33. Історичні умови культурного розвитку в Україні 20 ст.

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.

34. Стильові напрями в українському мистецтві 20 ст.(модерн, авангард, соціалістичний реалізм, постмодернізм)

Із завершенням епохи романтизму з його ідеями і поглядами на людину і світ відходять у минуле й уніфіковані способи втілення цих ідей. В останній чверті XIX ст. у європейській культурі формується три нових ідеали. Вони постають фундаментом трьох нових художніх напрямків, що приходять на зміну реалізму, – символізм, декоративізм й імпресіоніз., їх можна об'єднати загальним терміном «модерн» .

Загалом для митців модерну характерні індивідуалістичний песимізм, відчуженість від життя, естетизація небуття, містика, культ краси, необмежена свобода особистості й свобода творчості, незалежно від моралі. Митці закликають до створення нових етичних і естетичних цінностей, які випливали з філософії життя, пропагують “мистецтво для мистецтва”. Таке мистецтво було об’єднане загальною назвою – декаданс (від франц. занепад). Творам декадентів притаманна надломлена, хвороблива, принадлива краса. Такі настрої породжувались спочатку серед літераторів, потім у живописців і скульпторів, пов’язаних із символізмом та модерном. Темами, до яких зверталися митці-декаденти, стали історичні мотиви, сни-навіювання, смерть, небуття, містичні явища.

В українській культурі символізм з'являється лише на поч. ХХ ст. (О.Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка й ін.) не лише під впливом європейської культури, а й завдяки власним джерелам, що віддзеркалювались в “філософії серця”. Найбільш характерний символізм творчості молодомузівців і представників “Української хати”.

У межах модернізму формується авангардизм (його різновиди – на поч. ХХ ст. – фовізм, кубізм, футуризм, експресіонізм, абстракціонізм; в 1920‑1930‑х рр. – сюрреалізм, кін. 1940-х-1950-х рр. абстрактне мистецтво; в 1960‑1970‑х рр. – акціонізм, поп-арт, концептуальне мистецтво, хепенінг), що невдовзі протистав йому як стильова течія, яка несе в собі деструкцію, руйнування форми й художнього образу. Він виник і ствердився як символ вільнодумства, створив власну систему образного мислення, переживання і творчості, яка часто не має естетичних і художніх цілей. У його межах мистецтво набуває відкритої системи.

Соціалістичний реалізм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення ВРЕ). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, з театрами К. С. Станіславського і В. Е. Мейєрхольда, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості), Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років) та Олексій Кожевников, живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, Р. Гуттузо, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія Б. Брехта, В. В. Вишневського.

Постмодернізм – це не лише но­вий етап у розвитку культури, літературо­знавчий напрям, мода, але передусім – філософія, світогляд, побу­дований на глибокому розчаруванні в самій ідеї історичного прогресу. Народження постмодернізму пов’язане з кризою 60-х років (масові молодіжні бунти, протести проти війни у В’єтнамі, наявність ядерної за­грози, та передчуття холодної війни, деперсоніфікація, деіндивідуалізація людини, пов’язані з поширенням масової культури та перемогою НТР). Кризове світовідчуття значно посилювалось екологічними негараздами, котрі супроводжують технічний прогрес. Зростання техноло­гічної могутності суспільства обертається звуженням сфери свободи людського буття, дедалі відчутнішими духовно-ціннісними втратами для людської особистості. Постмодерністське світосприймання аполітичне, антитоталітарне відкриває простір плюралізмові, різноманітності. У той же час пост­модернізм створює осно­ву нового бачення світу, який дає змогу піднятися над повсякденни­ми фактами реальності і побачити цілісність Всесвіту.