70. Соціально-економічні перетворення в Україні на основі непу

Причини переходу до неп:На кін. 1920 - поч. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної: - воєнними діями, що велися майже безперервно сім років - політикою "воєнного комунізму", яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства. Економічна криза виражалася в тому, що:- промисловість знаходилася у стані розрухи: 1. У 1921 р. в Україні промислове виробництво становило 1-10 частину довоєнного рівня; 2.Знищення 4 тис. км залізниць, 60% паровозів; 3. Збитки завданих Україні ГВ – 12 млн крб 4.порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна - на третину. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. осіб. (голодомор) 5.у галузі фінансів - повна інфляція грошей. Соціально-політична криза виявилася в тому, що:

1. почалися повстання селянства проти політики "воєнного комунізму" і, зокрема, проти продрозкладки. Робітничі страйки в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі. Дії повстанської армії Н. Махна ( до 30 тис осіб)- 2.склалася криза в більшовицькій партії, в якій загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.

Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики "воєнного комунізму" до нової економічної політики (непу).

Сутність непу- (система заходів, здійснюваних більшовиками в 1921-1928 рр. з метою відродження економіки Росії.)Неп передбачав зміцнення позиція радянської влади в суспільстві.Проте більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна побудувати комунізм(але містив елементи ринку).Основні зміни в період непу:

1. У сільському господарстві: - заміна продрозкладки продподатком (був менший приблизно у 2 рази і відомий селянам заздалегідь); - дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції; - дозвіл на оренду землі і використання найманої праці. Неп сприяв розвитку сільського господарства: в 1925 р. обсяг сільськогосподарського виробництва досяг довоєнного рівня. 2. У промисловості: - продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підприємств. В Україні було здано в оренду 5200 підприємств - майже половина наявного фонду;

Багато підприємств об'єднувалися в трести і переводилися на госпрозрахунок. Найбільшими в Україні стали трести "Дон вугілля", "Хімвугілля", "Південь-сталь", "Цукротрест"; ліквідація загальної трудової повинності і зрівнялівки в оплаті праці; - залучення іноземного капіталу у формі концесій (в Україні не було укладено жодного концесійного договору), змішаних акціонерних товариств та ін.

Неп стимулював розвиток промисловості, зростання продуктивності праці. У1926 р. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знаходилася в основному в руках дрібних підприємців, були вищі за довоєнні. Навпаки, сповільнювались темпи розвитку важкої промисловості, яка була під контролем держави.

У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99% рівня 1913 р. 3. У галузі торгівлі і фінансів: - відмова від розподілу продукції за картками, від прямого продуктообміну і перехід до вільної купівлі-продажу. Розвиваються три види торгівлі: кооперативна, приватна, державна; - у великих містах відкрилися торговельні біржі; у 1922-1924 рр. проведено грошову реформу: були випущені конвертовані десятикарбованцеві банкноти - червінці, а також казначейські білети вартістю 1, 2, і 5 крб. Досить швидко зміцнювалася грошова система, спадала інфляція. Зріс життєвий рівень населення. Причини згортання непу:Неп не міг бути тривалим, оскільки: -комуністична партія від початку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізмові, її стратегічна мета залишалася незмінною - побудова комуністичного суспільства; - він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованою на встановлення в краііні тоталітарного режиму.

У кін. 20-х рр. сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

76.3ахідноукраїнські землі в 20-30-х рр. XX ст. Утворення ОУН.

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.

Українці Галичини бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р. Проте, незважаючи на протести уряду ЗУНР та політично активної західноукраїнської громадськості, у вересні 1921 р. територію Східної Галичини було приєднано до Польщі, посаду намісника у Львові ліквідовано, а натомість утворено підпорядковані Варшаві три воєводства. На початку 1923 р., у результаті зміни позиції Великобританії, Польщі вдалося вирішити питання про анексію Східної Галичини. 14 березня 1923 р. у Парижі Рада послів великих. держав — Великобританії, Франції, Італії та Японії прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над Східною Гали чиною. Польський уряд став проводити політику інкорпорації, яка передбачала створення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини, сюди спрямовувалися польські колоністи — «осадники» (200 тис), яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало міжнаціональні відносини і земельну проблемуУ 1930 р. відносини між українським селянством і польськими осадниками різко загострилися. Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд вдався до репресій, названих «пацифікацією» (заспокоєнням), яка охопила 500 сіл. Усі опозиційні партії Польщі, у тому числі й українські соціалісти-радикали та соціал-демократи, бойкотували парламентські вибори 1935 р. на знак протесту проти антидемократичної виборчої ординації. Лише УНДО, Українська народна обнова (УНО) і Волинське українське об'єднання взяли участь у виборах спільно з Безпартійним блоком співпраці з урядом. У свою чергу польський уряд зробив кілька кроків назустріч українським домаганням. В. Мудрий був обраний одним з п'яти віцемаршалів сейму. Вийшла на волю більшість в'язнів-українців з концтабору в Березі-Картузькій. Деякі українські економічні інституції й кооперативи одержали державні кредити. Однак ці поступки були мізерними. У цілому політика дискримінації українців тривала. Українські партії від КПЗУ до ОУН засудили «нормалізацію» і гостро критикували УНДО за угодовство. У самому Українському національно-державному об'єднанні виникла опозиція проти політики ЦК, яка гуртувалася навколо газети «Діло». Уже у 1936 р. стало зрозуміло, що політика «нормалізації» не принесла очікуваних результатів. У 1925 р. українці мали 12 політичних партій і досягли певного представництва у сеймі. У 1927 р. до нього входило 25 послів і 6 сенаторів, у 1930 р. — 50 послів і 14 сенаторів. Політична орієнтація українських парламентаріїв була тривекторною: 1) пропольською; 2) самостійницькою; 3) прорадянською. Окрім Української Військової Організації, у середині 20-х років утворилися інші націоналістичні групи, здебільшого створені студентською молоддю. Представники цих груп і УВО зібралися 29 січня 1929 р. на з'їзд і вирішили злитися в єдину підпільну революційну організацію — Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Керівництво ОУН вважало, що тільки суверенна держава, яка найбільше відповідає національним інтересам українського народу, є «умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі». Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу аж до відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу. Головою Проводу ОУН став Євген Коновалець. У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику «перманентної революції», що передбачала постійні збройні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера. Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях було товариство «Просвіта». У 1936 р. воно налічувало 275 тис. учасників, 3071 бібліотеку і читальні зали, 190 пересувних бібліотек. Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) Проводило колоквіуми, видавало наукові праці з української історії та культури.

77.Радянсько-німецікі договори 1939 та їх історичне значення. Напередодні Другої світової війни СРСР опинився в центрі міжнародних відносин. Від його позиції залежав їх подальший хід. Прихильності СРСР домагалися як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед радянським керівництвом стала проблема остаточного вибору орієнтира.

        На думку Й.Сталіна союз з Англією та Францією, у кращому випадку, міг принести напружені відносини з Німеччиною (головний торгівельний партнер СРСР), а в гіршому – війну з нею. Союз же з Німеччиною залишав би СРСР на певний час осторонь світового конфлікту і давав можливість втрутитись в нього у зручний момент. Також можна було розраховувати на припинення бойових дій з Японією, що велись на території МНР в районі річки Халхін-Гол, на яку як союзник могла вплинути лише Німеччина, і на територіальні придбання за рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії та Румунії. Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР із гри та розв’язати собі руки для агресії проти Польщі, а згодом і проти країн Заходу. Зрештою Сталін схилився до союзу з Німеччиною. Після нетривалих переговорів міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа і наркома закордонних справ СРСР Молотова 23 серпня 1939 р. в Москві, у Кремлі був підписаний пакт про ненапад між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною. Цей документ, що увійшов у історію як «пакт Молотова – Ріббентропа», складався із семи статей і передбачав зобов'язання двох сторін утримуватись від агресивних дій стосовно одна одної чи будь-яких Інших дій спільно з третіми державами, які б загрожували інтересам однієї зі сторін, що домовлялися.

1 вересня 1939 р. нацистська Німеччина здійснила напад на Польщу. Ця подія знаменувала початок Другої світової війни.28 вересня 1939 р. між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною було підписано «Договір про дружбу та державний кордон» і таємний протокол до нього, за яким Сталін і Гітлер остаточно поділили сфери впливу інтересів та визначили нові кордони. Радянський Союз погоджувався на окупацію німцями Холмщини та Посяння, де більшість населення становили українці, за умови, що нацисти визнають сферою впливу СРСР територію Литовської держави. Так реалізовувалась стратегія, яку нацисти називали «розширенням життєвого простору для Богом обраної арійської раси», а Радянський Союз – «зміцненням кордонів братніх народів СРСР». Договір 28 вересня 1939 р. фактично ставив на один щабель політику сталінського керівництва та діячів третього рейху, і саме тому цей документ довгі роки був прихований від широкої громадськості. Зближення Сталіна з Гітлером було відзначено спільними парадами радянських і німецьких військ у Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та в Інших містах. Показово, що відбулося це ще до капітуляції Варшави.

У результаті вступу радянських військ до Західної України та Західної Білорусії у вересні 1939 р. ці території (площею близько 200 тис. кв. км і населенням 13 млн. чол.) увійшли до складу СРСР. Холмщина, лівобережне Надсяння, Лемківщина і Підляшшя (так зване Закерзоння) разом з окупованими польськими територіями увійшли до складу рейху.

78. Початок Другої світової війни. Наслідки входження західноукраїнських земель до СРСР.

Напередодні Другої світової війни українські землі входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Угорщини та Румунії. Тому "українське питання" було одним з найважливіших у передвоєнній міжнародній політиці. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонна європейська нація стала об'єктом безсоромного торгу на "дипломатичному ринку". Ініціатором гендлю виявилася нацистська Німеччина, яка, потребуючи спільників для реалізації своїх експансіоністських задумів, вирішила здобути їх коштом українських земель. Першою жертвою стала Карпатська Україна, яку зухвало було віддано на розтерзання Угорщині. Ще вдалішими мали стати наступні "торги", адже значною мірою за рахунок Західної України А. Гітлер планував окупувати Польщу, унеможливити формування антинацистської коаліції, про яку в той час домовлялися Англія, Франція і СРСР, перетворити СРСР на свого тимчасового союзника; створити стратегічний плацдарм для нападу на той самий СРСР.

Безпосереднім наслідком німецько-радянських домовленостей була збройна агресія 1 вересня 1939р. Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники: Англія і Франція. Так вибухнула Друга світова війна, найжорстокіша в історії людства. 17 вересня під приводом захисту "єдинокровних братів" у війну вступив СРСР, чого Польща явно не очікувала. В результаті вже 27 вересня Варшава капітулювала. У Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та інших містах відбулися спільні паради союзних військ— радянських і німецьких. Отже, Радянський Союз не тільки сприяв розв'язуванню Другої світової війни, а й на її початковому етапі став фактичним союзником нацистської Німеччини.

Радянсько-німецькі домовленості створили також сприятливі умови для вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. Тому 28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її відмовитися від цих споконвічних українських територій, населених переважно українцями. За ухвалою Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Північна Буковина та Бессарабія увійшли до складу Радянської України.На приєднаних землях було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську,

Найсерйознішим випробуванням для населення ново приєднаних територій була радянізація — запровадження нових радянських порядків. Заходи радянізації включали конфіскацію поміщицьких земель та частковий розподіл їх між безземельними та малоземельними селянами, націоналізацію промисловості, торгівлі й банків і 8-годинний робочий день, розвиток медичного обслуговування, обмеження безробіття тощо. До соціально-економічних змін додалися культурно-освітні: запровадження української мови, збільшення кількості українських шкіл та ВНЗ, преси, завезення великої кількості книг українською мовою тощо.

Підпорядкувавши місцеве життя, радянська адміністрація, щоб запобігти поширенню національно-визвольних ідей із Західної України на УРСР, взялася за нещадну руйнацію тут культурно-освітніх, громадсько-політичних, економічних осередків та традицій. У результаті припинили існування політичні партії, за винятком більшовицької, усі інші інституції неполітичного характеру, було ліквідовано вільну пресу. Всеохопною стала політична цензура. У всіх школах запроваджувалося обов'язкове вивчення російської мови. Почалися гоніння на греко-католицьку церкву. Запанувала сувора уніфікація думки.

Труднощі в економіці режим намагався усунути притаманними йому наказними методами. Так, за найменше порушення — прогул, запізнення чи випуск неякісної продукції працівника звільняли з роботи, а нерідко й позбавляли волі.

Однак, незважаючи на форсовані темпи індустріалізації та досягнення у деяких галузях важкої промисловості, їхні результати значною мірою були знівельовані авантюрною політикою комуністичного режиму на чолі з Й.Сталіним. Особливо це виявилося з початком німецько-радянської війни.

В цілому зміни, що відбувалися в Західній Україні, мали суперечливий характер.

З одного боку:

1. Здійснювалась експропріація маєтків польських землевласників.

2. Проведено земельну реформу (конфісковано землеволодіння поміщиків, монастирів і державних чиновників). Земля передавалась селянським комітетам, яким належало поділити її серед безземельних і малоземельних селян; до кінця 1939 року було конфісковано 2753 млн. га – майже третину всіх сільськогосподарських угідь, але близько половини цієї площі роздали селянам, решта мала послужити основою для створення колгоспів і радгоспів тощо.

3. Націоналізовано промисловість, торгівлю і банки. Введено 8-годинний робочий день. Зменшено безробіття.

4. Українізовано державні установи і судочинство. Значно розширено мережу українських шкіл (якщо в 1939 році таких шкіл було лише 139, то в 1940 році – 6000). Для підготовки вчителів відкривалися педагогічні технікуми, вчительські інститути; у Львівському університеті навчання велося українською мовою. Ліквідовувалась неписьменність серед дорослого населення.

5. Поліпшувалось медичне обслуговування, особливо на селі (відкривалися нові лікарні, амбулаторії, медпункти, пологові будинки тощо). Зі східних областей України сюди приїхало чимало медичних працівників.

6. Розширювалась мережа культосвітніх закладів тощо.

Але, на жаль, ці позитивні зміни затьмарились репресивним свавіллям, командно-адміністративними, тоталітарними методами, які ламали віками сформований уклад життя. Зокрема:

1. Відбулась руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією:

а) перестали функціонувати всі українські партії;

б) закрито “Просвіту”;

в) ліквідоване Наукове Товариство ім. Т. Шевченка тощо.

2. Насильно націоналізовано навіть дрібні підприємства; знищено розгалужену мережу кооперативів та споживчих товариств. Окрім конфіскації поміщицької землі, проведено ''розкуркулення'' заможних селян.

3. Призначено на керівні посади “перевірених жителів” Східної України або Росії, здебільшого росіян, які слабо орієнтувалися в місцевих умовах і мали недостатню фахову підготовку.

4. Проводились тотальні репресії проти національно свідомих представників західноукраїнського суспільства.

5. Здійснено масові депортації населення (на 13 лютого 1940 року із Західної України було вивезено 17206 сімей, або 89062 особи). А всього із Західної України і Західної Білорусії за 1939–40 роки було депортовано 1.173.170 осіб, або 312800 сімей. Це майже 10% населення краю. За даними митрополита А. Шептицького, з однієї лише Східної Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців (більшість депортованих були українцями).

6. Великим злочином стали репресії проти церкви – були закриті духовна академія, семінарія, релігійні школи, монастирі, припинилося видання релігійної літератури тощо.

Отже, даючи оцінку приєднанню Західної України до складу Української РСР, доцільно сказати, що, незважаючи на злочини тоталітарного режиму, які, звичайно, нічим не можна виправдати, сам факт об'єднання після майже 600-літнього роз'єднання українських земель заслуговує позитивної оцінки. Цього український народ чекав багато століть, але методи і мета з якою здійснювали цей акт більшовики були недемократичними, злочинними і антинародними.

79. Німецько-радянська війна. Оборонні бої на Україні 1941-1942 рр.

22 червня 1941 р. війська фашистської Німеччини та її союзників здійснили напад на СРСР. За детально розробленим планом "Барбаросса" Німеччина та її союзники зосередили 190 дивізій чисельністю 5,5 млн. чол. їм протистояло угруповання радянських військ, яке налічувало 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чол.). Німецький план був розрахований на швидке просування війська до найважливіших політичних та економічних центрів, оточення і розгром радянських час тин у прикордонних боях. На Україну було спрямовано наступ групи армій "Південь", до якої входили також румунські та угорські війська. їм протистояли війська Київського Особливого та Одеського військового округів. Після поразки у прикордонних боях радянські війська почали відходити на лінію укріплень старого кордону ("Лінія Сталіна"), на якій передбачалося зупинити просування німецьких військ. На 21 липня Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11-14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Захисники міста (понад 120 тис. бійців, з яких 33 тис. народне ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня Гітлер приймає рішення припинити лобові атаки міста. Під Києвом ворог втратив 100 тис. чол. Наступ на Київ тимчасово припинився. Тим часом оперативна ситуація навколо Києва стала ускладнюватися. На правобережжі були оточені і розгромлені радянські війська в районі Умані. Ворог вийшов до Дніпра південніше Києва. На початку вересня 1941 р. німецькі війська з півночі форсували Десну і в районі Кременчука — Дніпро. Радянські війська Південно-Західного фронту опинились під загрозою оточення. Єдиним способом врятувати радянські війська від оточення було залишити Київ. Але Сталін категорично заборонив це. Це дало змогу німецьким військам у середині вересня завершити оточення київського угруповання радянських військ. Лише 17 вересня було дано наказ Ставки залишити Київ, але було вже пізно. Війська Південно-Західного фронту потрапили в оточення і були розгромлені. Практично загинуло все керівництво фронтом на чолі з М.Кирпоносом. У полон потрапило 663 тис. червоноармійців. 19 вересня у Київ вступили німецькі війська. 5 серпня 1941 р. 300-тисячне німецько-румунське угруповання розпочало наступ на Одесу. Після героїчної оборони 16 жовтня 1941 р. захисники залишили місто.Евакуйовані частини було перекинуто у Севастополь, який знаходився у ворожому оточенні. Оборона міста тривала 250 днів. За 5 місяців війни ворогу вдалось просунутись на 900-1200 км углиб України. Не окупованими залишались лише території на сході України. Після поразок 1941 р. не вся територія України була окупована ворогом. Перемога над ворогом під Москвою створила враження у радянського командування про можливість завдати вирішального удару по німецьким військам у 1942 р. З цією метою було розроблено ряд наступальних операцій, що передбачалося здійснити навесні 1942 р. Одна операція передбачала наступ з Керченського півострова для деблокації Севастополя і визволення Криму, друга — передбачала визволення Харкова, важливого промислового центру. Обидві операції виявилися невдалими. Наступ радянських військ з Барвінківського виступу на Харків якраз прийшовся на район зосередження німецьких військ, що збиралися розпочати літній наступ на південній ділянці радянсько-німецького фронту. Наступаючі радянські частини були оточені і розгромлені. Несприятливо розгортались і події в Криму. Радянські війська, які не були готові до оборони, були несподівано атаковані німецькими і розгромлені. Поразки радянських військ призвели до повної окупації України 22 липня 1942 р. німецько-фашистськими військами.

80.Окупація України гітлерівською Німеччиною та рух Опору.

Протягом одного року німецькі війська та їх союзники окупували територію України. На ній загарбники встановили "новий порядок". Окупаційна політика здійснювалась згідно плану "Ост". За цим планом Україна розглядалась як "лебенсраум" — життєвий простір для німецького народу. Призначенням України було постачання продуктів та сировини "новій Європі". Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина, що залишалась, перетворювалась на рабів. Першими підлягали знищенню євреї та цигани. Після завершення війни на захоплені землі передбачалось переселити 8—9 млн. німецьких колоністів. Окупанти фактично ліквідували саме поняття "Україна", розчленувавши її територію на три частини. Західноукраїнські землі під назвою "дискрикт Галичина" відійшли до генерал-губернаторства, створеного на території Польщі. Румунії були передані південні райони під назвою "Трансністрія". Решта території відносилась до рейхскомісаріату "Україна" на чолі з катом українського народу Е. Кохом та у відання воєнного командування (Прифронтова зона). Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. З місцевого населення формувалась допоміжна поліція (250 тис. чол.) та найнижча ланка окупаційної адміністрації. Частина населення добровільно йшла на службу до окупантів (колабораціоністи). Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та концентраційні табори. Проводились масові розстріли військовополонених та мирного населення. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, Доманівка і Богданівка на Одещині. У містах штучно створювався масовий голод. На українських землях фашистами було закатовано понад 5 млн. чол. мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2 млн. молоді. У величезних масштабах відбувалось економічне пограбування України.

Жорстокий окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася підпільна та партизанська боротьба.  Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати все за собою — комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із відданих радянській владі людей у населених пунктах створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось чимало співробітників НКВС - народного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції. В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти. Відомими командирами радянських партизанів стали С Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму. Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

81 .Визволення України від німецько-фашистських загарбників (1943-1944 рр.). Наслідки Другої світової війни для України Після розгрому гітлерівців у битві під Сталінградом почалося їх вигнання з України. Першим населеним пунктом, очищеним наприкінці грудня 1942 р. від німецьких військ, було село Півнівка Міловського району Луганської області. Однак невдовзі стрімке просування радянських військ було зупинено. У лютому 1943 р. німці завдали відчутних контрударів. 15 березня знову взяли Харків, а 18 березня — Бєлгород. Утворився Курський виступ, так звана Курська дуга, де з квітня до липня 1943 р. панувало відносне затишшя. Обидві сторони готувалися до рішучих боїв. Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. наступом німецьких військ і тривала 50 днів. Внаслідок важких, кровопролитних боїв кращі танкові дивізії нацистів були знищені. Склалися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної Армії, у тому числі і в Україні. Відступаючи, німці прагнули перетворити Лівобережжя на пустелю. Рейскомісар України Кох у розпорядженні представникам німецької адміністрації Лівобережжя вимагав знищувати все, що не можна було вивезти в тил. Лише стрімкий наступ радянських військ врятував Лівобережну Україну від повного знищення. Після Сталінградської і Курської битв розпочався розгром німецьких військ безпосередньо на території України. Величезні надії окупанти покладали на систему укріплень на Дніпрі, яку вони нарекли "Східним валом". Німецьке командування намагалося використати повноводну ріку з високим правим берегом як природне укріплення. Радянські війська за допомогою партизанів наприкінці вересня 1943 р. в дуже складних умовах форсували Дніпро й створили плацдарми на північ від Києва. Плацдарми були і на ділянках південніше Дніпра. У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Сталін віддав наказ узяти Київ до річниці Жовтневої революції. Цей наказ було виконано. 6 листопада 1943 р. було визволено столицю України — Київ. Пізньої осені 1943 р. радянські війська вийшли на правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ і підготували умови для подальшого наступу в глиб української території. У січні-лютому 1944 р. під Корсунь-Шевченківським війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна і 2-го Українського фронту на чолі з і. Конєвим оточили і знищили фашистське угруповання чисельністю понад 50 тис. чол. Останній населений пункт УРСР в її довоєнних межах — село Лавочне Дрогобицької області — німці залишили 8 жовтня 1944 p., a Закарпаття було повністю очищене від окупантів 28 жовтня 1944 р. У жовтні 1944 р. Україна була звільнена від фашистських окупантів. Розпочалось визволення країн Центральної і Південно-Східної Європи. Перемоги радянських військ в Україні дали можливість союзникам перейти в наступ у Західній Європі. У 1944 р. відкрилася нова сторінка в боротьбі національних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців були кинуті з'єднання НКВС і прикордонних військ. Це була жорстока й кровопролитна боротьба. З боку УПА в ній брало участь близько 100 тис чоловік, яких підтримувало численне оунівське підпілля. УПА користувалася в Західній Україні підтримкою населення. Зламати цю силу можна було лише з допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Сотні тисяч жителів західноукраїнських областей були заарештовані, вислані до Сибіру. У 1943—1945 pp. розпочато відбудову народного господарства України. Аж до перемоги 9 травня 1945 р. економіка України була повністю підпорядкована фронту. Відбудовані підприємства, залізниці, колгоспи працювали на забезпечення всім необхідним Радянської армії для успішного завершення війни. Одним із важливих наслідків перемоги було продовження об’єднання українських земель, що підтвердили Тегеранська (1943 р.), Кримська (1945 р.) та Потсдамська конференції глав держав антигітлерівської коаліції.Україна увійшла до складу ООН як країна-засновниця. За підрахунками радянських вчених тільки прямі збитки склали 285 млрд крб. у діючих на той час цінах. Цілком чи частково було зруйновано понад 714 великих і малих міст, більше 28 тис. сіл, перетворено на руїни 200 тис. промислово-виробничих споруд, 40% житлових будинків, внаслідок чого без житла залишилося близько 10 млн осіб. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула великою ціною у роки форсованої індустріалізації, суцільної колективізації та масових репресій. Було зруйновано 9 магістральних залізничних шляхів, 5600 залізничних мостів,50 тис. км шосейних шляхів, 132 портових господарства. Підраховано, що за¬гальні збитки економіки України сягали 40%. Було порушено та пограбовано близько 30 тис. колгоспів та радгоспів, 1300 машино-тракторних станцій, вивезено до Німеччини 56 тис. тракторів, 24 тис. комбайнів, 7,6 млн голів крупної рогатої худоби, 9,3 млн свиней,7,3 млн овець та кіз, 3,3 млн голів коней. Було зруйновано десятки тисяч лікувальних та освітніх закладів, бібліотек та ін. З міст найбільше постраждали великі промислові міста та столиця країни. Загалом протягом воєнних років у Києві було зруйновано 940 будинків державних і громадських установ площею понад 1 млн м²., 1 742 комунальних будинків житловою площею понад 1 млн м²., 3,6 тис. приватних будинків площею до півмільйона м²; знищені всі мости через Дніпро, виведені з ладу водогін, каналізація, транспортне господарство та ін. Фашистські загарбники зруйнували Голосіївське навчальне містечко, індустріальний, педагогічний та інші інститути. Збитки, завдані сільськогосподарським вузам Києва, перевищували 70 млн руб., технологічному інституту харчової промисловості — 24 млн карбованців. Щонайменше 5,4 млн чоловік, або один із шести мешканців України загинув у війні, 2,3 млн чоловік було вивезено для примусової праці до Німеччини. Фронтові втрати — понад 3 млн військовослужбовців; втрати радянських та антирадянських партизанів у боротьбі між собою й з окупантами; втрати цивільного населення під час бойових дій, через виснаження та хвороби, від терору окупантів.У східні регіони СРСР було евакуйовано 3,5 млн осіб, вивезено до Німеччини – 2,4 млн осіб, з яких тільки частина повернулася на Батьківщину. За абсолютною й відносною кількістю втрат у цій війні Україна перебуває на другому місці: 8 млн осіб, 19,1% до всього передвоєнного населення, або кожний п’ятий житель республіки. Україна поступається за абсолютною кількістю втрат Росії, а за відносною — Польщі (19,6%). Третє місце за абсолютною кількістю втрат посідає Німеччина (6,5 млн осіб, 9,1%).У 1945 р. в країні нараховувалося 125 тис. сиріт, з яких 21 тис. були безпритульними. Більшість з них мешкала в підвалах будинків, на вокзалах або мандрувала з міста у місто. За роки війни на визволеній території залишилося лише 17% робітників порівняно з довоєнною чисельністю.

83. Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945-середині 50-х рр.Голод 1946-1947 в Україні

В 1945 p. перед Україною постає надзвичайно складне завдання - підняти з руїн країну. Вирішити його можна було тільки ціною героїчних зусиль народу. Як здійснювалась відбудова народного господарства України - Відбудова народного господарства України розпочалась відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників.

- В першу чергу відбудовувалась важка промисловість, транспорт, енергетика.

- Сільське господарство отримувало 7 % вкладень і відбудовувалось за рахунок більш жорсткої дисципліни в колгоспах. Збільшився сільськогосподарський податок. Колгоспникам, як правило, не сплачувалась заробітна платня. -Для відбудови народного господарства використовувались репарації з Німеччини (сировина, устаткування), примусова праця військовополонених, колгоспників, робітників, інтелігенції. - На відміну від країн Західної Європи відбудова економіки України здійснювалась без впровадження нових технологій і матеріалів. Відкидались ринкові відносини, зміцнювався командно-адміністративний стиль керівництва економікою. Поступово виникали засади техніко-технологічного відставання як України, так і СРСР від розвинутих країн Заходу. Культурне життя в Україні у другій половині 40-х - на початку 50-х pp. Освіта - В 1950 р.мережа шкіл і вузів досягла довоєнного рівня. - Введено обов'язкове семирічне навчання дітей, вечірня і заочна форма освіти. - Створено фонд загальної освіти, що надавав допомогу дітям з незабезпечених сімей. - Посилилася русифікація. Успіхи в розвитку науки. Втрати в розвитку науки - В 1946 р. було здійснено запуск першого в СРСР атомного реактора. - Створено лабораторію моделювання і обчислювальної техніки при Інституті електроніки. В 1948-51 pp. тут було створено першу малу електронно-обчислювальну машину (ЕОМ). - Численних вчених звинуватили у прихильності до "буржуазної лженауки" - В окремих галузях (ракетно-космічна техніка, технічна кібернетика, фізика кристалів, танкобудування, літакобудування та ін.) Україна (як і СРСР в цілому) досягла значних успіхів. Література і мистецтво - 3 1946 р. посилюється контроль партійного апарату над культурою. - Діячам культури висувається вимога беззастережного додержання класового підходу і принципу партійності в творчому процесі. - Ю.Яновський, М.Рильський і вся редакційна колегія часопису "Дніпро" була звинувачена у націоналізмі. - В.Сосюру за вірш "Любіть Україну" було звинувачено в націоналізмі.  Починається переслідування численних талановитих діячів культури (ждановщина*)

Земля , порита окопами і траншеями , знівечена снарядами , заросла бур'яном . Не вистачало пального, техніки , робочої сили , насіння , фуражу , продуктів для хліборобів . Хоча наприкінці 1945 року посівні площі дещо збільшилися , республіка змогла продати державі зерна на третину менше , ніж до війни. Ресурси села були мізерними . Труднощі загострилися в середині 1946 року, коли малосніжна зима змінилася найбільш посушливими за останні 50 років навесні і влітку. Озимі та ярі майже повністю загинули. Під тиском сталінської верхівки уряд УРСР і ЦК КП ( б) У планували на 1946 форсоване збільшення посівних площ , урожайності та хлібозаготівель. У Миколаївській області до кінця 4 п'ятирічки планувалося довести розміри посівних площ до 1200500 га , тобто 131 % довоєнного обсягу , рівень механізації сільгоспробіт - до 90 % , перевиконати довоєнний рівень поголів'я і продуктивності тваринництва . Незважаючи на постійні звернення керівництва областей з проханням про зменшення планових завдань хлібозаготівель , уряд республіки вимагало від колгоспів повернути борги за минулі роки. У липні 1946 року план хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн пудів. " особлива відповідальність за виконання плану хлібозаготівель районами і кожним колгоспом , навіть якщо ці плани в окремих випадках і є напруженими " . Але на 20 жовтня 1946 план хлібозаготівель був виконаний на 52 , 4 %. Через низький урожай багато голів колгоспів видавали селянам як аванс на трудодні частину зібраного зерна , частина врожаю приберігали на насіння . У серпні 1946 року кожен райвиконком видав обов'язкову постанову " Про заборону колгоспам , колгоспникам та індивідуальним господарствам продажу і обміну зерна , борошна , печеного хліба до виконання плану здачі зерна державі з урожаю 1946 " , за порушення якого винні прівекалісь до адміністративної та кримінальної відповідальності. Були вжиті надзвичайні заходи для того , щоб будь-якою ціною отримати від колгоспів заплановану кількість хліба Восени 1946 року в селі розгорнулися широкі репресії. Відновивши дію "Закону про п'ять колосків " почала 1930 -х років , судові органи республіки тільки в листопаді 1946 жорстоко покарали селян , за збір колосків , кинутих у поле після жнив , 1800 голодуючих колгоспників протягом одного місяця були засуджені до тюремного ув'язнення строком від одного до п'яти років. Незважаючи на суворі каральні заходи , в колгоспах і радгоспах України було вилучено лише 60 % запланованого для заготівлі зерна (при цьому був вивезений навіть насіннєвий фонд). Виконання явно нереального плану означало поставити село на грань вимирання , різко скоротити поголів'я худоби , позбавити насіння для весняної посівної кампанії 1947 року. Закуповувати за свої кошти хліб на Кубані українським колгоспам і радгоспам Москва не дозволяла . У 1946 році Радянський Союз вивіз 1,7 млн ​​пудів хліба у вигляді безкоштовної допомоги Франції , Польщі , Румунії , Болгарії , Чехословаччини та іншим країнам. У той час , коли за межі республіки сотнями ешелонів вивозили награбований хліб , на всій її території , крім західних областей , спалахнув страшний голод , що став причиною масового поширення дистрофії. До літа 1947 року в Україні було зареєстровано понад 1 млн хворих на дистрофію , з них у березні- червні померло більше ста тисяч. За неповними даними 1946-1947 років в 16 областях України померли від голоду близько 800 тисяч людей. У Миколаївській області на 10 лютого 1947 хворих дистрофією і виснажених від недоїдання 56200 дітей та 1500 дорослих. В області працювали 470 поживних пунктів. Виділені на лютий 289 тонн борошна " не задовольнили мінімальні потреби гостронужденних населення" , тому прийняті рішення просити Радмін УРСР дозволити відкрити додаткові пункти харчування в районах для 20000 детейХлебних карток , за якими люди отримували 100-200 гр. хліба на день , вистачало не на всіх. Внаслідок обмеженого ліміту на утриманців з жовтня 1946 були прийняті на постачання тільки пенсіонери , інваліди 1 і 2 груп та жінки, що мали дітей до чотирирічного віку . З 10 березня 1947 року в поживних пунктах області видавали по 100 гр. хліба на одну людину. У липні 1947 року в місті пайки отримували 147140 жителів. Опинившись в загрозливій ситуації , керівництво республіки намагалося зменшити рівень катастрофи за рахунок західних областей , неодноразово зверталося до уряду СРСР , особисто до Сталіна , повідомляючи про важку ситуацію в Україні . Реакція Москви була типовою : замість " м'якотілого " ​​, за висловом Сталіна , М. Хрущова в березні 1947 року секретарем ЦК КП (б ) У і новим " господарем" України був призначений відданий і більш " твердий" Л.Каганович . Хоча мінімальна допомога насінням і фуражним зерном все ж була надана. На посівну кампанію 1947 УРСР отримала позику в розмірі 35 млн пудів. У селах десятки тисяч людей , опухлих від голоду , їли мерзлу картоплю , буряк , викопану на колгоспних полях після збирання , кору дерев , дрібних гризунів , собак. Місцева влада надавали сільському населенню посильну допомогу : постановою облвиконкому від 1 квітня 1947 колгоспам , які отримували продовольчу позику , було виділено 48 тонн солі та 126 тонн соняшникового макухи , яку рекомендовано домішувати ( обов'язково відсіявши лушпиння ) до борошна для випічки хліба нужденними колгоспникам ... Коли на полях почав дозрівати урожай 1947 , почалися масові крадіжки зерна : за 20 днів липня в Україні було розкрито 4138 випадків.Офіційна пропаганда всіляко замовчувала масштаби трагедії , життєрадісно твердячи про " найбільш передовому в світі соціалістичній сільському господарстві " та його успіхи. У труднощах звинувачували " саботажників " і " гнилих лібералів " , а спроби врятувати людей від голодної смерті кваліфікувалися як злісне порушення радянських законів.Таким чином , третій голод в Україні був викликаний , насамперед , сталінським керівництвом, яке відкидало життями мільйонів українців заради імперських інтересів .

84. Відновлення радянської влади в Західній Україні. Операція «Вісла».

Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для "радянізації" краю, експлуатації його демографічного та природного потенціалів; насильне залучення населення до радянської системи господарювання; руйнування національних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН-УПА; остаточне утвердження на місцях органів радянської влади.15 травня 1945 року М. Хрущов провів у Львові нараду із секретарями обкомів КП (б) У і начальниками управлінь НКВС. У своїй доповіді він вимагав рішучих каральних акцій проти сімей повстанців. Водночас їх суворо попереджали, що вони несуть відповідальність за будь-яку подію, що станеться на території сільської ради. Операція "Вісла" – це завершальний етап процесу переселення українського населення із території Закерзоння. Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 року угодою між польським Тимчасовим комітетом національного визволення та урядом УРСР, відповідно до якої українське населення, що проживало в Закерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України. Цю масштабну міграцію можна поділити на три етапи: I етап – "добровільне переселення" (вересень 1944 – серпень 1945 р.) II етап – "насильницька депортація" (вересень 1945 – серпень 1946 p.) III етап – операція "Вісла" (квітень – липень 1947 p.) Отже, у середині 40-х років українське населення Закерзоння стало жертвою масових насильницьких депортацій, які до серпня 1946 р. здійснювалися в напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. – у глиб Польщі. Суттю операції "Вісла" було "очищення" теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців-переселенців у польському середовищі.

Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців-переселенців у польському середовищі.

85. Хрущовська «відлига» (1953-1964 рр.). Після смерті Сталіна (1953 р.) в країні сталися суттєві зміни в соціально-політичному житті та економічній політиці. Почався процес часткової десталінізації, який був названий «відлигою». Значною віхою в цьому процесі був XX з'їзд КПРС (1956 p.), де тодішній керівник партії М. С. Хрущов зробив доповідь «Про культ особи та його наслідки». У ній він піддав досить різкій критиці діяльність Сталіна, вказавши на численні незаконні дії з його боку. Було припинено масові репресії, почалася реабілітація незаконно репресованих. На кінець 50-х років було переглянуто справи 5,5 млн. чол., які перебували на обліку репресивних органів. З цього обліку знято (фактично реабілітовано) 58% справ. Ці цифри свідчать про жахливий масштаб репресій і одночасно — про обмеженість процесу реабілітації їх жертв. Поза реабілітацією залишилася більшість жертв репресій 20-х — початку 30-х років, діячі ОУН-УПА, майже всі, хто обвинувачувався в «націоналізмі». Жорстокий ідеологічний контроль дещо ослаб, ішла критика «культу особи» Сталіна. Тіло Сталіна винесли з мавзолею. Його численні пам'ятники були знищені, названі на честь нього міста, вулиці, колгоспи — перейменовані, його твори вилучені з масових бібліотек. Було ліквідовано концтабори і визволено сотні тисяч жертв сталінського терору, у тому числі українців. Підвищувалась роль і розширювалася компетенція республіканських, обласних і місцевих органів влади, депутатів Рад. Проте вибори в ради всіх рівнів були формальними, а самі ради не мали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки залишилися придатками державних структур. Процес демократизації йшов непослідовно і повільно. Головними причинами цього були неспроможність командно-адміністративної системи до глибокого реформування, половинчастість у подоланні сталінізму, відрив ідеології і полі тики від реального життя, слабка участь широких народних мас у реформах, стиль керівництва самого М. С. Хрущова. Виступаю чи з критикою Сталіна і проводячи реабілітацію його жертв, Хрущов виявив мужність і справедливість, проте будучи сином свого часу і лідером командно-адміністративної системи, не міг бути послідовним, нерідко допускаючи суб'єктивізм і волюнтаризм. Проте навіть його паліативний курс на десталінізацію зустрів опір з боку консервативних соратників Сталіна (Молотова, Кагановича, Маленкова), які намагалися усунути у 1957 р. Хрущова, проте невдало. Спроба реанімувати сталінізм провалилася.Реформи почалися з сільського господарства. Хрущов намагався вирішити проблему продовольства за рахунок екстенсивних факторів — освоєння цілинних земель у Казахстані і Сибіру. Це суттєво позначилося на ситуації в Україні, яка повинна була взяти на себе значну частину витрат. До 1956 р. звідси на цілину було перекинуто тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників, що для України мало негативне значення. Практика показала, що більший ефект мало б вкладення коштів в інтенсивний розвиток сільського господарства України.Інший експеримент передбачав вирощування величезної кіль кості кукурудзи. Хрущов побачив у цьому головний важіль, за допомогою якого можна вирішити продовольчу проблему, адже кукурудза дає і корм худобі (силос), і борошно, і олію. Проте її значення перебільшувалось і посіви насаджувались командним методом на шкоду іншим традиційним для України культурам, перш за все пшениці.У 1958 р. ліквідували машинно-тракторні станції (МТС), а їх техніку передали колгоспам, що було неоднозначним рішенням, адже за техніку треба було платити значні кошти, а вона знаходилась не в дуже доброму стані. Передбачалося, що протягом 20-х років (до 1980 р.) радянське суспільство повинно стати «в основному комуністичним», економіка — обігнати США, реалізується перехід до розподілу «за потребами». Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, але рівень життя людей усе ж значно зріс, вражаючих успіхів було досягнуто в космосі (у 1957 р. — запущено перший штучний супутник Землі, а у 1961 р. — першу людину в космос). Лібералізація радянської системи дозволила сформуватись цілому поколінню «шістдесятників» (діячів культури, науки), які виступали за поглиблення реформ і подальшу демократизацію суспільства. З'явилася нова багатообіцяюча генерація діячів культури, яка відіграла важливу роль у суспільно-політичному житті республіки, особливо у 80-90-х роках.

86. Посилення кризових явищ в соціально-економічному житті України в 60-80-х рр. XX ст.

Згодом після зняття М. С. Хрущова у 1965 р. була здійснена спроба запровадження господарської реформи, перш за все вдосконалення управління виробництвом. Раднаргоспи були ліквідовані, натомість створювались понад 40 міністерств і відомств. Передбачалося посилення економічних методів управління промисловістю, розширення прав підприємств, перехід їх на госпрозрахунок, посилення-економічного стимулювання.

Криза радянської системи виявлялася в зростанні науково-технічної відсталості країни порівняно з передовими західними країнами, уповільненні темпів економічного розвитку, низькій якості більшості вітчизняних промислових товарів, нездатності колгоспно-радгоспної системи забезпечити країну продовольством відповідно до потреб і життєвих норм, явній безгосподарності. Потенційні можливості командно-адміністративної системи вичерпалися, вона стала нечутливою до науково-технічного прогресу. Темпи занепаду економіки України все зростали. З 1965 р. почала проводитись реформа в аграрному секторі. Укотре вже були підвищені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, збільшені капіталовкладення в сільське господарство, в колгоспах вводилася гарантована оплата трудодня грошима, а також надбавка за кінцеві результати, знижувалась ціна на сільгосптехніку. Проте технічних засобів, необхідних для впровадження індустріальних технологій, не вистачало. Нераціонально використовувалась земля. Екстенсивна спрямованість виробництва потребувала величезних матеріальних ресурсів і робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-технічного прогресу навіть на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. Зростання видобувних галузей призводив до розбазарювання природних багатств, забруднення території республіки відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж у СРСР у цілому. Прагнучи збільшити збір сільгосппродукції, влада розширяла посівні площі. Низький рівень життя і важкі умови праці призводили до відтоку населення із сіл. За 1966-1985 pp. з українського села виїхало 4,6 млн. чол., в основному молодь.

87. Шестидесятники та дисидентський рух 70-х рр. в Україні.

Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник». Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух.

У той період на хвилі «відлиги» робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах «відлиги» цензура не могла дозволити повернення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстоював національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори. Лише протягом 1945–1951 рр., тобто за шість років, в діаспорі було видано понад 1200 книжок і памфлетів з різних проблем, близько 250 з них – це публікації оригінальних творів поезії, прози та драми. Серед письменників діаспори, твори яких виходили в світ в ці роки, були такі талановиті літератори, як Ю. Клен, В. Барка, І. Багряний, а також ті, які загинули від нацистів, – О. Ольжич, О. Теліга та інші.

Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність.

«Шістдесятники» представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув’язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Ця група української творчої інтелігенції в умовах «відлиги» виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовираження на основі осмислення національного досвіду. В них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних і естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.

Культура 1970-90-х рр. З поч. 1970-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза «Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берія», твір Є. Сверстюка «Собор у риштованні», М. Осадчого «Більмо», твори І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів спрямовані проти нищення пам’яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.

Одним з помітних проявів руху опору, етапом боротьби проти русифікації за незалежне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, проведена в лютому 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 осіб, перетворилась на публічну форму протесту проти переслідування української мови в СРСР.

Дисидентсво ( від лат. dissident – незгодний ) – виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Виділяють 3 основні напрямки течії дисидентсва: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора.     У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

88.Україна і перебудовчі процеси в СРСР (квітень 1985- серпень 1991 рр.).

Після смерті Л. І. Брежнєва (1982 р.) до влади прийшли спочатку Ю. В. Андропов (1982-1984)., а потім К. У. Черненко (1984-1985). У 1985 р. до влади приходить М. С. Горбачов, який проголошує політику «перебудови». Метою перебудови було збереження радянської системи шляхом її модернізації На початковому етапі «перебудови» М. С. Горбачов спробував «прискорити» розвиток економіки СРСР за рахунок ширшого впровадження наукових досягнень у промисловість і випереджаючого розвитку машинобудування, не змінюючи економічних відносин. Поряд з цим активно проходила антиалкогольна кампанія, яка призвела до дефіциту бюджету, інфляції, непродуманого вирубування виноградників, стимулювала розвиток самогоноваріння. У 1987 р. почалася спроба реформувати управління економікою — перейти від адміністративних методів господарювання до економічних з демократичними засадами управління. До 1989 р. належить розробка і впровадження нових підходів до аграрної політики. Були прийняті рішення, спрямовані на розвиток орендних відносин, сімейного підряду, акціонерних товариств. Визнавалось право на розвиток різних форм господарювання, що було дуже радикальним заходом. У травні 1990 р. була оприлюднена урядова програма переходу до ринку. Цим самим ставилось питання про перехід від планової системи управління до регулювання промисловості через вільні ціни і прибуток. Перебудова почалася й у сфері ідеології. Виник чисто радянський термін «гласність», що означав перехідний етап у напрямі до свободи слова. Раніше вся інформація була під жорстким контролем, а частина її взагалі була заборонена, тому така політика означала значний радикалізм. Гласність перш за все поширилася на історію. Були вперше в такому обсязі опубліковані матеріали про сталінські злочини і голодомор 1932-1933 pp., переоцінювалось історичне минуле українського народу: діяльність І. Мазепи, громадянська війна і національно-демократична революція 1917-1920 pp., боротьба УПА тощо. За часів перебудови постійно йшла боротьба між консерваторами і реформаторами у керівництві КПРС. Це призводило до певних коливань і непослідовності в діяльності М. С. Горбачова. У 1989 р. у країні склалася нова політична ситуація. Реформація почала здійснюватись тепер не лише «згори», а й «знизу», з боку широких мас.

Здійснення політики перебудови в Україні мало свої особливості: 1. Процеси реформування йшли повільніше, ніж у центрі та прибалтійських республіках, оскільки гальмувалися сильним партійно-державним апаратом на чолі з В. В. Щербицьким. 2. На здійснення «перебудови» дуже вплинула Чорнобильська катастрофа (аварія на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986 р.). Ліквідація наслідків аварії вимагала і вимагає величезних економічних і фінансових затрат. 3. Процеси «перебудови» в Україні відбувалися без кровопролиття, як це було в Прибалтиці, Грузії, Азербайджані, Узбеки стані, Таджикистані та інших республіках тодішнього СРСР. Соціально-економічна ситуація у 1989-1990 pp. погіршується. У березні 1990 р. в Україні відбулися перші порівняно вільні вибори до Верховної Ради та місцевих Рад. На 450 мандатів до Верховної Ради претендувало близько 3 тис. кандидатів — у середньому по 6—7 чол. на одне місце. Головою Верховної Ради України, на посаду якого також уперше балотувалося 10 претендентів, був обраний В. Івашко, якого незабаром (липень 1990 р.) змінив Л. Кравчук. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, що проголошувала «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Взаємини УРСР з іншими радянськими республіками повинні були будуватися на основі договорів. На політичну авансцену активно вийшов і кримськотатарський національний рух. Верховна Рада у 1989 р. прийняла «Закон про мови», де українська мова оголошена державною. 19-21 серпня 1991 р. найближче оточення президента М. С. Горбачова спробувало здійснити державний переворот.

68.. Акт проголошення незалежності України всеукраїнський референдум та вибори президента України 1991р.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов"язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них — Постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю (Постанова: за — 321, .Акт: за — 346). У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

3 метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня всеукраїнський референдум.

Проголошення державної незалежності Україною та іншими республіками і викликало неоднозначну реакцію в Росії. 26 серпня прес-секретар Президента РРФСР від імені Б. Єльцина заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожного народу на самовизначення, але у випадку припинення союзницьких відносин залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. На прес-конференції 27 серпня у Києві Л. Кравчук нагадав, що згідно з договором між Росією і Україною від 19 листопада 1990 р. сторони визнали неприпустимість перегляду кордонів і Україна має намір твердо дотримуватись цієї угоди.

Поступово світ призвичаювався до існування самостійної Української держави. Але повне її визнання провідні країни відклали до референдуму на підтвердження Акту про незалежність.

1 грудня 1991 р. на виборчі дільниці прийшло близько 32 млн. громадян. З них майже 29 млн. (90,35%) підтвердили Акт проголошення незалежності України. За ходом референдуму спостерігали представники державних органів, політичних партій і рухів, держав колишнього СРСР і зарубіжних країн, міжнародних організацій, українські та іноземні журналісти.

Звичайно, було б ілюзією вважати, що 90,35% громадян України за короткий час стали свідомими самостійниками. Основна маса населення або проголосувала з надією на краще життя в незалежній Україні, або просто довірилась авторитетові Верховної Ради та її Голови. Однак незалежно від мотивів воля народу була виявлена чітко й однозначно. 1 грудня 1991 р. Україна визначила першого президента своєї самостійної держави. У вітчизняній практиці посаду Президента Української РСР було засновано законом від 5 липня 1991 р. До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено 6 кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук'яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Ще один кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) - за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова. Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, в недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ, Леонід Макарович Кравчук. Він і став першим Президентом незалежної України (1991-1994).

Заявлялось, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності.

69. Становлення органів державної влади в Україні (1991-2010 рр.). Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і, перш за все: — будівництво власної суверенної держави; — демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави; — трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; — національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні; — встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами. Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд з цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на теперішній день реалізовані, хоча певні проблеми залишилися.Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало з прийнятих парламентом XII (І) (1990-1994 pp.) і XIII (II) (1994-1998 pp.), XIV (III) (1998-2002 pp.), XV(IV) (2002-2006 pp.), XVI (V) (2006-2012рр.) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, котра, однак, виявилась ситуативною і нестабільною. Немало проблем у становленні і роботі виконавчої влади (вищий орган — Кабінет Міністрів України; центральні органи — міністерства, державні комітети і відомства; в областях, містах, районах — державні адміністрації). Новим явищем у діяльності КМУ стало створення коаліційного уряду на партійній основі. Триває процес формування й утвердження судової влади, що концентрується в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів. Важливим доказом зміцнення демократичного принципу поділу влади стала роль законодавчої (ВРУ) і судової (ВСУ) під час політичної кризи 2004 р. Главою держави є Президент України. Перший Президент незалежної України— Л. М. Кравчук (1991-1994 pp.), Л. Д. Кучма (1994-2005 рр), В. Ющенко (2005-2010 рр.) теперішнім Президентом України є В.Янукович. Концентрованим виразом процесу державного будівництва є стан справ з прийняттям нової Конституції. До 1996 р. Україна жила за підправленим основним законом зразка 1978 р. 28 червня 1996 р. — V сесія Верховної Ради України прийняла нову Конституцію України. Процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним. Проте Конституція містить положення, які потребують уточнення і зміни. Життя довело необхідність зміни і перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент — Прем'єр-міністр (Кабінет міністрів) — Верховна Рада. Всі спроби внести зміни і доповнення у 2000-2004 pp. не мали успіху. Лише 8 грудня 2004 р. під час "пакетного" голосування було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції, які вступають в силу з вересня 2005 р або січня 2006 р. Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміцнення власних Збройних Сил. Становлення Збройних Сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р. — військову доктрину України, яка виходить з того, що Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія (розпущена у 1999 p.), частини спеціального призначення, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування Збройних Сил у напрямку їх відповідності стандартам НАТО.

90 Розбудова ринкової економіки 1990-х

У жовтні 1994 р. Кучма проголосив стратегію економічних перетворень, яка була в принципі схвалена Верховною Радою. Вона передбачала звільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, масову приватизацію великих підприємств і проведення земельної реформи.У перші 2 — 3 роки після проголошення економічного курсу Л.Кучми в українській економіці намітилися певні зрушення на краще. Почалася реальна приватизація. Другим важливим підсумком прискорення економічних реформ було досягнення в 1996 р. фінансової стабілізації. Зниження інфляції сприятливо вплинуло на стабілізацію курсу національної валюти по відношенню до долара. У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа. Разом з тим було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок цінних паперів. Усунуто тотальний товарний дефіцит.Згадані заходи дали позитивні результати. Насамперед це знайшло відображення в зменшенні темпів падіння ВВП. Однак, незважаючи на деяку стабілізацію, що намітилася на 1997 р. у ряді галузей, економічну кризу подолати не вдалося. І без того непросте фінансове становище України значно погіршилося через наслідки кризи в Південно-Східній Азії і Росії. Загострення економічної ситуації передусім відбилося на становищі населення. Протягом 1997 — 1999 pp. середньомісячна заробітна плата, що виплачувалася вкрай нерегулярно, знизилася у валютному еквіваленті майже вдвічі і склала менше 50 дол. США. Спостерігалося постійне зростання цін на основні продукти та споживчі товари. Збільшилась чисельність офіційно зареєстрованих безробітних. За межею бідності опинилося близько половини українських громадян.Причини такого становища крилися в низькій якості економічної політики, відсутності політичної волі в оптимізації податкової системи, зниженні бюджетних витрат тощо. Зокрема, жорсткі податкові вимоги і випливаючи з них фінансові обмеження при високих цінах на кредитні ресурси паралізували виробничо-споживчий обіг.Отже, відсутність достатньої політичної волі, професіоналізму законодавчої і виконавчої влади в умінні поєднати світовий досвід з конкретними українськими умовами для проведення структурних реформ, безплідна й виснажлива боротьба всередині самої влади зумовили затяжний економічний спад, призвели до зниження довіри суспільства не лише до влади, а й до об'єктивно необхідних ринкових реформ. Досягнута ціною жорсткої монетарної політики макроекономічна стабілізація без урахування пріоритетів і потреб національної економіки, без створення сприятливих умов для промислової і підприємницької діяльності супроводжувалася наростанням фінансової незбалансованості, зниженням якісних показників у виробничій сфері, погіршенням галузевої структури промислового виробництва, що вело до серйозного порушення основних параметрів економічної безпеки України.

91. Формування багатопартійності в Україні.

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом.Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови». Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції: I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.): II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.): III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.): Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню.Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії — зуміли подолати 4%-ний бар'єр і потрапити до Верховної Ради.Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.Процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Партії поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу їм перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

92. Конституційний процес в Україні. Конституція України 1996 р. Конституції України, як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. їй притаманна підвищена стабільність.Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалось вироблення нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою. Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції було подано в травні 1992 p., а другий раз у жовтні 1993 р. до Верховної Ради. З різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні. Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз. ,' Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.З метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". 11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу. Розпочалась копітка робота по обговоренню доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято.

93Формування концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 p.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

Зміна базових принципів серйозно вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

Визнання особливого значення відносин України з Росією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.

Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної й Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України — до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці орієнтації можна, проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття пової Конституції України, яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.На початку 2001 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини із 153 країнами світу. На цей час за кордоном діяло 55 українських посольств, 8 постійних представництв при міжнародних організаціях, 10 генеральних консульств.В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію «мосту між Заходом і Сходом».

94.3овнішня політика незалежної України.

З початку проголошення незалежності Україна взяла курс на набуття статусу позаблокової, без'ядерної держави. На першому етапі становлення незалежності України забезпечило їй підтримку з боку світової громадськості і дистанціюванні від Росії. Україна стала рівноправним суб'єктом міжнародної співдружності, ії визнали 180 країн світу. Вона підтримує дипломатичні відносини більше ніж з 50 державами. Бере участь у діяльності більше ніж 20 міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, РЄ тощо). Вдалось налагодити дружні відносини з сусіднім державами. Тісні політичні відносини склались в України з Польщею і країнами ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), які прагнуть зменшити вплив Росії на просторах СНД. 2 липня 1993 p. BP України затвердила "Основні напрями зовнішньої політики України" У першій половині 90-х років головним завданням зовнішньої політики України було забезпечити міжнародне визнання і посісти відповідне місце у системі міжнародних відносин, відстояти статус позаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежності в обмін на ліквідацію ядерної зброї. У другій половині 90-х років Україна намагалась реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та ще цілий ряд держав. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основними своїми партнерами виявилось нереально, хоча були досягнуті значні успіхи у двосторонніх відносинах. Так було укладено великий договір з Росією і угода про розподіл Чорноморського флоту (1997 p.); вдалось в основному врегулювати відносини з сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдавією; закладені основи для диверсифікації постачання енергоносіїв (збудовано нафтопровід Одеса-Броди, нафто-термінал, укладені договори з Туркменістаном, Азербайджаном тощо). Добрі економічні і політичні зв'язки склалися між Україною і більшістю держав європейського континенту, передусім із сусідньою Польщею, а також ФРН, Італією, Угорщиною. У той же час відносини з США характеризувалися нестабільністю, головною причиною яких стали внутрішньополітична боротьба в Україні і недовіра до українського керівництва на чолі з Л.Кучмою. Також наростали проблеми у відносинах з ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням взятих Україною на себе зобов'язань. Зрештою Україна опинилась перед вибором: або інтеграція у Євроатлантичні структури (НАТО, ЄС), або з Росією (СНД, ЄврАзЕС, Ташкенський договір). Україна проголосила обрання європейського вибору (травень 2002 p.), проте шлях у цьому напрямі не передбачався легким.

Після невдалої спроби інтеграції на Захід, був взятий курс на Схід. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусії, Казахстату уклали угоду про створення Єдиного Економічного Простору (ЄЕП). Проте реалізація і цієї угоди опинилась під питанням. Росія наполягає на створенні наддержавних органів, що заперечує Україна, а також між Україною і Росією спалахнув прикордонний конфлікт із-за острова Тузла в Керченській протоці.

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В.Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію і відмову від політики багатовекторності. Перед країною відкрилась перспектива отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу в Світову організацію торгівлі (СОТ). Україна подала заявку на вступ до ЄС. Передбачається вступ України в НАТО. Але для реалізації цих амбітних планів ще потрібна наполеглива праця. На саммітах Україна — ЄС, Україна — НАТО (лютий 2005 р.) українському керівництву були дані відповідні позитивні сигнали.

9 листопада 1995 р. — першою з країн СНД — Україна офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це дало можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав у галузі прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог. Проголошення Україною без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин з НАТО. У 1994 р. стала учасником програми НАТО "Партнерство заради миру Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО.

95.Державна символіка України, її історичне походження

З перших днів існування почалася робота по формуванню атрибутів незалежної держави. Державними символами України є прапор, герб і гімн. Перелік державних символів визначає стаття 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Після проголошення у 1991 р. незалежності, фактичного і юридичного оформлення української державності, постала нагальна потреба мати власні державні атрибути і символи. Збереження заідеологізованих радянських символів підривало авторитет незалежної держави. Державні заходи — візити, прийоми, укладання міждержавних угод — треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Якийсь час із їхньою відсутністю доводилось миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях користувались старими. Утвердження нової символіки протікало у гострій політичній боротьбі. Розвиток подій в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком з'явився національний синьо-жовтий прапор. Такий же стяг піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука до США і Канади у вересні — жовтні 1991 р. 28 січня 1992р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий прапор Державним прапором. Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в українських землях, а в Галичині у XIX ст. були визнані національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам, їх порядок не був одразу усталеним, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він з деякими змінами використовувався в період УНР та Української держави гетьмана П. Скоропадського, в Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами на еміграції. У 1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий унизу). Великий державний герб, як записано в Конституції України, встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого державного герба України є Знак княжої держави Володимира Великого. В історичній літературі прийнято вважати, що герб — це усталене відповідно до законів геральдики зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб Української держави — землі Володимира Великого і його династії— тризуб, відомий з Хет. У галицьких князів гербом служило зображення лева, а у Війську Запорізькому - лицаря, козака з мушкетом. Після акту злуки УНР і ЗУНР у 1919 р. тризуб було прийнято і на західноукраїнських землях. Династичний знак Володимира Великого став символом суверенної і соборної України. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затверджено. Державний гімн України — національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський. У XIX ст. за браком гімну українці співали "Многая літа", пісні і вірші "Дай, Боже, в добрий час", "Мир вам, браття, всім приносим", "Заповіт" Т. Шевченка, молитву "Боже, Великий Єдиний" та інші твори. 1863 р. у львівському часописі "Мета" з'явився вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна". Того ж року музику до нього написав композитор М. Вербицький. Завдяки мелодійності і патріотичному текстові пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, у 1917 р. була офіційно визнана гімном Української держави. Сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з оригіналом з незначними змінами. Указ "Про державний гімн України" Президія Верховної Ради України ухвалила 15 січня 1992 р.

96.Українська діаспора та Україні

Українська діаспора - сформувалася в основному внаслідок сталінських депортацій і міграції часів II Світової війни. Вона умовно поділяється на східну (Росія 4,3 млн, Казахстан 900 тис., Молдова 600 тис., Білорусь 300 тис., Узбекистан 150 тис., Киргизія 100 тис.) і західну (США 2 млн., Канада понад 1 млн, Бразилія та Аргентина по 400 тис., Австралія і Франція по 40 тис., Велика Британія 30 тис., Німеччина 25 тис.).

Частина українців віддавна проживає на територіях, які після II Світової війни увійшли до складу сусідніх з Україною держав (Усього у світі поза межами України проживає приблизно 10 млн людей українського походження.Зв'язок української діаспори з історичною Батьківщиною здійснює через товариство "Україна", "Конгрес вільних українців", громадські та культурні організації.Відчутну роль у зміцненні цих зв'язків відіграє журнал "Українська діаспора", що видається Національною Академією наук України.

Західна діаспора

Українська діаспора в Польщі не така велика і налічує близько 300 тис. чоловік. Українські діаспори є і в східній Словаччині, і Румунії. У країнах далекого зарубіжжя українські діаспори існують у Канаді (понад 1 млн чоловік), США, Великобританії та Німеччині, у даний момент створюється українське суспільство в Еквадорі.

Серед найбільших організацій української діаспори - Український державницький фронт (Великобританія), Європейський конгрес українців, Ліга українців і Ліга українок Канади, українсько-американська організація "Воля".

Політичною організацією, що має тісні зв'язки з українською діаспорою на Заході, є КУН (Конгрес українських націоналістів). З діаспорою також пов'язані ще кілька менш впливових правонаціоналістичних партій.

Українська влада пов'язувала особливі надії з українцями далекого зарубіжжя в перші роки становлення української державності. Орієнтація на діаспору переважно відстоювалася західноукраїнської політичною елітою, що прийшла до влади і контролювала міжнародну діяльність, культурний і духовний розвиток країни. Однак надії на значні інвестиції в економіку не виправдалися через економічну і політичну слабкість української діаспори. У той же час за кошти української діаспори зроблено чимало: відкрилися посольства і представництва України, здійснювалася гуманітарна допомога, особливо навчальною літературою і медикаментами.

Західна діаспора сформувалася в результаті переселення людей у країни Західної Європи, Північної і Південної Америки. На даний момент в США проживає 1,5 млн осіб, в Канаді - близько 1,2 млн чоловік, у Польщі - 300 тис. чоловік, в Бразилії 500 тис. чол. Всього в західній діаспорі проживає 4 млн. 348 тис. чоловік. На переселення вплинули фактор переслідування людей сталінізмом, а також безправне становище селян на початку XX століття.

Східна діаспора

Найбільшою за чисельністю діаспорою є російська. Загальна чисельність українців в Росії складає 4 379 690 чоловік. Більшість українців проживає на Кубані (до 47%), у Тюменській області - до 800 тис., у Воронезькій, Брянській, Омській областях, в Ставропольському і Приморському краях. У Молдові проживають 600,4 тис. українців, які складають 13,8% населення республіки.

У Росії є культурна автономія українців на чолі з Руденком-Десняком У 1991 році уряд Республіки Молдова прийняв постанову "Про заходи щодо забезпечення розвитку української національної культури в республіці", а також здійснив ряд кроків щодо забезпечення мирного розв'язання придністровського конфлікту, але питання життя українського населення в Молдові піднімаються практично на кожній міжнародній зустрічі міждержавного рівня.

У Білорусі питання про збереження етнічної приналежності українців також вирішується на державному рівні.

Східна діаспора включає в себе українців Росії, Середньої Азії та інших країн СНД. У Росії проживає 4млн 362тис чоловік, в Казахстані - 890 тис. чоловік, в Молдові - 600 тис. чоловік, в Білорусії - 300 тис. чоловік.

Серед причин можна назвати висилки українців Петром Першим на будівництво, на освоєння нових земель, для участі у війнах.

Українська діаспора в Італії

Про українську присутність у Ватикані та Італії існують історичні свідчення. Перш за все йдеться про пам'ятки, пов'язані з історією Української Церкви. У Ватиканській бібліотеці зберігаються найдавніші українські пам'ятки - листи Папи Григорія VII до Київського князя Ізяслава, датовані 1075 роком, служебник Київського митрополита Ізидора XV століття (до наших днів зберігся будинок неподалік від Ватикану, де митрополит доживав свого віку), документи Берестейської унії.

Центром духовного життя сучасної Української громади в Римі є комплекс інституцій на північно-західній околиці міста. Перш за все це - перебудований стараннями патріарха Йосипа Сліпого в 1967-1969 роках собор Святої Софії, за стилем та мозаїчною обробкою близький до Святої Софії Київської. Поруч розташований будинок Українського католицького університету (УКУ) імені Папи Климента та Українська Мала Семінарія. У приміщенні УКУ є архів, де зберігаються рукописи та інші цінні документи, наприклад особистий паспорт родини Михайла Грушевського.

Українська діаспора в Аргентині

Аргентинська Республіка була однією з перших держав, які визнали Українську Народну Республіку. Це сталося 5 лютого 1921, коли уряд УНР був уже вигнаний з України. Аргентина визнала УНР як суверенну державу. Що ж стосується сьогодення, то вже 5 грудня українська громада влаштувала у Буенос-Айресі перед парламентом грандіозне свято на честь перемоги на Всеукраїнському референдумі 1 грудня. Того ж дня Президент Аргентини Менем прийняв делегацію аргентинських українців і показав документ, відповідно до якого Аргентина визнала Україну як незалежну державу. В даний час в Аргентині налічується понад 200 тисяч українців.

97 Політичний курс президента Л.Кравчука

Л. Кравчук отримав 20 млн. голосів (62%) і став першим всенародно обраним Президентом України.

В. Чорновіл був на другому місці і одержав 7,4 млн. голосів виборців (23,3%).

В основі програми Л. Кравчука було 5 "Д" – Державність, Демократія, Достаток, Духовність, Довіра, але реалізувати вдалось частково лише одне – Державність. Справді, основи державності в 1991–1994 рр. було закладено. Проте ряд економічних, політичних, духовних проблем не тільки не було вирішено, вони ще більше загострились і привели до економічної, політичної, духовної кризи.

Уряд першого прем'єр-міністра незалежної України В. Фокіна (листопад 1990 – жовтень 1992 р.) припустився ряду серйозних прорахунків:

- погодився з нав'язаною російською стороною оцінкою частини вкладу України в економіку СРСР – 16,37%, тоді як більшість економістів оцінюють 21–23%, хоча і погодженої частини Україна не отримала;

- дозволив двотижневе (з 2 по 16 січня 1992 р.) масове і безконтрольне пограбування України Росією);

- перехід Росії на світові ціни за енергоносії призвів до великого державного боргу, залежності України від поставок пального з Росії; відхід від ринкових реформ привів до спаду виробництва, зниження рівня життя, некерованості економіки.

98 Політичний курс президента Л.Кучми

Уряд Л. Кучми (листопад 1992 р. – жовтень 1993 р.) мав надзвичайні повноваження, але економіка України продовжувала розвалюватися. За 9 місяців 1993 року виробництво промислової продукції знизилося на 21%.

В жовтні 1993 р. Президент України сам очолив Кабінет Міністрів (виконуючим обов'язки був Ю. Звягільський), але стабілізувати економіку не вдалося й урядові Кравчука-Звягільського. У першому кварталі 1994 р. національний дохід скоротився проти відповідного періоду 1993 року на 36%, обсяг виробництва промислової продукції на 38,4%.

До парламентських і президентських виборів 1994 року Україна підійшла у стані глибокої кризи.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили другі президентські вибори, що проходили в червні – липні 1994 р.

На посаду президента було зареєстровано сім кандидатів: В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук.

27 червня у першому турі виборів найбільше голосів набрали Л. Кравчук (37,68%) і Л. Кучма (31,25%), які вийшли в другий тур.

У другому турі 10 липня 1994 р. Л. Кучма набрав 52,14% голосів, Л. Кравчук – 45,06%.

Л. Кучма вів передвиборну боротьбу під гаслами:

− відновлення зв'язків з Росією та іншими країнами СНД;

− надання російській мові статусу офіційної;

− боротьби з корупцією та організованою злочинністю;

− зупинити спад і стабілізувати економічну ситуацію в країні.

Л. Кучма спирався на підтримку промислового директорату, частини державної номенклатури і лівих політичних сил (в т. ч. комуністів). Національно-демократичні сили підтримували Л. Кравчука.

Після виборів була зроблена спроба перейти до реалізації соціально-економічних реформ. Новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, зайняв центристську позицію для згуртування всіх сил суспільства.

14 листопада 1999 р. відбувся другий тур виборів. Президентом України на наступні п’ять років обрано (56% голосів виборців) Л. Д.Кучму.

В 2004 році розпочалася активна підготовка до чергових виборів Президента України.

99. Президентськівибори 2004 р. «Помаранчева революція». Політичний курс президента

Вибори Президента України 2004 p., як і передбачалося, стали переломними в історії України. Ще задовго до офіційного початку передвиборчої кампанії всі політичні сили країни, як урядові, так і опозиційні, стали готуватися до них. Тривалий час незрозумілою залишалася позиція Президента України Л. Кучми. Конституційний Суд України визнав, що згідно з Конституцією України (1996 р.) він перебуває при владі лише перший термін, хоча фактично залишається при владі вже два терміни. Зрештою Л. Кучма відмовився від участі у виборах 2004 р. Кандидатом від влади став діючий Прем'єр-міністр України В. Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо В. Ющенка, лідера «Нашої України», колишнього голови Національного банку України, Прем'єр-міністра 2000—2001 pp. Однією з особливостей передвиборчої кампанії стала велика кількість кандидатів у Президенти України — більше двадцяти. Проте головна передвиборча боротьба точилася між; двома кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком. 31 жовтня 2004 р. відбулися президентські вибори. Розподіл голосів не виявив переможця, який мав би набрати більше 50 %. Другий тур виборів було призначено на 21 листопада 2004 р. Основними політичними суперниками в цьому турі, як і в першому, були В. Ющенко і В. Янукович. Після першого туру про підтримку В. Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко. За результатами другого туру виборів ЦВК оголосило переможцем у виборах В. Януковича. Проте екзитполи засвідчували перемогу В. Ющенка, звинувачуючи кандидата від влади у фальсифікаціях і махінаціях. Унаслідок цього 21 листопада опозиція зібралася на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і дістала назву «Помаранчева революція». На вимогу частини депутатів відбулося позачергове засідання Верховної Ради України, щоб обговорити ситуацію, яка склалася, і прийняти відповідне рішення. Проте проурядові фракції і комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В. Ющенко як політичний акт прийняв присягу Президента України. Попри все, 26 листопада ЦВК оголосила президентом В. Януковича. Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку і проведення Всеукраїнського політичного страйку. Почалася розбудова наметового містечка на Хрещатику і майдані Незалежності. Лідери опозиції закликали мітингуючих взяти в облогу будинок Адміністрації Президента України, а згодом і Кабінет Міністрів України. У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи. 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених ЦБК 26 листопада 2004 p., і призначив на 26 грудня 2004 р. переголосування. Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців, які взяли участь у голосуванні, за В. Януковича — 44,21 %. Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулася 23 січня 2005 р. Прем'єр-міністром України було обрано Юлію Тимошенко. 

З початку президентства В. Ющенку не вдалося провести ефективну кадрову політику і його призначення, починаючи від РДА і, закінчуючи деякими урядовцями були досить сумнівними. Президент не зміг налагодити ефективну співпрацю між інституціями виконавчої влади, які очолили харизматичні, самодостатні політики з особистими амбіціями.

Президент не використав можливостей для започаткування системних реформ в усіх сферах життя держави. Передвиборчі обіцянки не виконувалися, на це були в тому числі і об’єктивні причини, але переконливо донести їх до загалу В. Ющенко не зміг. Було помітно, що у Президента відсутня стратегія діяльності, з самого початку багато заяв та кроків суперечили один одному. Ліберальний стиль управління в умовах надзвичайно потужної опозиції, якій підконтрольна фактично половина України і яка своїми діями чинила загрозу національній безпеці, був у багатьох випадках не виправданим.

До дворічних здобутків очільника держави ми можемо віднести:

не мала його заслуга у тому, що проеведення виборів 2006 року були наближеним до демократичних стандартів;

беззаперечним досягненням є значне покращення ситуації у “сфері” свободи слова;

до позитивів слід віднести значне пожвавлення зовнішньополітичної активності держави;

в багатьох випадках Президент знижував рівень напруги в суспільстві, що була штучно створена опозиційними силами і могла суттєво дестабілізувати ситуацію в країні.

Отже, період президентства В. Ющенка, співпавши із періодом реформування політичної системи в Україні, став етапом зміни ролі Президента як політичного суб’єкта, серед інших акторів політичної арени.

Внесення змін до Конституції з політичної і правової точки зору ускладнило і розбалансувало політичну систему Україні.

100. Президентські вибори 2010 р.Політичний курс президента

Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були призначеніВерховною Радою України на 25 жовтня 2009 року, але ця дата була оскаржена чинним Президентом України Віктором Ющенком у Конституційному Суді. Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року.

На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.

За результатами обробки 100,00% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор Янукович — 48,95% (12 481 268 голосів); Юлія Тимошенко відстає на 3,48 відсотки — 45.47% (11 593 340 голосів). Юлія Тимошенко не визнала своєї поразки, заявила про масові фальсифікації «в цілому по Україні на понад 1 млн. голосів за різними технологіями» і сказала, що оскаржуватиме результати виборів у суді.

14 лютого 2010 року ЦВК оголосила офіційні результати виборів президента України, згідно з якими лідер Партії регіонів Віктор Янукович переміг і став наступним президентом країни.

П’ять років після Помаранчевої революції помітні зміни у виборчій культурі українців: результати виборів сьогодні неможливо передбачити наперед, оскільки має місце вільна конкуренція між кандидатами. Всі міжнародні спостерігачі визнали перший тур президентських виборів як вільні і чесні. Незважаючи на високий рівень розчарування в українській політиці, явка виборців не опустилася нижче рівня виборів 2006 і 2007 років і склала 66,8%. Тим не менш, незмінною залишається одна риса сучасної політичної культури українців: вони голосують не стільки «за», скільки «проти» якогось кандидата. Так, якщо у 2004 році люди протестували проти Кучми та його політики, то сьогодні голосують або проти так званої «помаранчевої влади» в особі Тимошенко і Ющенка, або проти «кримінального» Януковича.

У першому турі президентських виборів, цей протест виразився ще й в тому, що кожен п’ятий виборець (5 млн.) віддав свій голос за так звану «третю силу» – за Сергія Тігіпко (13,1% голосів) і Арсенія Яценюка (7%). Отже, в Україні поступово виникає запит на нових лідерів нації, і це нове явище в українській політиці.

Не менш гостра боротьба йшла між двома лідерами і за вплив у Центральній виборчій комісії (ЦВК). 19 січня один з членів ЦВК був звільнений з посади у зв’язку з досягненням ним граничного віку перебування на державній службі. В результаті цього залишилося чотирнадцять членів комісії, вісім з яких, за словами голови Комітету виборців України Олександра Черненка, лояльні Януковичу. Іншим джерелом звинувачення у фальсифікаціях виборів під час другого туру стали, як це непарадоксально, неприйняті зміни до закону про вибори Президента. Як відомо, БЮТ намагався скасувати можливість голосування вдома без медичної довідки. 19 і 21 січня БЮТу не вдалося прийняти цей законопроект у Верховній Раді. Тим не менш, саме відсутність таких змін в законі стало першим аргументом Тимошенко на користь фальсифікацій результатів другого туру.

Безумовно, другий тур президентських виборів 7 лютого набагато гостріший за перший. Кандидати намагалися максимально дискредитувати один одного. Тим не менше, як правильно помітили українські ЗМІ, не треба плутати якість виборів та якість вибору. Вибір, перед яким стоїть Україна сьогодні, – це не вибір між демократією та авторитаризмом, це вибір «меншого зла». В той час як Тимошенко тяжіє до авторитарного стилю правління і ручного управління економікою, Януковичем представляє інтереси великого капіталу, іншими словами олігархів.

Однак, ні той, ні інший не пропонують головного – відповідальності за слова і вчинки. Саме тому ці вибори не змогли забезпечити стабільність в Україні. Більш того, вони призвели до ще більшого протистояння між сходом і заходом, адже лозунги на кшталт «або мафія, або демократія» ні в якому разі не консолідують країну. Новий президент України, , був обраний лише третиною населення. І з цієї причини В. Януковича навряд чи можна вважати переможцем.

1 квітня 2010 Янукович розкритикував дискусію про можливість створення союзу держав України , Росії та Білорусії. Янукович заявив , що стратегічним напрямом української зовнішньої політики є інтеграція в Європейський союз . 2 квітня 2010 Віктор Янукович підписав укази , якими ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО і національний центр з питань євроатлантичної інтеграції , створені в 2006 році за президентства Віктора Ющенка] . На саміті з ядерної безпеки , який пройшов у Вашингтоні на початку квітня 2010 року, Віктор Янукович пообіцяв позбутися до 2012 року від усіх запасів високозбагаченого урану ( який використовується в Україні виключно в наукових цілях) , тим самим , на думку джерела «Голос Америки» , надавши « чималу послугу» президенту США Бараку Обамі - це обіцянка стало « першою перемогою Барака Обами в цій справі ». Ряд політологів пов'язують таку заяву з платою за « теплий прийом » з боку президента США . 21 квітня 2010 на зустрічі в Харкові Віктор Янукович провів переговори з президентом Росії Дмитром Медведєвим , за підсумками яких були підписані харківські угоди про продовження базування російського Чорноморського флоту в Криму на 25 років [ 147 ] . Сам Янукович назвав такі угоди у Зверненні до українського народу вирішенням головної проблеми , залишеної йому попередниками - проблеми нормалізації відносин з Російською Федерацією та зміни « кабальних газових контрактів , що призвели державу на межу соціально -економічного колапсу» . 26 квітня 2010 року , під час візиту до Страсбурга , Віктор Янукович заявив в ПАРЄ про те , що « визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу , ми вважаємо , буде неправильно , несправедливо. Це була трагедія , спільна трагедія держав , що входили до СРСР ». 27 квітня 2010 Янукович заявив , що «приєднання України до Митного союзу Росії , Білорусії і Казахстану сьогодні неможливо , оскільки економічні принципи і закони СОТ не дозволяють цього ». 4 червня 2010 Віктор Янукович заявив , що Україна не стане визнавати незалежності Абхазії і Південної Осетії. 15 липня Янукович підписав закон про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави , в якому остаточно відмовився від курсу на вступ до НАТО , заявивши про позаблоковий статус України . 26 листопада 2010 , під час зустрічі з Президентом Росії Дмитром Медведєвим , Віктор Янукович заявив про те , що входження України до Митного Союзу можливо, але за умови внесення змін до Конституції України . 26 липня 2011 президент Росії Дмитро Медведєв переніс на осінь свій візит на Україну , причиною перенесення візиту називали « розбіжності в газовій сфері». Однак , і восени 2011 президент Медведєв не відвідав Україну , хоча у вересні 2011 року президент Янукович двічі побував у Росії і зустрівся з президентом і прем'єр- міністром Росії . 14 жовтня 2011 , у відповідь на ще одну кримінальну справу проти Тимошенко - «справа ЄЕСУ від 13.10.2011 » , прес -секретар прем'єр- міністра Росії Дмитро Пєсков заявив: «Ми ніколи не підтримували Київ у переслідуванні Тимошенко і особливо - в прив'язці цих кримінальних справ до контрактами між Газпромом і Нафтогазом . Ми не раз давали це зрозуміти українській владі , причому по всіх каналах ». Країни Євросоюзу , також « Вишеградська четвірка » найближчих сусідів України висловилися за те , що до звільнення Тимошенко не може бути мови про підписання з Україною « договору про асоціацію» , яке було намічено на грудень 2011 року. 15 жовтня 2011 Венеціанська комісія опублікувала резолюцію (яка підготовлялася майже рік ) про виборчу систему на Україні , і закликала владу влади України не проводити змін виборчого законодавства без урахування думки опозиції. 15 жовтня 2011 компанії Великобританії і США представили інститутам ЄС перелік з близько 50 випадків "корпоративного рейдерства» в часи президентства Януковича (2010-2011 роки). Рейдерство полягало в захопленні підприємств , з використанням корумпованих рішень судів. Причому , в деяких випадках рейдерами названі міністри кабінету Януковича. З'явилися повідомлення , що ЄС може відмовитися від візиту Януковича в штаб- квартиру ЄС у Брюсселі , наміченого на 20 жовтня 2011 року. 28 - 29 листопада 2013 на саміті Східного партнерства у Вільнюсі Президент України Віктор Янукович не підписав Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом , що викликало бурхливі негативні реакції Заходу і України , а також масові акції протесту по всій країні.