64. Зорова поезія 17-18 ст.

Мистецький вид, що синтезує літ-ний текст та елементи зорових видів мистецтва в одне естетичне ціле. Суть зорової поезії полягає у тому, що зовнішня зорова форма поетичного тексту фіксує усну форму і утворює з нею естетичну єдність. Найяскравіший представник – іван величковський «Млеко»: ехо, порядний непорядок, єдинопадежний, азбучний, анаграма, епіграма, чотири типи лабіринта, вірш у вигляді трикутника.

Дуже типові для поезії бароко віршові іграшки. І їх значення не треба іґнорувати: це вияв, вираз певного суверенного віртуозного володіння віршем. Такі іграшки дуже любили українські поети. Однією з найрозповсюдженіших форм був «акростих»; перші літери кожного рядка або кожної строфи, якщо їх читати підряд, подають ім’я автора.

66. «Роксоланія» Себастьяна Кленовича.

Укр.-польський літ контекст. Роксоланією С.Кленович називає землі Галицької та Київської Русі. Великого значення надає національній історії, розглядаючи її як засіб відродження укр. Держави і виховання патріотизму серед народу. У творі міститься розповідь про музу історії кліо, Яка приходить на руські землі, щоб реалізувати тут важливу функцію. Автор творить панегірики визначним містам : києву, львову, острогу.

С.Кленович звеличує русів за їх вірність законам прадідів і православній вірі. Багато приділяє уваги описам природи, звичаям тощо.

68. П"єса "Милість Божа".

Специфіка жанру драматичної композиції полягає у тому, що події передаються за доп монологів, а не дії. Жанр: історична драма. Це перша історична драма присвячена недавньому історичному минулому. Присвячена Данилу Апостолу.

Ідейно-художній зміст драми підпорядкований ідеї патріотизму, пройнятий вірою в майбутнє України, 3 ряду монологів глядач і читач довідуються про хід війни та її переможний кінець, про повернення Богдана Хмельницького до Києва, його урочисту зустріч. Перемоги Богдана Хмельницького пояснюються в драмі як прояв Божої милості. Таке трактування історичних подій — данина традиціям шкільної драми.

Літопис Самійла Величка. Це найбільший серед козацьких літописів. Це твір, у якому поєдналися елементи різних жанрів – хроніка, худ-публіцистичний твір, збірник автентичних документів, антологія художніх творів різних авторів. Літопис було приблизно завершено 1720р. тут описано події 1648 – 1700рр Автор представляє яскраву систему образів українських гетьманів, головним серед яких називає Богдана Хм. Літописець виправдовує діяльність Хм-го. Політичний ідеал автора – автономний статус України під протекторатом Москви.

Складається з двох томів.

Іван Величковський

Іван Величковський — поет дуже цікавий. Бо наділила його природа щирою іскрою художнього таланту — здатністю зірко вдивлятися у світ, гостро і парадоксально осмислювати його, відливати свої думки у місткі асоціації, колоритні образи, влучні дотепи. Віртуозно володіючи словом і віршем, він полюбляв експериментувати, шукати і розробляти нові й незвичні літературні форми.

Це була типова людина епохи барокко — ренесансна життєрадісність і життєлюбність поєднувалась у ньому з глибокою, щирою релігійністю, а це породжувало внутрішню суперечливість його душевного світу, його індивідуальну душевну драму, хоч і живило потужною енергією його творчість.

останнього десятиліття поетового життя маємо дві підписані його іменем книжечки віршів. Першу з них — «Зеґар з полузеґарком» — автор датує 1690-м роком, другу — «Млеко» — роком 1691-м.

Цікавий ідейний мотив поезії Івана Величковського — заклик до конкретної діяльності, до реалізації «віри» в «ділах».

86. Іоаникій Галятовський.

Іоаникій Галятовський Чернече ім'я Йоаникій (? — 1688) — письменник-полеміст, агіограф (укладач збірників легенд), проповідник і гомілет (теоретик церковного красномовства), педагог, громадсько-політичний і церковний діяч. Іоанікій Ґалятовський походив з Волині. У 1640-х роках навчався у Києво-Могилянській Колегії, був учнем Лазаря Барановича.

Іоаникій Галятовський репрезентує українську культуру бароко, де змішалося й переплелося реальне й нереальне, фактичне й фантастичне, словом, елементи істотних знань про світ та міфологічні уявлення.

88. Козацька поезія 17-18 ст.

Продовжує традиції середньовічної героїки, х-ся поєднанням національної історії із сучасністю. Гол. Функція гер поезії полягала у вихованні патріотичних і національних почуттів. Ідейно-тематичний спектр гер поезії визначається описами історії, батальних сцен, антифеодальних повстань, звеличення героїчних особистостей, військового побуту.

Лазар Баранович.

Лазар Баранович (1620 — 1693) — поет, проповідник, полеміст, епістолограф, організатор літературного життя, церковний і політичний діяч.

Протидіяв католицькій та уніатській пропаганді, відстоював союз України з Росією. Писав церковнослов'янською, українською і польською мовами.

В тому числі за його вплив цар Олексій Михайлович вирішив цілком приєднати Київ до Росії.

Надрукував збірку на тисячу поезій польською мовою «Лютня Аполлонова» (пол. «Lutnia Appollinowa»). У них автор прославляє Бога, апостолів, пророків, янголів, святих. Кілька віршів написано на морально-дидактичні теми, інші — про сонце, місяць, про різні місяці року, про жнива і про погоду, про мороз і вітер, про музику і спів тощо. Більшої виразності автор досягає у патріотичних віршах, де йдеться про боротьбу з турками і татарами.

Ренесанс та реформація

Впливи літературного ренесансу не змогли розвинутися на Україні ще й тому, що країну в другій половині 16 ст. охопило релігійне заворушення, яке значно сприятливішим було для впливів реформації, аніж ренесансу. Справді, протестантські реформаційні рухи поширилися і на Україну, хоча й охопили майже виключно шляхетські неширокі кола. Але значення реформаційних течій, зокрема саме на Україні впливового «антитринітаризму» (соцініанства або «аріанства»), для цих нешироких кіл було величезне. Саме ці течії привели своїх прибічників серед української шляхти й почасти міщанства до тіснішого зв’язку з духовною культурою західної Європи. Але цей зв’язок привів більшість українських прибічників антитринітаризму до денаціоналізації. Літературні відлуння його нечисленні, українські антитринітарії писали латинською або польською мовою. Лише деякі відгуки ідей реформації пройшли до ширших кіл українського народу. Реформація вимагала певних змін релігійної традиції: по-перше, вона ставила понад церковний авторитет авторитет «Слова Божого», св. Письма. Реформація штовхнула окремих представників «литовсько-руської» літератури і до проблеми літературної мови; такою мусіла бути народна мова, бо Слово Боже повинне стати доступним усім народам світу їх власною мовою. Але перемозі реформації протистояли католицькі сили, які почали похід і проти православної церкви. В цьому скрутному стані православне населення виявило і велику відданість православній церкві, і велику організаційну здібність. Але той національно-релігійний рух, що розвинувся навколо проблеми «унії», не сприяв ані засвоєнню реформаційної літературної традиції, ані засвоєнню традиції ренесансу. Коли ми помічаємо в українській літературі 16 ст. якийсь зв’язок з обома головними напрямами часу, то цей зв’язок і слабкий, і далеко не заґальний; він виявляється в засвоєнні лише окремих елементів літературної поетики ренесансу; тематика ренесансу залишається поза межами уваги; він виявляється в спробах скористатися з певних елементів реформаційної традиції, але почасти лише мовних (народна мова), почасти лише неґативних (полеміка проти католицької церкви). Тому не дивно, що найвизначнішим явищем українського 16 ст. є полеміка геніального Івана Вишенського, яка спрямована якраз і проти ренесансу, і проти реформації, та ставить своєю метою повернутися до старої візантійської традиції. Безумовно, ця полеміка своєю мовою, а до певної міри змістом (релігійна особистість грає для Вишенського не меншу роль, аніж церква), зв’язана з духом реформації, а стилістично — з ренесансом (див. далі). А ще характерніше, що через голову свого найгеніальнішого письменника українська література прийшла не до старого, а до нового — до бароко, яке було багато в чому спадкоємцем ренесансу. Отже, «дух часу» був не за поворот до старого, а за поступ до нового, до якихось елементів і ренесансу, і реформації. Але цього «нового» українська дійсність свідомо не прийняла та не засвоїла; засвоєння йшло якось напівсвідомо, непомітно. Немає сумніву, що впливи ренесансу та реформації були на Україні ширші та глибші в житті, аніж: у літературі.

Українська література 16 ст. не тільки має в собі малопомітні елементи ренесансу та реформації; вона є в цілому незначна. Не треба цього замовчувати, маючи блискучі часи старокиївські та барокові. Єдиним справді визначним явищем 16 ст. є Іван Вишенський, що стоїть поза часом та від своєї сучасності трагічно одірваний. Незначність української літератури 16 віку була б ще більша, якби її обсяг не збагачувався літературною діяльністю близько споріднених та в 16 ст. мовно невіддільних від українців білорусів.