117. Поясніть уявлення про розвиток особистості в основних концепціях, що трактують це поняття.

Психологічний підхід. Розглядає в основному розвиток сфери потреб особистості й формування її статеворольової поведінки. До цього підходу слід зарахувати теорії психосексуального і психосоціального розвитку.

Когнітивний підхід. Насамперед ставить розвиток пізнавальної (когнітивної) сфери людини (або намагається пояснити розвиток інших сфер особистості особливостями розвитку інтелектуальної сфери). Піаже виокремлював такі стадії когнітивного розвитку:

• сенсомоторна (від народження до 2 років). На цій стадії у дітей формується здатність зберігати в пам´яті образи предметів навколишнього світу. До завершення цієї стадії дітям здається, що предмети перестають існувати, коли вони на ці предмети не дивляться;

• передопераційна (від 2 до 7 років). У цей час діти вчаться розрізняти символи та їхні значення;

• стадія конкретних операцій (від 7 до 11 років). У цей період діти вчаться подумки робити дії, що раніше вони виконували тільки руками;

• стадія формальних операцій (від 12 до 15 років). На цій стадії підлітки опановують навички розв´язання абстрактних математичних і логічних задач, осмислювати моральні проблеми, а також міркувати про майбутнє.

Поведінковий підхід (біхевіористські теорії). Основним у розвитку особистості вважається розширення репертуару поведінки, якого досягають шляхом научання. Зокрема, один з родоначальників цього напряму Джон Уотсон вважав, що людина така, якою навчилася бути. Багато прихильників біхевіоризму думають, що людина «вчиться поводитися» все життя, але не виокремлюють при цьому особливих періодів або стадій Гуманістичний підхід. Основи розвитку особистості репрезентуються у формі особистісного росту, самоактуалізації, саморозвитку. Зокрема, відповідно до теорії А. Маслоу, кожна людина має мотиваційний набір, який допомагає їй задовольняти потреби п´яти рівнів (ієрархію потреб за А. Маслоу). Лише в тому разі, коли задоволені біологічні потреби і є впевненість у тому, що вони й у майбутньому задовольнятимуться нормально, людина може переходити до задоволення інших, вищих потреб - у любові і приналежності до конкретної соціальної групи (соціальний статус), у самооцінці і самореалізації. Тільки задовольнивши потребу найвищого рівня, людина може стати здоровою, творчою і незалежною особистістю.

Діяльнісний підхід. Розвиток особистості відповідно до нього відбувається в процесі включення її в різні види діяльності.

Системний підхід. Припускає одночасне вивчення всіх аспектів розвитку дитини, а також допомагає зрозуміти їхній взаємозв´язок і взаємозумовленість. Інтегральний підхід. Відповідно до нього, наша психічна активність має кілька вимірів, розмірностей, аспектів, рівнів, інстанцій і/або та ін. Ці складові можуть перебувати в одному ряді, утворювати ієрархії і/або належати до якісно різних субстанцій. Ряд, утворений з них, має фрактальний, орієнтований (векторний), цілеспрямований характер, прагне до деякої граничності.

118. ПОЯСНІТЬ ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ СПІЛКУВАННЯ

Спілкування:

1) – це умова формування та існування людини. Філогенез людства та онтогенез кожної людини підтверджують, що формування людини неможливе без спілкування, що виступає «унікальною умовою людського буття»

2) – це спосіб самовираження людського Я: людська сутність проявляється лише у спілкування, що дає можливість людині виявити всі грані своєї особистості, зробити їх важливими для інших, самоствердитися у власній цінності. «Дефіцит» спілкування породжує комплекси, сумніви, робить життя неповноцінним;

3) – це основний спосіб комунікації, що проявляється в інформативному характері спілкування, завдяки якому у процесі спілкування передаються накопиченні знання і, тим самим,відбувається соціальне наслідування. Одночасно комунікативність спілкування проявляється і в генеруванні нових ідей, що виявляє його творчий характер;

4) виступає основним засобом управління людьми;

5) – це життєва потреба і умова людського щастя. Дана потрібність повністю реалізується в таких вищих формах людського спілкування, як дружба та кохання.

119. ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ СТОРОНИ СПІЛКУВАННЯ.

Спілкування — це, по-перше, складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що виникає на основі потреб і спільної діяльності та включає в себе обмін інформацією, сприймання та розуміння іншого; по-друге, це взаємодія суб'єктів через знакові засоби, викликана потребами спільної діяльності та спрямована на значимі зміни стану, поведінки партнера.

Структура спілкування має взаємопов'язані сторони: комунікативну, інтерактивну, перцептивну.

Комунікативна сторона спілкування пов'язана із виявленням специфіки обміну інформацією між людьми як активними суб'єктами спілкування, т. т. із врахуванням тих знань, якими обмінюються люди. Засобами комунікативного процесу є різні знакові системи: мова (або вербальне спілкування) та жести, міміка, інтонації (або невербальне спілкування).

Інтерактивна сторона спілкування: організація суб'єктами спілкування спільної стратегії взаємодії. Розрізняють різні програми взаємодії між людьми (від співробітництва аж до конкуренції). Цей же бік спілкування містить в собі таку значущу змінну, як визначення між партнерами статусу у спілкуванні тобто хто із них домінує, а хто повинен підлаштовуватись.

Перцептивна сторона спілкування містить в собі процес взаємного сприймання і розуміння співрозмовниками одне одного. Перцепція, це перш за все, процес формування образу іншої людини в свідомості співрозмовника. Це досягається за рахунок «прочитання» по зовнішності партнера його психологічних рис та можливих особливостей його поведінки. Основними механізмами пізнання іншої людини є ідентифікація (ототожнення) та рефлексія (усвідомлення того, як сприймають суб'єкта спілкування інші люди).

120.ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ВИДИ СТОСУНКІВ У ГРУПІ.

1.Офіційні – регулюються певними юридичними законами;

2.Неофіційні – регулюються певними інтересами людей;

3. Ділові – в залежності від того, яку діяльність виконують;

4. Особистісні – виникають незалежно від роботи, що виконується;

5.Раціональні – ґрунтуються на об’єктивній оцінці людини;

6.Емоціональні – грунтуються на суб’єктивному сприйнятті людини;

7.Владні – між керівником та підлеглими.

122. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ СТИЛІ КЕРІВНИЦТВА І СТУПІНЬ ЇХНЬОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ.

Стиль керівн́ицтва — сукупність засобів впливу керівника на підлеглих, яка обумовлена специфікою завдань, поставлених перед підприємством, взаємовідносинами керівника з підлеглими, обсягом його посадових повноважень, особовими якостями всіх членів колективу.

Стилі керівництва підрозділяються на кілька видів, наприклад, на:

• авторитарний (директивний) – керівник одноосібно вирішує питання; наказує, розпоряджається, командує; придушує ініціативу; тримає дистанцію, не товариський; є прихильником формальної твердої дисципліни; вважає покарання основним методом стимулювання, заохочує тільки по святах; відповідальність бере на себе чи перекладає на підлеглих; його відношення до недоліків власних знань: усе знаю — усе вмію. Боїться кваліфікованих працівників; характер відносин з підлеглими диктується настроєм.

• демократичний (колегіальний) – керівник перед ухваленням рішення радиться з підлеглими; розподіляє відповідальність відповідно до переданих повноважень; ініціативу заохочує, використовує в інтересах справи; дружньо налаштований, любить спілкування; рівна манера поведінки, постійний самоконтроль; є прихильником розумної дисципліни, здійснює диференційований підхід до людей; використовує різні види стимулів, не завжди орієнтуючись на свята; постійно підвищує свою кваліфікацію, враховує критику; підбирає грамотних працівників.

• ліберальний (поблажливий) – керівник чекає указівок від керівництва чи рішення наради; знімає із себе усяку відповідальність; віддає ініціативу в руки підлеглих; підбором кадрів не займається; поповнює свої знання і заохочує цю рису у підлеглих; боїться спілкування, спілкується з підлеглими тільки з їх ініціативи; вимагає формальної дисципліни; м'який, покладливий

Менеджер, котрий хоче працювати якомога ефективніше, не може дозволити собі застосовувати якийсь один стиль керівництва протягом усієї своєї кар'єри. Керівник мусить навчитися користуватися різними стилями, методами і типами впливу, які найбільш доречні для конкретної ситуації. Кращий стиль керівництва той, який орієнтований на реальність. У спеціальній літературі ефективним вважається стиль керівництва, що змінюється залежно від ситуації. Тому жодний стиль керівництва не може вважатися найефективнішим.

Пристосування принципів керівництва до поточних потреб бізнесу називається ситуаційним управлінням або керівництвом із врахуванням непередбачених обставин. Такий підхід ефективніший, ніж той, який надає перевагу якомусь одному стилю керівництва. Тому на практиці стилі керівництва, як правило, застосовуються не в чистому вигляді, а в різних поєднаннях.

Результативність того чи іншого стилю керівництва визначається конкретними умовами діяльності керівника, котрі, як правило, досить мінливі. Наприклад, перехід до авторитарного стилю керівництва виправданий лише за несприятливих умов виконання завдань. В інших випадках більш продуктивний демократичний стиль керівництва. Дещо нижчі показники авторитарно-демократичного й авторитарно-ліберального стилів керівництва. Найменш ефективний ліберальний стиль керівництва. Найсприятливіші умови для розв'язання завдань сучасного підприємництва створюються в тих колективах, де в управлінні переважають компоненти демократичності.

Задоволеність внутрішньоорганізаційними стосунками вища при демократичному стилі керівництва. Авторитарне керівництво негативно позначається на соціально-психологічному кліматі в колективі. Дисциплінованість найбільш розвинута в колективах із демократичним та авторитарним стилем керівництва і найменше — з ліберальним стилем керівництва.