14. Політична децентралізація кр

Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі. 1. Прагнення окремих князівств до самостійності. 2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. 3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. 4. Занепад торгівлі. 5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками.

Наслідки роздробленості

У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення.Поряд зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва «Україна», яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом. Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона іі надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну, централізованій монархії прийшла федеративна. Київ залишався загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів.

У 1223 р. на річці Калці (біля теперішнього Маріуполя) сталося перше збройне зіткнення монголів із русичами, які прийшли на допомогу половцям. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши значних втрат, не наважилися продовжувати похід в глиб Русі і повернули назад. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося військо Батия. Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. В грудні 1240 р. після десятитижневих штурмів монголи оволоділи Києвом, перебивши захисників та перетворивши столицю у руїни.

15. Кочові народи і Русь: хозари, печеніги, половці, монголо-татари

Хозари, — племя, що з'явилося в південно-східній Європі після відходу гунів (IV століття) і проіснувало до XI ст., східні сусіди східнослов'янських племен, пізніше Київської Русі.Про походження хозарів існують різні припущення; вони самі себе вважали близькими до болгар, огузів, аварів.Основна територія, заселена хозарами, охоплювала прикаспійські степи між рікою Сулаком і пониззям Дону. Головним етнічним центром хозарів був приморський Дагестан, де розташовувалися їхні ранні столиці.Головним заняттям хозарів було кочове скотарство, згодом, коли частина населення осіла, — хліборобство і торгівля. Вони часто воювали, але й торгували з Іраном, Арабськимхаліфатом, Візантією, пізніше Руссю.

Перша згадка про печенігів у «Повісті минулих літ» відноситься до 915. Князь Ігор уклав з печенігами договір, після чого вони перекочували до кордонів Візантії та Угорщини. У 920 князь Ігор здійснив похід проти печенігів, але в 944 вони взяли участь у поході Ігоря на Візантію.Упродовж першої половини 10 ст. напади печенігів суттєво не відбились на відносинах Русі з Візантійською імперією та мусульманськими державами Каспію.

Після падіння Хозарського каганату кількість печенігів у Північному Причорномор'ї значно збільшилась.У 968 відбувся їх перший напад на Київ. У 972 печеніги розбили біля дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоровича, який загинув у цьому бою. Печенізький хан Куря зробив чашу з черепа Святослава.Після смерті Святослава Ігоровича, в кінці 10 — першій половині 11 ст. печеніги посилили напади на Русь. У 988–997 князь Володимир Святославич вів запеклу боротьбу з печенігами. Інтенсивно зміцнюючи південні кордони своєї держави, він збудував ряд укріплених замків по річках Сулі, Стугні і Трубежу. Літописець згадує про те, що печеніги у 993 перейшли Сулу і вступили в битву з дружиною Великого князя КиївськогоВолодимира Святославича, але зазнали поразки. На місці перемоги Володимир заснував місто Переяславець.

Напади печенігів відбувалися і 996–997 року, а 1015—19 їх спричинили війни між синами Володимира Святополком, (користувався підтримкою печенігів) і Ярославом.Останній похід печенігів на Київську Русь відбувся 1036, коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська Ярослава Мудрого. На знак цієї перемоги було збудовано Софійський собор. Після цього печеніги майже не згадуються в літописах.У 10—11 ст. частина печенігів визнала владу київських князів, осіла на руських землях, зокрема в басейні річки Рось. Останній раз вони згадуються в літописі під 1168 у складі чорних клобуків.Половці. Саме кочовий спосіб життя і був основним для стародавніх «людей поля» або половців.У давньоруських літописах половці вперше згадуються під 1054 роком. Із 1055 р. вони згадуються у зв'язку з нападами на своїх осідлих сусідів — Русь, зокрема Київську, Переяславську та Чернігівську землі. Намагаючись захистити кордони Київської держави, руські князі робили походи проти кочівників.Половці вели кочовий спосіб життя (щоб кочувати, одній сім'ї треба було мати табун із 25 коней, а також вівці, кози тощо), здійснювали напади на сусідів, брали участь у міжусобних війнах, які вели руські князі. Варто також звернути увагу, що в умовах українського степу, половці, так само як і їх ідейні наступники — козаки, використовували напівосідле скотарство, перезимівку скота (зимівники) і заготівлю кормів на зиму.Очевидно, що під словом половці варто розуміти всіх тих людей, які в той час кочували в східноукраїнських степах. Вони не обов'язково повинні були мати єдине етнічне походження, належати до одного язика-племені чи притримуватися єдиного віровчення. Серед них могли бути як переселенці зі Сходу (на чому наголошують історики), так і стародавнє місцеве населення, що вело кочовий спосіб життя і не бажало підкорятися владі Рюриковичів.Важливою компонентою у складі половців були тюркські племена, відомі під назвою кипчаки, які у 9-10 століттях займали степи Північно-Східного Казахстану та над рікою Іртиш. На початку 11 ст. з'явились над Волгою.