста три історичні ареали – Центральний, Дорогожицький та Південний. До Центрального історичного ареалу відноситься територія Києва, що історично склалася на початок ХХ ст. (історичні місцевості Печерськ, Поділ та Старокиївська частина, що охоплювала центральну частину міста з кварталами нової забудови. На території ареалу розташовані пам’ятки, внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – Софійський собор в Києві разом з прилеглими монастирськими будівлями та Києво-Печерська лавра.

Наявність і межі Дорогожицького ареалу обумовлені наявністю на цій території міста двох заповідників (Державного історико-меморіального заповідника «Лук’янівське кладовище» та Національного заповідника «Бабин Яр»), пам’ятки архітектури національного значення Кирилівської церкви (ХІІ ст.), її охоронної зони та зони охоронюваного ландшафту.

Межі території Південного історичного ареалу відкориговані з урахуванням розташованих у цій історичній місцевості пам’яток культурної спадщини: групи печер Китаївської пустині (XVII ст.), давньоруського курганного могильника, городища, посаду й археологічного культурного шару, комплексу Пантелеймонівського монастиря, пам’ятки садово-паркового мистецтва національного значення «Феофанія» та комплексу Музею народної архітектури та побуту НАН України у с. Пирогів.

Українська держава намагається також протистояти проведенню активної забудови в історичній місцевості Києва, внаслідок чого територія міста поділена на три категорії зони регулювання забудови. Зона регулювання забудови 1-ї категорії є зоною суворого регулювання забудови. На території зони регулювання забудови першої категорії зберігається існуюче розпланування. Нове будівництво і реконструкцію підпорядковують основним закономірностям історичної забудови кожного кварталу з додержанням відповідності архітектури нових будинків і споруд пам'яткам, а також з урахуванням масштабних, стильових, колористичних та інших особливостей традиційного середовища. На території зони першої категорії заборонено будівництво висотних будинків, а будівництво будинків підвищеної поверховості визначається відповідно до висновків історико-містобудівних обґрунтувань. На території зони регулювання забудови другої категорії зберігаються наявні розпланування, висота та масштаб забудови. На території зони другої категорії заборонено будівництво висотних будинків, однак незначні перетворення місцевості допускаються. На території зони регулювання забудови 3-ї категорії регламентація забудови визначається вимогами збереження загальної композиційної єдності історичного центру міста, композиційної ролі пам'яток в його пейзажі. У межах зони регулювання забудови третьої категорії, як правило, зберігається існуюча розпланувальна мережа, допускається будівництво окремих висотних будівель, граничні параметри яких мають визначатися історико-містобудівними обґрунтуваннями й погоджуватися органами охорони культурної спадщини. Загалом, проблема стрімкої та часто неконтрольованої забудови історичних кварталів української столиці є однією з найбільш наболілих у сфері збереження та охорони історико-культурної спадщини міста.

Загалом, основними напрямами збереження та охорони культурної спадщини та історичної забудови в Києві задекларовані:

• розробка історико-архітектурного опорного плану міста з визначенням зон охорони пам'яток, меж та режимів використання територій історичних ареалів;

• здійснення системи заходів щодо збереження історичного ландшафту, нерухомої культурної спадщини та традиційного характеру середовища м. Києва;

• проведення реставрації й реабілітації пам'яток, реставрація фасадів історичних будівель;

• завчасне інформування ЮНЕСКО про заплановані архітектурні перетворення в буферних зонах собору Святої Софiї з прилеглими монастирськими будiвлями та ансамблю Києво-Печерської лаври;

• охорона природного оточення у зонах ландшафту, що знаходиться під охороною держави, збереження й відтворення цінних природних і пейзажних якостей пов'язаного з пам'ятками ландшафту, візуальна нейтралізація будівель, споруд, які спотворюють цей ландшафт;

• забезпечення проведення археологічних досліджень та музеєфікації виявлених розкопками стародавніх будівель і споруд на територіях пам’яток археології та в межах їх охоронних зон;

• виявлення та усунення порушень порядку збереження та охорони пам’яток та об’єктів культурної спадщини.

Існуюча концепція державної політики у сфері охорони історико-культурної спадщини обтяжена численними труднощами та недоліками. Головними з них є:

• недостатність бюджетного фінансування. За тривалий час існування кризових явищ в українській економіці обсяги державних субсидій на підтримку пам’яткоохоронної галузі значно знизилися. Недостатня бюджетна підтримка культурно-історичної спадщини є наслідком залишкового фінансування культури в цілому. Україна ще далека від європейських стандартів у цій галузі, за якими бюджетні видатки на культуру становлять до 2 % бюджету на загальнодержавному рівні, та 3 – 4 % бюджету місцевого рівня. Багато пам’яток світового значення в нашій країні перебуває у критичному стані, і у разі неприйняття термінових реставраційних заходів їхня руйнація може мати незворотній характер;

• нераціональність розподілу наявного бюджетного фінансування. Значна частка бюджетних субсидій в Україні спрямовується на відбудову втрачених пам’яток (часто без належної наукової підготовки) та спорудження помпезних нових, які, втім, не мають великого історичного та культурного значення, натомість існуючі пам’ятки руйнуються та перебувають в занедбаному стані;

• відсутність міжвідомчої координації у пам’яткоохоронній сфері внаслідок розпорошення управлінських функцій між окремими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування;

• недостатність контролю за виконанням чинних норм законодавства у пам’яткоохоронній сфері;

• необхідність оптимізації нормативно-правової бази. Існуюче українське законодавство у сфері охорони та збереження пам’яток історико-культурної спадщини взяло за власну основу прийняті міжнародним співтовариством документи декларативного характеру, натомість розробки механізмів реальної дії щодо дотримання декларованих принципів та норм в Україні знаходиться в зародковому стані;

• відсутність стимулів для залучення коштів приватних меценатів. Існуюча в передових країнах світу практика надання податкових пільг власникам території з історичними пам’ятками, котрі ними реставруються та підтримуються в належному стані, в Україні на даний час відсутня. Ця проблема пов’язана з питанням оновлення українського законодавства, про що було сказано вище;

• відсутність стабільної кооперації в пам’яткоохоронній сфері між українськими владними інституціями та світовою спільнотою, уособленою ЮНЕСКО. Протягом всього періоду незалежності України ЮНЕСКО регулярно порушувала питання про незадовільний стан охорони об’єктів всесвітньої спадщини у Києві (Софійського собору та Києво-Печерської лаври), а останнім часом перед ними навіть постала загроза включення у список пам’яток, що знаходяться під загрозою;

• відсутність ефективної протидії з боку держави пам’яткоруйнівним діям т.зв. «чорних археологів»³².

Таким чином, задля утвердження в Україні стабільної концепції охорони та збереження об’єктів, що мають виключну історичну та культурну цінність, а також впровадження в управлінні реальних дієвих механізмів впливу на стан справ у пам’яткоохоронній сфері, українська державна влада мусить вжити комплексних заходів з оптимізації існуючої нормативно-правової бази та перегляду власної реальної політики по охороні та збереженні пам’яток як в Україні загалом, так і в Києві зокрема.