12. Основні риси античної філософії та її основна проблематика.

Філософія як самостійна галузь знань виникла в стародавньому грецькому суспільстві в VI—V ст. до н. е. Можна виділити такі найбільш загальні спе­цифічні риси: теоретичне ставлення до світу (замість образно­го міфологічного світогляду); натурфілософія (невіддиференційована від конкретно-емпіричного знання); відсутнє, в основному, свідоме протиставлен­ий мислення і буття у зв'язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що осягається розумом); наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція розглядається як певна конкретна речова структура); стихійна діалектика. Засновником античної філософії вважається Фалес (624—547 рр. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне нача­ло розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. Вслід за Фалесом, Анаксімен за першо­основу брав повітря, Анаксімандр — апейрон (гр. — безкінечне, невизначене, незнищуване), Геракліт — вогонь, Демокріт — атоми, Емпедокл — чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю. Античні філософи прагнули вирішити проблеми розумыння мінливості, плинності буття. Розвиток античної філософії логічно прямував до антропологічної, власне людської проблематики. Вже принцип Протагора ("Людина — міра всіх речей') привчав людей не покладатися на авторитет і прийняту думку, а виходити в усіх судженнях з власного розуміння. Антропологічний поворот в античній філософії зробив Сократ (470—339 pp. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ, зробив вислів: "Пізнай самого себе". Це означало початок нового етапу в роз витку філософської думки: призначення філософії віднині — не вивчення природи, а пізнання людини. Платон (427—347 рр. до н. е.) зробив спробу дати Відповідь на питання про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що ідеї— це ідеальні зразки або моделі існування всьо­го реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Одним із найвидатніших античних філософів був Арістотель (384—322 рр. до н. е.) — учень Платона. Він суттєво транс­формував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона ("Платон мені друг, але істина дорожча"). На відміну від останнього, який стверджу­вав самостійне, окреме одне від одного існування світу Ідей і світу речей, Арістотель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї.

13. Вплив філософії античності на формування світоглядних позицій Середньовіччя та Відродження.

Існує думка, що епоха середньовіччя не створила в філософії нічого принципово нового, але це не зовсім так. У нових історичних умовах переосмислювалися досягнення античної філософії, вдосконалювалася й розвивалась арістотелева логіка, закладалися підвалини науки й філософії епохи Відродження й Нового часу. Розроблявся погляд на людину і світ цілком відмінний від погляду античної епохи.      Формальним закінченням античного періоду в філософії прийнято вважати 529 рік, коли імператор Юстініан закрив в Афінах останню філософську школу. Однак ця межа умовна. Перехід до середньовічного способу мислення відбувався поступово й розпочався значно раніше.      Середньовічна філософія дістала початок свого розвитку в умовах розкладу рабовласницького суспільства й переходу до феодального. 

Важливу роль для становлення мистецтва Відродження мало нове розуміння античної спадщини. Вплив античності найсильніше позначився на формуванні культури Відродження в Італії, де збереглося безліч пам'ятників давньоримського та давньогрецького мистецтва.

 Так, період Відродження на перше місце ставить Платона, а не Арістотеля. Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Арістотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обгрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Арістотеля, але оригінальної,очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники арістотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відроджен-ня: орієнтація на мистецтво. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людсько-го почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.