4. Цілісність педагогічного процесу

З метою наукового аналізу і характеристики педагогічного процесу ми говоримо про цей процес взагалі. Насправді ж педагог має справу з процесом навчання, багатьма виховними процесами (моральне виховання, трудового, екологічного тощо), процесами розвитку індивідуальних особливостей учнів (здібностей, нахилів, інтересів тощо). Наприклад, розвиток пізнавальних, трудових, евристичних, винахідницьких та інших здібностей школярів, який вже багато років на спеціалізованих уроках творчості й в позакласній роботі успішно здійснює відомий педагог-новатор із підмосковного Реутова І. П. Волков.

Педагогічний процес є не механічним поєднанням цих процесів, а новим якісним утворенням, у якому всі складові процеси підпорядковуються єдиній меті. Складна діалектика відносин у середині педагогічного процесу полягає у наявності загального і збереженні специфічного.

Специфіка процесів зумовлена їх домінуючими функціями. Процес навчання переважно впливає на інтелектуальну сферу особистості, безпосередньо формує ЇЇ свідомість. Тому він вносить особливий вклад у навчальну функцію. Процес виховання звернений, насамперед, до ставлень, дій та емоцій особистості. Він переважно впливає на мотиваційну та діяльнісно поведінкову сферу. У зв'язку з цим його домінуючою функцією є функція виховна.

Кожен із процесів у цілісному педагогічному процесі виконує й супутні функції. Так, процес навчання здійснює не лише навчальну, а й виховну і розвивальну функції; процес виховання - навчальну і розвивальну. Спеціально побудовані процеси розвитку здібностей, нахилів учнів суттєво впливають на розширення і поглиблення їх знань, умінь, навичок, на формування ставлень до відповідних видів діяльності, поведінку. Тобто виконують відповідну навчальну і виховну функції. Цей характер взаємозв'язків відбивається на меті, завданнях, змісті, формах і методах органічно невіддільних процесів. Так, наприклад, у змісті навчання переважає формування наукових уявлень, засвоєння понять, законів, принципів, теорій, які згодом значно впливають на розвиток мислення, формування наукового світогляду. У змісті виховання переважає формування ціннісних орієнтацій, досвіду ставлень до навколишньої дійсності і самого себе, мотивів, способів і правил соціально значимої поведінки і діяльності. Водночас зміст виховання розвиває в учнів уявлення, сприяє формуванню знань та умінь, стимулює інтерес до навчання, їх активність в учінні.

Методи (шляхи) навчання і виховання відрізняються акцентом: якщо навчання використовує здебільшого способи впливу на інтелектуальну сферу, то виховання, не відкидаю-чи їх, використовує способи, які впливають на мотиваційну і діяльнісно-поведінкову сферу. Водночас методи навчання і виховання взаємопов'язані. Неможливо формувати будь-яку якість особистості, не навчаючи учнів оволодівати нормами суспільної поведінки, не стимулюючи їх учіння.

Отже, всі складові педагогічного процесу завдяки взаємозв'язкам створюють нове якісне утворення, для якого характерна цілісність. Саме цілісність педагогічного процесу забезпечує умови для реалізації головної мети освіти - повноцінного всебічного і гармонійного розвитку особистості.

2. Школи гуманістичного виховання.

Кожна виховна система базується на цінностях, які визначають напрям виховного процесу: на інтереси суспільства, держави чи на особистість (індивідуально-особистісний розвиток); на взаємини між учасниками процесу (авторитарні чи гуманістичні); на зміст виховного процесу (знаннєвий чи розвивальний).

Традиційне виховання передбачає надмірне управління виховним процесом, згідно з яким вихованці цілеспрямовано засвоюють соціально завдані та ідеологічно орієнтовані якості; регламентацію, що призводить до ігнорування внутрішнього світу особистості; монологізований вплив, обмеження ініціативи, творчості вихованців.

Гуманістична система ставить в "епіцентр виховання" особистість дитини як найвищу цінність життя. У процесі виховання дитина повинна бути "подібною Сонцю - центру планетарної системи" (Р.Галь).

Формування особистості передбачає не тільки рівень розвитку соціальних властивостей людини, а й виховання цінності, що виражає "ідеал людини, який у будь-яких умовах зберігає справжню людяність" (А.Швейцер).

У гуманістичній школі вихованець є суб'єктом життя, вільною, духовною особистістю, що має потребу в саморозвитку. Тому виховання зорієнтоване на розвиток внутрішнього світу учня, на міжособове спілкування, діалог, на допомогу в особистісному зрості.

Гуманістичне виховання Заходу представлене авторськими системами Р.Штайнера (1861-1925 pp., Німеччина), М.Монтессорі (1870-1952 p., Італія, Нідерланди), С.Френе (1896-1966 pp., Франція) та іншими. У центрі цих систем перебуває особистість, її цінності, особиста свобода, уміння прогнозувати і контролювати власне життя. Унікальна цілісна особистість прагне до максимальної реалізації своїх можливостей (самоактуалізації). Вона відкрита для сприймання нового досвіду, здатна на усвідомлений і відповідальний вибір у різноманітних життєвих ситуаціях.

У нашій країні ідеал гуманістичного виховання блискуче реалізував у 50-60 роках XX століття В.О.Сухомлинський. Уся освітня система керованої ним Павлиської школи була орієнтована на творення щастя кожного вихованця, доброго ставлення до дітей, створення умов для індивідуально-творчого розвитку кожної особистості. "Виховання полягає в тому, - стверджував він, - щоб уміло, розумно, мудро, тонко, сердечно торкнутися до кожної з тисячі граней, знайти ту, яка, якщо її як перлину шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити в кожній людині її, лише її неповторну грань, - у цьому мистецтво виховання".

Розвиваючи дитячу індивідуальність, В.О.Сухомлинський надавав великого значення людяності. У "Школі радості" вихованці осягали ази людяності. Вони вчилися бачити горе, сум, печаль, тривогу, відчай, радість людей, які оточують у повсякденному житті, робили благородні вчинки - допомагали цим людям із внутрішніх спонукань, переживаючи при цьому глибоке почуття задоволення. Так дитина вчилася співпереживати, розуміти іншу людину і оцінювати саму себе.

Предметом виховання у школі була людина - дитина, підліток, юнак, духовний світ конкретної дитини, джерела її розумового, морального, емоційного, фізичного, естетичного розвитку. Кожен педагог повинен був глибоко, до тонкощів знати індивідуальність кожного учня, стверджувати гуманне начало у вихованні, що розцінювалося як найважливіша риса педагогічної культури вчителя.

Вихователь повинен ужитися у світ дитини, бути наставником і другом, однодумцем, "переживати разом з ним радість перемоги і гіркоту втрати". "Процес виховання, - писав В.О.Сухомлинський, - полягає у єдності духовного життя вихователя і вихованців - у єдності їхніх ідеалів, намагань, інтересів, думок, переживань".

Важливою проблемою у вихованні є, на думку В.О.Сухомлинського, гармонія педагогічних впливів. Складні відносини, які оточують дитину, ніким не усвідомлюються як спеціальний засіб виховання. Але саме вони для дитини є середовищем, яке дає наочні уроки, адже в них вона бачить матеріалізовані погляди старших, їх судження, звички, наміри. Якщо ж інформація, відбита в свідомості й підсвідомості дитини, суперечить іншим засобам впливу на особистість, важко виховати "голос совісті". Гармонія першого і другого джерел виховання вимагає, щоб активна діяльність вихованців спрямовувалася на творення обставин, середовища, яке б посилювало дію всіх засобів виховання.

Співробітництво дітей і дорослих, довіра дітям, виховання без покарань, творча праця і моральна свобода, можливість вибору вчинку, лінії поведінки, способу життя, прийняття відповідальності за свій вибір та інше - важливі гуманістичні принципи, на яких побудована педагогічна система В.О.Сухомлинського.

У 80-их роках гуманно-особистісний підхід у вихованні обгрунтував і практично реалізував у "Школі життя" відомий грузинський психолог і педагог Ш.О.Амонашвілі.

У гуманній школі автор виділяє 6 особливостей виховного процесу.

Перша полягає у внутрішній наступності творчої діяльності природи і людини-вихователя. Природа на думку Ш.О.Амонашвілі, закладає в дитині можливості безмежного розвитку. Школа бере на себе відповідальність продовжити справу природи і зробити з неї благородну людину.

Друга особливість виховного процесу в гуманній школі -його цілісність, що означає цілісність життя дитини, яке спрямоване в майбутнє.

Третя особливість стосується уроку, який розглядається як акумулятор, як провідна форма життя дітей, а не тільки їх уміння. Благополуччя життя дитини на уроці забезпечується співробітництвом з учителем, іншими дітьми.

Четверта особливість педагогічного процесу полягає в тому, що співробітницькі взаємини учителя з дітьми стають його природною якістю.

П'ята особливість гуманного педагогічного процесу виявляється в розвиткові у дітей здібності до оцінної діяльності при одночасному скасуванні шкільних оцінок, що є запорукою успіхів дітей у навчанні. Шоста особливість "Школи життя" - в особливій, гуманній місії вчителя в ній. "Олюднення середовища навколо кожної дитини, гуманізація соціуму і власне педагогічного процесу є найвищою турботою вчителя". Гуманного вчителя не залишає "любов і відданість кожній дитині, почуття глибокої відповідальності за долю кожної дитини; намагання зрозуміти кожну дитину".

Педагог виходить з того, що у кожної дитини є свої потреби, свій особистісний смисл, є особистісна значимість учіння, на яку і потрібно спиратися у виховному процесі. А якщо такого смислу немає, то необхідно "інструментувати учіння як вільно обрану учнем діяльність", тобто створювати умови для його цілеспрямованого, соціального і педагогічно значимого розвитку, виховання, збагачення знаннями і досвідом, а управляти цим процесом необхідно з позицій самої дитини, її інтересів.

Отже, найсуттєвішими рисами гуманістичної школи виховання є:

1) особливе ціннісне ставлення до вихованця, визнання розвитку особистості (інтелектуального, фізичного, морального, естетичного, трудового) головним завданням школи, а становлення індивідуальності особистості - її головним результатом;

2) гуманістичні моделі передбачають створення культурно-виховного середовища, у якому відбувається вільний вибір особистістю способів творчої самореалізації, її саморозвиток у гармонії із собою і суспільством;

3) кожна виховна система веде власний творчий пошук змісту, методів, форм і засобів виховання; гуманістична спрямованість передбачає свободу і творчість як вихованців, так і вихователів;

4) вихователь є наставником і другом дитини, він постійно враховує її потреби, допомагає набути природності (доброї, вільної, кмітливої), реалізувати можливості; підтримує кожного вихованця.

1. Система освіти України. Принципи її організації. Характеристика основних типів навчально- виховних закладів.

Система освіти України складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту,

Дошкільна освіта і виховання здійснюються у сім’ї та дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім’єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров’я дітей, їх всебічного розвитку, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання. Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні заклади компенсую чого Для дітей, які потребують корекції фізичного і психічного розвитку) та комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебуванням дітей, а також дитячі садки інтернатного типу, дитячі будинки та інші.

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.

 Повна загальна освіта в Україні є обов’язковою і надається у різних типах закладів освіти. Основним з-поміж них є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: І – початкова школа ( 1-4 класи), що забезпечує початкову загальну освіту, ІІ – основна школа ( 5-9 класи), що забезпечує базову загальну середню освіту, ІІІ – старша школа ( 10-11 класи), що забезпечує повну загальну середню освіту.

Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи ( з поглибленим вивченням окремих предметів або початковою допрофесійною підготовкою), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об’єднань.

Позашкільна освіта та виховання спрямовуються на розвиток здібностей, талантів у дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному самовизначенні.

До позашкільних закладів освіти належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

Професійно-технічна освіта зорієнтована на здобуття професії, перепідготовку, підвищення професійної кваліфікації. Відповідними закладами освіти є: професійно-технічні училища, професійно-художні училища, професійні училища соціальної реабілітації, училища-агрофірми, училища-заводи, вищі професійні училища, навчально-виробничі центри, центри підвищення і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсові комбінати, інші типи закладів, що надають робітничу професію.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вищими закладами освіти є : технікуми (училища), коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети та інші.

Для вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації: І – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти; ІІ – коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади освіти; ІІІ і ІY рівні ( залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет.

Післядипломна освіта ( спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглибленню професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать: академії, інститути, (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти ( філіали, факультети, відділення та інші); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

Для самоосвіти громадян державними органами, підприємствами, установами, організаціями, об’єднаннями громадян, громадянами створюються відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіо навчальні програми тощо.