9. Чинники культурного розвитку Київської Русі.

У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

Високий підйом культури Київської Русі також був зумовлений суттєвими зрушенням в різних сферах суспільного життя – розвитком феодальних відносин,становлення давньоруської державності, відокремленням ремесла від сільського господарства,виникнення міст.

Складна взаємодія проявів ментальності русича-язичника й християнського світогляду, сформованого на зовсім іншому ґрунті – етнічному, соціально-історичному – відбилася в усіх сферах культурного життя слов’янина. Такий світоглядний синкретизм (поєднання елементів язичництва й православ’я) зумовив своєрідність давньоруської культури і яскраво виявився на рівні побутової свідомості.

10. Храмове будівництво у Київській Русі. Софія Київська з позиції втілення релігійних і проявів художньої майстерності.

У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або у самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут малювався образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися.

Наступник Володимира, Ярослав Мудрий, будує власне „Руську митрополію” (церковний центр Русі) – Софійський собор (поч. будівництва – 1037р. Грандіозність ідеї, покладеної в основу Софії Київської, зумовила її небувалі, як на той час, розміри. У давнину це – величезний хрестово-купольний п’ятинефний храм шириною 55м і довжиною 37м, оперезаний з півночі, півдня й заходу двома рядами галерей. Внутрішній ряд галерей мав 2 поверхи. У північно-західному і південно-західному кутах споруди знаходяться 2 східчасті башти, якими здійснювався (як і зараз) підйом на 2-й поверх. Башти увінчувались шатровими верхами. Первинно собор мав 13 куполів.

Центральний, стрижневий образ храму – Боголюдина Ісус, хресна смерть якого перекинула (єдиний місточок спасіння крізь прірву, що відділяє грішну людину („земля”) і святого Бога („небо”). Саме ці уявлення зумовлюють організацію внутрішнього простору храму. Відбивається вона, зокрема, у двох смислових векторах інтер’єру давньоруського храму – вертикальному й горизонтальному.

Вертикальна структура інтер’єру храму символізує сходження від „земного”, тлінного – через циклічне – до позачасового, вічного, вселенського рівня. Так, нижній, „земний” регістр розписів містить зображення „улаштувачів” земної церкви – апостолів, святителів, отців церкви. Другий ярус – христологічний. Тут розміщуються протоєвангельські та євангельські сцени, про які йшлося вище. Третій („небесний”) регістр присвячений „церкві небесній”, втіленій в образах ангелів і Христа-Вседержителя (з гр. Пантократора), що вінчає внутрішній простір храму, бо зображений на склепінні головного купола.

Пірамідальність зовнішніх форм давньоруського храму, з одного боку, дає ефект стягнення всіх зовнішніх векторів до вершинної символіко-смислової точки собору – хреста на головному куполі, з іншого боку – створює своєрідний ритм у внутрішньому просторі споруди: погляд фіксує просторовий рух угору, увесь час знаходить все нові перспективи і ніде не зустрічає площину стіни. Там же, де погляд може зануритись у глибину простору центральної бані й центральної апсиди, йому відкривається поверхня мозаїк, що зблискують золотом, та ллються потоки світла назустріч – це неземне сяйво випромінює образ Спасителя.