1. Предмет та завдання курсу іу. Періодизація укр. Історії.

Існує декілько значень поняття історія: у широкому значені це загальний процес розвитку, у вузькому- це життя і розвиток людського суспільства, а у загальному – це наука, що вивчає минуле людства. Батьком історії вважається Геродот (5ст. до нашої ери).Історія України- це частина всесвітньої історії, що досліджує генезис (розвиток) українського народу, його боротьбу, національну державну незалежність, минуле та сьогодення нашої країни. Об’єктом історії України як науки є реальна історія суспільного життя з давніх часів і до наших днів, яка мала місце на території України в її нинішніх державних кордонах. Предметом курсу історія України є наука про появу людей на території України, їх раселення та спосіб життя; етногенез українського народу; матеріальний та духовний розвиток. Завданням курсу історія України є накопичення і аналіз фактичного матеріалу; виявлення причинно-наслідкових зв’язків історичних подій; вивчення економічних, соціальних, політичних, культурних та духовних процесів; дослідження основних етапів формування української державності; розкриття динаміки становлення українського народу. Періодизація історії України здійснюється за хронологічним принципом та за періодами виникнення державності в історії українського народу:

1)стародавня доба ( від появи до 7-9 ст.) 2)Київсько-Галицький період (др.пол.9ст.-40 роки 14 ст.) 3)Литовська-Полтавська (40 роки 14ст.-1648 рік) 4)Україна в період НР та Гетььманщини (1648-кінець 18 ст) 5)Українські землі в роки австрійсько-російського панування та нац відродження (кінець 18ст.-1917рік) 6)Українські землі в роки національно-демократичної революції (1917-1920 рр) 7)Україна в Радянську добу (1921-1991рр) 8)Україна незалежна (з серпня 1991 року)

2.Становлення і розвиток людського суспільства на території у.

На території України найдавніші люди з'явилися ще в період палеоліту понад 1 мли років тому. Вони жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо, користувалися вогнем, уміли застосовувати каміння і дерев'яні палиці, виготовляли примітивні знаряддя праці. Основними заняттями були полювання та збиральництво.

Близько 40—35 тис. років тому з'явився новий тип людини, що вже належала до сучасного фізичного типу — Homo sapiens, або "людина розумна".На зміну первісному стаду прийшла родова община. Нових успіхів людське суспільство досягло в епоху мезоліту (IX—VI тис. до Н. X.). У-результаті потепління складалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. Змінився рослинний і тваринний світ. Відповідно змінювалися й умови життя людей, зокрема добування їжі. Завдяки винайденню лука і стріли мисливець уже міг полювати здобич на відстані й у більшій кількості. Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту (VI—IV тис. до Н. X.). Зароджуються нові форми господарювання — скотарство і землеробство. Процес переходу від присвоювальних форм господарювання до відтворювальних отримав назву неолітичної революції. Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став енеоліт (IV—ІП тис. до Н. X.). З'являються перші металеві вироби — мідні й золоті. Основними заняттями населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство. Було винайдено колесо, а відтак і колісний транспорт. На зміну мідно-кам'яному прийшов бронзовий вік (Н — початок І тис. до Н. X.), істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи. У межах сучасної України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виокремлення скотарських племен із середовища землеробських. Освоєння виробництва заліза на поч. І тис. до Н. X. сприяло дальшому розвиткові суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ пращ: ремесло відокремилося від землеробства.

3.Трипільська культура.

Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́ні (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́ні-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн. Як показали розкопки, властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. У згаданому селищі, яке розкопано на Коломийщині, було біля 30 жител, житла - великі (до 4-5 м у ширину і до 15-20 м у довжину). Багатипокоєвість трипільського житла, його поділ на кілька покоїв, більший його розмір за новітню селянську хату, - усе це вказує, що трипільська хата була призначена для більшої родини, ніж "вузька" родина наших часів. трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки.

4.Кіммерійці, скіфи, сарматина укр. Землях. Археологічні памятки цих кочових народів. Кімері́йці  — стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я в X — VII століттях до н. е. і мандрували через Кавказ до Малої Азії.В археології дуже мало відомо про кімерійців північного узбережжя Чорного моря. Їх зв'язують із зрубною культурою, яка витіснила ранішу катакомбну культуру (4000-1200 до н. е.).Декілька кам'яних споруд, знайдених в Україні і Північному Кавказі, були віднесені до кімерійців. Скіфи або скити (грец. Σκύϑαι) — екзоетнонім грецького походження, який в сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично усіх кочових племен, що належали до народів іранського кола, й мешкали у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто від степів сучасної України на заході й до сучасної Монголії та Китаю на сході. До XIX ст. (появи сучасної європейської науки) в європейській літературі назва скіфи і сармати інколи продовжувала застосовуватись до жителів Речі Посполитої і Російської Імперії, в тому числі козаків.Сарма́ти — кочовий народ, що мешкав на межі нашої ери на території сучасної України,. Споріднений зі скіфами. . Для культури савроматів раннього періоду притаманим був звіриний стиль подібний до скіфського: прикраси, одяг, зброя, посуд і інші побутові предмети прикрашали стилізованими зображеннями тварин. У III ст. до н. е. з'являється і з II ст. до н. е. досягає розквіту характерний для сарматів «поліхромний стиль»; прикраси, одяг, взуття, вироби з металу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю і ін. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. Зі знахідок цього часу на території України найпоширеніші срібні золочені прикраси кінської збруї — фалари. На початку нашої ери знову поширюються вироби у «звіриному стилі». Майже всі вони — золоті або плаковані золотою платівкою з рельєфними зображеннями і знайдені в похованнях сарматської верхівки. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях діадеми і амулети, які могли належати жрицям. Ці речі вже суттєво відрізняються від скіфських і містять елементи середньоазійського поліхромного стилю: безліч вставок з каменю. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль було занесено сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінував у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом усього І тис. н. е. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII—XIII ст.

5. Готи і гуни на укр. Землях. Археологічні памяткицих кочових народів. Го́ти - група східногерманських народів, які протягом II–VIII ст. відігравали значну роль в історії ранньосередньовічної Європи. Це були германські племена, ймовірно, південно-скандинавського походження , які розмовляли східногерманською готською мовою . На початку нашої ери вони мігрували з півдня Балтики до Чорного моря та Дунаю, досягнувши кордонів Римської імперії та утворивши одне з перших державних утворень на території сучасної України — державу Ойум.Найбільш ранні пам'ятки вельбарської культури датуються на Україну останньою чвертю II ст., а найбільш пізні — кінцем IV ст. Весь цей час культура проіснувала в незмінному вигляді лише на Волині. Новим елементом, який з'явився в другій половині III ст., була гончарна кераміка черняхівської культури. Її кількість на різних пам'ятниках становить від 3 до 90%. Така різниця в кількості цієї кераміки на поруч розташованих поселеннях пояснюється, очевидно, рівнем розвитку громад, які проживають на них, контактами з черняхівським середовищем. На території Південної та Східної Волині, на Поділлі, Подніпров'ї, в зонах особливо активних контактів з носіями черняхівської культури, готи мали змішані вельбарсько-черняхівську культуру. На території Середнього Подністров'я, Північного Причорномор'я, в Криму вельбарські пам'ятки розташовані серед черняхівських старожитностей, залишених слов'янами, дакійцями, скіфо-сарматами, або входили до них як один з компонентів. Всі вони датуються від середини III в. н. е.. Це свідчить про особливу сприйнятливість германських племен до елементів культури місцевого населення.Значну частину речей складають прикраси — металеві частини одягу: фібули, підвіски, шпильки, браслети, намиста, персні, пряжки. Вони виготовлялися з заліза, бронзи, срібла і золота. Особливо знаменитими були готські жіночі прикраси, що складалися з двох великих срібних кільчастих фібул і масивної пряжки. Такі речі добре відомі в Криму.Гуни — східноєвропейський народ II-VIII століть невизначеного походження, можливо, кочові племена Центральної Азії, що в 4 ст. н. е. вдерлися на територію Європи.Прихильники слов'янського походження гунів, пов'язують їх із Черняхівською археологічною культурою. «Черняхівська культура — одне з найяскравіших історико-культурних явищ у археології України і всієї Південно-Східної Європи. Розповсюдження на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон однорідної культури, близької до культури римських провінцій, піднесення в усіх сферах виробництва, розповсюдження передових методів ведення сільського господарства, нова ідеологія і вірування — все це виділяє її з-поміж традиційних східноєвропейських культур і привертає особливу увагу дослідників»^[8].Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить і відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи. Зокрема, така споруда знаходиться в селі БашмачкаДніпропетровської області, яка повністю досліджена археологами. На сьогодні відомо близько 5000 пам'яток цієї культури в Україні, розкопано і досліджено близько двохсот поселень і могильників