71. Роль засобів масової інформації у політичному житті суспільства.

Категорія: Політологія (державний іспит)

Опубліковано: П'ятниця, 04 липня 2008, 00:00

У політичній системі демократичного суспільства засоби масової інформації (ЗМІ) відіграють важливу роль. Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У цю мережу входять теле-, радіопрограми, газети, журнали, інформаційні агентства, кінодокументалістика. Сьогодні в українському політичному процесі активно починає використовуватися Інтернет, який дозволяє політикам встановити зворотний зв'язок зі своїми виборцями. Сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам.

Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує засобів масової інформації для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. У сучасному суспільстві ЗМІ все більше виступають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем.

Характерні риси засобів масової інформації:

• публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);

• наявність спеціальних технічних засобів;

• непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;

• непостійний характер аудиторії;

• переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.

Найбільш масовий і сильний політичний вплив на суспільство мають аудіовізуальні засоби масової інформації, насамперед телебачення.

Функції засобів масової інформації. Серед найважливіших функцій виділимо такі:

1) інформаційна функція - отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. На основі отриманої інформації формується громадська думка про діяльність органів влади, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;

2) освітня функція - донесення до громадян певних знань дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних джерел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;

3) функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;

4) функція критики і контролю. Критика ЗМІ характеризується необмеженістю свого об'єкта, їх контрольна функція засновується на авторитеті громадської думки. ЗМІ не можуть застосовувати санкцій до правопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб. У демократичному суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМІ опираються як на громадську думку, так і на закон;

5) мобілізаційна функція проявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;

6) оперативна функція - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань громадян.

ЗМІ забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, - одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави. 72. Сутність та обґрунтування теорій політичних еліт.

Категорія: Політологія (державний іспит)

Опубліковано: П'ятниця, 04 липня 2008, 00:00

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, — еліта.

Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний.

Ціннісний підхід, започаткований В. Парето, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис.

Інший підхід до пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г. Москою і Р. Міхельсом, — функціональ-ний, або організаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують.

Знання про політичну еліту істотно поглиблює ознайомлення з її різноманітними концепціями, так чи інакше пов'язаними з двома зазначеними підходами.

Концепції еліти Г. Моски. В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавеллістської школи в розумінні політичних еліт.

Йдеться передусім про визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділу на привілейовану, владарюючу, творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини та суспільства.

Еліта наділена особливими соціальними, психологічними, інтелектуальними, моральними та іншими рисами. Приналежність до неї пов'язана передусім з природними задатками, освітою і вихованням. Еліта є більш або менш згуртованою групою, об'єднаною не тільки спільністю професійного статусу та соціального становища, а й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством.

Маси більш чи менш широко визнають право еліти на політичне керівництво, що означає її легітимність. За відносної згуртованості в середовищі еліти точиться постійна боротьба між різними її типами: старою і новою елітою, елітою і контрелітою. «левами» і «лисами» тощо.

Формування і зміна еліт відбуваються в ході боротьби за владу. Та за всіх змін еліт їхні відносини з рештою суспільства, як відносини панування і підкорення, залишаються незмінними.

Сучасні концепції еліт багатоманітні.

Особливу групу серед них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму. або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс розв'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії.

Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетсра, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі.

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива та недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер запропонував створити нову, більш реалістичну теорію демократії, яка б ґрунтувалася на визнанні того, що демократичний метод – «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців».

Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі і для демократичного, характерна риса якого – конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими. здібними. високоморальними представниками народу.

Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти.

Контроль виборців за елітамн проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну – «правління, схвалене народом».

На думку Дж, Сарторі. демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона ґрунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, ґрунтується на принципі свободи і означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію. Існують численні критерії для виокремлення контролюючих у системі вертикальної демократії меншин (два з них – першорядної ваги). Перший критерій – альтиметричний; контролююча група є такою тому, що розташовується (за вертикальним розрізом будови суспільств) «нагорі». За цим критерієм владарює тоі, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився.

Другий критерій – мерітократичний критерій заслуги. Згідно з ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою і перебуває нагорі тому, що заслуговує на це.

Критерій заслуги, пов'язуванний з ціннісними параметрами еліти, вважає Дж. Сарторі, створює ціннісну опору для представницької демократії.

Дж. Сарторі запропонував референтну теорію еліт і два стислих взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія повинна являти собою (а) селективну поліархію і (б) поліархію за основою достоїнств (заслуг).

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи і доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін.

Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя.

Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп – етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших - формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності і водночас активно впливає на розвиток групи. У сучасному демократичному суспільстві, стверджують прихильники концепції множинності еліт, влада розпорошена між багатоманітними суспільними групами та інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах. За таких умов головними суб'єктами політики є не еліти, а групи інтересів.

До того ж існує конкуренція еліт, яка відображає економічну та політичну конкуренцію в  суспільстві.  Конкуренція  еліт  також  робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи.

Протилежною до  концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Райта Міллса.

Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного та морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту.

Вчений стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти.

Хоча марксизм заперечує правомірність самого поняття політичної  еліти, стверджуючи  про  політичне  панування  економічно домінуючого  класу,  опосередковано  він  містить  своєрідну  концепцію політичної еліти, яка в політології дістала назву партократнчноі. Йдеться про авангардну партію робітничого класу. Згідно з ленінським вченням про партію нового типу, ця партія покликана очолити робітничий клас у його боротьбі за перемогу  соціалістичної революції  і  побудову  соціалізму  і  комунізму. Найважливішою ознакою, що зумовлює керівну роль політичної партії, є те, що вона виступає носієм революційної – комуністичної ідеологи. Саме озброєність цією «єдино вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та слугує гарантією успішного керівництва нею суспільством.

Ще однією ознакою партії нового типу є походження її членів із неімущих верств суспільства,  передусім  із середовища  робітничого  класу  і  найбіднішого селянства. Робітничо-селянське походження виступає найважливішою умовою здатності до сприйняття комуністичної ідеології.

• Одним із перших на це звернув увагу югославський політичний діяч і політолог Мілован Джілас. У своїй праці «Новий клас» він обґрунтував концепцію правлячої партійної бюрократії як нового класу, який сформувався в СРСР та інших  країнах соціалізму.  Цей  клас складається  з тих.  хто наділений монополією адміністративної влади і користується особливими привілеями та економічними  перевагами. Витоки  нового  класу  кореняться  у  партії особливого, більшовицького типу. Його могутність спирається на феномен колективної власності,  що полягає в монополії партійної бюрократи  на розподіл  національного  доходу,  регламентування  доходів  населення, визначення напрямів господарського розвитку та розпорядження націоналізованим майном. У зв'язку з цим М. Джілас увів поняття «партійна держава», суть якої полягає в особливому виді політичного панування, коли влада фактично незаконно сконцентрована в руках партійних комітетів і таємної поліції. JUser::_load: неможливо завантажити користувача з id: 63