Розділ III духовні цінності з погляду педагогіки

Одним із процесів формування моралі і соціально необхідних рис є виховання. Виховний вплив на людину – більшою чи меншою мірою – справляють усі матеріальні і духовні процеси, що відбуваються у житті індивіда. Реалізуючи свої інтереси і цілі, суб’єкти виховання з допомогою матеріальних, духовних та організаційних засобів впливу на людину діють на її свідомість, підсвідомість і почуття. Цим самим вони формують в індивідуальності певний світогляд, знання, моральні, психічні та інші якості.

Специфічною і разом з тим дуже важливою формою виховання є самовиховання. Тут суб’єктом і об’єктом виховання виступає одна і та ж людина. У даному разі особистість свідомо прагне виробити певні людські, зокрема моральні, вольові і фізичні якості. Самовиховання, як правило, здійснюється паралельно з такими процесами як самоаналіз, самоспостереження, самооцінка, самоосвіта, разом з процесом самовдосконалення особистості.

Виховання духовності особистості можна здійснювати багатьма шляхами. В історії вітчизняної педагогічної думки чимало праць присвячено цьому питанню (М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко, С. Русова, І. Огієнко, П. Чубинський, Д. Антонович, Н. Пирогов, К. Ушинський, О. Потебня, Д. Багалій, М. Сумцов, В. Винниченко, О. Борковський, В. Вернадський та інші). Серед них на особливу увагу заслуговують праці Г. Ващенка.

У своїй педагогічній спадщині Григорій Григорович Ващенко в основу виховання української молоді поставив перш за все загальнолюдські й національні цінності. Відстоюючи християнську позицію у духовному розвитку особистості, він бачив мету людського життя у з’єднанні з Богом. Дотримуючись дихотомічного погляду на природу людини, він стверджував, що тіло людини пов’язане з матеріальним світом, воно має душу, невід’ємну від світа духовного, надчуттєвого. Вказуючи на принципову різницю між людиною і твариною, Г. Ващенко писав: «Людина має свої властивості, прагнення й переживання, що їх не має і не може мати тварина. Життя тварини обмежується задоволенням чисто фізичних потреб: людина має, крім того, потреби вищі, духовні».

Невід’ємною складовою людської душі, на погляд Г. Ващенко, є прагнення волі. «Свобода волі, – підкреслював він, – є найвищим даром Бога... Тим часом, коли тварина у своєму житті кориться інстинктам, людина, яка має теж інстинкти, може переборювати їх в ім’я вищих духових прагнень».

Для духовної людини, на погляд Г. Ващенко, притаманна, перш за все, любов до ближнього і до Бога. Вчений закликав: «Треба бути лагідним, прощати образи, не мститися, але разом із тим треба боротися зі злом, особливо тоді, коли воно поширюється у суспільстві. Великою помилкою було б думати, що зло само собою зникне... Зло – активне й агресивне. Але борючись із злом, християнин мусить уникати помсти».

Вчений підкреслював, що, духовно розвиваючи себе та своїх дітей, необхідно сприяти вихованню доброчинностей. Найвищим ідеалом для цього є наслідування Христа, але не Його земного життя, а духу Його життя та вчення, що відбиті у Св. Євангелії. Наслідуючи Христа, кожна особистість має виконувати своє призначення відповідно до своїх здібностей та умов життя. Людина мусить пройти свій життєвий шлях згідно з Законом Божим.

Таким чином, у своїх педагогічних творах Г. Ващенко відповідає на головне питання сучасної освіти: куди повинна йти тепер наша педагогіка і практика виховання. Тільки на міцній духовній національній основі може бути забезпечене процвітання українського суспільства.

Сучасна педагогічна реальність характеризується різноманітністю концепцій духовного виховання. Воно розглядається як процес освоєння екзистенціальних цінностей (Т. І. Власова), як сходження до Іншого на основі виховання розуміння (Л.М Лузіна), як формування образу життя, гідного Людини (Н. Є. Щуркова), як складова етичного виховання ( Н. М. Боритко).

Становлення будь-якої області наукового знання пов'язане з розвитком понять. Будь-яке з них завжди відображає істотні властивості, зв'язки і відносини предметів і явищ. Для прикладу наведемо пари термінів, що позначають одне і те ж явище відповідно до православної і світської педагогіки: "особистість" – "людина", "духовність" – "суб'єктність", "пізнання" – "розуміння", "природа" – "сутність". Слід зазначити, що в православній педагогіці слова виступають не в якості термінів, а, швидше, як своєрідні історико-символічні образи і можуть бути зрозумілі тільки в певному контексті. У світській педагогіці в останні роки також звертають більшу серйозну увагу на можливості символічного тлумачення понять. Багато дослідників відзначають, що в наші дні символізації мови широко використовують у педагогіці метафори поряд з традиційними науковими термінами. Цей процес пов'язаний в першу чергу з утвердженням в педагогіці гуманітарної парадигми, а разом з нею – гуманітарних методів осягнення педагогічної реальності, серед яких головне місце займає розуміння у всьому багатстві його екзистенціальних та герменевтичних трактувань. При цьому справедливо підкреслюється, що символізація і метафоричність – складові невід'ємної частини розуміння, не антиподи науковості, а ціннісно-смислові форми дослідження педагогічних феноменів.

Так звані універсальні визначення лише в загальному вигляді виділяють об'єкт з педагогічної реальності і не дають уявлення про його специфічні риси. Тому при характеристиці духовного виховання та окремих його сторін продуктивним є використання метафор, описів, слів у їх символічному значенні, а при дослідженні сформованого понятійного апарату - смислової інтерпретації понять та інших герменевтичних процедур, що застосовуються в рамках "розуміє" підходу в педагогіці.

Для педагогічної науки на сучасному етапі її розвитку характерна різноманітність змістовного наповнення термінів. Так, терміном "духовне виховання" іноді характеризують весь процес виховання, всю виховну діяльність і – ширше – буття людини. Наслідком цього є "розмивання" педагогічної сутності аналізованого феномена. У ряді випадків терміном "духовне виховання" позначають виховання, яке обов'язково містить у собі релігійний компонент. Таке розуміння характерне, як правило, для православної педагогіки. Іноді цей термін вживається в рамках концепцій, які становлять особливий напрям у педагогічній науці та практиці – "педагогіку духовності". Про духовне виховання говорять, маючи на увазі специфічну область педагогіки, пов'язану зі становленням духовної сфери людини.

У першому випадку – релігійній педагогіці – «особистість є, перш за все, явище духовного світу». Вона являє собою відображення в людині образу Божого, втілення в ньому надіндивідуальності. Саме завдяки тому, що всі люди несуть у собі образ Божий, стає можливим взаєморозуміння і взаємодія між ними. Саме завдяки особистісного початку в людині встановлюється його зв'язок з Богом і забезпечується його духовне вдосконалення. Особистість є те, що пов'язує людину з Богом, точніше, зі Святим Духом як однієї з його іпостасей. Святий Дух діє в людині, і саме завдяки цьому виявляється можливим виявлення і розвиток в ньому особистісного начала. З цієї точки зору духовність і особистість нероздільні і, відповідно, поняття "особистість" і "духовність" близькі за змістом. Отже, в православній педагогіці духовне виховання безпосередньо пов'язується з особистісним становленням людини і передбачає допомогу вихованцю в його русі до Бога.

Інші переконання спостерігаються у світській педагогіці. Духовне виховання пов'язується з тим, що виходить за межу психофізичного існування і соціального буття людини, наприклад, з вищими цінностями, переживанням прекрасного, внутрішньою свободою, творчістю, розумінням іншої людини і т.п. Особистість у світській педагогічної парадигмі – стійка система соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства або спільності, обумовлена системою суспільних відносин, культурою, біологічними особливостями. Це соціальна якість людини, її відповідність нормам соціокультурного оточення. У світській педагогіці словесна формула "особистісний підхід у духовному вихованні" звучала б некоректно, в той час як у православній – вона цілком виправдана. Для того, щоб виразити сутність людини як духовної істоти, що перевершує особистість як вираження соціальної сторони її буття, у світській педагогіці використовується поняття "людина". У той же час слід відзначити, що в останні роки в рамках особистісно орієнтованої освітньої парадигми з'явилися трактування особистості, що відкривають можливості її "виходу" в сферу духовності. Така, наприклад, концепція Є.В. Бондаревскої. Однак таке розуміння особистості у світській педагогіці є скоріше винятком, ніж правилом. Існує цілий ряд термінів, змістовні трактування яких в православній та світської педагогіки не збігаються. Так, у світській педагогіці поняття "духовність" позитивно "забарвлене": вона розуміється позитивно і антиподом її мислиться бездуховність. Згідно з уявленнями православної педагогіки, духовність має двоїстий характер, вона може бути як позитивної, "світлої", так і негативної, "темної". Таке розуміння пов'язане з поданням про двоїстий, антіномічний характер світу, де поряд з силами добра діють сили зла. Тому в православній педагогіці термін "бездуховність" практично не вживається; тут говорять про "темний", "негативний" бік духовності.

Дуже плідний шлях вироблення загальних методологічних основ духовного виховання – звернення не до термінів і визначень, а до символів і метафор. Символізація мови педагогіки розглядається як єдино можливий спосіб реалізації її гуманітарного потенціалу, оскільки вона «пом'якшує жорсткість системи, визначає її як ймовірну, наукову саме в гуманітарному сенсі».

Крім того, звертає увагу Н.Є. Щуркова, велику роль відіграє включеність суб'єкта розуміння в ту чи іншу мовну культуру, його "чуття до мови", інтуїтивне вловлювання відтінків смислів і значень, укладених в тому чи іншому слові. Більшість понять, що належать до сфери духовного ("буття", "дух", "істина", "любов", "совість", "віра", "вибір" та ін), має екзистенційний характер і звернена не стільки до розуму, скільки до емоцій, розраховане на безпосереднє сприйняття, пов'язане з архетипами культури. Смисли, приховані в них, переломлюються через буття суб'єкта розуміння. Цей аспект недостатньо розроблений в сучасній науці і вимагає інтеграції зусиль цілого ряду наукових дисциплін. Він є досить перспективним для дослідження феномену духовного виховання.