
- •1. Предмет і структура політології як науки.
- •02. Основні методи політологічних досліджень.
- •3. Основні категорії і функції політології.
- •04. Місце політології в системі наук про суспільство.
- •5. Політична думка Стародавнього Сходу.
- •06. Політичні вчення античності.
- •7. Європейська політична думка Середньовіччя.
- •08. Політичні вчення епохи Відродження і Просвітництва.
- •9. Політичні ідеї н.Макіавеллі та сучасність.
- •10. Політичні вчення в країнах Західної Європи в період революцій XVII ст.
- •11. Політичні вчення у Франції XVIII ст.
- •12. Політичні ідеї в концепціях представників німецької класичної філософії.
- •13. Політичні вчення представників критично-утопічного соціалізму.
- •14. Політичні ідеї в Київській Русі.
- •15. Радикально-націоналістичний напрям в історії політичної думки України.
- •16. Консервативний напрям в історії політичної думки України.
- •17. Концепції еліт в українській політичній думці.
- •18. Соціалістичний напрям в українській політичній думці.
- •§2. Предки з XIX ст.: соціалізм Драгоманова
- •19. Політичні ідеї засновників Української Народної Республіки.
- •20. Російська політична думка періоду зміцнення московської централізованої держави.
- •21. Консервативний напрям у російській політичній думці.
- •22. Становлення і розвиток лібералізму в Росії.
- •23. Ліворадикальний напрям у російській політичній думці.
- •24. Особливості розвитку політичної науки Заходу у XX ст.
- •Сцієнтисти
- •26. Сутність політики та її значення для життєдіяльності суспільства.
- •27. Специфіка та структура політичної діяльності.
- •28. Політичне рішення в структурі політичної діяльності.
- •29. Суб'єкти політики: поняття і класифікація.
- •30. Влада як інструмент політики.
- •31. Основні політологічні концепції влади.
- •32Проблема ефективності політичної влади.
- •- Політ режим – функц хар-ки організації влади 33. Легітимність політичної влади.
- •35. Соціальна стратифікація і політика.
- •36. Соціальна політика і соціальна справедливість.
- •37. Етнонаціональні спільності як суб'єкти та об'єкти політики.
- •38. Сутність, типологія та функції соціально-політичних конфліктів.
- •39. Основні шляхи подолання соціально-політичних конфліктів.
- •40. Демократія як суспільне явище і наукове поняття.
- •41. Основні політологічні концепції демократії.
- •42. Політичні принципи демократії.
- •43. Поняття та структура політичної системи суспільства.
- •44. Типологія політичних систем сучасного суспільства.
- •45. Політична система України.
- •46. Держава, її основні ознаки та функції.
- •48. Держава і громадянське суспільство.
- •- Формув і контроль держ влади 49. Форми державного правління.
- •52. Парламентаризм в системі сучасної демократії.
- •53. Громадські організації і рухи в політичному житті суспільства.
- •54. Основні ознаки і функції політичних партій.
- •56. Сучасні партійні системи.
- •57. Становлення багатопартійності в Україні.
- •58. Групи інтересів і політика.
- •59. Сутність та основні типи політичних режимів.
- •60. Особливості трансформації тоталітарних і авторитарних режимів у сучасні демократії.
- •61. Сутність, структура і функції політичної культури.
- •66. Концепція громадянської культури г.Алмонда і с.Верби.
- •67. Особливості політичної культури сучасного українського суспільства.
- •68. Політична поведінка особи.
- •71. Роль засобів масової інформації у політичному житті суспільства.
- •73. Елітаризм і демократія.
- •74. Типи та функції політичних еліт у сучасному суспільстві.
- •76. Бюрократія як соціально-політичне явище.
- •77. Бюрократія і демократія.
- •- Історичні корені (традиції імперської Росії та Радянського Союзу). 78. Лідерство як закономірність політичного процесу.
- •79. Типологія політичного лідерства.
- •80. Основні вимоги до сучасного політичного лідера.
- •88. Лібералізм та його вплив на розвиток суспільства.
- •- Ліве крило – заперечує класові суперечності, виступає за прогрес. 89. Еволюція соціалізму як ідеї і політичної практики.
- •90. Сутність та ідейні засади різновидів політичного екстремізму.
- •91. Сутність та різновиди політичної символіки.
- •92. Специфіка мови як одного із засобів політики.
- •94. Основні методи політичного прогнозування.
- •97. Теоретичні засади та методи політичної іміджелогії.
- •98. Міфотворчість як знаряддя політичного маніпулювання.
- •Хабарі та інші незаконні способи винагородження державних чиновників; 100. Популізм як політична технологія.
- •101. Політична кампанія та її планування й проведення.
- •102. Складові технології виборчих кампаній.
- •103. Сутність та механізми політичної пропаганди й агітації.
48. Держава і громадянське суспільство.
Категорія: Політологія (державний іспит)
Опубліковано: П'ятниця, 04 липня 2008, 00:00
ГС – термін ввів Гоббс (розвив ідею Гегель, Кант, Сен-Сімон, Маркс, Пейн). Грамши: ГС – це все, що не є державою, включаючи його (С) політ інститути.
Сутністю ГС є здатність цього сус-ва до самоорганізації, самоконтролю і контролю над державою.
Засади ГС:
1. в екон сфері є приватна власність (Локк: прив власність робить людину вільною від держави)
2. в сфері сусп життя: розвинута асоціативна діяльн (в ГС розвинуті відносини, всякі форми спільної діяльності); розв самоврядування
3. в дух сфері: розвинута самосвідомість, самоповага і розвинуті індивід якості самої люд, розв колективізм.
Структури ГС:
1. екон підструктура – усі екон відносини, які не є державними (комерційні, банки, біржі тощо).
2. соц підструктура – ядро, з якого будується ГС – це сім”я, бо тут виявляється свобода вибору дружини, друзів і держ в це не втруч.
3. політ підструктура:
- політ партії (мета – завоювати владу)
- латентні (приховані) політ сили (ті, які не декларуються як політ сили): структурні (класи, страти), кон”юнктурні (політ елементи, які впливають на політ структури, але не займаються напряму політикою, не прагнуть її)
- носії персоналізованої влади.
Функції ГС:
- формулювання і вираз суспільних та індивід інтересів
- Формув і контроль держ влади 49. Форми державного правління.
Категорія: Політологія (державний іспит)
Опубліковано: П'ятниця, 04 липня 2008, 00:00
Форма державного правління – це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. Йдеться про систему формування і взаємовідносин інституту глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка. Монархія (грец. – єдиновладдя, від – один, єдиний і влада) – це така форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передаеться в порядку престолонаслідування. Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. У республіці глава держави – президент – є виборним і змінюваним, а його влада виступає похідною від представницького органу (парламенту) або виборців. У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна Абсолютна монархія характеризується зосередженням усієї повноти державної влади в руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом, виконує його волю. Нині абсолютна монархія зберігається у Саудівській Аравії, Катарі. Омані, Об'єднаних Арабських Еміратах та ін. Конституційна монархія називається ще обмеженою, оскільки у ній влада монарха обмежується конституцією Конституційна монархія існує у двох видах – дуалістичної і парламентарної, які відрізняються ступенем обмеження влади монарха. Дуалістична монархія характеризується наявністю одночасно двох політичних установ – монархії і парламенту, які поділяють між собою державну владу. Цей поділ проявляється у тому, що монарх юридичне і фактично незалежний від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність лише перед ним Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, але ніякого впливу на формування і діяльність уряду не має. Дуалістична монархія не знає інституту парламентської відповідальності уряду, парламент не може відправити уряд у відставку. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежуються на користь монарха. Він користується правом абсолютного вето, яке парламент подолати не може, а також правом розпуску парламенту та призначення до його верхньої палати Нині дуалістична монархія зберігається в Йорданії. Кувейті, Марокко та ін. У парламентарній монархії влада монарха істотно обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він. як кажуть, «царює, але не править». Юридичне за монархом можуть зберігатися значні повноваження, але фактично далеко не всіма ними він може користуватися. Так, формально за ним зберігається право призначення главк уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповідно до пропозицій лідерів партії чи коаліції партій парламентської більшості, бо сформований іншим чином уряд не отримає вотуму довіри у парламент і й не утвердиться. Ще одним правовим засобом впливу уряду на монарха є контрасигнування (від лат. – міністерський підпис), тобто скріплення його актів підписом глави уряду та (або) окремого міністра, без якого вони не набувають юридичної сили. Тим самим глава уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, оскільки сам монарх відповідальності за свої дії не несе. Республіка (лат. від – справа. – суспільний) – це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). Республіка – найпоширеніша форма правління. Нині зі 190 держав світу – членів 00Н більш як 140 держав є республіками. Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка. парламентарна республіка і республіка змішаного типу. Основна відмінність між ними полягає у способі формування та функціонування уряду. У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом. У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов'язаний піти у відставку в разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парламентської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту. За змішаної форми державного правління уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду.
Розглянемо особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління докладніше. Основними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах, 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем'єр-міністра. 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту, 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність. Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є; 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у структурі виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром. Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана
– парламентарно-президентська, або президентсько-парламентарна – форма республіканського правління, яку іноді не зовсім вдало називають «напівпрезидентською республікою». Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президентській республіці, тут глава держави обирається, як правило, на загальних виборах і юридичне та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, іноді навіть очолює її. Уряд формується, як і в парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту й несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду – основна ознака змішаної республіканської форми правління. Однак президентській, особливо змішаній (президентсько-парламентарній) формам правління властиві й істотні недоліки. Таке правління постійно тяжіє до авторитаризму обраного на загальних виборах і наділеного великими повноваженнями глави держави і, по суті, ставить суспільство в залежність від особистих якостей однієї особи. Притаманний цим формам жорсткий поділ влади може спричинити протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади, яке загострюється в періоди розділеного правління. Наділення президента нормотворчими повноваженнями породжує так зване указне право, підвищує ризик одноосібного прийняття невиважених політичних рішень, які мають силу закону. Невиправдано велику роль у керівництві державою відіграє безпосереднє оточення (апарат, адміністрація) президента. Не передбачаючи дієвого впливу політичних партій на формування й діяльність уряду, президентська і президентсько-парламентарна форми правління не сприяють формуванню в країні впливових політичних партій, без яких неможливе демократичне здійснення державної влади. Недоліки президентської форми республіканського правління особливо наочно проявляються у так званих суперпрезидентських республіках Латинської Америки та монократичних республіках Африки, де майже вся державна влада зосереджена в руках президента. Не уникли цих недоліків і більшість колишніх радянських республік, що стали незалежними державами. Змішана форма республіканського правління може уникати деяких із зазначених недоліків президентської і парламентарної республік. А може й поєднувати в собі недоліки обох цих форм, не використовуючи їх переваги, що нерідко буває, особливо в країнах з нерозвиненими демократичними традиціями. Ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої системи.
- забезп простір для вільного саморозвитку і самореалізації членів сус-ва. 50. Форми державного устрою.
Категорія: Політологія (державний іспит)
Опубліковано: П'ятниця, 04 липня 2008, 00:00
Форма державного устрою – це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових. Якщо форма державного правління – це відносини між вищими органами держави, то форма державного устрою – це відносини між різними органами влади, що існують у територіальних одиницях держави, з центральними органами державної влади. Хоча форми державного устрою різноманітні і в кожній країні мають свої особливості, розрізняють дві основних форми – унітарну і федеративну.
Унітарною (франц. – єдиний, від лат – єдність) є така держава, територія якої складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць. Відмінність між адміністративними й політико-адміні-стративними одиницями полягає в тому, що останні мають ті чи інші ознаки власної державності і виступають як автономні утворення. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що виявляється у наданні органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення. Правовий статус автономних одиниць відмінний від статусу звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається лише окремим частинам держави, хоча існують і такі країни, вся територія яких складається з автономних утворень (Іспанія, Італія). У кожній автономії утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницькі органи автономій формують виконавчі органи, які несуть перед ними політичну відповідальність. Діяльність таких органів контролюється центральними органами державної влади. Зміст та обсяг повноважень органів автономій у різних країнах неоднакові. За ознакою централізації політичної влади унітарні держави поділяються на децентралізовані, відносно децентралізовані і централізовані. У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою та територіальними одиницями вищого рівня. Відносно децентралізованими унітарними державами є такі, в яких вищі територіальні одиниці мають винятково або головним чином адміністративний характер, а самоврядний характер мають лише низові одиниці. У централізованих унітарних державах місцевої автономії немає взагалі, а функції влади на місцях здійснюють тільки призначені центральною владою адміністратори.
Федерація – це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю. Головна відмінність між унітарною та федеративною державами полягає в тому, що територія унітарної держави складається з тією чи іншою мірою самоврядних адміністративних чи політнко-адміністративних одиниць, які не мають політичної самостійності, тоді як федеративну державу складають державні утворення з певною політичною самостійністю, а сама федеративна держава виступає як союз цих утворень. Тому унітарні держави називаються ще простими, а федеративні – складними. Федеративна форма державного устрою має такі характерні ознаки: 1. Територія федеративної держави в політико-адміні-стративному плані не є єдиним цілим. Вона складається з територій суб'єктів федерації. У деяких федераціях поряд з державними утвореннями наявні такі територіальні одиниці, які не є суб'єктами федерації і не входять до їх складу. Прикладом може бути федеральний округ Колумбія в США з розташованою у ньому столицею держави Вашингтон. 2. У більшості федеративних держав поряд із загально-федеральною конституцією і загальнофедеральними законами діють конституції і закони суб'єктів федерації. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів. Суб'єкти федерації наділяються правом видання законодавчих актів у межах конституційне встановленої для них компетенції. Ці акти діють лише на території суб'єкта федерації й повинні відповідати федеральному законодавству. 3. У федеративній державі поряд із федеральною системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади існують снстсми органів законодавчої, виконавчої та судової влади суб'єктів федерації. Порядок їх організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів федерації. Загальною закономірністю є те, що організація органів влади суб'єктів федерації майже завжди копіює федеральну форму правління. 4. Відмінною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура союзного парламенту. В минулому були однопалатні парламенти при федеративному державному устрої. Нині двопалатна структура парламенту прийнята майже в усіх федеративних державах. При цьому верхня палата забезпечує представництво суб'єктів федерації. 5, У більшості федерацій поряд з федеральним громадянством існує і громадянство суб'єктів федерації. Тут ідеться не про подвійне громадянство, з про два рівні громадянства однієї держави. Передумовою отримання громадянства суб'єкта федерації є наявність загальнофедерального громадянства. Наявність громадянства суб'єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині країни, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федеративної держави мають єдиний статус. Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору у суб'єктів федерації (так були утворені США); 2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі – штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на території колишньої НДР); 3) в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб'єкти федерації (Бельгія); 4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об'єднані Арабські Емірати). Утворення конфедерації є одним з найбільш реальних шляхів переходу до федеративного державного устрою. Конфедерація – це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедерація, отже, є не особливою формою державного устрою, а формою об'єднання суверенних держав. Федерації є відносно молодими утвореннями. Історично їм передували імперії. Імперія (від лат. – влада, панування) – це велика держава, яка містить у своєму складі території інших І народів і держав. Імперії створювалися з головної держави – метрополії і кількох або багатьох приєднаних, у тому числі шляхом завоювання, країн чи народів, які не встигли створити власну державність або втратили її. Імперія має монархічну форму правління, її главою є імператор. 51. Основні типи сучасних виборчих систем.
Існує три розуміння цього поняття:
- Вузьке
- Нормативно-правове
- Широке
Вони не заперечують одне одного , а розглядають з різних боків.
1. Виборча система - спосіб переведення голосів виборців в мандати депутатів та владні посади.( 2 способи: мажоритарний та пропорційний).
2. Виборча система - порядок формування виборчих органів держави, спосіб, у який розподіляються депутатські мандати.
3. Виборча система- сукупність суспільних взаємовідносин, взаємодій, процесів, інститутів, цінностей, норм, які обумовлюють формування виборних органів держави.
Виборча система – це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.
Мажоритарна система (фр. majогіtе – більшість ) – система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.
Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ѕ). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.
Пропорційна система (лат. proportіo – спів розмірність) – система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.
За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорстокими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre – перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).
Змішана система – система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.
Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої – пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів стільки мандатів у окрузі і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).
Поліномінальні системи розглядаються як напівпропорційні. За відповідністю поданих за ту чи іншу партію голосів, одержаних цією партією мандатів, ці системи займають проміжне місце між уніномінальними і суто пропорційними системами. Мета поліномінальних мажоритарних систем - пом’якшення такої вади мажоритаризму, як непропорційне представництво. Вибори за цими системами проводяться в один тур у невеликих багатомандатних округах (3-5 мандатів) виборчих округах. Голосування здійснюється за певних кандидатів.
Різновиди поліномінальних мажоритарних системи :
1) система єдиного голосу, що не передається;
2) система відносної більшості з кумулятивним голосуванням; 3)система єдиного голосу, що передається.
Система єдиного голосу, що не передається, виборець має, як правило, тільки один голос, а переможцями визнаються кандидати, які набрали відносну більшість голосів. Система застосовувалася в 1885-1945 роках у Великобританії (двомандатні округи), при виборах Народної Ради у Швейцарії (до 1919 р.). За цією системою проводяться вибори нижньої палати парламенту Японії (впродовж XX століття), а також органів місцевого управління у Великобританії.
Систему, яка застосовувалася у період з 1867 р. по 1885 р. на парламентських виборах у деяких округах Великобританії інколи називають системою обмеженого голосу : за цією системою кожен виборець в умовах багатомандатного округу має голосів на одиницю менше від кількості мандатів, що приходяться на даний округ. Тоді виборці мали по два та по три голоси відповідно у три - та чотиримандатних округах.
Мета - забезпечення представництва меншості, але при цьому передбачалося, що відповідні партії не виставлятимуть кандидатів більше, ніж число голосів у кожного виборця. В цьому разі голоси прихильників кожної такої партії не розпорошувались, і підтримка 40 % виборців забезпечувала її представництво у тримандатному округу.
Особливим варіантом системи єдиного голосу, що не передається є система фіксованого голосу, яка застосовується у Японії при виборах нижньої палати парламенту. Їм притаманні багатомандатний округ і право виборця лише на один голос (а обирається до п’яти депутатів від округу). За умови комбінації “японського” варіанту та двомандатного виборчого округу партії меншості для забезпечення свого представництва достатньо дістати підтримку третини виборців; в разі застосування тримандатного округу представництво партії гарантується навіть 25-відсотковою підтримкою
Система відносної більшості з кумулятивним голосуванням. За цієї системи виборець у багатомандатному окрузі має стільки голосів, скільки мандатів в окрузі. Подача голосів допускається як за одного кандидата, так і за кількох. Обраними вважаються кандидати, які одержали відносну більшість голосів. Нині застосовується при виборах палати представників в американському штаті Іллінойс. Має практично ті ж самі позитивні риси і вади, що й система єдиного голосу, який не передається.
Система єдиного голосу, що передається (single transferable vote). Інколи дану систему називають ще квотно-преференційною системою чи системою Харе - Кларка. Вибори за цією системою проводяться в невеликих багатомандатних округах. Кожен виборець має можливість позначити цифрами на бюлетені (використовується не категоричний, а ординальний бюлетень) найбільш прийнятних для нього кандидатів у порядку надання їм переваги, відповідно до того, кого з кандидатів він хотів би бачити у парламенті в першу чергу, другу, третю и так далі.
Уніномінальні мажоритарні системи
У світовій практиці застосовуються уніномінальні мажоритарні системи, за якими вибори проводяться по одномандатних округах , і поліномінальні – з багатомандатними округами. Серед уніномінальних мажоритарних систем розрізняються
- система відносної більшості,
- система абсолютної більшості та
- система кваліфікованої більшості.
а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу);
б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії);
в кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ѕ). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату. JUser::_load: неможливо завантажити користувача з id: 63