7. Проблема Раннього Середньовіччя в історії давньої української літератури

Період Раннього християнського середньовіччя – це період від 988 року до поч.. 12ст. сюди відносимо Ярослава Мудрого і «Правду Руську», Іларіона, Григорія, Луку Жидяту, Теодосія Печерського, Нестора, «Повість врем’яних літ», Якова Мниха, Данила Паломника.

Зі стилістичного боку творам київської літ 11 ст властива певна монументальність. Визначальними рисами монументального стилю є економність у використанні стилістичних елементів, обмеженн кількості прикрас, простота синтаксису, зосередження на змісті, його діловому викладі. Автори прагнули довести головну думку до афористичної формули, зробити її блискучою, довершеною з точки зору не тільки змісту, а й форми. У центрі так званих монументальних творів – одна тема. Найбільш яскравими і промовистими зразками монументального стилю є проповіді Іларіона, Теодосія, житійна література, Ізборник 1076 р., літ спадщина Мономаха, опис мандрівки Данила у Святу Землю.

Основними ідеологічними рисами ранньої київської літератури були: ідеологія «великодержавна», уявлення про династичну та державну єдність Русі, християнський оптимізм.

Цю епоху можна схарактеризувати як епоху візантійського стилю у давній українській літературі.

11. Літературна спадщина Феодосія Печерського.

Послання "Запитання благовірного князя Ізяслава про латинян" є найпопулярнішим твором преподобного Феодосія.

Автор, вбачаючи загрозу католицизму для православ'я, говорить, що слід "цуратися віри латинської. І ні звичаїв їхніх дотримуватися, ні причастя їхнього приймати, і ні слухати, що кажуть вони", а також підкреслює, що "не подобає віру їхню хвалити: бо хто хвалить їхню віру, той, виходить, свою гудить; або хто почне хвалити неперестанно чужу віру, од якої одреклося православне християнство, той стає двовірцем, і близький до єресі".

16.Учительно-ораторська проза Київської Русі.

Широке поширення у всіх середньовічних європейських літературах, у тому числі й у давній українській літературі, мали різні жанри ораторської прози. Один з різновидів О. П. — «учительне», або дидактичне, красномовство. Існувала безліч «слів», повчань, «бесід» на теми християнської моральності. Домінантою всіх дидактичних повчань була думка про неминучість «страшного суду» і необхідності для кожної людини дотримуватись норм християнської моралі, щоб уникнути мучень у пеклі. Тому проповідники закликали робити добрі справи, остерігатися гріховних вчинків і замолювати їх у постійних щирих молитвах. Поширеною була тема «кар божих»: християнські богослови пояснювали різного роду нещастя — війни, землетруси, посухи, навалу сарани, епідемії — божественною відплатою за гріховність народу цілої країни. Особливу групу дидактичних «слів» становили повчання, звернені до ченців; у них висувалися суворі вимоги аскетизму, ревного подвижництва, смиренності, безперестанного покаяння і молитви. У XI—XIV ст. у цьому жанрі діяли українські проповідники: Іларіон Київський, Теодосій Печерський, Лука Жидята, Серапіон Печерський.

Розвиток жанру ораторсько-проповідницької прози можна вважати одним їз головних здобутків книжників кола Ярослава Мудрого. Цей жанр був покликаний утверджувати ряд ідей державного значення. Розрізняють два види проповіді: проста та урочиста. Проста проповідь була розрахована на простих мирян і покликана знайомити їх з основами християнської релігії, правилами моралі та поведінки людини при її взаєминах з іншими людьми у суспільстві (Лука Жидята, Теодосій Печерський). Урочиста проповідь будувалася за приписами високого ораторського мистецтва і призначалася для еліти – князя та його оточення (слово про закон і благодать Іларіона).