15. Радикально-націоналістичний напрям в історії політичної думки України.

Категорія: Політологія (державний іспит)

Опубліковано: Середа, 02 липня 2008, 00:00

Першим, хто вiдкрито заявив про колонiальний статус України у складi Росiйської iмперiї та право її народу на самовизначення, був харкiвський адвокат Микола Iванович Мiхновський. 1900 року вiн виголосив промову «Самостiйна Україна». Проблеми взаємовідносин України та Росiї вперше в новiтнiй iсторiї розглядалися в нiй з позицiй державностi.

Мiхновський в емоцiйнiй формi характеризує утиски українського народу в царськiй Росiї. «Яким правом,— пише вiн, — росiйське царське правительство поводиться з нами на нашiй власнiй територiї, наче з своїми рабами?.. На ґрунтi якого права з наших дiтей готують по школах заклятих ворогiв i ненависникiв нашому народовi?».

Вiдповiдаючи на цi запитання, автор доводить, що Росiя порушує майже всi статтi Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанiвець українську автономiю. З цього робиться логiчний висновок про те, що невиконання договору однiєю стороною позбавляє iншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для України не iснує.

Окреслюючи першочерговi завдання нової української iнтелiґенцiї, яку М.Мiхновський вважав рушiйною силою нацiональної революцiї, вiн констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горiлки минули i нiколи вже не вернуться... Українська iнтелiґенцiя стає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiрить у сили свої i нацiональнi, i вона виповнить свiй обов’язок...» ².

Брошура Мiхновського була першою спробою оформити скривдженi нацiональнi почуття українцiв у рамках полiтичної програми.

Заслугою М.Мiхновського перед українською державнiстю слід вважати те, що вiн публiчно заявив про законне право українського народу самостiйно вирiшувати свої проблеми.

Чинний нацiоналiзм Дмитра Донцова. На початку своєї полiтичної та публiцистичної дiяльностi Донцов вiддав данину соцiалiстичним iдеям i навiть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою свiтовою вiйною у його творчостi з’явилися виразнi антиросiйськi тенденцiї.

Донцов постiйно застерiгав українських полiтикiв вiд захоплення соціалістичними iдеями, що надходили з передреволюцiйної Росiї. „Рiвнiсть рабiв перед сильним володарем i паном уходила за рiвноправнiсть вiльних громадян...”

Квiнтесенцiєю його теоретичних розробок став вiдомий твiр «Нацiоналiзм».

Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Нацiоналiзму» закликав раз i назавжди вiдмовитись вiд рацiонально осмисленого свiтосприйняття. Натомiсть пануюче мiсце в ньому мала посiсти воля до життя. Виявлення волi, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо iнше, як насолода розросту, виступлення поза власнi границi» . Бо «експансiя — не тiльки самоутвердження власної волi до життя, а й заперечення її в iнших».

Звiдси виводилися двi першi пiдстави чинного нацiоналiзму: «змiцнювати волю до життя, до влади, до експансiї» та «стремлiння до боротьби та свiдомiсть її конечности».

Донцов накреслює як наступну вимогу вольового нацiоналiзму — романтизм та догматизм у сприйняттi пропонованої iдеологiї. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводi категоричного наказу, безоглядного послуху».

Об’єднуючи цi поняття, Донцов зазначає: «iлюзiонiзм є синтезом обох: вiн протиставляє «змисловому» — iррацiональне,.. доказам — голу афiрмацiю,.. вiн не дискутує,.. хоче здiйснити iдею неiснуючу i принципiально протилежну конкретнiй». — Все це умотивовує «його войовничість, антипацифiзм».

Тому одними з головних вимог чинного нацiоналiзму до його послiдовникiв Донцов вважав фанатизм i аморальнiсть. На його думку, нацiональна iдея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цiнностей. Здiйснювати ж аморальну полiтику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята iншими. Звiдси його аґресивнiсть i нетерпимiсть до iнших поглядiв».

П’ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у пiднесеннi до рiвня державної полiтики iмперiалiзму. «Iмперiалiзм, —  заявляє Донцов, — це не тiльки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських iнтересах нацiями, покликаними i управленими до того. «Є вищi i менш вартi народи, ті, що вмiють правити iншими (i собою), i народи, що цього не вмiють... Право сильних рас органiзувати людей i народи для змiцнення iснуючої культури i цивiлiзацiї».

Вищезгадане право Донцов пропонує здiйснювати через «творче насильство iнiцiативної меншостi», яка має пiдпорядкувати собi власний народ та змусити його до аґресiї проти iнших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорiю автор «Нацiоналiзму». Вiн певен, що «цей засiб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресiя, через яку нова iдея приходить до життя, не є припадкова, вона iманентна кожнiй «теологiчнiй» релiгiознiй або нацiональнiй iдеї» .

Пiдводячи пiдсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимо перевести основну переоцiнку вартостей. «Фанатизм», «iнстинктивнi почування», «емоцiйнiсть» замiсть «розумовостi», дух нацiональної нетерпимостi», — все, що опльовували в нас, повинно реабiлiтувати свiже i молоде українство». I, слiд сказати, цi гасла, поданi пiд флером боротьби за справді святу мету — визволення батькiвщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання вiдповiдної освiти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої нацiональнi та загальнолюдськi права насильницькими методами.

 

«Нацiократична держава»  Миколи Сцiборського. Свою модель нацiократичної української держави в серединi тридцятих рокiв запропонував Микола Сцiборський. 1935 року вiн видав у Парижi книжку «Нацiократiя», в якiй окреслив своє бачення української державностi.

У цiй роботi вiн пiддав гострiй i подекуди справедливiй критицi демократичний, соцiалiстичний, комунiстичний та монархiчний суспiльнi устрої. Натомiсть дуже схвально трактує фашизм iталiйської моделi. Для Сцiборського «фашизм — це насамперед нацiоналiзм — любов до власної батькiвщини й патрiотичнi почування, доведенi до самопосвяти й культу жертовного фанатизму».

Згiдно з моделлю Сцiборського, формою суспiльної органiзацiї є для нацiократiї державний синдикалiзм. Нацiократiя вiдкидає участь полiтичних партiй в державному управлiннi. Вона обстоює диктатуру, опорою якої має стати ударний, бойовий загiн революцiї — органiзований нацiоналiзм. Сцiборський наголошував, що в нацiократичнiй державi влада диктатора буде тимчасовою.

У розрiзi нацiократична українська держава уявлялася Сцiборському так: народнi маси беруть участь у громадському та полiтичному життi через представництво в органах мiсцевої самоуправи та в синдикалiстських органiзацiях. Держава за адмiнiстративним принципом має подiлятися на краї, повiти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори до останнiх вiдбуваються на засадах прямого, загального, рiвного й таємного голосування. У всiх ланках адмiнiстративного подiлу є також загальнодержавнi, адмiнiстративнi, господарськi та iншi установи, що виконуватимуть своє призначення пiд безпосереднiм керiвництвом державного уряду.

Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж принципами, що i мiсцевi, з кандидатiв, визначених синдикатами. На чолi нацiї та державної органiзацiї стоятиме Голова Держави.