Порушення правил української літературної вимови

Порушення правил норм української літературної вимови спричинена переважно:

• впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (наприклад, сміється: (правильна вимова — [с'м’ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а])

• впливом діалектного оточення — наприклад, через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні в кінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо)

• впливом на вимову близькоспорідненої мови — зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч’ка], [руч’ка], [ч’аǐ] тощо.

• відсутністю до 1990-их років в українській мові літери ґ, у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження (ґазета, ґаз тощо).

Основні риси літерат. вимови

Вимова голосних звуків: наголошені (і ненаголошені) голосні вимовляються чітко й виразно, за винятком ненаголошених голосних [e], [и], [о], які зазнають незначних якісних змін у ненаголошеній позиції і передаються звуками [е^и], [и^е], [o^y].

Вимова приголосних звуків. Дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості: а) у кінці слова: [г о р б]; б) у позиції перед наступними глухими, крім [г], який може змінюватися в цій позиції на [х]: [дубкú], [лéхко]. Глухі приголосні перед шумними дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко: [бород'бá], [jáґже^и] (боротьба, як же). У префіксі роз- і прийменнику-префіксі без- у позиції перед глухим приголосним поширена паралельна вимова [з] і [с]: [р о з п ú с к а] й [р о с п ú с к а], [б е^из т é б е^и] і [б е^ис т é б е^и]. Напівпом’якшені губні приголосні виступають перед і, я, ю, є: [в’í с'і м], [б’у р ó]. Шиплячі в кінці слова і складу, а також перед голосними тверді. Лише в позиції перед і ці звуки є напівпом’якшеними: [ш’ і с'т']. У кінці слова вимовляється [ц']: [х л ó п е^иц'], крім слів іншомовного походження та деяких вигуків, де [ц ] – твердий: [б а ц], [п а л á ц].

Перед наступними м’якими або пом’якшеними приголосними у вимові виступають м’які [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [н']: [р á д' і с'т']. Перед і всі зубні приголосні здебільшого пом’якшуються: [с'і л']. Але на межі морфем, а також на межі слів тверда вимова цих приголосних звичайно зберігається:

[б е^и з і м é н: и й],  [д'і д і б á б а]. Буквосполучення дж, дз можуть мати два значення: а) якщо вони передають один звук у межах морфеми, то вимовляються як африкати, тобто як один звук; б) якщо ж [д] і [з], а також [д] і [ж] належать до різних морфем, наприклад до префікса й кореня, то вимовляються як два окремих звуки. Приголосний звук [ґ] властивий деяким власне українським, зокрема звуконаслідувальним і зукраїнізованим словам іншомовного походження.

Особливості українського письма. Значення П., його види. Історія виникнення П. у слов’ян. Глаголиця.

Перші написи на території Ук­раїни збереглися від часів трипільської культури (IV—II) ти­сячоліття до н. є.). Ці написи були зроблені на глеках (на іншому матеріалі вони не збереглися б) і мали побутовий ха­рактер. Письмо, винайдене трипільцями (а вони, зважаючи на їхній високий рівень господарського й культурного роз­витку, не могли обходитися без письма), як вважають деякі вчені, поширилося на Середземномор'я й дісталося Греції, щоб потім у зміненому вигляді повернутися знову на береги Дніпра. Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона виникла. 1 є відомості, щоправда скупі, шо на території України писемність існувала ще до прийняття хрис­тиянства. Прийнявши 988 р. християнство, Володимир Великий прийняв і слов'янську азбуку, якою були написані болгарські богослужбові книги. Якщо в Україні-Русі до того була якась писемність, вона мусила поступитися нововведеній, як посту­пився Перун та інші боги перед християнським Богом. Старослов'янська азбука (кирилиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом пись­ ма. 1 це письмо не було весь час однаковим, воно видозмінювалось, удосконалювалось.         У X—XIV ст. основним типом українського письма був устав. Для нього характерний чіткий рисунок кожної букви, шо є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Букви строго прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розта­шовані на однаковій відстані одна від одної. Скорочене напи­сання слів, яке траплялося досить часто, позначалося надряд­ковим знаком — титлом. Проміжків між словами не було. З розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розмішені ромбиком. Вони по­значали лише членування тексту, зумовлене потребою перепо­чинку того, хто писав. Починаючи з XIV ст., застосовують півустав. Для забезпе­чення більшої зручності й швидкості письма написання букв робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо звужу­ються й зменшуються, лінії стають похилими й викривлени­ми, заокруглення не є правильними дугами, проміжки між буквами стають неоднаковими. Зростає кількість скорочень і надрядкових знаків. З'являється кома, крапка з комою, дво­крапка, змінюються функції крапки. Між словами, щоправда непослідовно, робляться проміжки. У XVI—XV11 ст. поряд із півуставом розвивається скоро­пис. Він переважає в ділових записах (ним, зокрема, напи­сані різні козацькі документи). Для нього властиве заокруг­лення букв і безперервність письма. Спрощеність написання одних елементів поєднується з ускладненням інших: букви стають ширшими, розгонистішими й гачкуватими, окремі частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тощо. Із скоропису виникає курсив — сучасне ручне письмо з по­в'язаними буквами.

Види письма:

• піктографічне

• ідеографічне

• літерно-звукове та ін.

Глаго́лиця — поряд з кирилицею, одна з найдавніших слов'янських абеток. Вважається, що саме глаголицю створив св. Костянтин (Кирило) Філософ в 862–863 році для запису священних біблійних текстів слов'янською мовою, а кирилицю розробили його послідовники на основі грецького алфавіту.

Зазвичай говорять про два види глаголиці: древнішу «круглу» (Obla glagoljica), також відому як болгарська, і пізнішу «ламану», хорватську (Uglata glagoljica), яка обмежено використовується в богослужінні дотепер. Алфавіт останньої поступово скоротився до 30 символів.

За співвідношенням зі звуками букви бувають:

1) однозначні: рос. ц, ш (вони завжди позначають тверді звуки [ц] і [ш]);

2) двозначні: укр. п, б, в, т, д, н, с, з, л, р (позначають тверді й м'які звуки);

3) які позначають два звуки: я, ю, є, ї (яр, юний, єдиний, їм), їх можна назвати силабографемами;

4) які не позначають жодного звука: укр. ь, рос. т>, ь.

Позначення звукового складу слова літерами. Правопис букв на позначення ненагол. О,Е,И

Для позначення більшості звуків української мови є окремі букви, наприклад, голосний звук [а] на писмі передається за допомогою букв "А" та "а", приголосний [м] - "М" та"м" відповідно. Однак немало і винятків. Не мають окремого позначення м'які приголосні. М'якість на письмі передається або за допомогою м'якого знака, або за допомогою букв«я,ю,є,ї». І, навпаки, звуки [д͡ж], [д͡з ] передаються двома буквами «д» «ж» і «д» «з». Букви я, ю,є можуть позначати як один так і два звуки. Два звуки я, ю, є позначають лише у трьох випадках:

1. Коли вони стоять на початку слова: слово «яблуко» транскрибується наступним чином - [йáблуко]; Єреван – [йеревáн].

2. Два звуки я, ю, є позначають всередині слова після голосного: маяк – [майáк], Аюдаг – [айудáг].

3. Після апострофа і м'якого знака я, ю, є також позначають два звуки: здоров'я – [здорóвйа], Мольєр – [мол'йéр]

Увага: в тестах ЗНО з української мови минулих років зустрічалося різне написання букви «й» в транскрипції: звичне - [й] і латинізоване - [j]. Обидва варіанти є правильними і абсолютно ідентичними для транскрипції: слово «рай» можна транскрибувати і так: [рай], і так [раj]. Те саме стосується і транскрипції я, ю, є – [jа], [jу], [jе] або [йа], [йу], [йе].

В усіх інших випадках я, ю, є позначають м'якість попереднього приголосного і транскрибуються наступним чином ['а], ['у], ['е].

Увага: м'який знак в транскрипції позначається значком м'якості ['].

У випадку з пом'якшенням приголосних, яке позначають на письмі букви я, ю, є, то в транскрипції на пом'якшеність вказує значок м'якості [']. Стосується він саме приголосного, а не голосного звука, бо голосні пом'якшуватись не можуть. Отже слово «малюють» в фонетичному записі виглядатиме так: [мал'ýйут'].

Буква ї завжди позначає два звуки – [йі]. Наприклад, їжак – [йіжáк]; заїзд – [зáйізд].

Буква щ також завжди позначає два звуки – [шч]. Наприклад, щастя – [шчáс'т'а]; Пирогоща – [пирогóшча].

У зв'язку з вимовою голосних звуків можна узагальнити кілька найголовніших орфоепічних норм: наголошені (і ненаголошені) голосні вимовляються чітко й виразно, за винятком ненаголошених голосних [е], [й], [о], які зазнають незначних якісних змін за таких супровідних умов: а) ненаголошений [е] вимовляється з більш помітним наближенням до [и] перед складами з [і], [и], [у] і менш помітно перед складами з іншими голосними, особливо з [е] ; б) ненаголошений [и] наближається у вимові до голосного [е] сильніше перед складами з [е], [а]; меншою мірою ця зміна виявляється ся перед складами з іншими голосними, особливо [і] та [и], а також у кінці слова; в) ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у] може вимовлятися з незначним наближенням до [у].

Слово і поняття. Розвиток лексичного значення слова.

Поняття є нерозривно пов'язаним з мовною одиницею - словом. Поняття виражаються і закріплюються в словах або словосполученнях. Наприклад, "людина", закон", "студент", "злочин проти особи", "найвища вершина світу" тощо. Слова виступають матеріальним носієм понять, без якого були б неможливими ні їх формування, ні оперування ними.

Проте єдність мови та мислення, слова і поняття не означає їх тотожності. На відміну від понять, слова, що їх виражають, в різних національних мовах є різними. Крім того, в одній і тій же мові не завжди існує однозначна відповідність між поняттям та словом. Наприклад, у будь-якій мові існують слова-синоніми і слова-омоніми.

Синоніми — близькі або тотожні за своїм значенням слова, які виражають одне й те саме поняття, але відрізняються одне від одного стилістичним забарвленням чи відтінками смислу. Наприклад, "злочин" і "кримінал", "січень" і "перший місяць року", "угода" та "договір", "етика" та "теорія моралі".

Омоніми - це слова, однакові за звучанням та написанням, які виражають різні поняття. Наприклад, "коса" (дівоча) та "коса" (сільськогосподарський інвентар), "штамп" (технологічна оснастка) та "штамп" (догматична формула мислення) тощо.

Багато слів мають декілька значень. Багатозначність (полісемія) нерідко призводить до змішування понять і до помилок у міркуваннях. Тому виникає потреба в точному визначенні слів з метою використання їх відповідно до визначеного смислу.

У різних галузях людського знання створюється спеціальна термінологія — система термінів, що використовуються в даній сфері знання. * Термін (від латинського - край, кінець, границя) - слово або словосполучення, що означають чітко визначене поняття і вживається в даній науці з одним точно визначеним значенням. Важливе значення виробленню термінології надається, зокрема, в юридичних, історичних, філософських, філологічних та інших науках.

Слово характерiзується насамперед одним чи кiлькома лексичними значеннями. Лексичне значення слова — це його реальний змiст, тобто те, що це слово називає. Наприклад, лексичне значення слова портрет — це "зображення або опис людини чи групи людей". У перiод свого виникнення слово завжди має одне значення, тобто за походженням кожне слово однозначне, а

здатнiсть виражати рiзнi значення набувається ним згодом. До однозначних слiв належить бiльшiсть спец. наукових термiнiв: суфiкс, флексiя, радiус, бронхiт, кварцит. Проте й серед термiнологiчноï лексики є багатозначнi слова, наприклад, корiнь (у мов-вi, ботанiцi, медицинi, математицi; криза (в економiцi, полiтицi, медицинi). Бiльшiсть слiв у нашiй мовi мають не одне, а кiлька значень. Властивiсть слова вживатися у рiзних значеннях називається багатозначнiстю,

або полiсемiєю У багатозначних словах одне з його значень є основним, або прямим, а решта переноснi, або непрямi. Пряме знач. слова це звичайна назва предмета, властивостi, дiï, стану. Пряме знач. слова найчаст. буває первинним, тобто тим, що вперше стало назвою. Переноснi значення слiв завжди повяз-нi з прямим значенням. На основi перен. значення виникає метафора (перенесення) перенесення значень одних предметiв на iншi: Вiтер з гаєм розмовляє, шепче з

осокою; метонiмiя перейменування: грав Лисенка; синекдоха вживання назви частини предмета у значеннi його цiлого: Голуба сукня бiльшене приходила. Конкретне значення багатознач. слова вияв-ся у контекстi. Правильно побудований контекст усуває багатозначнiсть слова i не

породжує двомовностi. Переносне значення слова як i пряме є для нього сталим, закрiпленим у мовi суспiльною практикою ïï носiïв. Воно сприйм-ся як нове, окреме значення вiдомого слова. Цим перен. зн. слова вiдрiзн. вiд перен. вживання слова, що мiстить iнд. оказiональний хар-р i використ. у мовл-нi як один iз засобiв надання слову образностi i виразностi. Розвиток лекс. значення слова. Розмежування типiв лекс. значень грунт-ся на 2-ох основ. ознаках: 1) на

хар-рi звяз-ку вiдповiд. назв з предметами i явищами позамовн. дiйсностi; 2) на особливостях сполучуваностi слiв з iнш. лекс-ми одиницями у складi словосп-нь i речень. Таким чином, згiдно з перш. ознакою (щодо хар-ру зв-ку) видiляють номiнативнi лекс. знач. / згiдно з

друг. ознакою фразеологiчно-зумовленi (обмеженi) та синтаксично-зумовленi. Номiнативнi лекс. знач. подiл-ся на: — прямi; — переноснi (номiнативно-вивiднi); — номiнативно-коннотативнi (додатк. значення);1. Словам з прямим значенням властивий безпосередн.

неопосередкований номiнативний звя-к з позначеним: голова (пряме номiн. значення частина тiла);2. Переноснi властивi словам, що виступають опосередков. назвами предметiв i явищ. Вони форм-ся в словник. складi внаслiдок називання словами з прямим номiнат. значенням iнших предметiв, явищ i ознак. Перен. значення хоча i вториннi, але мають статус загальновживаних (узуальних). Вони тлумачаться i перекладаються в словниках.3. Природа ном-коннотат. значень полягає в тому, що номiнативний звя-к з позначуваним усклад-ся додатк. значенням позит. або

негат. оцiнки предмета, явища, або значенням ступеня iнтенсивностi вияву ознаки: бити завдавати болю / гамселити бити з силою. В укр. мовi iснує чимало слiв та окремих значень, обмежених у св. звязк-х з iнш. лекс. одиницями. Це слова iз фразеолог.-зумовленими значеннями.

Особливiстi фраз. зумовл. значень полягають у тому, що такi значення реалiз-ся тiльки у стiйких словосп-ннях. Слово у таких словоспол-нях до певн. мiри втрачає свiй iнд. змiст, оскiльки як вiдомо значення фраз-мiв не є звич. сумою значень слiв, що входять до нього. Фразеологiзм

передає єдине поняття не залежно вiд значення слiв, що входять до нього. Фраз.-зумовленi значення властивi також словам, що хар-ся вибiрковою сполучуванiстю з iн. лекс. одиницями. Наприклад, слова на позначення слiв властивостей тварин: буланий (свiтло-рудий); чалий;

гнiдий. Цi прикметники функц-ть як слова з фразеол. значенням i поєдн-ся тiльки з iменниками кiнь, жеребець i кобила. Синтакс.-зумовл. лексичнi значення мають обов. умовою свого вияву вiдповiднi синтакс. констр-цiï (контекст). Це стосується, насамперед, багатозначних

слiв, окремi значення яких визнач. тiльки у складi словосп-нь. Наприклад: море (номiн. знач. водний простiр) / море смiху (похiдне кiлькiсн. знач.) > слово море у цьому значеннi вимагає за собою iменника.

Ознаки омонімів. Розмежування омонімів та полісемії. Поняття про домінанту. Функціонування семасіологічних явищ у мовленні.

Основною проблемою в розрізненні полісемії й омонімії є вироблення критеріїв об'єднання ЛСВ в одну лексему. Є декілька критеріїв віднесення двох лексико-семантичних варіантів до однієї лексеми. Польський лінгвіст Є. Курилович запропонував вважати критерієм належності до однієї лексеми неунікальність, повторюваність відповідного семантичного протиставлення. Цей критерій достатній для віднесення двох лексико-семантичних варіантів до однієї лексеми, але він не є необхідним. Ю. Апресян називав необхідним критерієм багатозначності такий: загальна частина значень має бути неелементарною. Така частина значень називається нетривіальною, а сам критерій базується на семантичній подібності значень. Однак у цьому випадку доводиться визнати, що протиставлення між полісемією й омонімією градуальне і що існують типи полісемії, більш чи менш віддалені від омонімії.

Найважливішим критерієм розмежування полісемії й омонімії, па думку більшості лексикологів, є семантичний. Так, утрата значеннями (ЛСВ) колись багатозначного слова взаємного мовного вмотивування, внутрішнього семантичного зв'язку веде до появи омонімів.

Вирішення проблеми розмежування омонімії й полісемії визначає спосіб опису слова у тлумачному словнику. Користувач тлумачного словника з цією проблемою безпосередньо не стикається, оскільки має справу з уже готовим описом: значення багатозначного слова подається в одній лексикографічній статті і має один "лексикографічний вхід" (наприклад, в індоєвропейських мовах — так звану початкову словоформу цієї лексеми, в семітських — корінь), а омоніми описуються різними статтями, кожна з яких має свій власний вхід, як правило, позначений порядковим номером, наприклад:

КЛЮЧ1.

1) знаряддя для замикання та відмикання замка, засува та ін.;

2) інструмент для загвинчування або відгвинчування гайок, болтів і т. ін.;

3) двополюсний перемикальний елемент електричного кола;

4) засіб для розуміння, розгадування чогось, для володіння чимось.

КЛЮЧ2. Те саме, що джерело.

За цим словником, КЛЮЧ1 і КЛЮЧ2 є омонімами, причому КЛЮЧ1 — полісемічне слово, а КЛЮЧ2 — моносемічне. ЛСВ слова КЛЮЧ1 об'єднані в одне слово і протиставлені КЛЮЧ2 як іншому слову.

Як і ЛСВ багатозначних слів, омоніми зазвичай використовуються в мовленні у взаємовиключних позиціях. Свідомо використані у тотожних позиціях омоніми стають засобом створення каламбурів.

Омонімія — поняття синхронічне. Вона проявляється на певному етапі розвитку мови. Колись багатозначне слово може розщепитися на декілька омонімічних слів. Одні лексико-семантичні категоріальні відношення є переважно семасіологічними, інші — ономасіологічними. Семасіологічними є багатозначність й омонімія, ономасіологічними — синонімія, конверсія й антонімія.

Домінанта - один із членів синонімічного ряду, навколо якого групуються всі інші слова-синоніми цього ряду; стрижневе слово. Домінантою, чи стрижневим словом синонімічного ряду , є слово, найбільш загальне за лексичним значенням і здебільшого нейтральне в експресивному і стилістичному відношенні.

Неологізми, їх функції та ознаки

Неологізми (грец. neos — новий і logos — слово, вчення) — нові слова, я ні з'являються в мові для того, щоб позначити, назвати нові поняття, явища, процеси.

Виникають неологізми внаслідок розвитку, змін у суспільному житті, особливо в науці, техніці, мистецтві і т. ін. З'являючись разом з новим поняттям про предмет, явище та ін., неологізм не відразу входить до активної лексики, часто і не сягає її меж. Тільки ставши загальновживаним і загальнозрозумілим, він перестає бути неологізмом, усвідомлюється як слово звичайне, щоденне або ж як одиниця пасивної, суто спеціальної, галузевої тощо лексики.

Типи фразеологізмів. Лекс.-грам. властивості фразеологізмів. Явища полісемії. синонімії, антонімії у фразеології.

Фразеологізми, на відміну від лексичних одиниць, мають ряд характерних рис:

- ФО завжди складні по складу, вони утворюються з'єднанням декількох компонентів, що мають, як правило, окремий наголос, але не зберігають при цьому значення самостійних слів: руки не туди стоять (той хто не в міє робити чогось і т.ін).

- ФО семантично неподільні, вони мають звичайно нероздільне значення, яке можна виразити одним словом: (укр.) з божої руки – легко, без зусиль;з простягнутою рукою – жебракувати і т.д. Але ця особливість властива не усім фразеологізмам. Є і такі, котрі прирівнюються до цілого описового вираження – права рука – найнадійніший, найкращій помічник у кого-небудь, тут фразеологізми виникають у результаті образного переосмислення вільних словосполучень.

- ФО на відміну від вільних словосполучень характеризують сталість складу. Той чи інший компонент фразеологізму не можна замінити близьким за значенням словом, у той час як вільні словосполучення легко допускають таку заміну. Наприклад, замість: руки не туди стоять – не скажеш що – ноги не туди стоять; не в ті руки – не в ті ноги або руки сверблять – ноги сверблять.

Для фразеологізмів, як і для звичайних лексем, властиві такі явища, як багатозначність, синонімія й антонімія.

Наприклад, багатозначним є фразеологізм роззявити рота:

1) говорити, казати що-небудь (Рота як слід він не вспіє роззявити, — зараз готове усе. — П. Грабовський);

2) уважно слухати (У хаті слухали, роззявивши роти, намагаючись не про­пустити жодного слова. — Я. Качура);

3) бути дуже враже­ним чимось (Глухі діди роти пороззявляли, бо ще ніколи не бачили таким збудженим свого Зарубу. — В. Кучер);

4) бути неуважним (Ну, гони биків, чого рота роззявив? — Григорій Тютюнник);

5) посягати на що-небудь (На чуже добро ще змалку рота роззявляє. — С. Голованівський);

6) рватися — про взуття (Ось і чоботи в мене роти пороззявляли. — Г. Квітка-Основ'яненко).

Так само, наприклад, багатозначним є фразеологізм вести перед:

1) верховодити (Гордій справді вмів перед вести, вмів отаманувати так, що всі його слухались. — Б. Грінченко);

2) бути першим, передовим (Дільниця його групи стала вести перед у цеху. — Ю. Яновський);

3) заспівувати (справді, мо­лодиці жартували, сміялись, співали пісень, аж луна розлягалась по полю. Олександра вела перед. — М. Коцюбинський).

У багатозначному фразеологізмі може поєднуватися пряме значення з переносним. Фразеологізм ставати дибки, коли йдеться про тварин, виступає в прямому значенні «ставати на задні ноги» (їдуть вершники... Під ними гарцюють коні, ста­ють дибки, крешуть підковами брук. — П. Колесник); коли ж мова, йде про предмети — має вже певною мірою переносне значення «ставати вертикально» (На одній розбитій платформі, яка стала дибки, чудом затримався танк. — О. Донченко); а коли йдеться про людей — набуває цілком переносного зна­чення «чинити опір, рішуче протестувати» (Завжди мене слухався Олекса, а тут дибки став. — І. Муратов). Так само фра­зеологізм відводити очі має то пряме значення «переставати дивитися» (Копистка відвів очі від вікна, низько увігнув голову і замислився. — Я. Гримайло), то переносне — «відвертати чиюсь увагу» (Украде [Тимошко] бувало... та й підкине другому, щоб від себе очі відвести. — Панас Мирний),

Багатозначність серед фразеологізмів, щоправда, трапляється рідко.

Частою серед фразеологізмів є синонімія. Наприклад, зна­чення «ледарювати» мають фразеологізми байдики бити, баглаї бити, давати горобцям дулі, ханьки м''яти, клеїти дурня, ганя­ти вітер по вулицях, лежні справляти, тинятися з кутка в ку­ток, і за холодну воду не братися. Значення «бувала людина» передають фразеологізми був на коні і під конем, пройшов Крим і Рим і мідні труби, перейшов крізь сито й решето, не з одного колодязя воду пив, тертий калач, стріляний горобець, бував у бувальцях.

Як і звичайні слова-синоніми, синонімічні фразеологіз­ми можуть якось відрізнятися один від одного своїм лек­сичним значенням. Наприклад, у синонімічному ряду фразеологізмів із значенням «бути несамостійним» фразеологізм танцювати під чиюсь дудку має ще відтінок «беззаперечно виконувати»; співати з чийогось голосу — «сліпо повторювати», дивитися чиїмись очима — «оцінювати факти з позицій іншої людини».

Фразеологізми можуть відрізнятися один від одного спо­лучуваністю. Фразеологізм на заячий скік із значенням «дуже мало» поєднується зі словами, що вказують на відстань або час, фразеологізм як шилом юшки вхопити з тим самим зна­ченням переважно вживається зі словами, що означають по­чуття, а фразеологізм як кіт наплакав може вживатися для кількісної характеристики будь-чого.

Різну сферу вживання мають однакові чи майже однакові за значенням фразеологізми заснути вічним сном, віддати Богові душу і простягти ноги, врізати дуба; до останнього подиху і до гробової дошки; езопівська мова і наздогад буряків; датися взнаки і вилізти боком.

Нерідко синонімічні фразеологізми мають у своєму складі той самий компонент. Наприклад, із значенням «поставити кого-небудь у скрутне становище, переважити» вживаються фразеологізми з головним словом загнати: загнати в тісний кут, загнати у безвихідь, загнати на слизьке, загнати у сліпу вулицю, загнати в шуршу. Однакове значення «лукавити, лице­мірити» мають фразеологізми виляти хвостом, крутити хвос­том. Значення «розумний» передається фразеологізмами зі словом голова в різних формах: голова варить, мати голову на плечах, з головою, держати розум у голові.

Серед фразеологізмів виділяються також пари з антоні­мічним значенням: вбити собі в голову — викинути з голови, не в тім'я битий — не має лою в голові, макітра розуму — пустий лоб, хоч греблю гати — як кіт наплакав, серце загово­рило — серце спить, набитий гаманець — вітер у кишенях сви­стить. Протиставлення може відбуватися також через запе­речення: велике цабе — невелике цабе, птиця високого польоmy — птиця невисокого польоту, з легким серцем — з нелегким серцем, стояти на правильній дорозі — стояти на неправильній дорозі, схиляти голову — не схиляти голови; через антонімічні компоненти: натягати віжки — попускати віжки, зажити доброї слави — зажити поганої слави, з іншого тіста — з одного тіста, цей світ — той світ, плисти за течією — плисти проти течії.

Типи афіксальних морфем. Матеріально виражені та нульові морфеми. Основні закономірності сполучуваності морфем у межах слова. Морфи. Основні зміни в морфологічній будові слова. Творення іменників. Структура іменникових основ. Способи та засоби творення іменників різних семантичних груп. Творення прикметників. Творення дієслів.

Афікси (від лат. affixus — прикріплений) є носіями словотвірного і граматичного значень слова, тобто уточнюють речове значення кореня, видозмінюють основне лексичне значення, тобто слугують засобом творення похідних слів або вказують на відношення його до інших слів, виступаючи засобом творення форми того самого слова. Афікси мають певні, закріплені за ними

в мові значення і виступають з цими значеннями у низці слів або у тій самій граматичній формі слова як показник цієї форми. Наприклад: у словах робітниця, учениця суфікс -иц- виражає

словотвірне значення вказівки на особу за родом діяльності разом із флексією -а{я), що оформляє ці іменники і виражає ознаки жіночого роду однини називного відмінка. Значення афіксів виявляється не самостійно, а в єдності з коренем слова. Саме тому можлива омонімія афіксів. Вони

здатні поєднуватися з коренями слів різних словотвірних типів, наприклад: суфікс -ик у словах Івасик, коник, гвинтик; префікс при- у словах присмерк, пришкільний, привітати. Афікси послідовно розрізняються за місцем і роллю у слові. За місцем у слові виділяють префіксальні і постфікс альні морфеми. Префікс (від лат. ргае — попереду і fixus — прикріплений) — морфема, що стоїть перед коренем, наприклад: прославитися, над-будова, на-земний. Постфікс (від лат. post — після і fixus — прикріплений) — це афікс, прикріплений після кореня. До постфіксів належать суфікс, флексія і власне постфікс. Суфікс (від лат. suffixus — підставлений) — це морфема,

що займає місце відразу після кореня, поряд із ним, наприклад: спів-ак, літ-н-ій, віт-а-ти.

Флексія, або закінчення, — це афікс, який займає кінцеву позицію в змінюваному слові, слугуючи показником синтаксичних відношень між пов’язаними словами в словосполученні і реченні. Наприклад, у словосполученнях глибок-е озеро, перш-а груп-а закінчення вказують на зв’язок залежних від іменників прикметника і числівника. Власне постфікс — це афікс, що знаходиться в абсолютному кінці слова, після закінчення і виконує словотворчу і граматичну роль. Наприклад, постфікс -ся — це змертвіла давня форма знахідного відмінка зворотного займенника себе, що за-

знав десемантизації. Він приєднується до дієслів як словотворчий афікс і водночас надає їм зворотного або пасивного значення: учити — учитися, писати — писатися. Конфікс — це оєднання префікса і постфікса, які спільно функціонують у процесі словотворення. Конфікси ще називають

циркумфлексами, тому що вони оточують корінь з обох боків одночасно: рукав —> нарукавник, глина —> суглинки, брова —•> надбрівний, стовп —> остовпіти, літній —•» по-літньому.

Інтерфікс (від лат. inter — між і fixus — прикріплений) — це афікс, що стоїть між двома (або більше) основами у складних словах — композитах.

Морфеми виділяють шляхом порівняння слів за звучанням і значенням. Якщо певні одиниці на основі порівняння виявляються мінімальними, тобто такими, що не можуть далі ділитися, то це й будуть морфеми. Наприклад:

вода, роса, стіна, лоза, зима, весна

води

воді

водою

води

вод

водами водах

Зіставивши форми в колонці, можна виділити спільну частину вод і відмінні частини -а, -и, -і, -ою, -оми, ах, а зіставивши форми в рядку - спільну частину а і відмінні вод-, рос. стін-, лоз; зим-, весн-. Усі виділені таким чином елементи мають вираження і зміст, тому їх слід вважати окремими морфемами. Це зіставлення вказує і на те, що морфеми можуть мати матеріальне вираження і можуть його не мати. Так, зокрема, вод визначаємо як Форму жіночого роду в родовому відмінку множини. Але в цьому випадку немає матеріального показника цих значень. Саме відсутність матеріального закінчення і вказує на ці значення. Отже, є всі підстави вважати, що тут наявна морфема, але вона матеріально не виражена. Такі морфеми називають нульовими. Нульову морфему видаляють лише там, де в інших формах цього слова є матеріально виражені морфеми.

Морфотактика – це наука про закономірності сполучуваності морфем у словах.

Повертаючись до визначення морфеми, варто наголосити, що морфема є найменшою і неподільною, оскільки далі її можна поділити лише на фонеми, про які вже не можна сказати, що вони виражають хоча б якийсь зміст.

Характерною ознакою всіх морфем є їхня відтворюваність і повторюваність у мові: в певній групі слів української мови вживається та сама морфема з тим самим значенням, наприклад, переробити, переписати, перефарбувати, перешити (префікс пере- зі значенням «виконати дію вдруге»); синіти, біліти, зеленіти, червоніти, чорніти (суфікс -і- зі значенням «виявляти ознаку протягом якогось часу»); синити, білити, чорнити, притемнити (суфікс -и- зі значенням «надавати предметові якоїсь ознаки, кольору»).

МОРФ — одиниця мовлення, найменша значуща частина слова. Маючи план змісту і план вираження, морф нагадує слово. І все ж між морфом і словом спостерігаються суттєві відмінності:

1) контекстом для морфа служить слово, а контекстом для слова - речення;

2) членування морфів на дрібніші значущі частини неможливе, слова ж в основному подільні;

3) морф або вказує на певне лексичне значення, або виконує гра­матичні функції (пор.: рад-ість, дерев’-ян-ий, лет-и), слово завжди становить лексико-граматичну єдність, тобто од­ночасно має і лексичне, і граматичне значення;

4) слова можна пригадати й утворити (неологізми, оказіоналізми); морфи — конечні значимі частини слова, вони добуваються нами з пам’яті як готові цілісні одиниці (за незначними винятками);

5) морф не виражає поняття, на відміну від слів;

6) морфи поєднуються між собою за іншими правилами, ніж слова;

7) для слів української мови характерний відносно вільний поря­док слів у реченні, позиція кожного морфа у слові строго не­змінна;

8) морфів у мовленні значно менше, ніж слів.

Класифікація морфів здійснюється за такими ознаками: за роллю

у слові, за семантичною функцією, за позицією у складі слова.

За роллю у складі слова розрізняються основні морфи (корені) і службові (афікси); за семантичною функцією-лексико-поняттєві (ко­рені), словотворчі і граматичні, або формотворчі. Ці дві функції вико­нують афікси. Словотворча функція полягає в тому, що виникає нова лексична одиниця (пор.: рука-рукав, рукавиця)’, приєднання формо­творчого афікса лексичних зміщень не спричиняє (пор.: трава, тра­ви, траві…).

У процесі історичного розвитку мови первинний морфемний склад слова може зазнавати змін. Основним виявом змін у морфемній структурі слів української мови є порушення прямих співвідношень між похідною і непохідною основами. Внаслідок різних фонетичних процесів, змін у лексичному значенні похідного чи первинного слова, зникнення слова, на основі якого виникло похідне, з активного словника відбуваються зміни у морфемній будові слова: спрощення, перерозклад, ускладнення та ін.

С п р о щ е н н я м називається процес, наслідком якого є втрата похідним словом,, здатності виділяти наявну в ньому 17первісну морфему. Наприклад, слово вікно в сучасній українській мові поділяється на дві морфеми — кореневу вікн- і флективну -о. У давньоукраїнській мові в цьому слові виділявся ще суфікс -к-, який уже став непродуктивним (порівн.: ряд-н-о, сук-н-о) і поступово зрісся з коренем. Цьому сприяли звукові зміни: втрата зредукованого голосного в суфіксі {-ън-, -ьн-) і зумовлена цим процесом поява нового закритого складу, в якому давній [о] перейшов в [і], а перед ним з’явився приставний (протетичний) звук [в]. У сучасній мові слово вікно вже не

сприймається як похідне від слова око. Спрощення зазнають слова з різних частин мови, однак найчастіше воно спостерігається у словах, утворених суфіксальним способом. Наприклад, в іменниках жир, шило, мило, рило, знак та багатьох інших колись «живі» суфікси -/?-, -л(о), -к- стали

непродуктивними і далі зрослися з коренями слів. Унаслідок спрощення основи цих слів стали непохідними, так само як непохідними в сучасній українській мові стали основи прикметників високий, гіркий, мілкий, тонкий, важкий, лукавий або дієслів включити, виключити, замкнути, відімкнути, піймати та інших за відсутності в сучасній мові безпрефіксних дієслівних лексем ключити, микати, імати. Зміни в морфемному складі слів можуть відбуватися внаслідок переміщень між значущими частинами, наприклад, префікса до кореня (пор.: утроба і внутрішній, де давній префікс прийменникового походження вън- злився з коренем), і навпаки, відходу морфеми, що належить основі слова, до флексії (пор. давньоукраїнську форму рука-ми, де суфікс -а- входив до основи, і сучасну українську рук-ами, в якій суфікс відійшов до закінчення). Мовний процес, наслідком якого є зміна зовнішнього вигляду службових морфем, переміщення меж між похідною основою і словотворчим афіксом, називається п е р е р о з к л а д о м. Унаслідок перерозкладу може відбуватися також збільшення обсягу словотворчого афікса за рахунок іншого афікса, наявного в основі, від якої утворено похідне. У такий спосіб виникають так звані складні суфікси -анин, - анин,

-инськ(ий), -ність та ін. Пор., наприклад: ліс-ник (від ліс-н-ий), мат-усеньк-а (від мат-ус-я), сух-ощав-ий {від,сух-ість, сух-ощ-і), блиск-оті-ти (від блиск-іт). Перерозклад має місце на стику префіксів: наприклад, префікс зне- виник унаслідок зрощення префіксів з- і не- в основах дієслів, похідних від іменників і прикметників: не дати долі — знедолити; не мати сили — знесилитися; зажити неслави — надати поганої слави — знеслави-ти(ся). Нова модель дієслівних утворень префіксально-суфіксальна (або ще й постфіксальна) використовує складний префікс зне-: кров — знекров-и-ти, шкода — зне-шкод-и-ти, ціна — зне-цін-юва-ти; зрідка допускає префікс обез-, також утворений з двох морфем о + без-, біль — обез-бол-и-ти. Своєрідні процеси, що зумовлюють зміни в морфемному складі слів, виникають унаслідок переходу слів з одного розряду в інший: прикметників і дієприкметників — в іменники ( с у б с т а н т и в а ц і я ) , змінюваних слів — у прислівники ( а д в е р б і а л і з а ц і я ) , самостійних слів — у службові слова, вигуки. Процеси переходу слів з однієї частини мови в іншу обов’язково спричиняють зміну граматичних значень, а

отже, і зміну граматичних (формотворчих і словозмінних) морфем на словотворчі афікси. Такий процес називають д е к о р е л я ц і є ю .

Способи творення іменників

1. Префіксальний: дід — прадід, друг — недруг.

2. Суфіксальний: гриб — грибок, стіл — столик, дорога — доріжка.

3. Префіксально-суфіксальний: береза — підберезник, нога — підніжок, спокій — заспокоєння.

4. Безафіксний: підписувати — підпис,розшукувати — розшук, синіш — синь.

5. Основоскладання: пароплав, стінгазета, телебачення.

6. Словоскладання: школа-інтернат.

7. Абревіація: ГЕС, ООН, агропром, юннат.

8. Перехід з іншої частини мови: вчительська, черговий, учений.

Іменники становлять клас слів, що інтенсивно поповнюється новоутвореннями. Виникнення нових іменників відбувається за допомогою всіх наявних в українській мові способів словотворення, однак найпродуктивнішими є морфологічні способи афіксації та осново- і словоскладання.

Іменникові основи характеризуються різною словотвірною структурою. У сучасній українській мові наявні іменники з непохідною (наприклад, ліс, край, небо, поле, сани) і з похідною основою, в якій крім кореня можна виділити один або кілька словотворчих афіксів: суфікс {учень, стілець), префікс

{прамова, переклад), суфікс і префікс (видолинок, побачення), інтерфікс (водоспад, птахоферма), інтерфікс і суфікс (вуглевидобуток), інтерфікс, суфікс і префікс (непрацездатність).

Способи творення прикметників

Префіксальним способом прикметники утворюються від:

а) прикметників: сильний — пресильний; високий —невисокий;

б) іменників (із прийменником без): без меж — безмежний; без крил — безкрилий.

Суфіксальним способом прикметники утворюються від:

а) іменників: сон — сонний; книга — книжний, книжковий;

б) прикметників: білий — біленький, білесенький, білісінький, білуватий; тісний — тіснуватий;

в) дієслів: гнути — гнучкий; брати — беручкий; пекти — пекучий;

г) прислівників: тут — тутешній; вчора — вчорашній.

Префіксально-суфіксальним способом прикметники утворюються від іменників: без талану — безталанний; при школі — пришкільний.

Основоскладанням утворюються прикметники від:

а) двох прикметників: кислий і солодкий — кисло-солодкий; світлий і синій — світло-синій;

б) сполучення іменника і прикметника або числівника: довгі ноги — довгоногий; сільське господарство — сільськогосподарський.

Складносуфіксальним способом (складанням основ з додаванням суфікса) утворюються прикметники від словосполучень: п'ятнадцять років — п'ятнадцятирічний, десять поверхів — десятиповерховий, лівий бік — лівобічний.

Способи творення дієслів

Дієслова можуть утворюватися від дієслів та інших частин мови.

Префіксальним способом дієслова утворюються тільки від інших дієслів, причому до одного твірного слова може приєднуватися значна кількість префіксів, які надають дієслову іншого значення:

Зайти, прийти, вийти, перейти, підійти, надійти, зійти, дійти, відійти, обійти.

Це найбільш продуктивний спосіб творення дієслів.

Суфіксальним способом утворюються дієслова від:

— інших дієслів: стукати — стукнути, посилити — посилювати;

— іменників: зима — зимувати, коса — косити, мова — мовити;

— прикметників: блідий — бліднути, блідніти; синій — синіти, синити;

— числівників: двоє — двоїтися, четвертий — четвертувати;

— займенників: ти — тикати, ви — викати;

— вигуків: ох — охати, ай — айкати.

Префіксально-суфіксальним способом утворюються дієслова від:

— інших дієслів: ходити — походжати, бігти — підбігати, білити — оббілювати;

— іменників: зброя — озброїти, земля — заземлити;

— прикметників: власний — привласнити, більший — перебільшувати;

— числівників: троє — потроїти;

— займенників: свій — засвоїти.

Синтетичні та аналітичні форми слів. Система граматичних категорій в УМ. Морфол., синтакс., лекс.-грам. категорії.

Аналітичні форми в мові, складні, описові словосполуки, що складаються з допоміжного і повнозначного слова і функціонують як граматична форма останнього («читатиму» — А. ф. майбутнього часу дієслова «читати», «найкрасивіший» — А. ф. чудовій мірі прикметника «красивий»; англ.(англійський) I have seen, франц.(французький) J''ai vu, йому.(німецький) Ich habe gesehen — «бачив»). А. ф. мають те ж лексичне значення, що і вхідне в них полнозначноє слово, або відрізняючись від нього додатковим смисловим відтінком, або виражаючи певні стосунки між ним і ін. членами речення. Допоміжне слово А. ф. не повинно приєднувати додаткове лексичне значення до полнозначному слова (словосполуку «почну читати» не належить к А. ф. дієслова «читати», оскільки слово «почну» вносить додаткове значення початку дії). Допоміжне слово є постійним а полнозначноє — змінною частиною А. ф., що забезпечує продуктивність А. ф.

А. ф. часто функціонують паралельно з синтетичними формами, утворюючи еквівалентні граматичні форми («красивіше» і «красивіший» — відповідно, синтетичні і А. ф. порівняльній мірі прикметника «красивий»). А. ф. слів знаходяться в регулярній відповідності з іншими граматичними формами цих слів і заповнюють певний пропуск в структурі мови.

Інколи до А. ф. відносять словосполуки, що виражають граматичні форми (А. ф. відмінка: англ.(англійський) to the father, франц.(французький) au pére — «батьку»).

Синтетичні форми, форми словозміни (і словотворення ) , в яких граматичні значення виражаються морфологічно за допомогою флексій і афіксів у складі однієї словоформи (в протилежність аналітичним формам ) , наприклад «будинками», «будиночок». С. ф. властиві флективним мовам і агглютінатівним мовам, особливий тип С. ф. — в інкорпоруючих мовах, де в них виражаються не лише морфологічні, але і синтаксичні категорії. У одній і тій же мові С. ф. співіснують з аналітичними («напишу — писатиму»); те, що в одній мові виражається в С. ф., у інших може бути виражено аналітично. У історії мови С. ф. можуть замінюватися аналітичними, як це спостерігається в англійській мові. У російській мові переважають С. ф. Кількісне співвідношення С. ф. і аналітичних форм в мові використовується як один з параметрів при типологічній класифікації мов.

Граматична категорія - система протиставлених одна одній однорідних граматичних величин (граматичних форм із однорідним значенням).

Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні. До морфологічних належать категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до синтаксичних - категорія активності/пасивності, комунікативної спрямованості (розповідність, питальність, спонукальність), стверджуваності/залеречуваності, синтаксичного часу й синтаксичного способу.

Морфологічні категорії, в свою чергу, поділяють на класифікаційні й словозмінні.

Класифікаційні (словотворчі, дериваційні) категорії - це такі, члени яких виступають як рубрики класифікації слів. Так, зокрема, класифікаційною є категорія роду іменників і категорія виду дієслова, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до одного певного роду), а дієслова розподіляються між трьома видовими групами - дієсловами доконаного чи недоконаного виду або двовидовими.

Словозмінні (релятивні) категорії - граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується в реченні. До словозмінних належить категорія роду прикметників, бо прикметники не класифікуються, а відмінюються за родами і родова форма прикметника залежить від поєднуваного з ним іменника (великий успіх, велика справа, велике враження). Суто реляційною є також категорія відмінка: кожна іменна частина мови змінюється за відмінками.

Категорія роду-граматична категорія, яка полягає в розподілі слів або форм за двома чи трьома класами, традиційно співвідносними з ознаками статі або їх відсутністю.

Категорія відмінка - граматична категорія імені, яка виражає його синтаксичні відношення до інших слів висловлювання.

Кількість відмінків у різних мовах неоднакова. Є мови, в яких відмінків зовсім немає: болгарська, італійська, французька, таджицька, абхазька та ін.

Категорія числа - граматична категорія, яка виражає кількісні характеристики предметів думки.

Категорія означеності/неозначеності (детермінації) - граматична категорія, яка вказує на те, чи мислиться ім'я предмета як єдине в описуваній ситуації (означеність) чи як таке, що належить до класу подібних йому феноменів (неозначеність).

Категорія ступеня якості (порівняння) - граматична категорія, яка виражає ступінь якості, що характеризує предмет чи дію.

Категорія часу - граматична категорія дієслова, яка є специфічним мовним відображенням об'єктивного часу і служить для темпоральної локалізації події або стану, про які йдеться в реченні.

Категорія виду (аспектуальності) - граматична категорія дієслова, яка узагальнено вказує на протікання дії в часі.

Категорія стану - граматична категорія дієслова, що виражає суб'єктно-об'єктні відношення.

Категорія способу - граматична категорія, яка виражає відношення названої дієсловом дії до дійсності з погляду мовця.

Категорія особи - граматична категорія дієслова, яка позначає відношення суб'єкта дії до мовця.

Лексико-граматичні розряди (категорії)

Від граматичних категорій треба відрізняти лексико-граматичні розряди, які нерідко називають лексико-граматичними категоріями.

Лексико-граматичні розряди (категорії) - це граматично важливі групи слів у межах певної частини мови, які мають такі властивості:

1) об'єднуються за спільною семантичною ознакою. Наприклад, лексико-граматичні розряди становлять збірні іменники, речовинні іменники, іменники - назви істот, іменники - назви неістот, власні назви, загальні назви, зворотні дієслова, бо кожна така група має спільну семантичну ознаку - збірність, речовинність тощо.

2) можуть мати і можуть не мати формальне морфологічне вираження. Якщо, скажімо, деякі збірні іменники мають формальне вираження - суфікси -ств(о), -)(&) {студентство, ганчір'я), зворотні дієслова - постфікс -ся (умиватися, листуватися, обніматися), то власні та загальні назви, речовинні назви, назви істот/неістот формальних показників не мають (місто Орел і летить орел, масло і вікно, ворона і корона);

3) взаємодіють із пов'язаними з ними граматичними категоріями. Так, від зворотності дієслів залежить категорія стану (зворотні дієслова не належать до активного стану); від істоти/неістоти - категорія відмінка (у назвах істот форма знахідного відмінка збігається з формою родового, у назвах неістот форма знахідного відмінка збігається з формою називного); від особи/неособи - категорія роду (назви осіб мають, як правило, категорію чоловічого або жіночого роду, назви неосіб - усі три роди); від власних і загальних назв - категорія числа (власні назви мають форму лише однини або лише множини (Київ, Суми), загальні назви мають форми однини і множини (стіл - столи, книжка - книжки);

4) можуть мати і можуть не мати протиставлені всередині розряду ряди форм. Якщо, наприклад, власні назви протиставляються загальним, назви істот - назвам неістот, перехідні дієслова - неперехідним дієсловам, то всередині речовинних і збірних іменників подібного протиставлення немає.

Основні поняття морфології. Словозміна. Парадигма. Словоформа. Вигуки та модальні слова. З історії вивчення частин мови.

Морфологія (від грец. morphi — форма, logos — слово, вчення) є розділом граматики, в якому вивчаються явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та розряди слів (частини мови) граматичні категорії і систему їх словозміни.

Об’єктом вивчення в морфології є слово як носій ряду граматичних значень, що виражає відповідні граматичні категорії, властиві лексико-граматичним розрядам слів. Відповідно до вияву граматичних значень слово може видозмінюватись, утворюючи усталену мовною практикою систему форм. Окремо взята форма конкретного слова є його словоформою. Видозміни слова, що служать для вираження його синтаксичних властивостей (відношень між словами), називаються словозміною. А система форм, співвідносних із певною системою синтаксичних граматичних значень, називається його парадигмою. Своєрідність видозміни слів, що належать до іменних частин мови, на відміну від дієслова, відбита в термінах відмінювання (для іменних частин мови) і

дієвідмінювання (для дієслів). У словах, що не виражають граматичних видозмін як синтаксичних властивостей слова (у них це нульовий показник), виступає одна словоформа. Це так звані не­

змінювані слова. Словозмінні значення в сучасній українській мові в основному виражаються словозмінною морфемою — флексією. Однак система відмінювання та дієвідмінювання, крім флексій, включає й систему відповідно оформлених основ з урахуванням морфонологічних явищ (чергувань звуків, перенесення наголосу в слові та ін.), наприклад: дуг-а, дуг-й, дуг-ою, дуз-і, дуг-и, дуг, дуг-ам, дуг-ами; водж-ух вдд-иш, вод-ить, вод-имо, вод-ите, вод-ять. Об’єктом морфології є також словоформи, в яких виражаються граматичні характеристики слова незалежно від його синтаксичних властивостей, наприклад, форми ступенів порівняння прикметників і прислівників, інфінітив, дієприслівник.

Уперше частини мови були виділені давньоіндійськими граматистами Яска і Паніні (V ст. до н.е.), які розрізняли в санскриті такі частини мови, як ім'я, дієслово, прийменник, сполучник і частку. Однак давньоіндійська теорія не була відомою в Європі. Європейська теорія частин мови йде від Аристотеля (IV ст. до н.е.), який виділив чотири частини мови: ім'я, дієслово, член (артикль) і сполучник. Остаточно вчення про частини мови сформувалося в александрійській школі (II ст. до н.е.). Аристарх Самофракійський і його учень Діонісій Фракійський уперше виділили вісім частин мови: ім'я, дієслово, прислівник, артикль, займенник, прийменник, дієприкметник, сполучник. Прикметник був об'єднаний з іменником в одній частині мови, бо в давньогрецькій мові вони мали спільну систему відмінювання. В основу класифікації слів за частинами мови було покладено два принципи: морфологічний ("Ім'я є відмінюваною частиною мови, ...") і семантичний ("що означає тіло або річ"). Ця система частин мови була запозичена римськими вченими, які, правда, внесли до неї незначні зміни: з числа частин мови було усунено артикль, якого немає в латинській мові, а додано вигук.

Широко відомою є класифікація частин мови В.В. Виноградова. На думку цього вченого, частинами мови є тільки повнозначні слова. В його класифікації виділено чотири категорії слів: частини мови, модальні слова, частки мови і вигуки. До частин мови він відносить імена (іменник, прикметник, числівник), займенник, дієслово, прислівник і категорію стану. До часток мови, за Виноградовим, належать власне частки, зв'язки, прийменники і сполучники. Графічно ця класифікація має такий вигляд:

Сингулятивні іменники

Сингулятивні (одиничні) іменники – це ті іменн., які утвор-ся з речовинних ( рідше – збірних) іменників за допомогою суфікса – ин. Вжив-ся для виділення одного предмета із загальної маси речовиних: волосся – волосина; павутиння – павутина; квасоля – квасолина.

Формально-грам. та значеннєві принципи в розподілі імен. за родами. Імен. спільного та подвійного роду. Хитання в роді імен. Рід невідмінюваних абревіатур. Залишки двоїни.

Рід - несловозмінна граматична категорія, що є однією з визначальних морфологічних ознак іменника. Усі іменники, крім тих, що вживаються лише у множині, належать до одного з трьох родів:

• чоловічого (степ, мир, батько, хлопець, Петро);

• жіночого (земля, веселка, ніжність, ніч, Галина, мати);

• середнього (поле, зернятко, озеро, теля, відмінювання);

Є чотири способи родової диференціації іменників: морфологічний, лексичний, словотвірний, синтаксичний.

В іменниках рід здебільшого визначається морфологічно - закінченням називного відмінка однини і характером основи.

До чоловічого роду належать:

- більшість іменників, що у початковій формі мають нульове закінчення і чисту основу на приголосний (клен, народ, стіл, край, настрій, календар, день, жолудь);

частина іменників на -а- (-я) (назви осіб чоловічої статі) (староста, Микола);

- поодинокі іменники із закінченням -о (батько, Павло, Дніпро). До жіночого роду належать:

- іменники, що в початковій формі мають закінчення -а (-я) (вода, рука, пісня, вулиця, професія);

- іменники з нульовим закінченням, основи яких закінчуються твердим чи м'яким приголосним (велич, зустріч, подорож, суміш, печаль, блакить, вись, роль, паморозь) та іменник мати.

До середнього роду належать:

- іменники, які в початковій формі мають закінчення -о,-е (вікно, суспільство, весло, коло, море, горе, сховище, озерце);

- іменники із закінченнями -а (-я) (курча, дівча, ведмежа, пташеня, життя, буття, суцвіття).

Отже, спеціального закінчення для вираження родової належності немає, а тому треба враховувати всю систему закінчень непрямих відмінків. Закінченнями (тобто морфологічно) визначається здебільшого рід назв неістот.

В іменниках - назвах істот граматичний рід може визначатися лексично (семантично) - родові відмінності осіб чоловічої і жіночої статі виражаються різними лексичними одиницями: батько-мати, дядько -тітка, хлопець - дівчина, вівця - баран. Іменники, що називають недорослих істот, належать до середнього роду - ведмежа - ведмежатко, цуценя - цуценятко, пташа- пташенятко, котеня.

Іменники - назви осіб за професією належать до чоловічого роду, їм не властиве розмежування чоловічого і жіночого роду за допомоги зовнішніх показників: геолог, педагог, фотограф, біолог, технік, агроном. Семантична диференціація за статтю таких іменників визначається синтаксично - формами залежних компонентів словосполучень або контекстуальних показників: біолог працювала, гід повернулася.

Від частини іменників з цією семантикою за допомоги суфіксів -к-,-иц- утворюються співвідносні іменники жіночого роду: арматурник - арматурниця, архітектор - архітекторка, будівельник -будівельниця, депутат - депутатка, українець -українка. Особливо широко функціонують такі похідні в розмовному мовленні, вони нерідко не фіксовані словниками: учитель -учительша, учителька; директор-директорша. Отже, їх родова належність визначається словотвірним способом.

Іменники - назви осіб за їх характерними діями або рисами поведінки зараховують до іменників спільного роду: писака, зівака, жаднюга, приблуда, причепа, підлиза, ябеда, ненажера. Вони можуть належати до чоловічого або до жіночого роду залежно від статі особи, яку називають: старий волоцюга - стара волоцюга. Формальне розрізнення чоловічого та жіночого роду забезпечується тут синтаксично.

Диференціації за статтю ні морфологічно, ні синтаксично не мають назви деяких тварин, птахів, риб, вони мають форму або чоловічого, або жіночого роду: білка, карась, короп, кріт, крокодил, ластівка, лящ, миша, муха, окунь, оса, рись, щука.

Подвійний рід (чоловічий - середній: вовчище, дубище, жіночий -середній: бабище, дівчище, річище) мають іменники - назви істот і неістот, утворені за допомоги суфікса -ищ(е). Формальним показником середнього роду є закінчення -е, а чоловічого і жіночого - граматичний рід твірного слова: лоб - чоловічий рід - лобище - середній рід; свекруха - жіночий рід - свекрушище - середній рід.

Рід невідмінюваних іменників іншомовного походження визначається відповідно до лексико-граматичного розряду, до якого вони належать. Іменники - назви неістот належать до середнього роду: кашне, депо, метро. Іноді родова належність таких іменників залежить від морфологічних характеристик відповідних українських найменувань: сироко (вітер) - чол.р., гінді (мова) - жін.р., кольрабі (капуста) - жін.р.

Родова диференціація невідмінюваних іменників - назв осіб - залежить від статі: аташе, маестро - іменники чоловічого роду; леді, мадам, фрау - іменники жіночого роду.

Рід невідмінюваних іменників - власних географічних назв, визначається на основі відповідної загальної назви типу місто, гора, озеро, країна, острів, півострів: Борнео (острів) - чоловічого роду, Перу (республіка) - жіночого роду, Баку (місто) - середнього роду.

Родова кваліфікація ініціальних та комбінованих абревіатур зумовлена опорним словом - іменником вихідних для них словосполучень: ООН (Організація Об'єднаних Націй) - жіночого роду, НАН (Національна академія наук) - жіночого роду, АПК (агропромисловий комплекс) - чоловічого роду, Г ГУ (трамвайно-тролейбусне управління) - середнього роду.

Рід часткових абревіатур визначається на основі роду іменника, що повністю входить до їх складу: медкомісія (комісія) - жіночого роду, медперсонал (персонал) - чоловічого роду, медучилище (училище) -середнього роду.

Деякі іменники, що в книжному стилі мови вживаються в формі чоловічого роду, в розмовній мові зустрічаються в формі жіночого роду. В таких випадках здебільшого вони мають різне морфологічне оформлення, напр.: в літературній мові в розмовній мові зал зала мозоль мозоля клавіш клавіша санаторій санаторія Слово собака в розмовній і художній мові — чоловічого і жіночого роду: Лежав великий собака. Був на селі Квачан, собака, кудлатий та товстий (Гл.); в науковій мові (в зоології) — жіночого роду: Собака подібна до вовка й лисиці (Підр. з зоології). Деякі іменники вживаються то в чоловічому, то в жіночому роді (з різним морфологічним оформленням) в усіх стилях мови, напр.: жираф і жирафа, ідіом і ідіома (але адрес і адреса — з різним значенням). Окремі іменники вживаються то в чоловічому, то в жіночому роді (з однаковим значенням і морфологічним оформленням) в усіх стилях мови, напр.: фальш, зяб.

У категорії іменника клас абревіатур не має «індивідуальних» засобів вираження родової належності, система передачі граматичних значень роду тут ще остаточно не сформувалася, що зумовлене Непостійним характером їх існування, залежністю від потреб суспільного розвитку: складноскорочені назви виникають услід за повним найменуванням, а зникають або функціонують залежно від долі цього найменування Засобами родової кваліфікації абревіатур є структура складноскороченого слова, його семантика і зовнішня форма. Окремо або в сукупності кожний із згаданих засобів актуалізує родову ознаку, специфічну для абревіатури або орієнтовану на родову належність стрижневого слова.

Здебільшого рід абревіатур визначається за родовою віднесеністю стрижневого слова, яке є її граматичним центром, при цьому враховується структура слова, що вміщає буквені, звукові і змішані абревіатури.

У незмінюваних буквених абревіатурах родова належність встановлюється за родовою ознакою стрижневого слова, напр.: КПІ (Київський політехнічний інститут), ЕОМ (електронно-обчислювальна машина), АПН (Академія педагогічних наук), АТС (автоматична телефонна станція). У змінюваних і незмінюваних звукових абревіатурах продовжує діяти семантичний принцип родової кваліфікації, яку можна передбачити грамемою стрижневого слова, напр.: «Навчання у вузі (вищому навчальному закладі) вимагає ретельної підготовки» (з газ.); МЛУ (Міжнародна асоціація україністів) об'єднала українознавців світу; ДАІ (дорожна автоінспекція) вимагала додаткової перевірки обставин азарії на шосе.

У незначної частини звукових абревіатур простежуються випадки зміни родової віднесеності, зумовлені зовнішньою формою складноскороченого слова. Кінцевий (фінальний) звук абревіатури сприймається як аналогічний звук змінюваного іменника, породжуючи потенційну нестійкість родової ознаки у процесі функціонування. Так, у деяких звукових похідних, що закінчуються на приголосний звук, граматичний центр повного найменування є іменником середнього роду, напр.: агентство, товариство, бюро; у мовному вжитку формально-граматична означеність середнього роду може втрачатися і набувати ознак імен чоловічого роду, напр.: «На засіданні ТУМу (Товариства української мови...) обговорювався Закон про мови...» (з газ.).

Вирівнювання категорії абревіатур ознакою чоловічого роду поширюється також на складноскорочені слова, де граматичним центром повного найменування є іменники з грамемою жіночого роду, напр.: комісія, організація, контора, магістраль та ін., пор.: «За останніми даними до Інтерполу (Міжнародної організації кримінальної поліції) входить 131 країна» (журн.); «Працівники ЖЕКу (житлово-експлуатаційної контори) змусили принести ще довідки з «Київенергонагляду...» (з газ.); «Рішенням ВАКу (Вищої атестаційної комісії) йому присвоєно звання кандидата...» (з газ.).

Зміна родової характеристики стрижневого слова відбувається на розмовно-побутовому рівні, у кодифікованих виданнях поки що ці явища не зафіксовані, крім ГОЕЛРО (чол. р.). Зворотна тенденція до зміни граматичного значення чоловічого роду за зовнішніми, формально-граматичними, показниками середнього роду наявна в лексемах райвно (СУМ, т. 8, с. 441), облвно (СУМ, т. 5, с. 521), які функціонують як субстантиви середнього роду, напр.: «Всі важкі думки Ніни вже вивітрилися, навіть згадки не лишилося про розмову в райвно -» (О. Копиленко); «Завідувача облвно ми хоч і любили, але побоювалися» (журн.).

За аналогією до іменників середнього роду на -о, -е (пор.: депо, драже) змінила свою родову належність абревіатура з граматичним центром повного найменування імен жіночого роду самбо — система самооборони без зброї, напр.: «Існують різні системи самооборони проти озброєного противника. У нашій країні це бойове самбо» (з газ.).

Повторний перерозподіл окремих звукових абревіатур за родовою віднесеністю спричинений впливом форми слова, засвідчує формалізацію граматичного значення у категорії роду іменника.

Іменники подвійного роду

Іменники подвійного роду є вкрапленнями у загальній системі іменних словоформ, які виражають специфічну, але незмінну індивідуальну, родову ознаку, пор.: хлопець (чол. р.) і хлопчисько (чол. і середи, р.) (СУМ, т. 11, с. 85), дівчина (жін. р.) і дівчисько (середи, р.) (СУМ, т. 2, с. 298), риба (жін. р.) і рибисько (середи, р.) (СУМ, т. 8, с. 528), баба (жін. р.) і бабище (жін. і середи, р.) (СУМ, т. 1, с. 76). Зміна грамеми роду простежується як серед найменувань осіб та істот, так і в сфері предметних назв, напр.: головище, гарбузище, ямище, косище, стовбурище, ножище, бородище. Кодифікована форма імен середнього роду вказує на випадки формалізації всередині категорії роду.

Словозміна іменників. Поняття про парадигму іменників. Принципи поділу імен. за парадигматичними ознаками на відміни та групи. Хар-ка парадигм ім.. 1,2,3,4 відмін. Розмежування варіантів відмінкових форм. Відмінювання імен., що мають тільки форму множини. Імен. з ознаками прикметникової парадигми. Невідмінювані іменники.

СЛОВОЗМІНА — процес, який полягає у приєднанні до слова афіксальних елементів (закінчення), тобто утворення всіх його словоформ й усіх його аналітичних форм. Ці форми виражають певні граматичні категорії та відношення. При словозміні значення слова (лексеми) не змінюється (тобто ми говоримо про одне і те ж слово у різних граматичних формах), на відміну від словотворення, де від одного слова утворюються інші, відмінні від цього слова: ліс — лісок; хата — хатина, хатинка та ін. Словозміна в окремих частинах мови є зміною за кількома граматичними категоріями, які є для цієї мови словозмінними або формотворчими, пор.: категорія відмінка і числа іменників (книжка, книжки, книжці… книжки, книжок, книжкам), категорія особи та числа дієслів (читаю, читаєш, читає, читаємо, читаєте, читають). Типи словозміни іменників називаються відмінами.

До першої відміни належать іменники жіночого, чоловічого та спільного роду з закінченням -а (-я) у називному відмінку однини: Микита, борона, груша, Катерина, рілля, земля, доля, армія, Марія, староста, нечепура, лівша. Вони поділяються на три групи: тверду — з твердим приголосним основи: стіна, країна, Ганна, Микола, Тетяна, хата, м'ята', м ' яку — з м'яким приголосним основи: стеля, пшениця, стаття, Ілля, сім'я, паляниця, господиня, вітальня, їдальня; мішану — з основою на шиплячий: межа, душа, круча, хаща, миша, суша, туча, площа, мережа, паранджа. У твердій і м'якій групах протиставляються закінчення в усіх відмінках, крім давального і місцевого однини: дорог-а — земч-я, дорог-и — земл-і, дороз-і — земл-і, дорог-у — земл-ю, дорог-ою — земл-ею, на дороз-і — на земл-і; дорог-и — земл-і, доріг — земель, дорог-ам — земл-ям і т. д. Закінчення залежить від твердого чи м'якого приголосного основи. Мішана група тому й називається мішаною, що в одних відмінках іменники цієї групи мають такі закінчення, як у м'якій — у родовому, орудному однини й називному множини (миш-і — земл-і, миш-ею — земл-ею, миш-і — земл-і), в усіх інших відмінках закінчення збігається із формами твердої групи (пожеж-а — колон-а, пожеж-і — колон-і, пожеж-у — колон-у, на пожеж-і — на колон-і, пожеж — колон і т. д.).

До другої відміни належать іменники чоловічого й середнього роду, чоловічого — з нульовим закінченням у називному відмінку однини (шлях, край, степ, двір, кінь, водій, тесть), із закінченням -о (Павл-о,Дніпр-о, батьк-о, Петренк-о, хлопчиськ-о, хвальк-о), середнього роду з закінченням -о, -е, -я (крім тих, що при відмінюванні приймають суфікси -єн-, -am-, -ят-): болот-о, олов-о, мор-е, гор-е, завзятт-я, становищ-е, лист-я, подвір -я, положенная, дерев-о.

Друга відміна також поділяється на три групи — тверду, м'яку й мішану. До твердої групи належать іменники чоловічого роду з основою на твердий приголосний (голуб, журнал, друг, тік, завод, явір,робітник, нарис, фейлетон), крім тих, основа яких закінчується на шиплячий; іменники середнього та чоловічого роду з основою на твердий приголосний і закінченням -о (ок-о, золот-о, марев-о, мережив-о, Дмитр-о, дядьк-о, пару-бійк-о, Іванченк-о, Колотил-о). Більшість іменників з основою на -р належить до твердої групи: це односкладові іменники — двір, яр, твір, звір, мир, дар, бір; слова іншомовного походження з суфіксами -ар, -up, -ер, -ер, -ур, -юр, -ор та ін.: хабар, касир, шофер, кур'єр, ажур, алюр, диктор, актор, колір. М'яка група представлена іменниками чоловічого роду, основа яких закінчується на м'який приголосний з нульовим закінченням (стілець, палець, вихователь, учень, ґедзь, деревій, палій), іменниками чоловічого роду на -ьо (татун-ьо, дідун-ьо, Бадз-ьо), іменниками середнього роду з закінченням -е (крім тих, що мають основу на шиплячий): пол-е, мор-е, деревц-е, лиц-е, яйц-е та -я: лист-я, гілл-я, ба-жанн-я, Запоріжж-я, узбічч-я, мерехтінн-я, завданн-я, вченн-я; чималою кількістю іменників на -р з суфіксами -ар, -up: календар, кобзар, вівчар, гончар, токар, пекар, ліхтар, тягар, косар, багатир, проводир, пухир, бунтар, друкар, але: хабар, комар належать до твердої групи. До мішаної групи належать іменники чоловічого роду з основою на шиплячий і нульовим закінченням (сторож, ключ, кущ, дощ, плач, калач, товариш, спориш, леміш, плащ), іменники середнього роду з основою на шиплячий і закінченням -е: училищ-е, глинищ-е, просищ-е, плеч-е, ставищ-е, вогнищ-е; іменники чоловічого роду на -р з суфіксом -яр, що називають осіб чоловічої статі за родом діяльності чи професією: бетоняр, смоляр, скляр, дігтяр.

До третьої відміни входять іменники жіночого роду на твердий або м'який приголосний: кров, любов, ніч, піч, річ, злість, радість, юність. За системою відмінкових закінчень до третьої відміни належить іменник мати, у якому за відмінювання з'являється суфікс -ер- (-ір-).

Четверту відміну формують іменники середнього роду із закінченням -а (орфографічно -а і -л) у називному відмінку однини, за відмінювання яких до основи додають суфікс -от- (орфографічно -ат- і -ят-) або -єн-: дівча, курча, лоша, орля, теля, ягня, вим'я, ім'я, плем'я.

Нульова парадигма. Невідмінювані іменники – власні та загальні назви іншомовного походження, основа яких закінчується на –а (-я), -у(-ю), -е(-є), –о, -і: амплуа, Золя, рагу, шоу, Гейне, фойє, Марокко, івасі, Гавайї; буквені та комбіновані абревіатури: ФІФА, райвно, АТС, МАГАТЕ, ДАІ, а також ті, другим елементом яких є іменник у непрямому відмінку: завкафедри, комроти, комвзводу, заввідділом; назви машин і механізмів, до складу яких входять цифрові позначення: ДТ-54, СКГ-6, Ту-154; українські жіночі прізвища на –о та приголосний: Ткаченко, Ткачук, Гайдай, Лебідь, Гнатюк, Іванько, Івашкевич; російські прізвища на –их, -ово, -аго: Бєлих, Мирських, Дурново, Живаго; іншомовні жіночі імена на приголосний та жіночі прізвища на -ін, -ов: Долорес, Зейнаб, Аліс, Дженет, (Ельза) Вірхов, (Джеральдіна) Чаплін – становлять нульову парадигму, тобто характеризуються омонімічними відмінковими формами однини і множини.

Множинні іменники (pluralia tantum) мають ті самі відмінкові форми, що й іменники першої — третьої відмін у множині. У родовому відмінку множинних іменників виступають закінчення -ей: саней, курей, людей; -ів (графічно -їв): дріжджів, окулярів, помиїв або чиста основа: воріт,

канікул, висівок, ножиць. У давальному, орудному і місцевому відмінках множинні іменники мають ті самі флексії, що й іменники усіх чотирьох відмін у формах множини: -ом (-ям); -оми

(-ями); ах (-ях). В орудному відмінку можлива флексія -има: дверима, плечима, грошима.

У знахідномі відмінку майже всі множинні іменники мають форму, спілі, називним. Лише назви істот (люди, діти, кури) можуть мати форму знахідного відмінка, спільну з родовим: кличу дітей (курей), але пасу гуси і гусей. Відмінювання іменників, які мають тільки форму множини. Іменники, які мають тільки форму множини, на відміни та групи не поділяються і відмінюють І

лише у множині.

Н. люд-и вибор-и роковин-и ножиц-і

р. люд-ей вибор-ів роковин ножиц-і

д. люд-ям вибор-ам роковин-ам ножиц-ям

Зн. люд-ей вибор-и роковин-и ножиц-і

Ор. людь-ми вибор-ами роковин-ами ножиц-ями

М. (на)люд-ях (на)вибор-ах (на)роковин-ах (в)ножиц-ях

Кл. люд-и вибор-и роковин-и ножиц-і

Увага! В орудному відмінку: дверми ворітьми / воротами. / дверями / дверима.

До іменників прикметникового походження належать:

• загальні назви, що означають істот (приїжджий, трудящий, молодий, старий, черговий, вартовий, днювальний) і неістот (минуле, майбутнє, сучасне, пальне)’,

• слова, які є прізвищами, псевдонімами, географічними назвами (3арудний, Мудрий, Сміла, Тальне, Київ, Львів, Миколаїв, Проскурів, Яготин, Кам’янець-Подільський, Переяслав-Хмельницький). Усі іменники прикметникового походження (не з присвійних) відмінюються, як прикметники твердої чи м’якої групи:

Н. черговий Сміла Київ майбутнє

Р. чергового Сміли Києва майбутнього

Д. черговому Смілі Києву майбутньому

3. чергового Смілу Київ майбутнє

О. черговим Смілою Києвом майбутнім

М. (на, у, в) черговому Смілі Києві майбутньому

Кл. черговий Сміло Києве майбутнє

Іменники, що походять з присвійних прикметників, набули іменникової системи відмінювання з відмінностями в давальному та орудному відмінках при відмінюванні прізвищ і географічних назв чоловічого роду.

Відсутність ступенювання в якісних прикметниках. Тверда та м’яка група. Хар-ка парадигм прикметника.

Синтетична форма прикметників найвищого ступеня може передавати гранично велику міру ознаки безвідносно до інших предметів, без зіставлення з ними, без виділення одного предмета з ряду однорідних за якоюсь ознакою або якістю. У таких формах відсутнє порівняння чи зіставлення кількісних характеристик предметів, наприклад: найширші кола читачів звертаються в газету..., виділимо їх найхарактерніші риси, питання вирішено без найменших зусиль з боку адміністрації... тощо.

В українській мові розрізняють дві групи прикметників: тверду і м'яку.

До твердої групи належать:

прикметники, основа яких закінчується на твердий приголосний. У називному відмінку однини вони мають закінчення -ий, -а, -е: білий, біла, біле; голубий, голуба, голубе; гарний, гарна, гарне; каштановий, каштанова, каштанове; весняний, весняна, весняне; солов'їний, солов'їна, солов'їне;казковий, казкова, казкове;

усі короткі форми прикметників з твердим приголосним у кінці основи: зелен, срібен, жив, здоров, ясен;

присвійні прикметники з суфіксами -ів (їв), -ин (-їн): батьків, братів, сестрин; Олексіїв, Маріїн, Ганнин, Наталчин.

До м'якої групи належать:

прикметники, основа яких закінчується на м'який приголосний. У називному відмінку однини вони мають закінчення -ій, -я, -є: синій, синя, синє, осінній, осіння, осіннє; братній, братня, братнє; ранній, рання, раннє; вечірній, вечірня, вечірнє; житній. житня, житнє; дружній, дружня, дружнє;

прикметники, основа яких закінчується на -н-з попереднім приголосним: безодній, безсторонній, будній, крайній, давній, достатній, городній, всесвітній, древній, задній, кутній, літній, могутній, майбутній, незабутній, нижній, обідній, ранній, передній, останній, сусідній, хатній, художній, порожній, мужній та ін.;

прикметники на -шн- (-ій), -жн(-ій), утворені від прислівників: домашній, тутешній, вранішній, вчорашній, ближній, справжній, подорожній, повздовжній та ін.

Формування числівника як частини мови

Слова на позначення чисел, кількості предметів або порядку під час лічби належать до давнього шару лексики. Виникнення й розвиток числівників тісно пов'язані з виникненням і розвитком поняття числа. Корені сучасної системи означення кількості сягають індоєвропейської прамови, в якій ім'я пов'язувалося з вираженням кількості конкретних предметів.В основі нашого числення лежить десяткова система. Лічба ведеться розрядами, кожний вищий розряд включає в себе десять одиниць нижчого розряду. Уся складна система числівників ґрунтується на невеликій кількості числових назв, до яких належать назви першого десятка (один, два, три,…, десять) та ще шість числових назв (нуль, сорок, сто, тисяча, мільйон, мільярд). Назви більйон,трильйон, квадрильйон, квінтильйон і т. ін. є фактично науковими термінами. Решта числівників утворена за допомогою цих шістнадцяти слів. Лише невелика група неозначено-кількісних числівників має інші корені.

Систему числівників українська мова успадкувала від давньоукраїнської,однак для одиниць вищого розряду давньоукраїнська мова мала свої назви: 10000 – тьма, 100000 – легіон, 1000000 – леодр, 100000000 – колода. Коли виникло поняття числа, почав формуватись окремий клас слів на позначення кількості – числівник. Становлення числівника у східнослов'янських мовах припадає на XII-XVII ст. і в основному завершується на початку XIX ст. Історія розвитку числівників в українській мові, як і в російській та білоруській, є історія втрати ними граматичних форм, властивих іменникам і прикметникам,перетворення їх в абстрактні найменування числових понять, пристосування їх до сучасних форм математичного мислення і цифрового визначення чисел. Нині числівник може називати математичне абстрактне число (сто ділиться на п'ять), кількість предметів (три доби), порядок під час лічби (перший семестр) і вживається в усіх стилях української мови. Про те, як з'явилися назви у чисел, учені будуть знати, досліджуючи мови різних племен і народів. Наприклад, виявилося, що у нівхів, що живуть на Сахаліні та у низовинах Амуру, числівники залежать від того, які предмети лічать. Важливу роль відіграє форма предмета, отже по-нівхськи в словосполученні “два яйця”, “два камені”, “дві ковдри”, “два ока” і т. д. числівники мають різне значення. Одному українському слову “два” у них відповідає кілька десятків різноманітних слів. Багато різних слів для одного й того ж числівника використовують деякі африканські племена і племена, що живуть на островах Тихого океану. Залишки таких нумеративних слів (слів, що обов’язково додаються до числівників під час лічби тих або інших предметів різних категорій)зустрічаються і в сучасній українській мові, наприклад, у таких висловах

: десять душ дітей, штук двадцять кавунів, п’ятсот голів худоби. Але з плином часу такими сталими назвами почали позначати не тільки конкретні предмети, а й інші, схожі на них. Наприклад, назви для позначення 105105.

Специфічні випадки функціонування займенників. Явище прономіналізації. Словотвірні характеристики займенників.

І.Займенники в мові вживаються передусім для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому форму займенника треба узгоджувати з родом і числом іменника, замість якого цей займенник ужито.

ІІ. Правильно вжиті займенники, крім того, пов'язують речення між собою в один суцільний текст. Переважна більшість займенників не тільки виявляє свої значення в тексті, але й виступає в ньому в ролі засобу зв'язку. Зв'язок між елементами тексту може проявляти себе на різних рівнях синтаксису. Займенниками пов'язуються частини як речення, так і абзацу. Частини складного речення пов'язуються, в першу чергу, відносними займенниками, наприклад: «Західнонімецькі винахідники Юрген Браун і Пауль Кунстман сконструювали велосипед з електродвигуном, який одержує струм від сонячної батареї. Струм живить електродвигун, що забезпечує підвищення швидкості руху велосипедиста, коли той натискає на педалі» (газ.). Особові займенники можуть формувати паралельний зв'язок у висловлюванні: «Від того вечора ми більше не заводили розмов ні про слизьку дорогу, ні про ожеледь; я не починаю їх, він допізна був на заводі, і лише ділові балачки пов'язували нас» (В. Добровольський).

Особово-вказівні займенники допомагають виражати послідовний зв'язок між одиницями висловлювання, наприклад: «У найтривалішу і дорогу подорож на таксі вирушили днями австрійці Г. Платтнер і X. Кнофлахер. За десять діб ці жителі Зальцбурга мають намір подолати шлях до північної точки материкової Європи — норвезького мису Нордкап — І повернутися назад. їм належить проїхати територією 16 країн і подолати відстань понад 14 тисяч кілометрів. Якщо все пройде, як задумано, шукачі мандрів, напевно, потраплять до «Книги рекордів Гіннеса» (газ.).

На займенниках може триматися побудова підсумкових, висновкових чи узагальнювальних частин тексту, що пояснюється значною мірою узагальнювальним характером займенникової семантики. Напр.: «Після того, як у місті було закрито чимало кооперативів, наші читачі збентежилися: "А чи не почепили замок і на "Смійтеся самі" (рубрика). Хочемо усіх заспокоїти — такого не сталося» (газ.).

ІІІ. Стилістичні властивості займенника. Особові займенники досить часто виступають в ораторському мовленні, прозі й поезії як засіб безпосереднього вияву автора чи його ліричного героя, як прийом, за допомогою якого змальовуються взаємини дійових осіб твору: «Я— син українського народу. Мені сорок дев'ять років. За професією я кінорежисер. Мої фільми демонструвалися в вас у Німеччині. В 1930 році у Берліні на Курфюрстендамі і на Унтер-ден-Лінден у кінотеатрі «Камера» довго демонструвався мій фільм «Земля». Я жив тоді в Берліні, мав друзів серед працівників німецької культури і не раз бував у них у гостях.

Перехід різних частин мови в займенники називають прономіналізацією. (Прономіналізація — від лат. займенник.)

Повністю переходить у займенники лише незначна кількість слів. Числівники один, другий. їх прономіналізація найчастіше спостерігається в усталених зворотах: один одному, один другому та ін. Наприклад: Рік працювали на одному підприємстві і не зустрічали один одного.

Прономіналізація числівника один виявляється в пестливо-зменшувальних формах: одно-однісіньке під тином сидить собі в старій ряднині (Т. Шевченко). Тут одно-однісіньке означає саме-самісіньке; у поєднанні із заперечною підсилюючою часткою ні, що виступає в значенні заперечних займенників ніхто, жоден, ніякий: ні один (ніхто) не відставав у поході. З прикметників і дієприкметників у значенні займенників найчастіше виступають такі слова: окремий, відомий, цілий, повний, різний, даний, останній, різноманітний, перший-ліпший та ін. Наприклад: У вихідний ми цілий день спілкувалися з природою; Через відсутність бензину ми цілий місяць не могли вивезти свою продукцію (газ.). Тут слово цілий в обох реченнях вжите в значенні весь.

Втратили своє лексичне значення і перейшли в розряд займенників деякі іменники: факт, річ, справа, діло, чоловік, людина та ін. Наприклад: Давайте нам побільше тканини; колір — діло другорядне. У функції особових займенників першої й другої особи однини та множини вживаються словосполучення наш брат, ваш брат, ваша сестра. Наприклад: Знаємо ми вашого брата.

Система дієслівних утворень, їх заг. хар-ка. Інфінітив, ознаки, творення, ф-ї. Типи дієслівних основ. Структурні класи дієслів. Продуктивні та непродуктивні класи. Поділ дієслів на дієвідміни.

Поняття дії, яку називає дієслово, досить широке. Це може бути:

• конкретна фізична дія: рубати, малювати, орати, молотити;

• стан предмета: сидіти, хвилюватися, хворіти;

• становлення предмета, зміни, що відбуваються з ним: старіти, рости, худнути, зеленіти;

• рух і переміщення в просторі: бігати, ходити, плавати;

• вияв різних відношень між предметами довкілля: межувати, належати, суперечити;

• ставлення до кого-небудь: шанувати, кохати, поважати;

• діяльність органів чуття: бачити, чути, нюхати.

Дієслово являє собою сукупність граматичних форм, до яких належать:

• інфінітив (неозначена форма дієслова): везти, писати, співати;

• особові форми дієслова: несу - несеш - несе - несемо тощо;

• родові форми: писав - писала - писало;

• дієприкметник: посіяний, пришитий;

• дієприслівник: написавши, малюючи;

• безособові форми на -но,-то: написано, намальовано, збито. Початковою формою дієслова є інфінітив, що називає дію безвідносно до особи, числа, часу, способу її здійснення.

Розрізняють дієслівні форми незмінні (інфінітив, дієприслівник, безособові форми на -но,-то) і змінні - дієвідмінювані (особові й родові), відмінювані (дієприкметник).

Постійними граматичними ознаками дієслова, що властиві всім формам, є належність до певного виду (доконаного чи недоконаного, зворотньо-середнього), а також перехідність/неперехідність. До непостійних ознак, що властиві певним граматичним формам, належать категорії способу, часу, особи, роду, числа.

Інфінітив (неозначена форма дієслова) називає дію узагальнено, безвідносно до особи, способу, числа і роду: Спрямувати всю свідомість на хороше в людях (О. Довженко). Жити - Вітчизні служити (Нар. творч.). Інфінітив є початковою формою дієслова, що об'єднує навколо себе всі інші дієслівні форми. Порівняймо: писати - пишу - писав - писав би, пиши. Інфінітив складається з основи і суфікса -ти, рідше -ть, після яких може виступати постфікс -ся (-сь): читати, хвилюватися. Від основи інфінітива творяться форми минулого часу, умовного способу, пасивні дієприкметники минулого часу та дієприслівники доконаного виду. Інфінітиву властиві загальнодієслівні (постійні) граматичні категорії виду (співати - заспівати), стану (проектувати дім - проектуватися архітекторами) і категорія перехідності/неперехідності. У реченні інфінітив може виступати в ролі головних і другорядних членів: Добре говорити - значить просто добре думати вголос (Е. Ренан).

Дієслівні форми утворюються за допомогою суфіксів і флексій від дієслівних основ, що виступають у двох варіантах: основа інфінітива й основа теперішнього часу. Основа інфінітива виділяється в неозначеній формі дієслова після відкидання суфікса -ти: іиука(ти), вози(ти), гукну(ти), принес(ти).

Основа теперішнього (або майбутнього простого) часу виділяється у формі дієслова теперішнього (майбутнього простого) часу 3-ї особи множини після відкидання флексії –уть {-ють), -ать {-ять): шукаі(уть), воз(ять), гукн(уть), принес(уть). Від основи інфінітива творяться форми дієслів минулого часу дійсного способу, активні й пасивні дієприкметники минулого часу, дієприслівники доконаного виду, наприклад: дозрі-(ти) — дозрів, дозріла, дозріло, дозріли; дозрілий; дозрівши; посія(ти) [noc'ija-mu] — посіяв, посіяла, посіяло, посіяли; посіяний; посіявши. Від основи теперішнього часу утворюються форми теперішнього або простого майбутнього часу дійсного способу, синтетичні форми наказового способу, активні дієприкметники теперішнього часу і дієприслівники недоконаного виду, наприклад: ріж(-уть) — ріжу; ріжмо, ріжучий, ріжучи.

П р и м і т к а . Окремі дієслівні форми творяться аналітичним способом за допомогою службових слів, наприклад: буду ходити, будуть ходити (складені форми майбутнього часу); ходив би, ходили б (форми умовного способу); хай ходить, хай ходять (форми наказового способу). У таких формах основу визначають за синтетичними формами дієслів, від яких утворилися аналітичні: ходи-в би, хай ход-ять, буду ходи-ти.

Основи інфінітива й теперішнього (майбутнього простого) часу здебільшого не збігаються, пор.: писа(ти) і пиш(уть), носи(ти) і нос(ять), малюва(ти) і малю](уть). За співвідношенням основ інфінітива і теперішнього (майбутнього простого) часу всі дієслова поділяють на класи:

І клас об’єднує велику кількість дієслів із суфіксом -ува- (-юва-) в основі інфінітива та з суфіксом -yj- в основі теперішнього часу: купувати — купують [куп-yj-ym'], танцювати — танцюють [танц-yj-ym']; II клас — дієслова із суфіксом -ва- в основі інфінітива і суфіксом -eaj- в основі теперішнього часу: бувати — бувають [бу-eaj-ym']; III клас — дієслова із суфіксом -а- (-я-) в основі інфінітива і суфіксом -aj- в основі теперішнього часу: бажати — бажають [баж-aj-ym']; IV клас — дієслова із суфіксом -/- в основі інфінітива і суфіксом -ij- в основі теперішнього часу: чорніти — чорніють [чорн-ij-ym'];

V клас — дієслова із суфіксом -а- (-я-) в основі інфінітива і нульовим суфіксом в основі теперішнього часу із закінченням -уть (-ють) у 3-й особі множини: брати — бер-уть;

VI клас — дієслова із суфіксом -і- в основі інфінітива і нульовим суфіксом в основі теперішнього часу із закінченням -уть (-ють) у 3-й особі множини: ревіти — ревуть, хотіти — хочуть;

VII клас — дієслова із суфіксом -ну- в основі інфінітива і суфіксом -я- в основі майбутнього простого часу: гукнути — гукнуть; VIII клас — дієслова із нульовим суфіксом в основах інфінітива і теперішнього часу та закінченням -уть (-ють) у 3-й особі множини: нести — несуть;

IX клас — дієслова із суфіксом -и- в основі інфінітива і нульовим суфіксом в основі теперішнього часу: ходити — ходять; X клас — дієслова із суфіксом -а- в основі інфінітива і нульовим суфіксом в основі теперішнього часу із закінченням -ать у 3-й особі множини: мчати — мчать;

XI клас — дієслова із суфіксом -і- в основі інфінітива і нульовим суфіксом в основі теперішнього часу та закінченням -ать (-ять) у 3-й особі множини: висіти — висять, гоїти [zoj-i-mu] — гоять [zoj-am'];

XII клас становить одне дієслово з нульовим суфіксом в основі інфінітива і в основі теперішнього часу та закінченням -ать (-ять) у 3-й особі множини: бігти — біжать. За суфіксами основ дієслова поділяються на дві дієвідміни: до першої належать дієслова І—VIII класів, до другої — IX—- XII класів. Структурні класи дієслів характеризуються неоднаковим ступенем продуктивності. Одні з них охоплюють велику кількість дієслів і поповнюються новими словами і понині (І, III, IV, V,IX класи); інші становлять замкнені, обмежені ряди слів (II, VI,VIII, X класи) або представлені одним дієсловом (XII клас). У межах структурних класів дієслів діють певні закономірності морфонологічних чергувань і наголошення тієї чи іншої морфеми. Так, наприклад, у частині дієслів V класу відбуваються морфонологічні зміни в корені: з’являється вставний

звук [є] (брати — беру, прати — перу); звук [г] переходить у [ж] (гнати — жену), а [с] — у [ш] (слати — шлю); у дієслові їхати в основі теперішнього часу замість [х] з’являється звук

[д] (їду, їдеш, їдемо). Морфонологічні зміни спостерігаються у VIII структурному класі: 1) у дієсловах дути, жати (тиснути), йняти (і всіх похідних від нього) при творенні форм теперішнього часу та наказового способу кореневий голосний зникає, з’являється кореневий звук [м: дму, дмеш, дми; жму, жмеш, жми; прийму, приймай; 2) у дієсловах жати (зжинати серпом), м'яти, почати при творенні форм теперішнього (майбутнього простого) часу і наказового способу голосний кореня зникає, а на його місці з'являється кореневий приголосний [н]: жну, жнеш, жни; мну, мнеш, мни;

почну, почнеш, почни; 3) у дієсловах бити, пити, лити, вити у формах теперішнього часу перед суфіксом -/- голосний [и] випадає: б’ю [6jy], п’ю [njy], в’ю [в/г/], ллю [л':у].

За характером особових закінчень теперішнього часу (або майбутнього для дієслів доконаного виду) дієслова поділяються на дві дієвідміни: першу й другу. Лише чотири дієслова становлять окрему групу.

До І дієвідміни належать дієслова з особовими закінченнями: -у (-ю), -еш (-єш), -є (-є), -емо (-ємо), -ете (-єте), -уть (-ють).

До II дієвідміни належать дієслова з особовими закінченнями: -у (-ю), -иш (-їш), -ить (-їть), -имо (-їмо), -ите (-їте), -ать (-ять).

До II дієвідміни належать:

дієслова, які мають в інфінітиві основу на -и, -і (-ї) або на -а (після ж, ч, ш) і в першій особі однини та в третій особі множини теперішнього часу (або майбутнього дієслів доконаного виду) ці голосні втрачають:

Інфінітив	Однина	Множина
бачити	бач-у	бач-ать
варити	вар-ю	вар-ять
доїти	до-ю	до-ять
летіти	леч-у	лет-ять
сидіти	сидж-у	сид-ять
кричати	крич-у	крич-ать

До цієї дієвідміни належать усі дієслова на -отіти: булькотіти, бурмотіти, муркотіти, цокотіти, а також такі дієслова, як боятися, стояти (з основою на -я), спати (з основою на -а не після шиплячого), бігти (з основою на приголосний).

Усі інші дієслова належать до І дієвідміни, а саме дієслова з односкладовою інфінітивною основою на -и, -у, які зберігаються при дієвідмінюванні, а також похідні від них:

1. В особових формах дієслів бити, вити (док. звити), лити, пити кореневий голосний и не зберігається: б'ю — б'ють, в'ю — в'ють, ллю — ллють, п'ю —п'ють.

2.Дієслова з основою інфінітива на -і, що зберігається при дієвідмінюванні:

Інфінітив	Однина	Множина
білі-ти	білі-ю	білі-ють
жовті-ти	жовті-ю	жовті-ють
сині-ти	сині-ю	сині-ють

3. Дієслова з основою інфінітива на -а, яка при дієвідмінюванні зберігається; також на -я:

Інфінітив	Однина	Множина
гна-ти	жен-у	жен-уть
закиса-ти	закиса-ю	закиса-ють
міша-ти	міша-ю	міша-ють
писа-ти	пиш-у	пиш-уть
сія-ти	сі-ю	сі-ють

4. Дієслова з основою інфінітива на -ува- (-юва-), які при дієвідмінюванні у формах теперішнього часу та майбутнього дієслів доконаного виду втрачають компонент ва:

Інфінітив	Однина	Множина
буд-ува-ти	буд-у-ю	буд-у-ють
гор-юва-ти	гор-ю-ю	гор-ю-ють
намал-юва-ти	намал-ю-ю	намал-ю-ють

5. Дієслова з основою інфінітива на -оло-, -оро-

Інфінітив	Однина	Множина
поло-ти	пол-ю	пол-ють
поборо-ти	побор-ю	побор-ють

6. Дієслова з основою інфінітива на -ну-:

Інфінітив	Однина	Множина
гляну-ти	глян-у	глян-уть
кину-ти	кин-у	кин-уть

7. Дієслова з основою інфінітива на приголосний:

Інфінітив	Однина	Множина
нес-ти	нес-у	нес-уть
пас-ти	пас-у	пас-уть
тер-ти	тр-у	тр-уть

8. Дієслова з основою на -ота-:

Інфінітив	Однина	Множина
булькота-ти	булькоч-у	булькоч-уть
муркота-ти	муркоч-у	муркоч-уть

9. Окремі дієслова:

Інфінітив	Однина	Множина
жа-ти	жн-у	жн-уть
іржа-ти	ірж-у	ірж-уть
реві-ти (й ревти)	рев-у	рев-уть
сла-ти (= посилати)	шл-ю	шл-ють
сла-ти (= стелити)	стел-ю	стел-ють
хоті-ти	хоч-у	хоч-уть

Категорія числа дієслова. Безособові дієслова. Категорія роду.

Число дієслова несе інформацію про кількість діячів. Однина вказує, що дія чи стан приписується:

а) одному виконавцеві (особі, тварині чи предметові): (я) допомагаю, (мотоцикліст) мчить, (мурашка) повзе, (ли­

сток) тріпоче',

б) сукупності однорідних предметів: (селянство) голосує, (молодь) вчиться, (листя) опадає, (жито) достигає',

в) предметам, шо не піддаються лічбі (речовинам, сферам діяльності, поняттям тощо): (вода) тече, (бджільництво) розвивається, (історія) не повторюється.

Перша особа множини вказує, що дію виконує мовець та ще одна чи більше осіб: (ми) пливемо, розмовляємо, поспішаймо. Друга особа множини вказує на дію двох або більше осіб, до яких звернена мова: (ви) думаєте, зачекайте. Третя особа множини означає, що дію виконують два або більше діячів без участі мовця: (люди) радіють, (хмари) збира­ються, (квіти) пахнуть.

До словозмінних належить категорія роду. Вона властива дієсловам минулого часу й умовного способу. Родове розрізнення репрезентується відповідними суфіксами: купив, купила, купило, купив би, купила б, купило б.

Безособові дієслова називають дію поза відношенням її до особи: сутеніє, морозить, не віриться. Вони ніколи не поєднуються з підметом.

Безособові дієслова не виражають особових протиставлень, здебільшого вживаються в третій особі однини теперішнього чи майбутнього часу (дощить, смеркає, розвидняється) або у формі середнього роду минулого часу (вигоріло, замело).

В українській мові вирізняють кілька семантичних груп безособових дієслів:

• дієслова, що означають стан природи: розвидняється, смеркає, сутеніє;

• дієслова, що визначають фізичний або психічний стан людини: нудить, спиться - не спиться, не лежиться, кортить, тягне;

• дієслова, що передають стихійні явища природи: залило, замело, висушило, вигоріло;

• дієслова, в яких оцінюється міра чи необхідність якої-небудь дії: вистачає, бракує, розійшлося, належить;

• дієслова, що виражають значення випадковості, незалежного від особи стану: щастить, таланить.

Дієслівні форми на –НО, -ТО.

За походженням незмінні дієслівні форми на -но,-то безпосередньо пов'язані з дієприкметниками. Вони утворюються від пасивних дієприкметників минулого часу: написаний - написано, виконаний -виконано, вкритий - вкрито, политий - полито. Ці форми повністю втратили здатність виражати ознаку предмета і виражають дію нена-званої чи невідомої особи, тому виступають головним членом безособових речень: Дивлюся - ранком вже заволочено серпанком сіреньке небо (Л. Українка). Ой у полі жито копитами збито (Нар. творч.).

Поняття про службові частини мови, їх заг. хар-ка. Правопис прийменників. Правопис сполучників. Правопис часток з іншими частинами мови. Зв’язка. Розділові знаки у реченнях з вигуками.

В укр. мові є 10 частин мови, з яких 6 повнозначних (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник); і 3 служб. (прийменник, сполучник, частки); окремо стоїть вигук. Повнозначними частини мови наз-ся тому, що мають лексичні та граматичні значення і є членами речення. Через те їх ще називають самостійними частинами мови. Службові слова виконують лише служб. фун-ю, є грам. засобами вираження звязків і відношень між словами в реченні (сполучники та прийменники) або надають цілому реченню чи окремим його членам смимлових та емоційних відтінків (частки). Вигуки не належать ні до службових, ні до повнозначних слів. Вони являють собою слова, що виражають почуття або волевиявлення, але не називають їх.

Прийменники пишуться окремо від інших частин мови: уві сні, ,наді мною, піді мною, на жаль. їх треба відрізняти від префіксів, які пишуться разом: при березі і прибережний, над Дніпром і наддніпрянський, з-під шапки і спідлоба, перед осінню і передосінній, ліг на бік і відійшов набік.

Слід пам'ятати, що між прийменником та іншою частиною мови можна вставити означення: на превеликий жаль, при кру­тому березі, над широким Дніпром, з-під зимової шапки, перед золотою осінню, ліг на правий бік. Між префіксом і частиною слова вставити інше слово не можна.

Складні прийменники, утворені від первинних за допо­могою прийменника з (із), пишуться через дефіс: з-за, із-за, з-над, з-понад, з-поза, з-під, з-попід, з-між, з-поміж, з-про­між, з-перед, з-серед, з-посеред. Інші складні прийменники, утворені від первинних, пишуться одним словом: задля, за­ради, навпроти, наскрізь, побіля, понад, поперед, попід, посе­ред, почерез, поза, попри, поміж, проміж, помимо, щодо (але: що ж до). Складні прийменники прислівникового походження пи­шуться одним словом (як і відповідні прислівники): поруч мене, обабіч шосе, наприкінці дня, назустріч делегації, напередодні свят, внаслідок переживань, всупереч сподіванкам, наперекір зне­годам, довкола цього питання. Проте від прислівників, які пишуться разом, слід відрізня­ти однозвучні сполучення прийменників з іменниками, що мають при собі додаток у родовому відмінку й пишуться окре­мо: углиб (прислівник) — у глиб століть (сполучення прийменника у з іменником глиб, при якому є додаток століть), убік (відійшов убік) — в бік річки, всередині — в середині кімнати, зсередини — з середини приміщення, скраю (моя хата скраю) — 3 краю села, спочатку — з початку тижня.

Щоправда, іноді такі слова, як всередині, збоку, скраю, мо­жуть бути й прийменниками: Чіпка йшов збоку отари (Панас Мирний). За всіма ознаками, це було колгоспне подвір'я. Воно стояло скраю мальовничого села (Ю. Яновський). Усередині атомів діють свої, особливі закони (3 підручника).

Двома та більше словами пишуться такі прийменникові сполучення: під час, згідно з, відповідно до, подібно до, за­лежно від, незалежно від, у зв'язку з, у напрямі до, з допомо­гою, за рахунок, в силу, в результаті (але: внаслідок), незва­жаючи на. Щоб уникнути немилозвучного збігу насамперед голосних, а потім і приголосних, використовують варіанти прийменників у і в; з, із і зі; під і піді; над і наді; перед і переді: був у мене — були в мене; прийшов з інституту — прийшов із театру — прийшов зі школи; під нами — піді мною.

Сполучники, як би вони не були утворені, звичайно пи­шуться одним словом:

а) із часткою же (ж): адже, аж, аніж, ніж, отже, отож, таж, таже, також,, теж, тож;

б) із часткою би (б): аби, мовби, немовби, ніби, начеб, ненаякби, гейби;

в) із часткою то: мовбито, немовбито, нібито, начебто, неначебто, тобто, цебто;

г) із часткою що: абощо, тощо, якщо;

ґ) з префіксами: притому, притім, причому, причім, протер зате, затим.

Деякі сполучники можуть мати при собі частки, з якими вони пишуться тільки окремо, а саме: адже ж, або ж, але ж, бо ж, все ж, коли б, коли б то, хоч би, хоча б. Окремо пишуться всі складові частини в таких сполучни­ках: та й, то й, дарма що, так що, тому що, через те що, тільки що, для того щоб, з тим щоб, з того часу як, з тих пір як, у міру того як. У кількох сполучниках перші дві частини пишуться разом, наступні — окремо: тимчасом як, незважаючи на те що, затим що. Сполучники з підсилювальними частками -бо, -но, -то пи­шуться через дефіс: отож-бо, тільки-но, тож-то, тому-то, тим-то, якби-то.

Разом пишуться:

1) частки аби-, де-, чи-, що-, як-, -ся (-сь) у складі будь-якої частини мови; абиколи, абихто, деякі, декуди, чимало, щодня, якнайбільше, колись, будуватися(сь), кудись.

Якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі слова пишуться окремо: аби з ким, де на якому, ні з якими;

2) частки би (б), же (ж), то у складі інших часток і сполучників: немовбито, тобто, якби, мовби, авжеж.

Окремо пишуться:

1) усі частки, які творять форми слів або надають їм різних смислових, модальних та емоційно-експресивних відтінків:

а) частки хай, нехай, за допомогою яких творяться форми наказового способу дієслів: нехай заспіває, хай не розбудить;

б) частка би (б), за допомогою якої утворюється форма умовного способу дієслів: спочив би, прийшла б;

в) частка же (ж), яка відіграє підсилювано-видільну роль: знайшов же;

г) частки то, це, які у складі речення мають значення вказівності: Мова й історія -тож єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо одночасно (Гонч.);

2) частка що у сполученнях дарма що, тільки що, хіба що, що ж до

3) частка то в експресивних сполучниках що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток.

Через дефіс пишуться:

1) частки бо, но, то, от, таки, коли вони підкреслюють значення окремого слова: пиши-бо, якось-то, як-то, дістав-таки.

Примітки: 1. Якщо між часткою та словом, до якого вона приєднується, стоїть інша частка, всі три слова пишуться окремо: хто б то, скільки ж то.

2. Якщо частка таки стоїть перед словом, до якого відноситься, вона пишеться окремо: таки намалював, таки зрозумів;

2) частки будь-, небудь-, казна-, хтозна, бозна- у складі займенників та прислівників: будь-хто, який-небудь, казна-який, хтозна-скільки.

Примітка. Якщо між часткою і займенником стоїть прийменник, то всі три слова пишуться окремо: казна в чому, будь із ким.

Зв’язка - допоміжне дієслово, яке є частиною складеного присудка. Дієслівна зв'язка.. — слово, яке втрачає своє лексичне значення, але зберігає формально-граматичні властивості дієслова (спосіб, час, особу, число) і використовується для утворення складеного присудка.

1. Вигуки в реченні відокремлюють комами: Ах, як всього багато: неба, со веселої зелені (М. Коцюбинський)

2 Коли вигук, що стоїть на початку речення, вимовляється з посиленою інтонацією, то після нього ста­

вимо знак оклику: Прощавайте! Ждіте волі! Гей, на коні! Всі у путь! П. Тичина.

3.Якщо вигук, який стоїть усередині речення, вимовляється з підсиленням, після нього ставимо знак оклику, а наступне слово пишемо з малої букви: Всі, у кого серце вірне Сонцю нашої весни, Сійте зерно — гей! — добірне В нерозмежені лани! М. Рильський.

4. Не виділяються розділовими знаками вигуки на початку речення, якщо стоять перед особовим займенником, після якого йде звертання: Гей ви, зорі ясні, тихий місяцю мій, де ви бачили більше кохання? (В. Сосюра ).

5. Вигуки о, ой, що стоять перед звертанням і тісно з ним пов’язані інтонацією, виступають у ролі часток і комою не виділяються: 0 пісне блаженна! О пісне крилата, Лети над землею, дзвени і зови

До світу, до сонця із темряви брата, Надію у серці йому оживи! М. Чернявський.

•Вигук ой може не виділятися комою в реченнях, що мають пісенний характер: Ой не світи, місяченьку, Не світи нікому. Тільки світи миленькому, Як іде додому. Нар. те.

Знак оклику ставиться й після вигуків, що виступають еквівалентами окличних речень: Гай! гай! Море, грай, реви, скелі ламай! (Т. Шевченко).

Тире на місці пропущеної зв’язки.

Між підметом і присудком ставиться тире:

1. Якщо головні члени речення виражені іменниками в називному відмінку, кількісним числівником або неозначеною формою дієслова, а дієслово-зв'язка в теперішньому часі відсутня: Печаль моя - ріка без переправи. На тому боці спогади живуть (Л. Костенко); П'ять на п 'ять -двадцять п'ять; Вік прожити - не ниву пройти гомінливу (А. Малишко); Яке то щастя - свій народу світлі бачити! (Д. Павличко).

2. Якщо перед присудком, вираженим іменником чи неозначеною формою дієслова, вживаються вказівні частки це, то, ось, значить: Національна честь - це зірка провідна (О. Олесь); Лиш боротись -значить жить (І. Франко).

Тире не ставиться:

1. Якщо підмет або присудок виражаються займенником, прикметником, дієприкметником, порядковим числівником: Він, уже немолода людина, в нього лишається вже зовсім мало сил (З газ.); У справедливих армій доля завжди прекрасна (О. Гончар); Семикласники перші на спортивних змаганнях.

2. Якщо присудок має порівняльне значення і до його складу входять частки як, ніби, мов, неначе, що: В чужих краях і хліб неначе вата (М. Тарнавський).

3. Якщо перед присудком стоїть заперечна частка не: "Літопис Самовидця" не тільки важливе джерело для вивчення Істрії України, а й основа для пізніше творених літописів (М. Слабошпицький).

4. Якщо між головними членами стоїть вставне слово, прислівник або частка,* Ялина також дерево хвойне; Книга ця, безумовно, рідкість.

Проте для інтонаційного та стилістичного виділення присудка перед ним у таких випадках може ставитися тире: Там господиня - як калина... її дочки - як панночка (Щедрівка); Стиль "Історії України" І. Хоткевича - живий та нестандартний (Журнал); Він -уособлення чесності, хоробрості, вірності обов 'язку (М. Слабошпицький).

Речення, в яких іменні складені присудки мають форму порівняння треба відрізняти від речень з порівняльними зворотами, які означають підмет або присудок. Пор.: А тільки Дніпро там -як море (Р. Іваненко); Пливли хмарини, немов перлини... (П. Тичина).

Порівняльні звороти відокремлюються комами, на відміну від присудків-порівняннь, які, залежно від інтонації, відділяються або не відділяються від підмета тире.

Отже, між підметом і присудком ставиться тільки тире. Присудок від підмета не відділяється комою.

Принципи виділення другорядних членів речення. Розмежування прикладки та означуваного слова. Написання прикладки з означуваним словом. Написання прикладки в лапках.

Прикладка може означати:

1) характеристику особи за професією, родом занять: лікар-терапевт:

2) характеристику особи за національною належністю: дівчина-укра/нка;

3) характеристику особи за соціальним походженням: юнак-робітник-,

4) характеристику особи за місцем проживання: жінка-кі/янка;

5) характер особи за віком: хлопець-підліток-,

6) характеристику особи за родинними стосунками: дівчата-сестрички-,

7) родову назву при видовій:

8) видову назву при родовій: місто Донецьк-,

9) якісну характеристику особи або предмета: юнак-богатир.

Прикладка — це залежний від ведучого слова другорядний член, який виражається іменником або субстантивованим словом і при­єднується до ведучого слова паралельними з ним формами з ме­тою його визначення, уточнення або пояснення.

До означуваного слова прикладка може приєднуватися дефісом, якщо:

1) означуване слово і прикладка є загальними назвами:

“Зимонько-снігуоочко. Просимо, голубочко, Щоб мороз стояв” (Л. Глібов)

2) означуване слово стоїть після прикладки:

“Жили у гущині глибокого байрака Страшенний Лев, всесвітній Лис, Бурлака ВоЬкінаш Сірко-собака”(Л. Глібов).

3) прикладка входить до складу терміна: льон-довгунеиь. твір-опис.

У лапках пишуться прикладки, які не змінюються й означають назви газет, журналів, підприємств, пароплавів, стадіонів тощо: “Ніякої робітничої маси в організаціях “Гарт” і “Плуг» не було іще довгенько не буде” (М. Хвильовий).

Якщо така прикладка вживається без означуваного слова (тобто як самостійна назва), то воно так само береться в лапки, але змінюється: Ми завжди читаємо “Літературну Україну”.

Пишемо в лапках: 1. Прикладки — символічні (умовні) назви підприємств, організацій, дитячих установ, магазинів, готе­ лів, кафе тощо: фабрика «Киянка», садочок «Веселка», універмаг «Україна», готель «Гопосіївський», кафе «Бригантина». Якщо назви річок, озер, міст уживають­ся як умовні назви підприємств, установ, організацій, то їх пишемо в лапках: кінотеатр «Київ», готель «Дніпро». 2. Прикладки — назви газет, жур­налів, творів мистецтва: газета «Літ ерат урна Україна» журнал «Д ивослово», картина «Місячна ніч на Д ніпрі», 3. Прикладки — назви спортивних товариств, клубів, команд: футбольна команда «Динамо», спортивне товариство «Буре­вісник». 4. Прикладки — назви пароплавів, поїздів-експресів: теплохід «Славут ич», поїзд-екс-прес «Карпати».

Умови відокремлення другорядних членів речення

Загальними умовами відокремлення другорядних членів речененя є: а) видільна інтонація; б) порядок слів, який виявляється здебільшого в інверсійному або дистантному (на певній відстані від опорного слова) розміщенні; в) ступінь поширення (обсяг) другорядного члена; г) смислове навантаження; ґ) характер означуваного слова.

Пунктуація, її значення та принципи. Систем розділових знаків. основні правила вживання розділових знаків в кінці речення.

Пунктуацію слід розглядати в трьох вимірах:

1) пунктуація – система загальнообов’язкових графічних позаалфавітних знаків, при-

значенням яких є графічна організація та членування писемного тексту;

2) пунктуація – сукупність правил, усталених норм пунктуаційного оформлення пи-

семного тексту;

3) пунктуація – розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи пунктуацій-

них знаків, їхні функції та норми вжитку; досліджує особливості пунктуації як цілісної

системи.

Українська пунктуація, будучи складною і розвинутою системою, ґрунтується на трьох принципах:

1. Синтаксичний (структурний). Згідно з ним розділові знаки ставляться на межі частин складного речення, в реченнях з однорідними членами, відокремленими другорядними членами, вставленими і вставними конструкціями, звертаннями тощо. Вони зумовлені структурою речення і тому є обов’язковими.

2. Смисловий принцип. На цьому принципі, як і на синтаксичному, ґрунтуються розділові знаки у складному і в простому реченні, ускладненому відокремленими другорядними членами, передусім означеннями і прикладками, які порівняно з невідокремленими мають більше змістове навантаження: Вірний син трудової поневоленої України, Шевченко став виразником дум і сподівань народних (О. Гончар). Відокремлена прикладка має додаткове обставинне значення. Смислову функцію виконують і крапки: ...підняв смичок... і скрипка ожила! (Л. Костенко).

Особливо важлива роль цього принципу у складних безсполучникових реченнях: Вогонь перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату (Леся Українка) (наявні темпоральні відношення – послідовність подій) – Вогонь перекидається на хату – солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату (причиново-наслідкові відношення).

3. Інтонаційний принцип. Тісно пов’язаний із смисловим, тому розділові знаки можуть бути різними: Я бачу, погляд твій палає від погорди (Леся Українка) (вставне речення) – Я бачу: погляд твій палає від погорди (складне безсполучникове).

За інтонаційним принципом ставляться розділові знаки в кінці речення – ? ! ., часто і в середині – Тату, візьми мене з собою – Тату!Візьми мене з собою (підвищена емоційність, особлива видільна інтонація зумовлюють знак оклику).

Інтонаційний принцип реалізується у зв’язку зі структурним та смисловим. Здебільшого усі три принципи взаємодіють одночасно. Поєднання принципів розстановки розділових знаків свідчить про розвиток сучасної української пунктуації, її гнучкість, що дає змогу передавати найтонші відтінки змісту та структурне різноманіття.

В українській мові розділові знаки становлять усталену систему. У ній розрізняють одиничні (. : ... , ; – ? !) і парні розділові знаки (дві коми, два тире, дужки, лапки).

Розділові знаки або відділяють частину тексту одну від одної, або виділяють певні відрізки в середині частини. Залежно від цього розділові знаки поділяють на роздільні та видільні.

РОЗДІЛЬНІ РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ – . ? ! , ; – : ...

Крапка ділить текст на речення, вказує на кінець речення.

Знак питання означає питальний характер речення, відмежовує речення.

Знак оклику вказує на емоційний характер речення, відмежовує речення.

Крапка з комою розділяє частини складних багатокомпонентних чи простих ускладнених речень.

Кома розділяє однорідні члени речення, частини ССР, СПР і СБР (складне багатокомпонентне речення).

Тире ставиться на місці пропущеного члена речення, при зміні подій, наслідку тощо.

Двокрапка пояснює, розвиває те, про що повідомлялося у попередній частині речення.

Крапки вказують на перерваність, незакінченість речення, можуть ставитися на початку, в середині та в кінці речення.

ВИДІЛЬНІ РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ – це парні розділові знаки: два тире, дві коми, дужки, лапки.

Два тире виділяють відокремлені прикладки, вставлені конструкції.

Дві коми виділяють відокремлені члени речення, вставні конструкції, звертання, підрядні речення у середині головних тощо.

Дужки – це знак виключення елементів речення, які граматично з ним не пов’язані. Ними виділяють вставлені конструкції, ремарки у драматичних творах.

Лапки вказують на незвичність, чужорідність виділених ними елементів. У лапки беруться цитати, слова, вжиті в незвичному значення, умовні назви, пряма мова.

Розділові знаки кінця речення членують текст на окремі речення. До їх складу входять крапка, три крапки, знак питання, знак оклику.

Крапка ставиться:

1. У кінці розповідного чи спонукального речення, якщо воно ви­мовляється без окличної інтонації: Не можна затуляти сучасним життям життя тисячоліть (М. Семенко). Переведіть мене че­рез майдан (В. Коротич).

2. У кінці пов'язаних між собою частин розповідного тексту, коли автор хоче навмисно подати їх інтонаційно відокремленими одна від одної: Віктор мовчав. З тонким, різко окресленим обличчям, дивився холодно, спокійно (М.Івченко).

3. У кінці рубрик переліку, коли кожна з них становить окреме ре­чення (див.: § 19. Уживання великої букви).

4. Як знак скорочення, незакінченості слова на письмі: п. (пан), гр. (громадянин) (див.: § 21, розділ ІІ. Графічні скорочення).

Знак питання ставиться:

1. У кінці питального речення: Яка потреба поспішати з відповід­дю? (Ю. Збанацький). Яринко, що у ярім вінку, а хто на білому ко­нику? (І. Калинець).

Примітка 1. Підвищена проти звичайної питальна інтонація пе­редається двома або трьома знаками питання: Хлопчина, підліток, що од горшка два вершка, а резонувати сміє?? (А. Кримський). Де ж слава ваша?? На словах! (Т. Шевченко).

Примітка 2. У питальних реченнях з однорідними членами знак пи­тання може ставитися після кожного однорідного члена з метою розчле­нування питання: Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток? (Марко Вовчок). — Треба бакшиш [хабар] готувати та ви­зволяти Остапа, а де грошей взяти? де? кажіть! (М. Коцюбинський).

Знак оклику ставиться:

1. У кінці окличного речення: Ми хочемо без воєн жити! (І. Нехода). Доле, хай що буде — буде, що було — мини! (В. Коротич). І ось — Стефаник і Куліш, Ось — Коцюбинський, Леся — квіти Степів страждальної землі, Народу самосійні діти! (Є. Маланюк).

Примітка 1. Знак оклику ставиться завжди в кінці речень, що ма­ють у своєму складі слова як, який, що (то) за, скільки тощо (зі зна­ченням експресії), але не є підрядними: Святий боже, яка красуня! (О. Довженко).

Примітка 2. Підвищена проти звичайної оклична інтонація пере­дається двома або трьома знаками оклику: З Європи до Азії, в грізному сяйві багнетів, Їх — двадцять мільйонів!!! — смертей своїх дату за­терши, Встають (Б. Олійник). Чув я здалеку гомін: то праця! На без­межному! Полі!! Встає!!! (Л. Коваленко).

2. Складна інтонація оклику-питання передається на письмі зна­ками ?! (частіше) або !? (рідше): Ти віриш в казку?! (Б. Олійник). Нащо ж ви їх повбивали, переможені?! (В. Коротич).

Три крапки ставляться:

1. На позначення перерваності або недокінченості мови: Піти, піти без цілі і мети... (Ю. Клен). Іду полями, полями, Поміж жита­ми. (В. Поліщук).

2. На позначення уривчастості мови від хвилювання, зворушення й узагалі сильних переживань: І ми вертаєм... у вічну казку... до матерів (Б. Олійник).

Примітка. У питальних й окличних реченнях у таких випадках ставиться знак питання або знак оклику та дві крапки вряд: Скільки нам тоді було років?.. Коли це було?.. Та чи й справді було?.. (Є. Гуцало). О Господи, прости нам цю ганьбу!.. (Л. Костенко).