44. Есенційний та екзистенційний підходи до тлумачення сутності людини.

Сутність й існування людини розглядають за допомогою різних підходів,що отримали назву: екзистенційного й есенційного.

Екзистенційний підхід цікавиться категорією існування.

Існування — категорія онтології, що позначає наявне буття предмета, котре осягається чуттями. Це фактична заданість чого-небудь.

Екзистенційний підхід витлумачує людину як «екзистенцію», від лат. «exista» — «існую», тобто посутньо не загальну, однократну істоту. Перевага віддається людській ситуації з одночасним акцентуванням на ірраціональних можливостях людини. Зосередженість на специфічно людському існуванні в світі замикає представників екзистенційного підходу на опосередкованому відношенні до феномену людини і зупиняє їх на судженнях та предметно-логічній думці. Вбачаючи призначення людини у виході «за межі», прихильники людського існування розуміють цей процес як порушення сталості, який супроводжується трансформацією чи то «перевертанням» природних вимірів людини.

Есенційний підхід робить ставку на категорію сутність.

Сутність — категорія онтології на позначення внутрішнього, ті особливості предмета, за межі яких людина не може вийти і які осягає розумом. Це становлення, зусилля чого-небудь.

Есенційний підхід прагне віднайти «специфічно людську» рису, не відмінну від інших рис, яка виявляє людину власне іншою (необмеженою, повною) істотою, що не закута в рамки детерміністичного світу. Проте, занурившись у власне розуміння есенційності, представники есенційного підходу продемонстрували набір людських «першосутностей».

І екзистенційний, і есенційний підходи у своїй суперечці між сутністю й існуванням на користь одного намагались віднайти способи самотворення людини як особистості. Через нехтування іншої сторони, продемонстрували одномірне розуміння феномену людини і гнучкість (багатогранність) особистості у процесі звертання до підстави.

45. Проблеми соціалізації особи: сутність, форми, шляхи.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

Соціальна адаптація (лат. adaptatio — пристосовувати) — вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості.

Агентами соціалізації є сім´я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

— імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

— ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

— почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій.

Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Водночас соціалізація — найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.