26. Живопис період класицизму

Класицизм ( фр. classicisme , Від лат. classicus - Зразковий) - художній стиль і естетичний напрям в європейському мистецтві XVII - XIX ст.

В основі класицизму лежать ідеї раціоналізму, які формувалися одночасно з такими ж ідеями в філософії Декарта. Художній твір, з точки зору класицизму, має будуватися на підставі строгих канонів, тим самим виявляючи стрункість і логічність самого світобудови. Інтерес для класицизму представляє тільки вічне, незмінне - в кожному явищі він прагне розпізнати лише суттєві, типологічні риси, відкидаючи випадкові індивідуальні ознаки. Естетика класицизму надає величезного значення суспільно-виховної функції мистецтва. Багато правила і канони класицизм бере з античного мистецтва ( Аристотель, Горацій).

Класицизм встановлює сувору ієрархію жанрів, які діляться на високі ( ода, трагедія, епопея) і низькі ( комедія, сатира, байка). Кожен жанр має строго певні ознаки, змішування яких не допускається.

Як певний напрям сформувався у Франції, в XVII столітті. Французький класицизм стверджував особистість людини як вищу цінність буття, звільняючи його від релігійно-церковного впливу. Російський класицизм не просто сприйняв теорію західноєвропейську, а й збагатив її національними особливостями.

Інтерес до мистецтва античної Греції та Риму проявився ще в епоху Відродження, яка після століть середньовіччя звернулася до форм, мотивів і сюжетів античності. Найбільший теоретик Ренесансу, Леон Батіста Альберті, ще в XV ст. висловив ідеї, які віщували окремі принципи класицизму і повною мірою проявилися у фресці Рафаеля " Афінська школа "(1511).

Систематизація і закріплення досягнень великих художників Відродження, особливо флорентійських на чолі з Рафаелем і його учнем Джуліо Романо, склали програму болонської школи кінця XVI століття, найбільш характерними представниками якої були брати Карраччи. У своїй впливової Академії мистецтв болонца проповідували, що шлях до вершин мистецтва лежить через скрупульозне вивчення спадщини Рафаеля і Мікеланджело, імітацію їхньої майстерності лінії і композиції.

На початку XVII століття для знайомства зі спадщиною античності та Відродження в Рим стікаються молоді іноземці. Найбільш помітне місце серед них зайняв француз Нікола Пуссен, у своїх живописних творах, переважно на теми античної давнини і міфології, що дав неперевершені зразки геометрично точної композиції і продуманого співвідношення колірних груп. Інший француз, Клод Лоррен, у своїх антіквізірованних пейзажах околиць "вічного міста" упорядковував картини природи шляхом гармонізації їх світлом сонця і введенням своєрідних архітектурних лаштунків.

Холодно-розумовий нормативізм Пуссена викликав схвалення версальського двору і був продовжений придворними художниками на зразок Лебрена, які бачили в класицистичної живопису ідеальний художня мова для вихваляння абсолютистського держави " короля-сонця ". Хоча приватні замовники воліли різні варіанти бароко і рококо, французька монархія підтримувала класицизм на плаву за рахунок фінансування таких академічних установ, як Школа образотворчих мистецтв. Римська премія надавала найбільш талановитим учням можливість відвідати Рим для безпосереднього знайомства з великими творами давнини.

Відкриття "справжньої" античної живопису при розкопках Помпей, обожнювання античності німецьким мистецтвознавцем Вінкельманн і культ Рафаеля, проповідує близьким до нього за поглядами художником Менгс, у другій половині XVIII століття вдихнули в класицизм нове дихання (у західній літературі цей етап називається неокласицизмом). Найбільшим представником "нового класицизму" з'явився Жак-Луї Давид, його гранично лаконічний і драматичний художню мову з рівним успіхом служив пропаганді ідеалів Французької революції (" Смерть Марата ") і Першої імперії (" Посвячення імператора Наполеона I ").

У XIX столітті живопис класицизму вступає в смугу кризи і стає силою, яка стримує розвиток мистецтва, причому не тільки у Франції, але і в інших країнах. Художню лінію Давида з успіхом продовжував Енгр, при збереженні мови класицизму в своїх творах часто звертався до романтичних сюжетів зі східним колоритом (" Турецькі лазні "); його портретні роботи відзначені тонкою ідеалізацією моделі. Художники в інших країнах (як, напр., Карл Брюллов) також наповнювали класицистичні за формою твори духом відчайдушного романтизму; це поєднання отримало назву академізму. Його розсадниками служили численні академії мистецтв. У середині XIX століття проти консерватизму академічного істеблішменту бунтувало тяжіє до реалізму молоде покоління, представлене у Франції гуртком Курбе, а в Росії - передвижниками.