48. Історичність буття суспільства.

Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й духовні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього. Та й самі люди як приналежні до певної генерації уособлюють собою різні модуси часу: старші за віком - минуле, середнього віку - сьогочасне, молодь і діти - майбутнє. Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність.

З першого погляду, історичність людського буття не викликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Виходить, історія й позад мене, й у мені самому; історія - це мій життєвий грунт і моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Бо впевненості щодо майбутнього нам надають набутий досвід і результативні дії в реальній ситуації "ось тепер". Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність. Історичність людського буття вкорінена в сутнісній пов'язаності буття з часом, безпосереднім виявом якої є подія, що вона й становить "клітинку" історичность. За висловом Хайдеггера, в події буття збувається. Сама ж подія відбувається. Дослухаємося до самого слова: "від-був-а-ється". Ми вже знаємо, що мова - то особливий шар буття, й через те в ній саме буття промовляє до нас. А у слові, яке позначає здійснення буття через подію, корінь слова вказує на минуле, а суфікс - на теперішнє. Отже, в кожній події поєднуються історичне й те, що слідом за Хайдеггером почали називати" повсякденним.

49. Суспільний прогрес та основні концепції його тлумачення.

Ідея суспільного прогресу складалась поступово, "пробиваючи" собі дорогу та утверджуючись у суспільній думці. Ці знання постійно змінювались і збагачувались соціальним досвідом. Нині вважається, що прогрес - це форма розвитку, яка характеризується спрямованістю, переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до все більш досконалого. В історико-філософській думці прослідковуються як оптимістичні, так і песимістичні погляди на суспільний розвиток.

Песимістична лінія була започаткована ще давньогрецьким поетом Гесіодом, котрий вважав, що суспільство розвивалося по висхідній лінії лише до так званого "золотого віку", коли люди були бідні, але всі рівні між собою. Після цього розвиток пішов по низхідній і набув ознак регресу. Щастя, на його думку, належить минулому й тепер безнадійно втрачено.

Давньогрецькі філософи Демокріт та Епікур відмічали, що у суспільстві спостерігається поступовий рух уперед, а давньоримський філософ Лукрецій Кар акцентував увагу на необхідності руху вперед. Основними його віхами вважав використання вогню, відкриття заліза, появу освіти, утворення сім´ї, виникнення мистецтв та ін.

У період Середньовіччя ідея суспільного прогресу заперечувалась. Вважалося, що Бог створив світ (природу, суспільство, людину) у досконалій формі. Епоха Відродження актуалізувала ідею прогресу. Оригінальну теорію прогресу сформулював Ж.-А.Кондорсе. Для нього прогрес, перш за все, був удосконаленням людського розуму та його здібностей. Він стверджував, що від епохи до епохи прослідковується розвиток людських здібностей, умінь, навичок, який розглядався ним "як картина прогресу людського розуму".

Найглибше тлумачення суспільного прогресу в той час дав Г. Гегель. Розвиток суспільства він розглядав як діалектичне співвідношення прогресу й регресу, як діалектичну єдність і боротьбу протилежностей. Слід зазначити, що теорії прогресу на етапах становлення капіталізму відігравали позитивну роль, але з утвердженням буржуазії ідеї суспільного прогресу суттєво змінилися. Вже у філософії О.Конта, прогрес розглядався як "поліпшення, удосконалення існуючого порядку". Останній розуміється як незмінна умова прогресу, котрий включає в себе у зародковому стані всі можливі досягнення людства і можливий лише в межах капіталістичного суспільства. Г.Спенсер розглядав прогрес як єдиний універсальний еволюційний процес переходу від одноманітні до різноманіття.

Історія XX століття ознаменувалася наростанням песимізму в розумінні даної проблеми. Показовою є позиція французького соціолога Р.Арона, який одну із своїх праць прямо назвав "Розчарування у прогресі".Для сучасних філософів і соціологів характерне вибіркове (половинчате) розуміння прогресу, як прогрес в одній із сфер життя, і як занепад й регрес у іншій. Такою ж є позиція К.Ясперса, котрий стверджував, що ні саме людське буття, ні його боротьба і мудрість не прогресують, а прогрес є лише у знаннях, у техніці. Серед сучасних мислителів характерним є і повернення до ідей коловороту. Сам прогрес часто витлумачується ними як циклічність, ріст, соціальна зміна тощо. Філософія марксизму обґрунтувала, що потреби й інтереси є спонукальними мотивами й чинниками прогресу. Тому рушійні сили прогресу вибудовуються у струнку систему: виробництво матеріальних благ - потреби - інтереси - цілі - бажання - прагнення - діяльність людей.

У зв´язку з різким погіршенням екологічного стану, зростаючим техногенним навантаженням на природне середовище та зміною клімату, утверджується думка про взаємо обумовленість суспільного прогресу й екологічних проблем, суспільного прогресу і глобальних проблем сучасності. Стверджується, що про суспільний прогрес можна говорити у тій мірі, у якій суспільство спроможне вирішувати глобальні проблеми, в тому числі й екологічні.