Висновки

На основі ряду історіографічних джерел та нормативно-правових актів було проведено дослідження сучасного стану справ у сфері охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва.

Київ – одне з найдавніших міст Східної Європи, столиця України та історичний центр розвитку цивілізації у східних слов’ян. Літописна традиція пов’язує датує заснування Києва 482 р. н.е., результатами археологічних досліджень доведено, що заселеність місцевості Києва слов’янами не переривалася з VII – VIII ст.

Протягом свого багатовікового існування Київ акумулював у собі культурні здобутки різних епох та культур, а його історичний та культурний спадок є свідченням унікальності історичного розвитку міста, котре знаходилося на рубежі західної та східної цивілізацій.

Історико-культурна спадщина Києва представлена як рухомими, так і нерухомими пам’ятками. У даному дослідженні основний акцент зроблено на нерухомих пам’ятках історії та культури.

Справа охорони об’єктів, що мають унікальне історичне та культурне значення, є прерогативою держави. Діяльність органів державної влади у пам’яткоохоронній сфері регламентовано рядом законодавчих актів, а також міжнародних декларацій та конвенцій, ратифікованих Україною.

Основним документом, що визначає норми й принципи охорони історико-культурних пам’яток, є Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 2000 р. Окрім цього, пам’яткоохоронна сфера регулюється рядом інших законів, на кшталт Закону України «Про охорону археологічної спадщини» від 2004 р.

Україна також у різний час ратифікувала ряд документів міжнародного значення: «Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини» ООН від 1972 р., «Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи» Ради Європи від 1985 р., «Ризьку хартію про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини» від 2000 р. тощо. Слабкість вітчизняної нормативно-правової бази у пам’яткоохоронній сфері полягає в тому, що вона є переважно декларативною, а запровадження дієвих механізмів державного контролю можливе лише шляхом оновлення українського законодавства.

Основними напрямами діяльності державної влади щодо охорони історико-культурної спадщини Києва є розробка історико-архітектурного опорного плану міста з визначенням зон охорони пам'яток, меж та режимів використання територій історичних ареалів, здійснення заходів щодо збереження історичного ландшафту Києва, проведення за державний кошт ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятках, що цього потребують, проведення наукових досліджень та обліку історичних пам’яток, запобігання та усунення порушень охоронного режиму, а також співпраця зі світовим співтовариством в особі ЮНЕСКО в пам’яткоохоронній сфері.

Однією із проблем є міжвідомча розпорошеність при виконанні державних зобов’язань щодо охорони пам’яток історії та культури. На даний час переважну більшість функцій розподілили між собою Міністерство регіональної політики і будівництва та Міністерство культури і туризму України. Переважна частина управлінських справ розподіляється між органами самоврядування на місцях. Відсутність міжвідомчої координації суттєво зменшує ефективність зусиль держави.

Держава також опікується проведенням наукових досліджень через діяльність державних науково-дослідних установ, передусім підрозділу НАН України Центру пам’яткознавства та Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури і туризму України.

Надзвичайно важливою справою є видання тому «Київ» у трьох частинах Зводу пам’яток історії та культури України. Науковці, що готували матеріали до публікації, беруть участь в дослідженні, каталогізації пам’яток історії та культури міста; окрім науково-просвітницьких функцій Звід також є своєрідним реєстром: занесення пам’ятки до матеріалів Зводу є підставою для взяття її під охорону держави.

Поряд із державними інституціями важливу роль у збереженні та відновленні історико-культурних надбань відіграють громадські об’єднання, найбільш чисельне серед яких – Українське товариство охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК), утворене ще у 1966 р. Серед наймасштабніших проектів Товариства – створення у 1996 р. Музею народної архітектури та побуту у с. Пирогів під Києвом, що було приурочено до 30-ї річниці заснування УТОПІК. Серед іншого, члени Товариства власним коштом проводили ремонтно-реставраційні роботи на окремих столичних об’єктах, зокрема, Золотих воротах. Окрім УТОПІК, значний внесок у справу охорони та збереження історичних пам’яток Києва зробили такі громадські та наукові об’єднання як Український фонд культури, Національна спілка краєзнавців України, Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал», Українська асоціація захисту історичного середовища та ін.

Україна тісно співпрацює у справі охорони та збереження пам’яток історії та культури з міжнародним товариством, уособленим в ЮНЕСКО. У 1990 р. ЮНЕСКО занесла перші дві пам’ятки України – архітектурні ансамблі Софії Київської та Києво-Печерської лаври, до Списку всесвітньої спадщини як об’єкти, котрі становлять цінність для всього людства. Наразі ці два об’єкти залишаються єдиними в своєму роді в Києві. ЮНЕСКО періодично виділяє фінансову допомогу на ремонтно-реставраційні об’єкти, ініціює створення програм зі збереження пам’яток в Україні. На жаль, співпраця України з ЮНЕСКО не завжди є безпроблемною: особливо складна ситуація склалася з Києво-Печерською лаврою, де керівництво відповідного Національного заповідника регулярно конфліктує з церковним керівництвом, котре отримало лаврські споруди в користування. Недотримання необхідного режиму використання споруд комплексу призвело до погіршення загального стану архітектурного комплексу Лаври.

Наразі в Києві існують численні труднощі, пов’язані з охороною та збереженням історичних та культурних пам’яток міста. Окремі групи проблемних питань пов’язані з комерціалізацією господарського життя столиці (псування образу історичних кварталів міста у зв’язку зі зведенням новобудов, потрапляння значної кількості пам’яток у приватну власність з невизначеним статусом), недоліками нормативно-правової бази (відсутність чітких механізмів регулювання пам’яткоохоронної сфери, запобігання та усунення порушень в режимі охорони та збереження пам’яток, невизначеність охоронних зон тощо, незацікавленість меценатів у пам’яткоохоронній діяльності), труднощами економічного характеру (недостатність фінансування державою ремонтно-реставраційних робіт, нераціональність використання бюджетних коштів). Окремі проблеми пов’язані з достатньо низьким рівнем естетичної культури українського суспільства (поширення діяльності т.зв. «чорних археологів», регулярні випадки вандалізму тощо).

Для подолання негативних чинників у пам’яткоохоронній сфері та утвердження ефективної національної концепції збереження культурної спадщини необхідне активне втручання держави, що не лише включало б себе оптимізацію нормативно-правової бази та перегляд обсягів фінансування ремонтно-реставраційних робіт на історичних та культурних пам’ятках, але й проведення активної просвітницької діяльності серед населення з метою вироблення традицій поваги до культури та історії міста серед громадян.

Лише за умов перегляду основ державної політики стосовно пам’яток історії та культури можлива її модернізація та наближення до передових стандартів країн Західної Європи та Північної Америки.