4.5. Охорона історико-культурної спадщини національних меншин

Зміна вектору українського політичного та духовно-культурного життя з космополітичного на національно-орієнтований напрям після проголошення незалежності України актуалізувало питання збереження історико-культурної спадщини нетитульних націй та народів на території України загалом та Києва зокрема. Українська держава в нових умовах формувала власну концепцію співіснування представників різних етнічних груп та утворення з них українського громадянського суспільства та політичної нації.

Культурне життя недержавних народів в цивілізованому світі регламентується не лише законами держави, а й окремими елементами міжнародного права. У 1992 р. XLVIII сесія ООН прийняла «Декларацію про права осіб, що належать до національних, етнічних, релігійних і мовних меншин». Декларація передбачала, що кожна з держав-членів ООН сприяє збереженню самобутності недержавних народів, в т.ч. шляхом збереження для їх представників права користування культурними реліквіями свого народу.

Питання сприяння культурному розвитку національних меншин розглядалися також на міжнародних форумах НБСЄ у Копенгагені у 1990 р. та Ради Європи у Відні у 1993 р.

Підбило підсумок міжнародній законотворчості у сфері прав національних меншин прийняття у листопаді 1994 р. Радою Європи «Конвенції про захист національних меншин». Цей документ акумулював попередні напрацювання міжнародних організацій світового та європейського значення. Уряд України підписав Конвенцію у 1995 р., а в грудні 1997 р. Верховна Рада провела процедуру її ратифікації, що стало свідченням прийняття Україною передових здобутків світової законотворчої думки⁹¹.

Окрім актів міжнародного права, сфера охорони та збереження пам’яток історії та культури національних меншин регулюється українським законодавством, зокрема Декларацією прав національностей України⁹² від 1 листопада 1991 р. та Законом України «Про національні меншини в Україні»⁹³ від 25 червня 1992 р. Закон, окрім базових прав громадян у культурній сфері, гарантував національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного розселення.

1 березня 1999 р. була також затверджена постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження комплексних заходів щодо розвитку культур національних меншин України на період до 2001 року». Проблеми національних меншин також розглядалися у Розпорядженні Президента України «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви» від 23 вересня 2005 р.

Втім, варто зазначити, що слабким місцем існуючої нормативно-правової бази, присвяченої питанням збереження історико-культурної спадщини національних меншин, є її безсистемність та відсутність чітких механізмів регулювання практичних питань.

За даними перепису населення України у 2001 р., у м. Києві налічувалося 2,567 млн. мешканців, з них 2,11 млн. українців, 0,337 млн. росіян, 0,017 млн. євреїв, 0,0165 млн. білорусів, 0,0069 млн. поляків, 0,0049 млн. вірменів; частка інших національностей становить менше 0,2% від загальної кількості постійного населення.

Пам’ятки історії та культури етнічних меншин Києва відображають багатовікову динаміку етнічної історії міста. Існуючий масив пам’яток національних меншин представлений наступними різновидами об’єктів:

• пам’ятки сакральної архітектури;

• маєтки, садиби, пам’ятки садово-паркового мистецтва;

• будинки-пам’ятки історії, пов’язані з життям та діяльністю визначних осіб-представників національних меншин;

• будівлі органів самоврядування, освітніх, медичних та культурних закладів, наукових установ та періодичних видань;

• пам’ятники монументального мистецтва;

• меморіали й надгробки представників національних меншин, некрополі та поховання;

• пам’ятні місця трагічних подій воєнної історії.

Серед пам’яток сакральної архітектури Києва, можна виділити будівлі хоральної синагоги на вул. Ш. Руставелі, 13, караїмської кенаси на вул. Ярославів Вал, Миколаївського костелу на вул. Великій Васильківській та німецької євангелічно-лютеранської кірхи на вул. Лютеранській, 22. Особлива складність у справі збереження подібних споруд пояснюється тим фактом, що в роки гонінь на культи в сталінському СРСР чимало храмових споруд різних конфесій було зруйновано, і лише деяким вдалося уникнути подібної участі завдяки тому, що ці будівлі використовувалися не за призначенням – як клуби, кінотеатри, театри тощо. Так, скажімо, в будівлі Київської хоральної синагоги у 1948 – 55 рр. розміщувався Театр юного глядача, а караїмську кенасу взагалі було переобладнано під Будинок актора, який експлуатується й понині. Нецільове використання колишніх сакральних споруд національних меншин призвело до тяжких наслідків – їх перебудови та, як наслідок, втрати ними власної автентичності та унікальної історичної та культурно-мистецької цінності.

Надзвичайно малою є кількість збережених маєтків та палацових споруд в Києві. З певними застереженнями пам’ятками етнічних меншин можуть вважатися палацові комплекси та будинки, зведені на кошти російського дворянства в імперський період міської історії. Справжньою окрасою палацової архітектури Києва є Маріїнський палац, збудований у 1748 – 52 рр. за проектом архітектора Б.-Ф. Растреллі у бароковому стилі. Будівництво здійснювала об’єднана російсько-італійська команда архітекторів у складі С. Каріна, Т. Невського, П. Нейолова, М. Салкова, А. Спірідонова, А. Демарко та К. Пеллі⁹⁴. На жаль, саме Маріїнський палац останнім часом став символом нехтування українською політичною елітою питаннями збереження історико-культурної спадщини міста: під час масових політичних маніфестацій у Києві взимку 2013 – 14 рр. прилягаючий до палацу Маріїнський парк став місцем базування активістів т.зв. «Антимайдану», що обернулося справжньою екологічною катастрофою локального масштабу. Вона була пов’язана зі значним засміченням палацової території та руйнуванням історичного ландшафту, оточуючого палац⁹⁵. Подібні випадки грубого порушення режиму охорони політичною елітою держави є свідченням низького рівня естетичної культури в суспільстві, що робить неможливим ефективне збереження існуючих історичних пам’яток міста.

Окрему категорію пам’яток нацменшин становлять будинки-пам’ятки історії, пов’язані з життям та діяльністю видатних історичних особистостей.

В різний час в Києві мешкали росіяни О. Пушкін, М. Горький, В. Маяковський, П. Чайковський, М. Глинка, поляки А. Міцкевич, євреї Г. Мейер, Шолом-Алейхем, І. Еренбург, Й. Якір та ін., грузин Д. Гурамішвілі, вірмени І. Айвазовський, С. Параджанов, угорець М. Залка, чех Я. Гашек та чимало інших персоналій.

Окремої уваги заслуговує постать князя Костянтина Іпсиланті – учасника грецького національно-визвольного руху проти панування Османської імперії, господаря Молдавського князівства у 1799 – 1801 рр. та Валахії у 1802 – 07 рр. У Києві на вул. І. Мазепи, 6-б зберігся будинок кінця XVIII ст., де мешкав князь. До того ж, Костянтин Іпсиланті був похований у Києво-Печерській лаврі, а в 1997 р. на місці його поховання було споруджено надмогильний пам’ятник.

Обов’язком держави та наукових установ у даному випадку є проведення наукових досліджень, пов’язаних з перебуванням у Києві видатних особистостей, та увічнення їх перебування шляхом встановлення меморіальних дощок. Об’єкти, позначені меморіальними дошками, потрапляють під державну охорону, включаються в розробку туристичних маршрутів та екскурсій, покликаних популяризувати наукові напрацювання краєзнавців.

Чимало архітектурних споруд, пов’язаних із діяльністю в Києві національних громад, було виявлено та досліджено під час підготовки тому «Київ» Зводу пам’яток історії та культури України. Зокрема, було досліджено будівлю музично-драматичної школи єврея С. Блуменфельда, котра існувала на вул. Михайлівській, 16 у 1893 – 98 рр. Також було досліджено будинок колишнього єврейського училища на вул. Горького, 69, споруджений протягом 1903 – 04 рр.⁹⁶

У Києві також зберігся ряд будівель, в котрих містилися редакції періодичних видань, котрі видавалися громадами національних меншин. Так, на вул. Прорізній, 9 містилася редакція польської газети «Dziennik kijowski», на вул. Володимирській, 34 – редакція газети «Чехослов’янин», в котрій певний час працював видатний чеський письменник Я. Гашек. Зберігся також ряд будівель єврейської громади: студія єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна ліга», котра діяла на вул. Володимирській, 61-б у 1919 – 24 рр., інфекційний корпус Єврейської лікарні, збудований у 1905 – 06 рр. у стилі модерн та ін.

Особливе місце займають поховання та некрополі Києва. Так, історичний Байковий цвинтар у Києві розділений на православну, католицьку та лютеранську зони, де знаходяться поховання багатьох видатних городян різних національностей. Існують також окремі поховання вояків періоду другої світової війни: братські могили вояків зенітного дивізіону Війська Польського, що загинули під час взяття Києва 1943 р. на Дарницькому кладовищі, поховання солдатів з Чехословаччини на Святошинському кладовищі тощо.

Першочерговою проблемою, пов’язаною з існуванням пам’яток національних меншин, є періодичні акти вандалізму по відношенню до окремих об’єктів. Політизація та ідеологізація українського суспільства вкупі з недостатньо високим рівнем естетичної культури українських громадян створюють несприятливу атмосферу для ефективного збереження пам’яток історії та культури суспільством.

Визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення необхідності збереження культурного спадку як титульної нації, так і національних меншин, мусить культивуватися в якості суспільної парадигми.

Важливу роль у вивченні, збереженні та ідентифікації пам’яток національних меншин виконують неурядові організації. Благодійні фонди, громадські об’єднання, наукові товариства поступово нівелюють «білі плями», пов’язані з історією, нерідко трагічною, етнічних громад Києва, та культивують у суспільстві атмосферу поваги й толерантності по відношенню до культурної спадщини інших народів.

Тривалий час ведеться дискусія щодо прийняття нової редакції Закону України «Про національні меншини», в котрому були б прописані реальні зобов’язання та функції держави у сфері стимулювання та сприяння культурному розвитку нацменшин. Вирішення даного питання мусить відбуватися в контексті комплексного оновлення нормативно-правової бази в пам’яткоохоронній сфері.

Доконаним фактом є слабкість реального міжкультурного діалогу в Україні. Прийняття комплексної програми з проведення громадських конференцій, круглих столів, пам’яткознавчих студій, могло б посприяти налагодженню культурних зв’язків між представниками різних народів, сприяло б нівелювати окремі ксенофобські стереотипи в українському соціумі.