66. Концепція громадянської культури г.Алмонда і с.Верби.

Категорія: Політологія (державний іспит)

Опубліковано: П'ятниця, 04 липня 2008, 00:00

Г. Алмонд вважав, що традиційні підходи у політичній науці, наприклад, інституціональний, не в змозі пояснити, чому однакові за формою політичні організації діють по-різному в різних країнах. Для пояснення цього Г.Алмонд запропонував поєднати вивчення формальних і неформальних компонентів політичних систем з аналізом національної політичної культури, виділити політичне в національній культурі.

Г. Алмонду належить функціонально точне визначення політичної культури, прийнятне для вивчення політичної поведінки й політичних процесів. Він вважає, що політична культура складається з "особливих форм орієнтації на політичні об'єкти", які лежать в основі політичної системи.

Г. Алмонд і С. Верба пишуть: "Термін "політична культура" має на увазі специфічні політичні установки (attіtudes) відносно політичної системи і її різних частин та установки стосовно  власної ролі в системі".

М. Алмонд і С. Верба запропонували своє бачення структури системи політичної культури. Вони вважали, що ця структура складається з орієнтацій різних типів:

-  "когнітивні орієнтації" - знання та переконання про політичну систему, її ролі і тих, хто виконує політичні ролі

-  "афективні орієнтації" - почуття щодо політичної системи, її ролі й тих, хто виконує політичні ролі

-  "оціночні орієнтації" - переконання, думки про політичні об'єкти (своєрідна комбінація ціннісних стандартів, знань і афективних орієнтацій).

Беручи до уваги основні положення структурно-функціонального підходу до аналізу політичних систем, Г.Алмонд і С.Верба як  основні об'єкти орієнтацій виділили політичну систему в цілому, її "вхід" і "вихід" (тобто  вимоги та підтримку, а також реакцію на прийняті рішення і їх реалізацію), індивіда як політичного актора. На їхню думку, кожній моделі політичної культури (кожному "ідеальному типу") відповідає своя комбінація ориентаций на ці об'єкти.

Виходячи із цих посилок, Г.Алмонд і С. Верба виділили три основних моделі ("ідеальних типи") політичної культури:

І. "парохіальна" (parochіal culture) політична культура (іноді її називають парафіяльною, традиційною, патріархальною). Цей тип політичної культури характеризується повним відривом населення від політичної системи, відсутністю знань про неї. У таких суспільствах відсутні спеціалізовані політичні ролі, основні актори (вожді, шамани й ін.) реалізують одночасно і політичні, і економічні, і релігійні функції. Крім того, ніяк не відділяються одне від одного політичні, економічні та релігійні орієнтації населення. Переважає територіальна та соціально-культурна ідентифікація: людина ідентифікує себе, у першу чергу, як частина локального співтовариства (роду, села тощо).

ІІ. "підданська" політична культура (subject culture). Цьому типу політичної культури притаманне пасивна політична поведінка, орієнтація на пануючі офіційні цінності та норми, відсутність самостійного осмислення цих цінностей. Здебільшого у людей переважає свого роду споживацько-патерналістське ставлення до політичної системи: члени співтовариства або очікують благ, або бояться покарання. Такий тип політичної культури можна зустріти в суспільствах, де відсутнє чітке виділення вхідних каналів політичної системи, а індивіди не розглядають себе в якості політичних акторов.

ІІІ. "партисипаторна" політична культура (partіcіpant culture) або культура участі (активістська політична культура). "Партисипаторному" типу політичної культури притаманна активна участь індивідів у політичному житті, заснована на досить високій політичній грамотності громадян і їх переконаності у здатності вплинути на процес прийняття політичних рішень за допомогою власної участі. Такі суспільства характеризуються високим ступенем функціональної диференціації: різні сфери громадського життя відносно автономні, а підсистеми досить розвинені та розгалужені (зокрема  політична підсистема).

У сучасному світі ці типи політичної культури у чистому вигляді відсутні. Зокрема  в демократичних країнах неможливо в чистому виді знайти партисипаторний тип політичної культури: "громадяни демократичних країн рідко живуть відповідно до  цієї моделі. Їх не можна назвати ні добре інформованими, ні глибоко включеними в політику, ні особливо активними, а процес прийняття електоральних рішень є чим завгодно, тільки не процесом раціонального розрахунку" .

У дійсності національні політичні культури поєднують у собі різні типи, тобто  є змішаними. Комбінації цих типів можуть бути різні. М. Алмонд і С. Верба при порівняльному вивченні політичних культур задалися питанням,  чи існує демократична політична культура, тобто якийсь набір орієнтацій, що сприяє стабільності демократії, тобто  "підходить" демократичній системі.

Їх основний висновок полягав у тому, що найбільш оптимальним для країн стабільної демократії є змішаний тип політичної культури, виявлений у Великобританії та США - громадянська політична культура (або політична культура громадянськості). У рамках цієї культури "багато громадян можуть бути активними в політиці, але багато хто інші грають більше пасивну роль підданих...навіть у тих, хто виконує громадянську роль, якості підданих і парафіян не повністю витиснуті... Це означає, що активний громадянин зберігає свої традиційні, неполітичні зв'язки... Політична діяльність являє собою лише частину інтересів громадянина, причому, як правило, не дуже важливу частину. Збереження інших орієнтацій обмежує ступінь його включеності в політичну діяльність. Більше того, орієнтації парафіянина й підданого не просто співіснують із орієнтаціями учасника, вони пронизують і видозмінюють їх" .

Згідно до Г. Алмонда й С. Верби, для громадянської культури притаманні дві "суперечності":

-                     між високою оцінкою своєї потенційної впливовості на політичні рішення й більш низьким рівнем реального впливу,

-  між ступенем поширення вербального визнання обов'язковості участі громадян у політичному житті і реальною значимістю та обсягом участі.

З одного боку, бездіяльність звичайної людини допомагає забезпечити правлячій еліті владу у тій мірі, що необхідна для ефективного вирішення проблем. З іншого боку, роль громадянина, як активного й впливового фактору, що забезпечує відповідальність еліт, підтримується завдяки його прихильності нормам активного громадянства і його переконаністю, що він може бути впливовим політичним актором.

Таким чином, громадянин у країні із цивільною політичною культурою є потенційно активним. Він не виступає як постійний учасник політичного процесу, рідко активний у політичних групах, але при цьому має резерв потенційної впливовості. Тобто  він вважає, що якщо буде потреба, він може мобілізувати своє соціальне оточення в політичних цілях.

Кожний із запропонованих Г. Алмондом і С. Вербою ідеальних типів політичної культури на практиці відбиває специфіку тієї або іншої субкультури. Особливе поєднання цих субкультур спричиняє національні політичні культури у тій або іншій країні.

Зразкова "формула" громадянської культури виглядала у такий спосіб: 60% "учасників", 30% "підданих" і 10% "парохіалів".