Фатична функція

Мова є засобом фатичного спілкування.

Фатична комунікація (дослівно - беззмістовна, пуста) - це обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію, "своєрідна мовна гра, яку зобов'язані підтримувати члени суспільства, дотримуючись етикетних настанов"⁷. Йдеться про зачин розмов, стримані відповіді, стереотипні запитання про життя, сім'ю, справи, здоров'я, врожай, як-от: Як справи? Дякую, добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи? та ін. Поетеса Ліна Костенко порівняла цей обмін репліками з "настільним тенісом розмов". Характер цих запитань і відповідей умовний, але для встановлення контакту, підтримання розмови вони дуже важливі. Фатична комунікація має національну специфіку, а також відповідає нормам народної етики. Без дотримання фатичних ритуалів не буде мати успіху дипломатія, ділові перемовини.

Алофони. Класифікація гол. і приг. фонем СУМ, їх алофони.

Алофон — реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним оточенням. На відміну від фонеми є не абстрактним поняттям, а конкретним мовним звуком. Незважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди спроможний їх розпізнати.

Голосні звуки складаються з чистого тону. В українській мові 6 голосних фонем: а, о, у, є, и, і. Кожній голосній фонемі притаманні чотири розрізнювальні (диферендійні) ознаки: чис­тий тон, ряд, піднесення, наголошеність чи ненаголошеність.  Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається відповідна частина язика. В українській мові є три голосні переднього ряду і три — заднього. У передньому ряду вони від низького до високого піднесення розташовуються так: є — и — і; у задньому — відпо­відно: а — о — у. За міжнародною класифікацією і та у — звуки високого піднесення, и — високо-середнього, є та о — середнього, а — низького. Але якщо брати до уваги відносне положення язика при творенні різних суміжних звуків у кожному ряду, то в передньому ряду и сприймається як звук середнього піднесен­ня (між і та є), а є —низького. Саме так розрізняють їх наші мовнослухові аналізатори. Розташування голосних відповідно до їхнього творення і сприймання схематично можна зобразити так:

Піднесення	Ряд
передній	задній
Високе	і	У
Середнє	и	0
Низьке	є	а

Основною ознакою приголосних звуків є шуми, які вини­кають унаслідок проходження видихуваного повпря через різні перепони, утворювані органами мовлення. В українській мові є 32 приголосні фонеми. їх розрізня­ють так: а) за участю тону й шуму: сонорні — тон переважає над шумом: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винили рій»); дзвінкі — шум переважає над тоном: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, r, r («буде гоже ґедзю у джазі»); глухі — склада­ються тільки з шуму: п, ф, т, -т’, ц, ц’, с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе «Птах і чаша»); б)  за місцем перепони на шляху видихуваного повітря: губні — утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи або з верхньою губою, або з верхніми зубами: м, в, п, б, ф («мавпа Буф»); зубні — утворюються зближенням чи зімкненням кінчика язика передніми зубами та альвеолами: д, д', т, т', з, з', дз, дз', с, с', ц, ц', л, л', н, н' («де ти з'їси ці лини»); передньопіднебінні — утворюються зближенням відтягнутого назад кінчика язика з твердим піднебінням: р, р', й, дж, ж, ч, ш; задньоротові — задньоязикові г, к, х, що творяться внаслідок активної участі задньої частини слинки язика, та глотковий г; в) за способом подолання перепони: зімкнеш (проривні) — під час промовляння їх активний і пасивний органи мовлення утворюють зімкнення, шо проривається під натиском видихуваного повітря: м, б, п, н, н', д, д', т, т', г, к; щілинні (фрикативні) — під час вимови їх струмінь видихуваного повітря проходить крізь вузьку щілину: в, ф, л, л', з, з', с, с', г, х; зімкнено-щілинні (африкати) — вимова їх починається із зімкнення і закінчується проходженням видихуваного повітря крізь утворену щілину: дз, дз', ц, ц*, дж, ч. До зімкнено-шілинних слід віднести й звуки р, р', артикуляція яких, як і будь-яких африкатів, починається із зімкнення, яке переходить у щілину; різниця полягає лише в тому, що під час артикуляції звуків р, р' це повторюється 3—4 рази (тому ці звуки називають вібрантами); і) за підняттям середньої спинки язика до піднебіння: тверді — середня спинка язика не піднімається: м, в, н, л, р, б, д, дз, з, дж, ж, г, г, п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х; м 'які — середня спинка язика піднімається: н', л', р', й, д', дз', з', т-, г) за характерним шумом: шиплячі: ш, ч^ж, дж («ще їж­ джу»); свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз'. У цілому система приголосних фонем української мови має такий вигляд (з. — зімкнені; щ. — щілинні; з.-щ. — зімкнено-шілинні):

За участю тону й шуму

За місцем і способом творення

Губні

Зубні тверді

Зубні м'які

Під­небінні

Задньо-ротові

3.

щ.

3.

з.-щ.

3.

З.-Щ.

щ.

з.-щ.

щ.

3.

І.

Сонорні

м

в

н

—

л

н'

—

л'

р, р'

й

—

—

Дзвінкі

б

—

д

дз

3

д'

дз'

3'

ДЖ

ж

г

г

Глухі

п

ф

т

Ц

с

т'

ц'

с'

ч

ш

к

X

Від місця приголосної фонеми в системі залежать її арти­куляційні й правописні особливості.

Закономірності сполучуваності звукових одиниць. Дистрибуція фонем. Зміни звуків у мовленнєвому потоці. Фонема та звук.

Фонеми в мовленнєвому потоці ніколи не виступають у чистому вигляді. Вони, реалізуючись у звуках, так чи інакше взаємодіють одна з одною і внаслідок цього зазнають різних змін — виникають алофони (варіації й варіанти) або навіть чергування фонем. Зміни у звучанні фонем зумовлюються нашими мовними органами. Переходячи від артикуляції одного звука до арти­куляції наступного, ми або не встигаємо перевести мовні орга­ни з одного положення в інше, або, навпаки, робимо це з ви­передженням. 1 кожного разу фонеми так чи інакше деформу­ються: якісь ознаки у них слабшають або й зовсім зникають, а якісь — з'являються. Іноді причину зміни у звучанні фонем важко, а то й неможливо встановити, оскільки ця причина діяла лише в далекому минулому й від неї залишилися тільки наслідки як традиція, як фонетичний закон. Усі фонетичні зміни, як правило, зумовлені прагненням, з одного боку, полег­шити вимовляння звуків, а з іншого — чіткіше донести їх до слухача. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні й дисиміляційні), позиційні, фонетично не зу­мовлені та спонтанні. Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків.  Взаємодія звуків буває контактна, коли впливають один на одного суміжні звуки, і дистантна, коли звуки впливають один на одного на відстані. За напрямом вона буває прогресив­на (попередній звук впливає на наступний) і регресивна (на­ступний звук впливає на попередній). Наприклад, зміна глухого с' на дзвінкий з' під впливом наступного дзвінкого б у слові просьба |проз'ба] має регресив­ний контактний характер (наступний звук вплинув на сусідній попередній). А зміна р на л під впливом попереднього р у слові срібло, шо походить від давнього сьребро, має прогресивний дистантний характер (попередній звук вплинув на віддалений наступний). Усі комбінаторні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні — асиміляція, акомодація і субституція) та дисиміляційні (роз-подібнювальні — дисиміляція, епентеза, дієреза і гаплологія). Асиміляція — часткове або повне уподібнення приголос­них звуків. Уподібнення може бути за дзвінкістю-глухістю, за твердістю-м'якістю, за способом творення тошо. Наприклад, зміна дзвінкого г на глухий х під впливом на­ступного глухого к у слові легко [лехко], зміна глухого т' на дзвінкий д' під впливом наступного дзвінкого б у слові бо- ротьба [бород'ба] тошо — це регресивна контактна часткова асиміляція. Усі подовження м'яких приголосних в українській мові — це наслідок прогресивної контактної повної асиміляції: було [стат'йа] — є стаття [стат'т'а], було [л'йу] — є ллю [л'л'у]. Акомодація — пристосування артикуляції суміжних приго­лосного і голосного. Наприклад, в українській мові голосний є вимагає, щоб попередній приголосний був твердий: земля [земл'а] (звук л' м'який) — землею |землейу] (звук л перед є став твердим); а голосний і, навпаки, вимагає, щоб попередній приголосний був м'який: імла (звук л перед а твердий) — в імлі [імл'і] (звук л перед і став м'яким). Субституція — підстановка в запозичених словах звуків рідної мови замість іншомовних. Наприклад, англійське слово meeting ['mi:tirj] в українській мові звучить як мітинг, французьке costume — костюм, ні­мецьке Fliigel «крило» — флігель. Грецький звук ф у багатьох словах української мови замінено на п, х, т, кв: Пилип, Хома, Тадей, квасоля. Дисиміляція — розподібнення приголосних унаслідок за­міни одного звука іншим. Наприклад, при додаванні до твірної основи рук- суфікса -ник за законами української мови мало б утворитися слово ручник\ тим часом маємо рушник: тут усунено збіг двох при­голосних із зімкненнями чн за допомогою заміни зімкнено-щілинного ч на щілинний ш (регресивна контактна диси­міляція). І навпаки, при творенні вищого ступеня порівняння дуж + ший усунено збіг двох щілинних звуків жш за допомо­гою заміни щілинного ш на зімкнено-щілинний ч — дужчий (прогресивна контактна дисиміляція). Трапляється й дистант-на дисиміляція, як у словах флюгер, лицар, муляр, що походять від німецьких Fltigel, Ritter (пор. рицар), Маигег (пор. мурува­ти), у яких усунено збіги двох однакових приголосних в од­ному слові: л + л у першому слові й р + р у двох наступних словах. Епентеза — вставляння звука для роз'єднання двох подібних. Наприклад, у слові павук, що походить від давнього паякь, між голосними вставлено приголосний в (у польській мові тут вставлено j: pqjak); у слові ідея, що походить від грецького idea, для роз'єднання голосних вставлено й. Для розділення приголосних в українській мові вставляються епентичні є, о: весна — весен, вікно — вікон, буква — буквений (букв + ний), церква — церковний (церкв + ний); у розмовній мові: Олексан-дер тощо. Дієреза — викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків. Наприклад, в українській мові випадають середні звуки т, д під час збігу трьох зубних приголосних: піст — пісний, честь — чесний, проїзд — проїзний, мастити — масло. Гаплологія — викидання одного з двох однакових складів. Наприклад, під час творення складного слова з двох еле­ментів мінерал + логія закономірно мало б виникнути слово *мінералологія, тим часом маємо мінералогія (випав один склад ло). В імені по батькові Якович випав склад во (за правилами мало б бути *Яковович). У запозиченому з латинської мови слові piper (або з грецької ререгі) з двох подібних залишився тільки один склад — перець. Гаплологія трапляється рідко — не відбулася вона і в самому названому тут терміні, у якому Двічі повторено склад ло. Позиційні зміни залежать від місця звука в слові. В Українській мові спостерігаються такі позиційні зміни, як позиційне чергування і протеза. Позиційне чергування — регулярна зміна звуків, зумовлена їхнім оточенням у слові. Наприклад, такими є чергування о, є у відкритому складі з і в закритому: коня — кінь, хмелю — хміль; чергування г — з' — ж у позиції перед і та є: друг — друзі — друже; чергування у — в, і — й залежно від звукового оточення: був удома — була вдома, він іде — вона йде тощо. Чергування звуків, які з погляду сучасної мови не мають причини, називаються історичними. Наприклад, порівнюючи сучасні форми дієслів водиш — воджу, ведеш — веду, не мож­на пояснити, чому в першому випадку відбулося чергування д — дж, а в другому — такого не сталося. Це пояснюється тільки історично: колись у першому випадку до основи дода­валося закінчення -йу (д + йу = джу), а в другому — лише -у. Нині така відмінність у закінченнях зовні не помітна. Протеза — приєднання на початку слова додаткового  = звука. Наприклад, в українській мові перед голосними з'являють­ся звуки в, г: око — вічі, осі — вісь, вулиця від давнього улиця, гострий від давнього острий (пор. латинське асег). Слова, які починалися на голосний а, є, у ше в давньоукраїнській мові дістали протетичний й: яблуко (пор. німецьке Apfel), ягня (пор. старослов'янське агньць), Європа (пор. грецьке Еигора), юшка (пор. російське уха). Поява початкового (протетичного) і в та­ких словах, як імла, іржа, зумовлена прагненням усунути збіг приголосних в одному складі (ім-ла, ір-жа). Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються незалежно від фонетичних законів і навіть усупереч їм. Сюди можна зарахувати зміни за аналогією, гіперизми та метатези.            Зміни звуків за аналогією слугують для вирівнювання різ­них форм того самого слова. Наприклад, у непрямих відмінках слів кінця, візка, гребінця закономірно на місці давніх о та є в закритому складі виступає звук і, але цей звук за аналогією залишається і в називному відмінку однини, хоч тут склад став відкритим: кінець, візок, гребінець. Гіперизми (гіперкоректності) — неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше запозичених. Наприклад, під час запозичення в українську мову російського слова ноготки (по­ходить від ноготь «ніготь») було «виправлено» звук т на д: нагідки (адже в російській мові дзвінкий д перед глухим к ог­лушується: походка [пахоткъ). Метатези — нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах. Наприклад, переставлено місцями склади в українському слові ведмідь (пор. російське медведь — букв.: медоїд). Можуть мінятися місцями й окремі звуки: бодня — бондар. Переставлено звуки в запозичених із німецької мови словах тарілка (der Teller), футляр (das Futteral, пор. україн­ське, теж запозичене з німецької мови хутро). Спонтанні зміни— історичні зміни звуків, причина яких тепер невідома. Наприклад, давній звук і в українській мові повсюдно перейшов в і (тінь — тінь, д-кпо — діло), і цей перехід не пов'язується ні з відкритим чи закритим, ні з наголошеним чи ненаголошеним складами. Так само давні звуки ь та ь в українській мові або змінилися відповідно на о та є (сьнь — сон, дьнь — день), або зовсім зникли. Регулярні звукові зміни називають звуковим (фонетичним) законом. Сюди належать такі явища, як асиміляція, акомодація, субституція, дисиміляція, епентеза, дієреза тощо. Проте до звукових законів не можна зарахувати метатезу та гіперизм, оскільки вони проявляються нерегулярно.          Звукові закони: у кожній мові свої, притаманні лише їй; поширення звукових законів однієї мови на іншу порушує лад мови, спотворює її; обмежені в часі (колись в українській мові звук о в закритому складі переходив в і навіть у запозичених словах: дріт із німецького Draht, шріт із німецького Schrvt, колір із латинського color; нині таких змін не відбувається: протокол, мотор, бутерброд); прагнуть бути всеохоплюючими у своїй мові, хоча нерідко залишаються й винятки (наприклад, в усіх словах української мови "Ь перейшов в і; чергування ж о, є у відкритому складі з і в закритому відбулося не так послідовно.

Різниця між звуками й фонемами така: 1) звуки — фізичне явище (це коливання повітря), фоне­ми — ідеальне (існують у нашій уяві як еталони, з яки­ми кожен раз зіставляємо почуті звуки мови); звуки — індивідуальне явише (кожен мовець звуки в тому самому слові промовляє по-своєму, залежно від особливостей голосу, індивідуального тембру, манери говоріння тошо), фонеми — соціальне (їх усі сприймають однаково); звуків — безліч, фонем — обмежена кількість; звук — величина залежна (він звучить по-різному залежно від оточення, позиції в слові), фонема — величина стала (вона сприймається так само незалежно від оточення і навіть звучання: у формах книжка і в книжці Ікниз'ц'і] ми однаково виділяємо фонему ж, хоч у другому випадку чується звук з'); один звук може передавати дві фонеми (наприклад, довгі звуки с': і иґ: у словах вчишся [учйс':а], вчиться [учйц':а] передають відповідно по дві фонеми шс' і tV; в українській мові є довгі звуки, але довгих фонем немає); звук може не вимовлятися, випасти, але фонему ми домислюємо (слово усний, у якому випав звук т, ми всетаки сприймаємо як похідне від уста, а не від ус.

Теорії складу. Осн. закономірності складоподілу. Морфолог. членування та складоподіл. Інтонація. Приставні приголосні. Метатеза.

У вітчизняному мовознавстві розуміння складу базується на його артикуляцій­них і акустичних особливостях, що взаємно доповнюють одні одних. Л. Щерба обгрунтував теорію м’язового напруження, за якою склад — це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним напруженням при їх артикуляції. Найбільше напруження припадає на вершину складу, а най­менше буває на межі складів. На основі акустичного підходу розвинулася теорія сонорності (гучності), яку прийняли багато вітчизняних фонетистів, зокрема Р. Аванесов. Згідно з цією тео­рією склад — це частина слова, яку характеризує хвиля наростання і зменшення звучності (сонорності). При обох підходах вершиною складу вважається голосний, що є складотворчим елементом. Інші звуки — нескладотворчі. Межа між складами проходить у місці найбільшого спаду м’язового напруження і гучності (За Н. Тоцькою). Значного поширення у шкільному мовознавстві набула експіраторна теорія складу, згідно з якою скла д визначається як один звук або сполучення кількох 61 звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря. Проте результати експериментально-фонетичних досліджень заперечують таке визначення тому що число складів і число видихових поштовхів не завжди збігається.

Існують такі основні правила складоподілу:

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, завжди належить до наступного складу, наприклад: по-су-ха, за-го-ро-да, си-то.

2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до наступного складу, наприклад: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не-ща-стя.

3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, належать до наступного складу, наприклад: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.

4. Сусідні приголосні, перший з яких більш гучний, ніж другий, належать до різних складів, наприклад: каз-ка, груд-ка, вез-ти.

5. Якщо між голосними є два або більше приголосних, то звуки [j], [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них, - до наступного: гай-ка, май-струвати, гав-кати, гір-ко, пал-ко, ям-ка, син-ку.

6. Коли другим приголосним є звук [j], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом з попереднім він відходить до наступного складу: за-б/йу/, лю-блю, му-дрий, ну-дний, по-свист, Ку-зьма.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів: гар-ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло.

8. Подовжені приголосні при складоподілі розділяються: одна частина належить до попереднього складу, а друга – до наступного: об-бити, жит-тя, зіл-ля.

В українській мові на відміну від ро¬сійської поширені так звані приставні, або протетичні, приголосні в і г на початку слова перед голосними а, о, у та і: вулиця (рос. улица), вухо (рос. ухо), вузький (рос. узкий), він (рос. он), вітчиз¬на (рос. отчизна), вівця (рос. овца), вогонь (рос. огонь), вудочка (рос. удочка), гарба (рос. арба), гострий (рос. острый), горіх (рос. орех), Гэнна (рос. Анна).

Деякі слова поширені в літературній мові і з протетичним приго¬лосним, і без нього: вогонь — огонь, вуста — уста, вітця — отця, від — од.

На початку слова можуть з’являтися не тільки приголосні, а й го¬лосні. Так утворилися слова іржа, іржати, імла (пор. з рос. ржавчина, ржать, мгла).

Метатеза (від гр. metathesis "перестановка") - взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.

Наприклад, слово суворий виникло із суровий, намисто із монисто, бондар із боднар "той, що робить бодні", ведмідь із медвідь "той, що їсть мед"; рос. потчевать із почтевать, ватруиіка із творушка, сыворотка із сыро-ватка, ладонь із долонь (пор. укр. сироватка, долоня); серб, гомила із могила; чеськ. mlha "мла" із тліа; польськ. krowa із korwa, bloto із bolto.

Найчастіше метатеза спостерігається в запозичених словах: нім. Teller -" польськ. talerz -> укр. тарілка, нім. Futteral - футляр, лат. тагтог -" рос. мрамор, лат. flor(i$) "квітка" укр. і рос. ім'я Фрол.

Значно більше, ніж у літературній мові, прикладів метатези знаходимо в діалектному, просторічному та дитячому мовленні: вогорити (говорити), увернімаг (універмаг), ніститут (інститут), крутка (куртка), гамазин (магазин), рос. дитячі макейка (скамейка), салатна (із ласатка "лошадка") тощо. На базі літературного нишпорити внаслідок метатези виникло діалектне шнипорити: "Не йдуть [війт, присяжний і хлопи] до хати, а стали коло одного вугла, шпортають, штуркають, шнипорять."п (І. Франко).

Поняття про морфонологію

Морфонологія — розділ мовознавства, що вивчає зв'язки морфології та фонетики, звукову будову морфем залежно від їхніх взаємозв'язків у різних словах; фонологічну структуру морфем різного типу й використанння фонологічних відмінностей для морфологічних цілей.Морфонологія вивчає процеси проникнення фонологічних одиниць у граматичну тканину мови і розглядає морфеми не як інваріанти, а як конкретні одиниці повідомлення, представлені своїми відповідними варіантами на фонематичному рівні. Вона вирішує, які фонологічні засоби використовуються в морфологічних цілях. Вона зв'язує два розділи лінгвістики: фонологію і морфологію. Завдання морфонології полягає не лише у диференціації кореневих і афіксальних морфем і маркуванні певних морфемних швів, але й у граматичній диференціації класів і серій форм, а також у розподібненні парадигматичних і словотвірних рядів.

Чергування О з Е після Ж, Ч, Ш, ДЖ та З, випадки відхилення. Чергування О з И у звукосполуках РИ, ЛИ, причини появи.

В українській мові після шиплячих /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ та після /й/ може виступати як фонема /е/, так і фонема /о/. В сучасній українській мові після шиплячих та /й/ виступає /е/, якщо в давньоруській мові далі йшла м'яка приголосна, а також перед складом з будь-якою голосною переднього ряду : ніженька, учень, вишень, вечеря, шелестіти, пшениця, шести, щетина, джерело, книжечка, стрічечка. У сучасній українській мові після шиплячих та /й/ :виступає /о/, якщо в давньоруській мові далі йшла тверда приголосна або склад а будь-якою голосною непереднього ряду на цій основі в багатьох споріднених словах відбувається чергування /е/ з /о/: чернетка — чорний (пор.: чьрныи*, четвертий — чотири (пор.: чьтвьртъи — чьтыри*, шести — шостий (пор.шести—шестыи*, вечеря — вечора (пор.: вечеря—вечера* тощо. Закономірність цього чергування досить часто порушується, внаслідок чого виникають відхилення від чергування, зумовлені різними причинами, переважно аналогією. Найголовніші з них такі: 1. В іменниках у давальному й місцевому відмінках однини після шиплячих виступає /о/ перед складом з /і/, тобто перед м'яким приголосним (щоці, бджолі, на чолі, у пшоні* під впливом більшості форм цих слів, де /о/ після шиплячих вживається перед твердим приголосним (щока, щоки, щоку, щокою і т. д., бджола, бджолу, бджолою і т. д. *. 2. В іменниках жіночого роду на -ість після шиплячих виступає -ості, хоч далі йдуть м'які приголосні (більшості, меншості, пекучості, свіжості*, за аналогією до тих іменників, де -ості йде після інших приголосних (радості, молодості, певності й под.*. 3. У прикметниках типу свіжої, гарячої, більшої, безкрайої; свіжою, гарячою, більшою, безкрайою й под., числівнику першої, першою, займенниках нашої, нашою, вашої, вашою після шиплячих виступає /о/, хоч далі йде м'яка приголосна /й/, за аналогією до тих форм, де /о/ виступає після інших приголосних (доброї, великої, молодої; доброю, великою, молодою; другої, другою; тої, тою*, а також за аналогією до тих форм цих слів, де /е/ почергувалася з /о/ закономірно перед твердими приголосними (свіжого, гарячого, більшого, безкрайого, першого, нашого, вашого*. 4. У прикметниках на -ев (ий* (рожевий, смушевий, грушевий, краєвий* /е/ після шиплячих та /й/ вживається за аналогією до тих прикметників, у яких /е/ виступає після інших приголосних (жовтневий, меблевий, кореневий*. 5. У похідних утвореннях (чорніти, чорніє, чорнило, чорнити; вечоріти, вечоріє* за аналогією до чорний, вечора і под. 6. У 1-й особі множини дієслів І дієвідміни зберігається фонема /е/ після /ж/, /ч/, /ш/, /й/ перед твердою /м/ (кажемо, хочемо, дишемо, знаємо* за аналогією до 2-ї особи однини й множини цих самих дієслів (кажеш, хочеш, дишеш, знаєш; кажете, хочете, дишете, знаєте*, де /е/ після шиплячої або /й/ закономірно не перейшла в /о/ перед стверділою /ш/ або /т/. 7. У формах жену, шепчу, чешу, шептати, чесати фонема /е/ не змінилася на /о/ перед твердою приголосною під впливом таких форм, як жене, женеш, шепче, чеше, чешете і под. 8. У пасивних дієприкметниках з суфіксом -ен(ий* : знижений, зріджений, печений, ношений, озброєний і под. /е/ після шиплячих та /й/ вживається перед етимологічно твердою фонемою /н/ та перед голосною /и/, що походить з давньої /ы/, за аналогією до тих дієприкметників, де ІеІ. виступає після інших приголосних (зроблений, варений, загублений*. 9. У суфіксах -енк(о*, -ечок, -еиьк(о*, -енн(ий*, -езн(ий* (Ткаченко, Гущенко, Наенко, вершечок, кружечок, краєчок, козаченько, широченний, величезний*. Не чергується /е/ з /о/ з різних причин, найчастіше за аналогією. Проте в окремих іменниках —гайочок, райочок, кийочок — після /й/ виступає /о/ за аналогією до іменників, де в такій само позиції закономірно вимовляється /о/ після інших приголосних: садочок, дубочок, ставочок, синочок тощо. 10. У книжних та запозичених словах /е/ з /о/ не чергується: жертва, жест, жетон, чертог, жебрати, ковчег, печера, шеф, чемодан, чемпіон тощо. 11. В окремих словах ІеІ, після шиплячих зберігається за усталеною традицією: червоний, чекати, черпати та ін.

кривавий — кров, чор­нобривець — брови, глитати — глотка

ри, ли ← ръ, рь, лъ, ль, якщо ъ, ь були в слабкій позиції

кръвавий →(ъ у слабкій позиції занепав, а сонорний плавний став складотворчим)→ крвавий → у сх.-сл. мовах утрата складотворчості, що зумовило появу після плавних нового голосного → и: кривавий (укр.) (пор. о та е в рос., ы в білор.)

ро, ло ←ръ, рь, лъ, ль, якщо ъ, ь були в сильній позиції

кръвь → кров, глътъка →глотка

Давньоруська мова	Українська мова		Російська мова	Білоруська мова
	літературна	діалектна
кръшити→ кршити	кришити	крышити (закарпатськ.), кыршити (лемків.)	крошить	крышыць
глътати → глтати	глитати	гыўтати (лемків.)	глотать	глытаць