1. Поняття "давня українська література".

Давня українська література – це література 10-18 ст, поділяється на культурно-історичні епохи:

1.Середньовіччя – 10-15ст.

2. Ренесанс – 16ст.

3.Бароко – 17 ст.

Вивчення д. укр. літ. почал. у 19 ст. і відразу постало питання нац. Приналежності літератури. Спадщиною укр.. народу є все те, що було створене на території суч. України її автохтонним населенням від найдавніших часів до сучасного періоду. Ця спадщина вплинула на формування подільшої літератури укр., рос. І білор. Народів.

До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.

2. Жанри перекладної літератури Київсько Русі.

Нова християнська література, що прийшла на Русь із прийняттям християнства, справила вагомий вплив на процес творення оригінальної руської літератури. Переклади, які робили давньоруські книжники із різних мов світу, набували ознак яскравого авторського втручання, наповнювали їх національним елементом і місцевою специфікою Руського краю.

Релігійну літературу часів Київської Русі прийнято поділяти на канонічну (правовірну) та апокрифи.

До канонічної належать житія — житійні, агіографічні твори, присвячені подвижницькому життю святих. Вони перекладалися безпосередньо з грецьких оригіналів. "Житія" почасти дуже широкого обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та подають велику галерею типів "християнських героїв".

Апокрифи (від гр. апокрифос — таємний, прихований. Апокрифічні перекази прийшли на Русь із Візантії, Болгарії, Палестини. Отже, апокрифи — це твори на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе Письмо, але з певних причин не були канонізовані церквою. Виникали, як правило, у народному середовищі, а наявний тут художній вимисел сприяв їх значному поширенню. Руські апокрифи перекладали з болгарських оригіналів, що, в свою чергу, спиралися на візантійську апокрифічну традицію, набуваючи у давньоруських перекладах місцевого характеру.

Тематично апокрифи поділяються на три основні групи: старозаповітні (народні розповіді про створення світу, перших людей), новозаповітні (апокрифічні євангелія Якова, Томи і Никодима), есхатологічні (від гр. есхатос — крайній, останній), які містили цікаві розповіді про кінець світу і Страшний Суд, про потойбічну долю праведників і грішників.

Найвідомішим новозаповітним апокрифом є "Ходіння апостола Андрія", що його Нестор увів до "Повісті врем'яних літ". "Ходіння Богородиці по муках" — це есхатологічний апокриф.

Ізборники 1073 і 1076 рр.

Ізборник 1073 р. (Ізборник Святослава 1073 р.) називають найдавнішою датованою давньоукраїнською збіркою енциклопедичного характеру, що призначалася для читання освіченими людьми з вищих верств суспільства. Ця своєрідна давня енциклопедія містить близько 380 статей щонайменше 40 авторів. Ізборник 1073 року як давньоруська хрестоматія зі світової літератури, книга для читання, розрахована на широке коло читачів містить відомості з богослов'я, філософії, історії, медицини, біології, географії та багатьох інших галузей знання.

Ізюорник 1076. Зміст твору морально-релігійний. Ізборник 1076 року складається із таких частин: три "повчання" батьків дітям ("Слово одного батька до свого сина" і "Повчання дітям" Ксенофонта та "Святої Теодрри"); "Атанасієві відповіді", завданням яких є пояснення важких місць св. Письма; оповідання про "Милостивого Созомена"; різні сентенції, речення, прислів'я, згруповані за темами. Структура твору є чітко продуманою і концептуальною. Починається Ізборник "Словом" про читання книг.

4. Специфіка давньої літератури

Специфіка літератури Середньовіччя полягає у тому, що, по-перше, вона є рукописна. Це зумовило виникнення списків і редакцій. Список з’являвся, коли при переписуванні пам’ятки зміни Були неістотними, які не впливали на первинний творчий задум автора. Якщо ці зміни були такими, що позначалися на композиції, манері викладу, навіть змістові та ідейному спрямуванні твору, то виникали редакції. Наприклад, збереглося 3 редакції «Повісті врем’яних літ» і понад 230 списків-копій твору, які повторюють другу або третю його редакції.

По-друге. Більшість творів середньовічної літератури є анонімними. Результатами цього факту є складність і часто неможливість встановлення часу і місця написання пам’ятки, яку ми вивчаємо в основному за пізнішими списками.

По-третє, мова авторів – старослов’янська і давньоруська. До того ж існувала перекладна література, робились переклади з грецької, болгарської мов. Також варто згадати, що в епоху Ренесансу роль літературної мови виконувала латина.

Щодо християнізму ДУЛ. Християнізм – у зв’язку з прийняттям християнства Візантія почала експортувати ту літературу, яка була для неї вигідна в поширенні церкви і культурної експансії. В Київській Русі ще не було такої літератури(Євангеліє, Псалтирі, Требники, служебники, четі-мінеї, Біблія, прологи). З Візантії ввозилися література. Налагоджувалася перекладацька справа. Цю літературу творили люди віруючі, освічені(монахи, ченці).

Історизм – майже у всіх творах ДУЛ дійовими особами виступають історичні постаті, які зображуються певним чином шаблонно, узагальнено і ідеалізовано. Література суворо слідує факту, навіть вигадані історії є записами розповідей очевидців. Історизм ДУЛ є середньовічним: всі події пояснюються «божим промислом», але за цим ми бачимо живу українську історію.